Принципи діалектики. Взаємозв’язок і розвиток. Альтернативи діалектики

Діалектика є вченням про становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв’язки предметів і процесів цього світу і метод пізнання світу як структури. У матеріалістичній діалектиці закони мислення (пізнання) являються відображенням законів об’єктивного світу. У цьому значенні матеріалістична діалектика є наукою про закони розвитку природи, суспільства і мислення. Світ є матерія, яка вічно рухається і розвивається. Це узагальнене визначення світу як об’єкта.

Матеріалістична діалектика виходить із практичного перетворення світу, яке зумовлює його теоретичне розуміння. Матеріалістична діалектика розвивається як теорія і метод суєта як суспільна практика. Принцип практики став основою системної єдності й теорії розвитку суспільства. Смислом і метою практичної діяльності вважається створення високої суспільної форми принципом якої є вільний розвиток кожного індивіда. Матеріалістична діалектика вбачає сутність розвитку в розвитку сутності людини. Не виходячи з природи, людство живе в середині природи і природою як і природа живе в ньому. Безконечний процес розвитку природи своєрідно перетворюється у висхідний процес розвитку суспільства.

Розвиток за своєю суттю є завжди єдністю минулого, сучасного й майбутнього. Матеріалістична діалектика як наука про загальні закони розвитку є і вченням про єдність мислення й буття. Відповідно вона є теорією пізнання і логіки. Це є загальний метод теоретичного і практичного освоєння людиною, її сучасного історичного світу. Суб’єктивна та об’єктивна діалектика, наше суб’єктивне мислення та об’єктивний світ підпорядковані одним законом. Оволодіння діалектикою як об’єктивною логікою. Є пізнання цієї логіки і перетворення її в суб’єктивну діалектику.

Принципи загального зв’язку і розвитку є відображення універсального об’єктивного зв’язку й об’єктивного процесу розвитку, та засобом орієнтації на побудову теорії розвитку, як системи взаємозв’язаних понять, що розвивають і відбивають загальні закони розвитку. Закони діалектики формують предмет теорії як спосіб відображення процесу розвитку.

Принципи діалектики являються результатом дослідження. Матеріалістична діалектика як теорія розвитку трансформується у метод вирішення пізнавальних завдань і є логікою думки. Матеріалістична діалектика покликана соціальною потребою у практичному перетворенні суспільного буття.

Матеріалістична діалектика, формування діалектичної культури мислення стають умовою творення суспільством і людиною своєї долі, свого майбутнього. Нема суспільства поза людиною, як і людини поза суспільством. На сучасному етапі суспільного розвитку матеріалістична діалектика перетворюється в методологічну основу нового мислення в напрямку збереження людської цивілізації і її прогрес.

Норми життя суспільства вимагають від кожного його члена такої поведінки, дій, поглядів, які вона вважає найбільш доцільними, які найбільш відповідають функціонуванню цього суспільства. Яке суспільство, такі і його індивіди. Про те, бувають винятки невідповідності дії окремих членів суспільства з його вимогами. Хоча певні біологічні, психологічні особливості конкретно взятого індивіда можуть бути стимуляторами його злочинних дій.

Біологічне і соціальне людини, при всіх їх взаємозалежностях є різними формами буття. Місце людини в суспільстві визначається не природними даними, а належністю до певної соціальної групи. Виникнувши на біологічній основі, соціальне під впливом суспільних відносин стало у розвитку людини провідним. Людина створюється суспільством, вона – істота суспільна. Соціальні умови є визначальними в її розвитку, поведінці. Безперечно людина вийшла з тваринного стану, але її історія – це історія людини.

Природа в філософії Демокріта виступає як великий учитель і наставник людей. Людина в філософії Аристотеля органічно входить у світ природи. Людина є метою космічного розвитку природи, вона одна стоять перед нею як свідома істота. Природа дана людей все, що є в ній досконалого. Лукрецій стверджує, що тільки наукове пізнання природи здатне урегулювати ставлення людини до природи. По Гегелю людина прагне до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажуючи її сили. Людина є творчим началом, і чим унікальніша вона, тим універсальніша сфера неорганічної природи, в якій вона живе.

Висновки

Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу реглігії, між знаннями і вірою, доводячи можливість гармонії між ними, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізнив істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнені тільки через віру.

Таким чином Фома виступає з одного боку проти Тертуліана: ”Вірю тому, що абсурдно” який відкидав значимість розуму у справах віри, з іншого боку підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає не першорушія, а цілеспрямованість у світі - мету.

Фома - поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей, виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму.

Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як “Божу волю”, а самого папу як намісника бога.

Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію “неотолізм”.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: