Філософія права XX століття.

Історичні типи філософії права

План лекції:

2.1 Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності;

2.2 Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя;

2.3 Філософсько-правові вчення в Західній Європі XV—XVIII століття;

2.4 Філософсько-правові вчення у Західній Європі кінця XVIII — середини XIX століття;

Філософія права XX століття.

1. Досократівська філософія права. Для того, щоб краще зрозуміти чинники виникнення і розвитку філософсько-правових поглядів в епоху античності, необхідно розглянути особливості античної цивілізації.

Стародавня Еллада у IV—V ст. до н. є. відрізнялася розмаїтістю форм соціального і політичного життя. Безліч сильних і процвітаючих грецьких міст-полісів об'єднувала духовна єдність, заснована на міфології з єдиним пантеоном олімпійських богів, а також гомерівському епосі. На цьому сформувалася національна свідомість еллінів, їх упевненість у своїй величі й обраності.

Початок філософування у греків пов'язаний не з поняттєво-логічними побудовами, а з образно-метафоричними міркуваннями, пов'язаними з традиціями міфологічного осмислення світу.

У морально-правовій філософії спочатку проблеми моралі та права були розчинені в міркуваннях античних мислителів про Космос, Логос, долю. При цьому у багатьох випадках поняття моралі та права змішувалися. З одного боку, це свідчило про близькість цих форм регуляції людського поводження, з іншого — про нездатність давньої. думки вникнути в їх суть і відмежувати один від одного.

Демокрітівська розробка проблем розходження "природного" і "штучного", "істини" і "загальної думки", природної справедливості і закону дуже вплинули на подальшу розробку природно-правової думки софістів, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.

Пошуки природних основ права в природі людини і людського суспільства були продовжені в V—IV ст. до н. є. софістами Протагором (481-411 р. до н. є.), Горгієм.(483—375 р. до н. є.), Гіппієм (460-400р. до н. є.) та ін.

Особливості філософсько-правових поглядів Сократа. Філософсько-правова тенденція, що протистоїть суб'єктивістським поглядам софістів, виникає в античному суспільстві у творчості Сократа, Платона й Арістотеля.

Найважливіша суб'єктивна підстава моральної і законослухняної поведінки, за Сократом, — це знання. Існування об'єктивно-загальних моральних і правових норм вимагає від людини їх знання. Лише людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справедливою, а яка знає суть чесноти — доброчесною. Сократ вважав, що знання — це шлях до моральної поведінки, а незнання — шлях до пороків і злочинів.

У Платона погляди досократиків ще більше набули природно-правового характеру. Поряд з фізичним Космосом у його вченні з'являється ідеальний Космос. Це вищий світ ідей, що перебувають поза фізичним простором і часом та становлять першооснову і сутність усіх земних предметів і явищ. Ідеї, вважає Платон, не сприймаються почуттями. Існуючи об'єктивно, вони первинні і втілюються в поодиноких речах. Найголовніші ідеї — це ідеї справедливості й блага. Усе у світі повинно прагнути до них.

У міркуваннях Арістотеля між собою тісно пов'язані правова й етична проблематика. Цей зв'язок обумовлений розумінням того, що благо держави і стан правопорядку залежать від моральних якостей її громадян.

Природне право, як частина політичного права, природне насамперед тому, що воно політично, адекватно політичній природі, людини і виражає вимоги, що звідси випливають, і уявлення про політичну справедливість у людських стосунках. У такому понятті права фіксується збіг єдність природного, політичного, етичного (вольового), інтелектуального і правового моментів. Політичний характер природного і умовного (волевстановленого) права визначає їх принципову спільність і необхідність відповідності умовного права природному, необхідність обліку принципів і вимог політичної справедливості при прийнятті закону, у процесі встановлення правил умовного права.

2. Метафізичні передумови християнського світорозуміння. Римське трактування природно-правових норм мало відгук у ранніх ідеологів християнства. Воно застосовується до морально-релігійного закону. Християнська інтерпретація ідеї природного права відбилася на уявленні про сутність цієї ідеї. На місце загального морального закону, що його проповідувала філософія стоїків, християнство джерелом морального закону ставить премудрість і волю божу. Згідно з цим і природне право розглядається тепер як відображення божої справедливості відповідно до передбачень Творця.

У середні віки праву, що залежить від людської волі (волевстановленому), протиставляються незмінні встановлення божого і природного права. Природне право ототожнюється з чинним правом. Сумніви стосувалися лише питання, чи зливається воно з поняттям божого права, чи зіставляється з ним. Безперечним було визнання природного права обов'язковим та таким, що вище усякого іншого законодавства.

Система природного права середньовіччя утворилася зі сполучення римського права і правоположень священного писання. Ідея природного права мала теократичний характер.

3. Пожвавлення філософської й наукової думки, яке настало з початком епохи Відродження, позначилося і на правознавстві. Визнання людини як індивідуальності обумовило нові пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. В цю епоху виникає так званий гуманістичний напрям у юриспруденції, представники якого зосереджують увагу на вивченні джерел чинного (особливо римського) права, посилений процес рецепції якого потребував узгодження його положень з новими умовами суспільно-політичного життя і з нормами місцевого національного права. Починають розвиватися зачатки історичного розуміння й тлумачення права.

Для мислителів гуманістичного напряму право — це насамперед законодавство. Посилюються ідеї, спрямовані проти феодальної роздробленості, за централізацію державної влади, єдине законодавство, рівність усіх перед законом.

Зосередження уваги гуманістів даної історичної епохи на позитивному праві не супроводжувалося повним запереченням природно-правових ідей та уявлень, оскільки в чинне позитивне право входило і римське право, що включає в себе ці ідеї й уявлення. Популярність римського права залишається досить високою, його продовжують розцінювати як "кращу об'єктивну норму природної справедливості" (Донелл).

Гуманісти епохи Відродження почали вивчати право як особливий чинник громадського життя. Але гуманізм здійснив розмежування теорії і догми лише у прийомах вивчення, тобто предметом вивчення як юриста-догмата, так і юриста-гуманіста залишалося римське і тільки римське право. Подальша діяльність філософів розширила предмет вивчення права.

XVII-XVIII ст. — це епоха видатних досягнень філософії, науки і культури в Західній Європі. Новий час відкриває нову епоху в історичному розвитку європейської економіки і права. Виникає нагальна потреба в територіально масштабних державах, спроможних забезпечити функціонування не тільки внутрішніх, а й міжнародних зв'язків (економічних, політичних, культурних тощо).

Ідейний та інтелектуальний настрій аналізованої епохи, як відомо, концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і правознавства, тому природно сприймаються такі інтелектуальні продукти, як універсальне право і цивільна філософія, як вчення про державу, природу і право. Основою універсального права стала визнаватися філософія, а не римське право.

Під впливом зазначених вище чинників, а також філософії раціоналізму Нового часу правові вчення зробили своїм головним предметом розробку природного права. Вчення про природне право дістає нового забарвлення. По-перше, воно звільнилося від богословських трактувань. По-друге, природне право в цей час не змішується з правом загальнонародним. У ньому починають вбачати сукупність тих ідеальних норм, які повинні служити прообразом для будь-якого законодавства. Такий новий напрям у правознавстві оформився у школу природного права, яка домінувала в юриспруденції протягом XVII—XVIII ст. Родоначальником її був голландський юрист, політик і дипломат Гуго Гроцій (1583—1645).

4. Це питання присвячене філософсько-правовим вченням Західної Європи кінця XVIII — середини XIX ст., серед яких особливе місце посідає філософія права німецької класичної філософії. Представники німецької класичної філософії І. Кант, Г. Гегель та інші зробили великий вплив на формування філософської думки зазначеного періоду в цілому, включаючи і філософію права. З їхніми іменами пов'язана глибока філософська розробка проблем права, держави, закону. Не випадково, що їх концепції вважаються класикою філософії права і розглядаються багатьма дослідниками у вигляді загальнотеоретичної основи філософії права як наукової дисципліни. Значне місце у філософсько-правових вченнях цього періоду посідають також історична школа і правова концепція марксизму. Тому знання особливостей цих напрямів і їх місце в історії філософсько-правової думки є необхідною умовою для розуміння змісту сучасних концепцій філософії права.

5. Особливою рисою філософсько-правової думки XX ст. є те, що в ній немає одного генерального напряму, а існує і плюралізм поглядів і тенденцій. Зокрема, XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може бути концепція справедливості, досить складна за ідейно-філософською структурою, бо в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природно-правові ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму.

Виникає полеміка між позитивізмом і вченням про природне право (юстнатуралізмом). Істотні зміни відбуваються і в юридичному позитивізмі, який трансформується в неопозитивізм. У межах цього вчення про право сформувалися і поширилися нові підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський і деякі інші).

Основні сучасні концепції філософії права будуть висвітлені окремо. Слід лише зауважити, що їх формування відбувалося у загальному руслі зміни всієї культурної парадигми, яка характеризувалась переходом від класичної форми філософії і науки до некласичної. Цей перехід був обумовлений зростанням ролі творчого начала, людської суб'єктивності в соціальних процесах при одночасному загальному з'ясуванні меж втручання у внутрішній світ людини. В найширшому плані зазначену зміну парадигм можна охарактеризувати як перехід від принципу суб'єктивності до принципу інтерсуб'єктивності.

Висновки:

1. Філософське осмислення права пройшло довгий шлях у своєму розвитку — від змішування проблем моралі та права у вченнях античних натурфілософів до появи положень про загальність моральних і правових норм, про природне право, політичний характер права, політичну природу людини тощо.

2. Природно-правова доктрина античності знайшла свій подальший розвиток в епоху середньовіччя і Нового часу: договірний характер права, проблема свободи, правової рівності та ін. Важлива вона і для сучасних інтерпретаторів теорії природного права.

3. Значення філософії права епохи Відродження полягає в тому, що в цілому вона, власне, створила грунт для філософії права Нового часу. Сутність суспільства, його законів у цю епоху розглядалася з позиції антропоцентризму. Період філософії Ренесансу є необхідним і закономірним переходом від середньовічних філософсько-правових традицій до традицій Нового часу.

4. Основна увага у філософсько-правових питаннях епохи Реформації акцентувалася на релігійному обґрунтуванні прав людини. Проте Реформація, як у своєму вихідному пункті, так і в результатах свого існування, виходить за межі релігійно-теологічних проблем. У результаті жорстких суперечок про таїнства, догмати і символи віри відбулося перетворення моральних, соціальних і правових орієнтацій. Ідеї політичної свободи, свободи совісті, прав людини і громадянина були засновані Реформацією.

5. Д ля філософії права Нового часу характерне висування на передній план прикладної, практичної цінності наукового юридичного знання. У цю епоху історична і правова наука перетворилася на практичнозначущу політичну І суспільну дисципліну. Розширилися розуміння природного права, усвідомлення свободи, вдосконалилася теорія суспільного договору, тобто було закладено основи сучасної теорії держави і права.

6. Філософи-просвітителі, проводячи здоровий глузд через усі сфери людського життя, культивуючи це, сприяли формуванню людини як автономного суб'єкта. Всебічно розвивається теорія представницької влади і суверенітету народу. Внаслідок цього Просвітництво дало світовій цивілізації те, чого недала жодна інша епоха — ідею суверенної особистості.

7. Методологічна розробка І. Кантом проблеми категоричного імперативу має величезну цінність для обґрунтування сутності природного права. Це свідчить про те, що принципи права і моралі ті самі. Вони лише дістають різної форми свого вираження, оскільки мораль є сфера внутрішніх мотивів індивіда, а право — галузь практичних дій відповідно до зовнішнього стандарту, встановленого законом. Однак змістом цих принципів виявляється особистість. Тому розходження права і моралі може бути зведене до розходження змісту дозвільної і заборонної версій одного й того самого категоричного імперативу. Залишаючись на позиції суб'єкта, кантівський раціоналістичний суб'єктивізм здійснював моральне, деонтологічне обґрунтування ідеї права.

8. Філософія права Г. Гегеля являє собою інший варіант природно-правового мислення, що ґрунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи щодо багатьох моментів лінію Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності, шукаючи джерела права і його критерій у людській свідомості — у сфері духу. Він створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка ступінь розвитку Духу як волі має у нього поняття права: абстрактне право, мораль, моральність.

9. Перехід від ідеалізму до об'єктивізму намічається в історичній школі права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта). Відповідно до поглядів Історичної школи право виникає спонтанно з надр народного духу, як невід'ємна частина цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп осіб (навіть якщо ці люди законодавці). Отже, у їх побудовах відсутній суб'єкт, а правопорядок виростає із суспільних відносин.

10. філософії права К. Маркса і Ф. Знгельса вплив соціальних умов на суб'єкта, що констатував правопорядок, набув причинно-детермінованого характеру. Вони недостатньо враховують роль суб'єкта (особистості) у формуванні права як його першореальності, розчиняючи суб'єкт у суспільних відносинах (умовах). Вірно вказуючи на глибоку обумовленість суспільних і насамперед економічних відносин, марксистська теорія не порушує питання про наявність особливої сутності права, зводиться до його соціально-економічної сутності.

11. XX ст. формується некласична модель правосвідомості як своєрідний протест проти влади формальних норм, які заважали людині реалізовувати свою екзистенціальність. У загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук значно оновлюється юридична наука, вдосконалюється понятійний апарат, прийоми і методи юридичного аналізу, розширяються методологічні підходи до права, філософських тлумачень співвідношення права і закону, оцінок позитивного права тощо.

12. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався у неопозитивізм. Під впливом теорії наказів Дж. Остіна, "чистої теорії права" Б. Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта сформувались І поширилися нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський тощо).

13. Посилилася тенденція звернення до природного права як частини соціальної реальності. Розробляються головним чином концепції "відродженого права", "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціалізму, онтологічної філософії права тощо. У теоріях "природного права" акцентується на ціннісно-ідеальній "реальності" права і ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.

14. Основою існування права виступає інтерсуб'єктивність. У руслі цього напряму зроблено спроби подолати односторонні підходи суб'єктивістських способів осмислення правової реальності. Тут смисл права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи у зовнішньому соціальному світі, а розглядається як результат зустрічі (комунікації) двох суб'єктів, занурених у життєвий світ. У рамках парадигми інтерсуб'єктивності розвиваються концепції екзистенційної феноменології (М. Мюллер, В. Майгофер та ін.), правової герменевтики (А. Кауфман, П. Рікер та ін.), комунікативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас).

15. Ключовою для філософії права XX ст. залишається концепція справедливості, яка є досить складною за ідейно-філософською структурою. У ній поєднуються ідеї неокантіанства, природничо-правової ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, ідеї екзистенціалізму та ін. Ідея справедливості значною мірою сприяє формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберально-демократичного характеру.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: