Поняття інноваційної культури суспільства: основні різновиди та моделі розвитку.

Ірпінь – 2013

Вступ

Незаперечним є те, що дедалі розвиток людства набирає більш масштабного характеру. Зокрема, свідченням тому є перехід суспільства до іншої якості становлення – суспільства інформації, суспільства знань. Таким чином, нині постає потреба в осмисленні та реалізації шляхів формування людини з «інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, з готовністю до інноваційного типу діяльності, що стане адекватною відповіддю на перехід цивілізації до інноваційного типу розвитку».
Як відомо, інноватика як окрема галузь науки, на початку ХХ ст. почала досліджувати закономірності технічних та економічних нововведень. У ґенезі інноватики в середині неї самої з’явилися відносно самостійні напрямки:

формування нововведень; дифузія (розповсюдження) нововведень; адепта+ція до них людини та пристосування їх до людських потреб; інноваційні організації; вироблення інноваційних рішень (А. Пригожин, Л. Даниленко, В. Паламарчук, Б. Санто та ін.).
Зазначимо, що нині соціальна роль інновацій стала предметом активних наукових пошуків. Ця проблема є надзвичайно актуальною для України, особливо нині, коли розвиток суспільства знаходиться у так званій точці біфуркації, коли інновації можуть стати визначальним фактором подальшого соціокультурного та економічного прогресу. Так, автори А. Галчинський, В. Геєць, А. Кінах, В. Семиноженко наголошують на тому, що …«найбільш привабливою і перспективною моделлю розвитку для України є ставка на політичну, економічну, гуманітарну і наукову інновацію як ключові імперативи глобальних перетворень, реформ нової генерації. На нашу думку, саме суспільство інновацій треба розглядати як дейну матрицю нової національної ідеї, українського проекту ХХІ сторіччя. Головною змістовою характеристикою і необхідною умовою успішності цього проекту має стати інновація як стиль і головний спосіб життя» Підкреслимо, що саме інновація, яка реалізується на рівні кожного окремого громадянина у перетворюючому ставленні до життя, до власної ролі у суспільстві, у прагненні вдосконалення себе, міжособистісних стосунків, власної професійної діяльності тощо, актуалізується згодом у загальнодержавному напрямку. Однак насиченість сучасного життя інноваціями майже в усіх галузях суспільства робить природним здійснення переходу категорії кількісного у категорію якісного. Отже стає зрозумілим, що далеко не кожна інновація може бути прийнятною для української економіки, науки чи освіти. Сліпе запозичення або впровадження «нового заради нового» не повинно йти всупереч культурним, моральним та етичним традиціям нашого суспільства.
Вважаємо, що заохочувальну роль до використання нових підходів та розробки нових ідей, з іншого, коригуючи застосування інновацій щодо загальнокультурних норм, може відігравати формування саме інноваційної культури у суспільстві. Нині, як ніколи, гостро стоїть питання про соціокультурний розвиток держави. Бачиться обґрунтованою позиції В. Семиноженка стосовно того, що формування інноваційної культури у суспільстві є запорукою розвитку гуманітарного капіталу України, нового гуманітарного простору, який стане своєрідним індикатором наукового, культурного, освітнього, інноваційного рівня країни, квінтесенцією її досягнень. Автор вважає, що перспективи української держави залежатимуть від того, наскільки швидко ми усвідомимо, що в світі уже відбулася гуманітарно-інноваційна революція. [http://all-sci.net/menedjment/sotsialni-transformatsiji-innovatsiyna-kultura.html]

Поняття інноваційної культури суспільства: основні різновиди та моделі розвитку.

Загальноприйняте поняття культури (лат. cultura - оброблювання, вирощування) визначається як певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається в типах і формах орга­нізації життя та діяльності людей, у їхніх взаємовідносинах, створюваних ними матеріальних і духовних цінностях, їх застосуванні і поширенні в процесі соціально-економічної практики.

Інноваційна культура - порівняно нове поняття і вид свідомої діяль­ності організації. Інноваційна культура - це форма організаційної куль­тури, що виникла наприкінці XX ст. як адаптація до прискорення змін у виробництві, бізнесі та суспільстві. Уже стало очевидним, що техно­кратична модель суспільного прогресу себе вичерпала і вектор якісного розвитку, оновлення цивілізації визначає саме інноваційна культура. Ця думка звучала у виступах учасників «круглого столу» на Міжнародному форумі «Інноваційна культура на межі століть», який проходив у Москві 20 вересня 2001 р. під егідою ЮНЕСКО.

Інноваційна культура розглядається як цілісна система вироблених в організації і притаманних її членам моделей поведінки, що впливають на моду, спосіб життєдіяльності організації. У цьому розумінні інноваційна культура не є первісне визначеним станом. Вона - результат соціальних взаємодій і передається через навчання, численні контакти між групами людей, поведінку, настанови, норми, систему ціннісних орієнтацій, мане­ри одягатися, етику трудових відносин, символи, стиль керівництва, це­ремонії, комунікації, мову.

Інноваційна культура забезпечує сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати і реалізувати інновації в усіх сферах життя. Формування інноваційної культури пов'язане з розвитком творчих здібностей і реалізацією креативного потенціалу самої людини - її суб'єкта.

Інноваційна культура віддзеркалює цілісну орієнтацію людини, за­кріплену в мотивах, знаннях, вміннях і навичках, а також в образах і нор­мах поведінки.

Формування інноваційної культури ґрунтується на системі цінностей організації, які являють собою ряд ідей, часто неписаних, які обґрунтову­ють цілі і сенс роботи організації. Поняття культурних цінностей ширше за формальне поняття цілей організації. Культура складається з правил, дотримання яких дає позитивний результат.

Цінності насамперед ґрунтуються на людських потребах. За своєю суттю цінності організації - це трансформовані потреби її людського (персонального) середовища. Водночас потреби людей неоднорідні, що визначає складну структуру системи внутрішньофірмових цінностей.

Основною особливістю цінностей є те, що вони олюднені, їхнє існу­вання можливе тільки тоді, коли вони визнаються і засвоюються кожним з учасників людського середовища організації. У цьому полягає основна відмінність цінностей від цілей, які визначаються на основі авторитет­них рішень вищого керівництва і приймаються в директивному порядку. На думку Стівена Робінса, сутність інноваційної культури організації розкривається в таких характеристиках, як:

• мотивованість робітників до знань і розробки інновацій;

• націленість на результат; робота в команді;

• прагнення досягти високого професіоналізму;

• можливість спілкуватися з колегами на семінарах, виставках, конфе­ренціях (поза роботою);

• свобода висловлювання думок, ідей;

• свобода творчості.

Незважаючи на те, що підвищення рівня інноваційної культури було визначено в законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» стратегічним пріоритетом держави, в нашій країні цим питанням не приділяється належної уваги, що може мати дуже негативні наслідки для інноваційного розвитку економіки. В середньостроковій перспективі пропонується зосередити основні зусилля на трьох напрямах: істотне поліпшення популяризації наукового знання, зокрема: організація державної підтримки науково-популярних періодичних видань, створення науково-популярних програм на радіо та телебаченні, запровадження пільгових умов та матеріальних стимулів для написання та видання науково-популярних книг; вдосконалення освітніх програм з урахуванням новітніх досягнень науки, зокрема: проведення спеціальних заходів для інформування викладачів середньої та вищої школи про останні досягнення науки і технологій, створення загальнодержавної системи дистанційного навчання із залученням найбільш кваліфікованих і авторитетних вчених; підвищення інноваційної культури апарату управління, зокрема: організація навчання працівників міністерств і відомств з основ інноваційного менеджменту, організація циклів лекцій для державних службовців з проблем формування та реалізації науково-технологічної та інноваційної політики на основі зарубіжного та вітчизняного досвіду.

Інноваційна культура розглядається як цілісна система вироблених в організації і притаманних її членам моделей поведінки, що впливають на моду, спосіб життєдіяльності організації. У цьому розумінні інноваційна культура не є первісно визначеним станом. Вона – результат соціальних взаємодій і передається через навчання, численні контакти між групами людей, поведінку, настанови, норми, систему ціннісних орієнтацій, манери одягатися, етику трудових відносин, символи, стиль керівництва, церемонії, комунікації, мову.

Діапазон інноваційної культури досить широкий: від створення умов ефективного використання інноваційного потенціалу (особистості, підприємства, організації) до його реформування.

Інноваційна культура забезпечує сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здібність підтримувати і реалізувати інновації в усіх сферах життя.

Інноваційна культура виконує наступні функції: трансляційну — передача з минулого в теперішній час і з теперішнього часу в майбутнє усталених типів інноваційної поведінки соціальних суб’єктів, які пройшли тривалу апробацію і набули певного ціннісного забарвлення в рамках даного суспільства; селекційну — відбір знову створених або запозичених інноваційних поведінкових моделей, які в щонайбільшій мірі відповідають потребам суспільства на певному етапі його розвитку; інноваційну певному етапі його розвитку; інноваційну — розкриття креативних можливостей описуваного соціокультурного механізму, вироблення нових типів інноваційної поведінки на основі зразків інноваційної діяльності, які виникли всередині самої культури або були щеплені ззовні. [http://www.rusnauka.com/1_NIO_2011/Economics/77424.doc.htm]

Досвід становлення світових цивілізацій свідчить про те, що не існує єдиного для всіх оптимального балансу у функціональному полі інноваційної культури. Її розвиток — це постійна зміна стабільних і "гіпер функціональних" періодів, коли має місце різкий зсув в роботі соціокультурного механізму у напрямі форсованої реалізації тієї або іншої функції.

Інноватика — наука про цілеспрямовані зміни, нововведення в соціальній організації, які вносять в них відносно стабільні елементи, що істотно перетворюють цілі, функції і характер їхнього управління. На відміну від змін, що виникають спонтанно, інноватика розглядає механізм змін, які ініціюються і контролюються. Розрізняються два шляхи, які проходить процес інституціоналізація:

Перший — це нормативні інновації і їхня дифузія (проникнення, розповсюдження норм в групі, в суспільстві).

Другий — це, за термінологією Роберта Мертона, інституціоналізоване відхилення від правил. В першому випадку процес починається в той момент, коли хто-небудь починає діяти по-новому або проголошує новий спосіб дії як правильний, гідний. В другому випадку характерним є відхід від колишньої традиції, маніфестація явища оригінального, творчого, новаторського.

Можна виділити три основні етапи інноваційного процесу: виявлення імпульсу змін (на основі інформації, що поступає із зовнішнього середовища). Наприклад, наукові публікації, технічна і торгова пропаганда, виставки, ярмарки можуть стимулювати технологічні зміни, а труднощі із збутом продукції, зниження прибутку — економічні і управлінські перетворення;

—усвідомлення потреби в змінах, коли вході глибокої аналітичної роботи, пов'язаної з психологічною ломкою стереотипів, осмисленням чинників кризової свідомості, визнається неспроможність попереднього шляху, колишніх цінностей і ідеалів; подолання опору, який виступає реакцією на зміни. Це виявляється, як правило в інерції, страху, порушеннях звичок.

Після ініціації інновацій (перша фаза) важливе значення має їхнє виявлення (друга фаза), тобто момент, який відділяє інновацію, що колись була "приватною справою" ініціатора, від інновації, яка вже стає "публічною". Необхідною умовою суспільного сприйняття інновації є створення доступу до неї з боку інших людей, сповіщання про неї.

Проте, виявлення інновації не означає її негайного успіху. Тому важливим рівнем є процес фільтрації, своєрідної селекції (третій етап) інновацій. Іноді селекція проводиться спонтанно в звичайному повсякденному житті (наприклад, керівник кафедри забороняє використовувати суперечливі, спірні дослідницькі методи, або сусіди засуджують нетиповий спосіб життя артистичної сім'ї). В інших випадках селекція стає завданням спеціально створених для цього установ і органів (цензура, комісії по винаходах, художня критика, літературне рецензування і т.п.)

Механізми фільтрації в значній мірі залежать від самої інновації. Якщо інновації йдуть "зверху" (наприклад, в законодавчій сфері, пов'язаній з розпорядженнями, регламентами), то фільтрація має характер спонтанної суспільної реакції, яка виявляється в ігноруванні, невиконанні нових правил. Може виникнути і спонтанний рух опору — організована відсіч нав'язаним законам, їх недотримання за допомогою різноманітних видів тиску, натиску, бойкоту і навіть фізичних заходів дії супроти конформістів.

Якщо інновації йдуть "зверху" і стосуються моралі, звичаїв, то блокуючі функції виконують організовані державні і адміністративні агенти (коли справа заходить про інновації, що порушують закони або підривають політичний устрій) або організації іншого типу, наприклад, релігійні (коли йдеться про інновації, що підривають етичні постулати, ухвалені даною церквою).

Якщо інновація пройшла фільтрацію, то наступає четверта фаза — дифузія. Виділяються п'ять основних форм дифузії. Перша з них — компенсація, коли інновація вивільняє, викликає до життя ланцюг зворотних негативних суперечностей, які шляхом контр реформ можуть привести до обмеження сфер вияву інновації і навіть до її викорінювання і до повернення статус-кво.

Може бути навіть над компенсація, коли опір супроти видимої інновації настільки сильний, що реакція компенсаційних механізмів переходить за межі тієї сфери, в якій була ініційована інновація (наприклад, ультра консервативна реакція на зміни).

Третя можливість — це посилення, засноване на дії позитивних зустрічних сил, що приводять в рух процеси само посилення. Первинна зміна викликає тут ряд подальших змін в інших областях нормативної структури, приводячи до примноження числа інновацій і навіть до фундаментальних перетворень всієї нормативної структури. Прикладом може служити лавиноподібний розвиток в історії соціальних революцій.

Четвертий можливий різновид процесу дифузії, як справедливо відзначає Петер Штомпка, — це дисперсія, або розпиленість і розосередження первинних інновацій, Відбуваються випадкові перетворення в певній обмеженій групі інших норм, цінностей, ролей або інститутів, залишаючись в результаті лише хаотичною мозаїкою не пов'язаних однієї з іншою реформ, що не зачіпають фундаментальні основи колишньої нормативної структури. Інноваційний вплив при цьому відводиться в побічні канали, увага суспільства відволікається від першорядних завдань.

Останній варіант дифузії — це ізолювання, або свого роду можливість заморозити зміни в їхньому початковому вигляді, запобігти будь-яким широким наслідкам. Інновація в такому разі не викликає ніякої реакції посилення, а лише може перетворювати окрему роль, цінність або інститут.

Це можливо, або коли нормативна структура особливо сильно дезінтегрована, аморфна, позбавлена внутрішніх зв'язків, або тоді, коли інновація стосується периферійних складових структури (наприклад, споруда нового пам'ятника кардинально не вплине на рівень історичної свідомості суспільства, введення нового типу військового мундира не чинить істотного впливу на правила поведінки, шо існують в армії).

П'ята і остання фаза розвитку нормативної інновації — це пристосування змін, глибинне, на тривалий термін вкорінення інновацій в нормативній системі.

У результаті описаної процедури інституціоналізація можуть бути досягнуті наступні результати:

збереження статус-кво, або відсутність змін;

зміни, протилежні наміру, які наступають у тому випадку, коли механізми компенсації реагують дуже бурхливо;

маргінальні зміни, коли зміни зачіпають лише яку-небудь окрему складову, шо займає периферійне положення в структурі, і не мають ніяких інших відгуків і наслідків; —радикальні зміни, коли перетворенням підлягають головні, основні складові тієї або іншої структури (наприклад, базова система цінностей);

опортуністичні зміни, за яких нормативні інновації проводяться випадково, без взаємного узгодження і координації одного з іншим, щоб пом'якшити будь-які напружені, особливо гострі ситуації, або суспільні суперечності;

тотальні зміни революційного характеру (зміна систем, зміна ладу), коли всі існуючі компоненти і сегменти нормативної структури підлягають модифікації, яка здійснюється в результаті або. реформ широкої дії, або ескалації і посилення змін, проведених спочатку в більш вузькій сфері.

"Життєвий цикл" нововведень включає три етапи:

• зародження — усвідомлення потреби і можливості пошуку новини, розробка і експериментальне упровадження. Стадія зародження може бути описана і в таких поняттях, як:

інноваційний задум (систематизоване зведення аналізу запитів навколишнього середовища);

проект (ухвалений і деталізований задум, пропрацювана ідея);

план (затверджений інноваційний проект);

експеримент;

упровадження нововведень.

дифузія — багатократне повторення, тиражування нововведень на інших об'єктах;

рутинізація нововведень, коли вони реалізуються на інших, постійно функціонуючих елементах відповідних об'єктів.

Процес нововведень вимагає попереднього діагностичного дослідження. Перш ніж переходити до дій, необхідно уявити, які потоки інформації необхідні між людьми і в чому конкретно повинна полягати істотність змін. В інноваційному проекті повинно бути визначено, кому, від кого, коли і яка саме інформація необхідна для виконання роботи.

Необхідно виявити окремих осіб і групи, чия прихильність до змін неодмінно потрібна для їхнього здійснення, виробити план завоювання прихильників вирішальної частини співробітників, створити систему для відстежування за змінами, що відбуваються в зовнішньому середовищі, щоб вчасно вносити корективи. Першочерговим завданням є аналіз поведінки людей, що володіють ключовим впливом (формальних і неформальних лідерів), для визначення їхнього нинішнього ставлення до інновацій.

Важливо встановити, який зміст внутрішньо організаційної культури, основні норми, цінності і переконання, необхідно визначити, які елементи внутрішньо організаційної культури підлягають зміні, а які важливо зберегти.

Виділяються три основні стратегії виробничих організацій по відношенню до інновацій: оборонна: організації не прагнуть і не мають можливості проводити інноваційні розробки, прагнуть перейняти досвід і досягнення інших;

активно-наступальна стратегія означає постановку цілі стати першим, провідним підприємством в цій галузі або на певній ділянці;

помірно-наступальна стратегія — це позиція другого самого кращого виробника. Основною метою цієї стратегії є прагнення застерегти себе від ризику, але і не відстати від тих, хто вже запровадив нововведення.

Інноваційний процес є джерелом суперечностей, соціальної напруженості. Всяка зміна неминуче протиставляється організації, що вже склалася, її цілям, зв'язкам, культурі. Функціонування організації — це завжди циклічне відтворення якихось дій, результатів, Воно тільки тоді може бути ефективним, коли є регулярним.

У міру функціонування організації в ній відбувається постійне накопичення "минулої праці", яке об'єктивується в техніці, матеріалізованих формах і організаційній структурі.

Цей процес призводить не тільки до наростання "маси", але і до ускладнення зв'язків, залежностей "щільності". Це призводить до порушення стабільності. Але ж стабільність складу, структури, цілей системи є найважливішою умовою її функціонування. Тому перед ініціаторами нововведень встає проблема: яким чином провести необхідну зміну в організації, привести її у відповідність з радикальними змінами в навколишньому середовищі і в той же час уникнути ризику загибелі самої організації.

Найефективнішою може здатися революційна ломка, швидкий демонтаж наявної системи цілей, структури управління виробничої організації. Але це дуже ризикований крок, оскільки він зв'язаний з дезорганізацією і утворенням хаосу в раніше контрольованій сфері діяльності. Потрібні великі зусилля, щоб відновити керованість даної організації.

Інший шлях — поступові "покрокові" зміни, за яких, здавалося б, немає ризику, і позитивний ефект нововведень забезпечений. Але теорія систем (а організації є системними об'єктами і функціонують за законами теорії систем) встановила, що "покрокові" зміни досить швидко "приручаються" старою системою і практично не дають ефекту.

Отже, системний об'єкт повинен мінятися також системно, тобто у разі корінної переорієнтації в діяльності організації в ній повинні бути проведені глибокі системні зміни. [pidruchniki.ws/15341220/sotsiologiya/yaki_funktsiyi_vikonuye_innovatsiyna_kultura]

Отже, інноваційна культура відображає не лише рівень розвитку інноваційних процесів на підприємстві, але й міру участі у цих процесах людей, їх задоволення від цієї участі. Вана забезпечує сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати й реалізувати інновації у всіх сферах життя.

Розглядаючи інноваційну культуру як перспективний метод управління, її можна охарактеризувати як самодостатній і здатний до саморегуляції соціально-психологічний механізм, який впливає на стиль керівництва та інноваційну модель поведінки на кожному етапі інноваційного процесу. Роль інноваційної культури у інноваційному розвитку підприємства полягає в організації, оптимізації, раціоналізації, контролі, регулювання і стимулювання взаємодії усіх елементів інноваційної системи підприємства. Мета формування культури інновацій полягає у реалізації ефективних інновацій в якісному вимірі, удосконалення механізму активізації необхідних потенціалів в інноваційному процесі.

При аналізі поняття інноваційної культури виділяють наступні завдання інноваційної культури в системі інновації діяльності підприємства: виявлення творчих сил і здібностей, талантів, розвиток і реалізація креативного потенціалу підприємства; оптимізація кадрового, виробничого, фінансового, науково-технічного потенціалів для здійснення інноваційного процесі та існування інноваційної системи; стимулювання інтелектуальної та творчої активності за досягнення певних цілей завдяки використання інноваційних ідей; активізація та оптимізація інноваційних процесів на підприємстві; формування і впровадження інноваційних стратегій розвитку підприємства; застосування демократичного стилю управління; ліквідація бар’єрів в середині організаційної структури підприємства для вільної комунікації та передачі інформації; співпраця з усіма учасниками інноваційної інфраструктури; у поєднанні із корпоративною культурою формування інтенсивно-інтелектуального клімату всередині підприємства, а також створення інноваційного іміджу; організаційно-управлінське забезпечення інноваційного процесу.

Проблеми формування сприятливого інноваційного клімату на вітчизняних підприємствах як необхідної умови підвищення їх інноваційного потенціалу належать до кола питань, вирішення яких хоча б частково, призведе до глибинних змін у сфері продукування, впровадження і використання інновацій.

Дане твердження ґрунтується на жорсткодетермінованій залежності: “інноваційний клімат підприємства → інноваційний потенціал підприємства → інноваційна діяльність підприємства”, і тим самим переконливо доводить необхідність подальшого дослідження процесів формування сприятливого інноваційного клімату суб’єктів господарювання. (Слід зауважити, що дана залежність проявляється не лише на рівні підприємств і організацій: вона є чітко вираженою у функціонуванні “складніших” соціально-економічних систем — систем мезо- та макророрівнів).

За результатами дослідження відомих нині підходів щодо тлумачення категорії “інноваційний клімат підприємства” можна припустити, що переважна більшість науковців розглядає його як “комплексну характеристику діяльності підприємства, яка свідчить про його можливість та готовність до формування інноваційного потенціалу, необхідного для провадження господарюючим суб’єктом інноваційної діяльності”. Більш узагальнено поняття “інноваційного мікроклімату” розкриває таке його формулювання: “Інноваційний клімат підприємства (інноваційний мікроклімат) — це сукупність характерних факторів та ознак, які забезпечують господарюючому суб’єкту можливість формування інноваційного потенціалу”.

Окреслений підхід забезпечив можливість ідентифікації визначальних факторів формування інноваційного клімату підприємства та складових процесу його інноваційної діяльності, що, очевидно, є необхідним для дослідження особливостей формування інноваційного потенціалу суб’єктів господарювання. Однак з позиції “фізики процесу” формування самого інноваційного клімату даний підхід не дає відповіді на такі принципові питання: що виступає “внутрішньою природою” інноваційного клімату? як відбувається трансформація “загальних” факторів у “визначальні” фактори інноваційного клімату? на основі чого формуються інформаційні зв’язки між учасниками процесу інноваційної діяльності? що визначає “якість” цих інформаційних зв’язків?

Аналіз наведених вище питань вказує на їх “спільну морфологію”, а отже, усі відповіді на ці “різні” питання, найбільш вірогідно, лежать в “одній площині” і зводяться до єдиного пояснення, ґрунтуючись на однаковій аргументній базі. В такому разі логічно припустити, що саме ця “однакова аргументна база” і є основною передумовою (а можливо і “достатньою умовою”) формування сприятливого інноваційного клімату підприємства.

Такі міркування, а також результати попередніх досліджень даного напряму, дозволяють зробити наступний висновок: якщо необхідною умовою формування інноваційного клімату підприємств є: 1) наявність “визначальних факторів” (тобто факторів, які за певних умов “стають” визначальними факторами формування інноваційного клімату); 2) наявність системи інформаційних зв’язків між учасниками процесу інноваційної діяльності, — то достатньою умовою формування сприятливого інноваційного мікроклімату виступає інноваційна культура суб’єкта господарювання. При цьому, саме інноваційна культура підприємства — а точніше, її "кон’юнктурний" рівень — наповнює іншим змістом “загальні” фактори, перетворюючи їх у “визначальні”, трансформує всю систему інформаційних зв’язків між учасниками процесу інноваційної діяльності (як за кількісними параметрами (тобто за “щільністю інформаційних каналів” та динамікою інформаційних потоків, що передаються цими каналами), так і за якістю інформації (тобто “інформативністю інформації”)), що в результаті принципово змінює характер функціонування суб’єкта господарювання та його структурних підрозділів.

Очевидно, що використання категорії “інноваційна культура підприємства” як одного з ключових елементів процесу формування його інноваційного клімату потребує додаткових пояснень:

1 ) інноваційна культура — це чутливість (сприйнятливість) соціально-економічної системи (або її складових) до інформації креативного характеру з метою її накопичення, оброблення, генерування і використання у процесах, пов’язаних з інноваційною діяльністю (“інформація креативного характеру” — це інформація, яка відповідає “третьому рівню важливості інформації”;

2) вплив інноваційної культури підприємства на процес формування його інноваційного клімату проявляється одночасно у двох формах: а) інноваційна культура як фактор — це структурний елемент інноваційного клімату підприємства, один з визначальних чинників його формування; б) інноваційна культура як процес — це специфічне середовище, в якому формуються, розвиваються і функціонують інші складові та фактори інноваційного клімату суб’єкта господарювання, а також система взаємозв’язків між ними. При цьому, особливістю такого специфічного середовища є те, що воно виступає “передумовою” формування і розвитку інших складових інноваційного клімату та взаємозв’язків між ними.

3) рівень інноваційної культури підприємства залежить від: – сукупності певних ендогенних факторів (в першу чергу це фактори, що визначають процеси формування і використання інтелектуального потенціалу персоналу підприємства); – впливу інноваційної культури екзогенного середовища (тієї економічної системи, в середовищі якої функціонує дане підприємство); – ступеня впливу екзогенного середовища та “вторинного екзогенного середовища” на основні фактори формування інноваційної культури підприємства (“вторинним екзогенним середовищем” може виступати зовнішній ринок збуту продукції, зовнішній ринок технологій, особливості галузі).

Отже можна зробити висновок, що рівень інноваційної культури підприємства детермінується ефективністю його систем управління такими процесами: – формування і використання інтелектуального потенціалу його персоналу; – максимізації і мінімізації, відповідно, позитивних і негативних впливів зовнішнього середовища на діяльність підприємства та основні фактори формування його інноваційної культури. При цьому, сам рівень інноваційної культури суб’єкта господарювання виступає одночасно і передумовою формування сприятливого інноваційного мікроклімату, і одним з основних його факторів.

Формування інноваційної культури пов’язане з розвитком творчих здібностей і реалізацією креативного потенціалу самої людини - її суб’єкта. Інноваційна культура віддзеркалює цілісну орієнтацію людини, закріплену в мотивах, знаннях, вміннях і навичках, а також в образах і нормах поведінки. Формування інноваційної культури ґрунтується на системі цінностей організації, які являють собою ряд ідей, часто неписаних, які обґрунтовують цілі і сенс роботи організації. Поняття культурних цінностей ширше за формальне поняття цілей організації. Культура складається з правил, дотримання яких дає позитивний ефект. Цінності насамперед ґрунтуються на людських потребах. За своєю суттю цінності організації - це трансформовані потреби її людського (персонального) середовища. Водночас потреби людей неоднорідні, що визначає складну структуру системи внутрішньофірмових цінностей. Реально діюча культура щоденно реалізується через різні конкретні форми, такі як: культурні ритуали, процедури, церемонії, комунікації з використанням особливої, притаманної даній організації мовної культури, символів.

В цілому інноваційна культура розглядається як складова інноваційного потенціалу у складі ресурсо-нематеріального блоку. Визначення даного поняття є неоднозначним і трактується в різних джерелах по-різному, але в основному, визначається як рівень загальнокультурної, освітньої, психологічної підготовки персоналу до сприйняття інноваційного розвитку підприємства та активна його участь у процесі введення та розробки новітніх технологій.

Аналізуючи процес впровадження та формування інноваційної культури доцільно виділити, що на нього впливають різноманітні чинники як зовнішні, так і внутрішні. До того ж необхідно враховувати безліч різноманітних факторів, щоб ефективно сприяти інноваційному розвитку, діяльності та активності персоналу, підтриманню сприятливого клімату в організації.

[http://investycii.org/investuvanya/konferentsiji/problemy-formuvanya-ta-rozvytku-inovatsijnoji-infrastruktury/inovatsijna-kultura-pidpryjemstva-yak-peredumova-formuvanya-joho-inovatsijnoho-klimatu.html]

В розвиненій соціальній структурі новинки різного роду з являються постійно, проте далеко не всі вони проходять через суспільний "фільтр" відбору. Інноваціями стають тільки ті новинки, які одержують "соціальне схвалення", визнання, інтегруються в загальний масив культури і з часом стають його органічними компонентами.

В ході своєї інституціоналізація соціальні інновації звичайно проходять наступні стадії:

селекції (неформальний відбір серед власних соціальних новин і запозичених культурних зразків);

пристосовування (пристосування до специфіки існуючої соціальної структури);

інтеграції, коли форми поведінки, що склалися, оснащуються формальними механізмами організаційно-правового регулювання.

Таким чином, інновація еволюціонує, поступово трансформуючись в традиції. Інновація, що виникає в певній сфері життєдіяльності, в тій або іншій мірі зачіпає і інші соціальні сфери, створюючи "ефект хвилі". Наприклад, постійні виробничі інновації, що здійснюються в індустріально розвинених країнах, призводять до якісних змін в структурі робочої сили, що, у свою чергу, змінює соціально-економічну стратифікацію суспільства і привносить нові елементи в його культуру.

Різні критерії задають відповідну шкалу варіації ознак:

Залежно від інтенсивності реалізації інновації її характеристика може коливатися в діапазоні "еволюційна — революційна".

За критерієм широти упровадження характеристика інновації варіює у межах "локальна — глобальна".

— Залежно від кінцевої цілі виділяються інновації, що направлені на оновлення принципу здійснення діяльності в тій або іншій сфері або на створення нового продукту діяльності.

Перші "процес-інновації" — видозмінюють спосіб створення різних благ. Йдеться про перетворення методів організації та інструментального забезпечення виробничих процесів. Другі — "продукт-інновації" — породжують нові об'єкти матеріальної і духовної культур.

Ініціативний тип індивідуальної або колективної поведінки, пов'язаний з систематичним освоєнням соціальними суб'єктами нових способів діяльності в різних сферах суспільного життя або створенням нових об'єктів матеріальної і духовної культур, отримав назву "інноваційна поведінка".

Інноваційна поведінка, шо є засобом здійснення соціальних інновацій і відноситься до активних типів поведінки, виступає основним способом розвитку індивіда, колективу, співтовариства.

В умовах повноцінного функціонування соціально-економічного закону розподілу праці і закону зміни праці, а також їх "каталізатора" — закону конкуренції, інноваційна поведінка забезпечує його носіям широкі можливості для легального розвитку.

В ситуації ж жорсткого штучного обмеження з боку держави існує небезпека трансформації інноваційної поведінки в псевдоінноваційну. Тоді йде постійний пошук нелегальних або напівлегальних тактичних поведінкових моделей, які відповідають істинним інтересам конкретного соціального суб'єкта і забезпечують йому можливість індивідуального виживання при збереженні автономності і відносної незалежності від регламентуючих його діяльність над систем.

В умовах дії універсального закону конкуренції необхідною передумовою виживання і розвитку індивідів і соціальних груп стає інноваційний спосіб мислення, тобто притаманний людині активний спосіб сприйняття і оцінки об'єктів зовнішнього світу, пов'язаний з необхідністю постійної розробки і освоєння нових моделей взаємодії з ними.

Інноваційний спосіб мислення представляє собою скоріше специфічний підхід до організації діяльності, ніж набір вже готових висновків відносно способів здійснення нововведень. Такий спосіб мислення виступає джерелом інноваційної культури, ціннісно-нормативна сфера якої включає найпоширеніші вданому суспільстві уявлення про типи поведінки і методи їх реалізації.

Можна виділити наступні типи суб'єктів, шо ініціюють зміни:

окремі люди, що виступають з інноваціями (вчений, який розробляє новий метод; політик, що проводить правові реформи; винахідник нових технологій і т.п.). Ці люди заслужили певне визнання, вони авторитетні, можливо, наділені харизмою;

інноваційні ролі (художник, мудрець, шаман, інтелектуал, експерт та інші). Творчість таких людей стає суспільним очікуванням, входить в обов'язок, незалежно від суб'єктивних якостей;

інноваційні організації(законодавчі комітети, парламенти "мозкові трести" і т.п.). Обов'язок ініціації і проведення інновацій в цьому випадку є конституційною складовою самого статусу або "уставу" таких організацій;

групи, колективи, соціальне середовище, або соціальні кола новаторського характеру (артистична "богема", студенти, джазові музиканти, майстри кіно, релігійні секти і т.п.). Відкидаються ухвалені норми, практики; цінності і символи таких соціальних кіл новаторського характеру перетворюються в своєрідну ідеологію даного середовища. На її основі пропонуються альтернативні зразки і правила, формується новий спосіб життя, стиль одягу і т.п.;

соціальні рухи, спрямовані на зміни соціальних норм і цінностей (екологічні, феміністські, релігійні, молодіжні і т.п.). Вони формуються навколо чіткої, обґрунтованої і усвідомленої цілі. Такою метою виступає позитивне, конструктивне перетворення норм і цінностей в будь-якій окремій, конкретній сфері (реформаторські рухи) або у всій цілісній структурі (революційні рухи); звичайні люди, які в своєму повсякденному житті виробляють якийсь новий спосіб мовлення, звернення до інших, одяг, зачіски, готують нові блюда, заповнюють вільний час новими способами розваг. їхні практики освоюються спочатку в близькому колі, потім — в середовищі "знайомих знайомих" і стають загально прийнятними в широкому середовищі.

Потреба у нововведеннях на різних рівнях діяльності соціуму, у тому числі і нижчих організаціях, обумовлює технологічні зміни, модернізацію системи управління, оновлення механізму взаємодії організації із зовнішнім середовищем. Це у свою чергу передбачає перетворення структури діяльності і управління організацією.

Соціальні інновації — це явища в соціальній сфері суспільства, яких не було на попередній стадії його розвитку і які виникли природним чином або введені за ініціативою суб'єктів управлін- ня — держави, церкви і т.п.

Органічне поєднання інновацій обох типів виступає необхідною передумовою суспільного прогресу і є ключовим завданням соціального управління.

Відносно закономірностей розвитку конкретного суспільства розрізняються інновації: органічні — внутрішньо обумовлені, з властивим цьому суспільству змістом (еволюційні соціальні перетворення в глибоко традиційному англійському суспільстві);

запозичені— внутрішньо обумовлені, із зовнішнім змістовним джерелом (реформи Петра І в Росії кінця XVII — початку XVIII ст.);

стимулюючі (наприклад, Чорнобильська катастрофа, що послужила зовнішнім природним чинником ряду соціально-територіальних, соціально-структурних і соціально-рольових трансформацій в Україні);

експансивні — зовнішньо обумовлені, із зовнішнім змістовним джерелом (кардинальна зміна американського етносу, що почалася в XVI ст. в результаті освоєння європейцями Нового світу). [http://pidruchniki.ws/11510513/sotsiologiya/yaki_isnuyut_vidi_sotsialnih_innovatsiy]

Проаналізуємо сучасний стан національної економіки України з огляду потенціалу розвитку інноваційної діяльності та проведемо оцінювання перспектив і перешкод па шляху переходу до інноваційної моделі розвитку.

Спеціалізованими органами державного управління було зроблено чимало для нівелювання руйнівного впливу, завданого трансформаційною кризою інноваційній сфері. Проте пріоритетні орієнтири вищих органів влади постійно знаходилися у сфері вирішення гострих поточних економічних проблем. Аналізуючи розподіл функцій управління між вищими органами державної влади, функції міністерств та відомств з питань науково-технічної інноваційної політики, можна стверджувати, що апарат більшості міністерств та відомств не налаштований на послідовне проведення інноваційної політики. Втім, і основний для інноваційної політики Закон "Про інноваційну діяльність", сприяючи організації інноваційної діяльності, все ж оминає її основні аспекти, залишаючи поза увагою основне питання — базові інновації. Окрім того, цей закон не може діяти до ухвалення Закону "Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку економіки України" та створення передбаченої системи державних інститутів підтримки інноваційної діяльності.

Здійснюючи політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення ("гармати чи масло") перетворюється сьогодні на тріаду "гармати, масло чи наука". Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного й інноваційного напрямів (точніше, ці кошти використовують на поновлення інвестиційного потенціалу тривалим шляхом, суттєво втрачаючи обсяг). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, своєю чергою, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Проте, як зазначав ще М. Туган-Барановський, у довгостроковій перспективі саме технологічні зміни формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.

Уповільнення з другої половини 2001 року темпів зростання основних макроекономічних показників супроводжується в українській економіці нагромадженням макроекономічних диспропорцій та суперечностей і зниженням урегульованості економіки. В економіці України посилився вплив значних макроекономічних проблем:

— зміцнення національної грошової одиниці, яке відбувається на тлі зростання основних показників внутрішнього ринку та суттєвого збільшення грошової пропозиції;

— збільшення розриву між дисконтною ставкою НБУ та ставками за кредитами комерційних банків, що призводить до зростання реальних відсоткових ставок;

— погіршення становища у фіскальній сфері, зростання недонадходжень до державного бюджету;

— подальшого зростання заборгованості суб'єктів господарювання, скорочення залишків коштів на їхніх банківських рахунках;

— прискорення відпливу іноземних інвестицій з України.

Критерієм успішної інноваційної діяльності є частка інноваційної продукції, що потрапляє на ринок. Вона наразі становить в Україні небагато — 5—6 %.

Основною причиною такої ситуації є насамперед те, що за умов відсутності системної інвестиційної політики із досягненням межі завантаження виробничих фондів потенціал економічного зростання досягнув межі вичерпання. Складовими цього процесу є:

— зниження темпів зростання експорту. Кошти, отримані національною економікою під час сприятливої кон'юнктури для експорту металопродукції, не було використано належним чином на інвестиції в більш технологічні галузі, які могли б досягти конкурентоспроможності па світовому ринку;

— вичерпання ефекту девальвації гривні, яка існувала у 1998—1999 рр. За даними експертів, ревальвація гривні поступово підвищила курс до рівня, який встановився після кризи у вересні 1998 р.;

— вичерпання позитивного результату від збільшення доходів населення;

— збільшення імпорту споживчих товарів;

— втрата стимулюючого результату ремонетаризації товарно-грошового обігу у зв'язку з тим, що падіння реальної швидкості обігу грошей перевищило темпи збільшення грошової пропозиції та призвело до створення дефіциту ресурсів на ринку безготівкових коштів.

Структурні зміни, що відбуваються протягом останніх років в економі ці України, характеризуються стрімкою втратою позицій галузями, які визначають науково-технічний прогрес. Якщо скорочення частки галузей, що виробляють товари, у валовій доданій вартості є закономірним процесом, оскільки відображає відповідне зростання питомої ваги сфери послуг, то напрям і динаміка трансформації структури промисловості свідчать про прогресуюче технологічне відставання України від розвинених країн світу. Частка машинобудування та металообробки неухильно знижується, незважаючи на те, що понад 60 % становить виробництво сировинної та проміжної продукції.

Зазначена деформація структури промислового виробництва стала неминучим наслідком відсутності державної промислової політики та переорієнтації товаровиробників на наявний платоспроможний попит, передусім за кордоном. Через це преференції отримують галузі, які виробляють продукцію з низьким ступенем переробки.

З огляду на посилення відкритості української економіки, негативний результат від неефективної структури зовнішньої торгівлі посилюється.

Інноваційна діяльність є наслідком пошуку більш прибуткових сфер вкладення капіталу за умов падіння середньої норми прибутку. В умовах розриву виробничого та фінансового капіталів і недостатності останнього механізм ринкового стимулювання інновацій не спрацьовує. Інновації досі не стали належним засобом підвищення конкурентоспроможності. Оцінка вартості інтелектуальних благ відбувається па деформованому ринку, відокремлено від потенційного економічного ефекту впровадження інновації. Це не стимулює вдосконалення виробництва інтелектуального продукту — основи інновацій. У табл. 3.1 наведено основні фактори, що стримують розвиток інноваційної діяльності підприємств [116, с. 47].

Таблиця 3.1. Фактори, що стримують інноваційну діяльність вітчизняних підприємств

З-поміж сприятливих чинників для впровадження нововведень: здатність керівників підприємств і персоналу визначати та оцінювати економічні, соціальні, технологічні зміни у зовнішньому середовищі; орієнтація керівників на довгострокову перспективу, наявність чітких стратегічних цілей; розвинена система збуту і маркетингу, здатна оцінювати ринкові тенденції; безперервний пошук нових ринкових пропозицій; вміння аналізувати й реалізовувати нові ідеї. Зовнішніми чинниками виливу с: старіння наявних товарів (скорочення життєвого циклу), виникнення нових потреб покупців, зміна (вплив моди) смаків і пріоритетів споживачів, підвищення рівня конкуренції.

Спроби здійснення галузевого "технологічного стрибка" за умов збереження загальної несприятливої підприємницької та інвестиційної ситуації в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки мають негативні наслідки. Запровадження пільгових режимів для окремих секторів посилює фіскальний тиск па інші сектори економіки України, спонукає до збільшення внутрішніх позик, продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через значне технологічне відставання і відсутність мотивації використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, ефективність таких "точок зростання" поглинається в суспільному масштабі витратністю інших секторів економіки.

Таким чином, модель створення локальних інноваційних осередків (у вигляді технопарків, технополісів тощо чи стимулювання винятково "високопродуктивних" галузей і виробництв) в Україні малоефективна через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Така політика за сучасних умов не сприятиме зміцненню всієї економіки, а породжує зловживання і корупцію. Державне стимулювання інновацій пільговим оподаткуванням НДДКР та інноваціями без впровадження дієвих стимулів для інвестиційної діяльності (точніше — повного виведення інвестицій з-під оподаткування) спричиняє припинення розриву між наукою і виробництвом, марнування державних коштів. Така схема видається значно менш ефективною для запровадження інноваційної моделі розвитку, аніж надання податкових пільг для інвестиційної діяльності без пільгового стимулювання інновацій.

Тому найімовірнішим наслідком відриву виробництва інтелектуального продукту від матеріальних умов впровадження може стати його експорт, що не дозволяє вважати цей продукт інноваційним для України. До того ж, підвищення кваліфікованості менеджерів та комерціалізація наукової діяльності призводять до відтоку з країни інтелектуального капіталу.

Підвищення вимогливості споживачів на внутрішньому ринку та офіційних регуляторних бар'єрів щодо технічних, екологічних, споживчих, ресурсозберігаючих та інших властивостей продукції вітчизняних галузей (що неминуче відбуватиметься з просування України до вступу у СОТ та європейської інтеграції)

лише становитиме додаткові перешкоди входженню на ринок та пригнічуватиме позиції українських виробників і не може розглядатися як дієвий стимул інноваційної діяльності. Відтак, треба очікувати подальшого збільшення обсягів імпорту високотехнологічної продукції.

Отже, заяви про те, що в Україні нині переважно сформувалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків наразі не можна стверджувати про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох основних завдань:

— розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра — великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями;

— дотримання державних пріоритетів розвитку освіти, пауки і технологій;

— повноцінної інтеграції у глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю.

Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, повинна бути спрямована на виконання потрійного завдання:

— безпосереднє здійснення заходів національного та регіонального рівнів, які сприятимуть підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;

— заохочення здійснення суб'єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з мстою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань;

— заохочення попиту суб'єктів національної економіки па інноваційні продукти, технології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення.

Отже, інноваційний розвиток України повинен базуватися на:

— провадженні цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної політики, спрямованої на активізацію нововведень, як пріоритетної складової загальної стратегії соціально-економічного розвитку держави, забезпеченні єдності структурної та інноваційної політики;

— створенні сприятливих інституційних умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпечення інноваційної діяльності підприємств; запровадження дієвого пільгового режиму здійснення інноваційної діяльності; удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;

— застосуванні засобів захисту національного ринку, виробництва та капіталу, заохоченні їхнього розвитку, стимулюванні інноваційної спрямованості останнього;

— послідовному збільшенні сукупного попиту, вдосконаленні інфраструктури ринків з мстою підвищення частки складних, наукоємних продуктів в особистому та виробничому споживанні;

— створенні умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії па зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;

— диверсифікації організаційних форм функціонування національної економіки, забезпеченні співпраці малих, середніх та великих підприємств, підтримки провідних великих підприємств та об'єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтеграції, в тому числі — па міжнародному рівні;

— забезпеченні тісної інтеграції виробництва, фінансів, науки, освіти з метою сприяння випереджувальному розвиткові науково-технологічної сфери;

— конверсії "тіньових" капіталів та залученні "тіньового" сектора до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення па цій основі власних ресурсів підприємств для інноваційної діяльності;

— пріоритетному розвиткові людського капіталу як основи майбутнього постіндустріального суспільства.

З огляду на це, провідним напрямом у процесі переходу України до інноваційного розвитку має стати поліпшення інвестиційного клімату в Україні і всебічне стимулювання національного капіталотворення та інвестиційних процесів. Суттєво прискорити розвиток інвестицій в Україні могло б виведення витрат підприємства па інвестиції в основні фонди з-під оподаткування податком на прибуток.

Отже, модернізація української економіки па засадах інноваційного розвитку мас забезпечуватися комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної політики та запобіганням конфлікту між їхніми впливами і вирішенням стратегічних і поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням сприяє підвищенню рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним простором для багатогранної співпраці держави і бізнесу. [http://pidruchniki.ws/15941024/menedzhment/problemi_innovatsiynogo_rozvitku_ukrayini]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: