НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АКТ, ЯК ДЖЕРЕЛО ПРАВА

Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Як відомо, він є різновидом юридичного акта. Це означає, що нормативно-правовий акт має всі основні характеристики юридичного акта: він є зовнішньою формою елементів правової системи, що надає їм необхідні юридичні властивості; виступає як реальність права, через яку люди одержують первинні знання про нього; має офіційний характер, тобто видається від імені держави або з її доручення (дозволу); спрямований на досягнення чітко визначених юридичних наслідків.

Нормативно-правовий акт – письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб’єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування. Також можна сказати що це правовий акт, який приймається органами державної влади у процесі правотворчості. У Конституції України визначено перелік форм нормативно-правових актів для кожного суб’єкта правотворчої діяльності, межі повноважень зазначених суб’єктів та порядок дії в часі та просторі. Виходячи з розуміння нормативно-правового акта, представленого в сучасній науковій літературі, можна виділити такі його ознаки.

1. Нормативно-правовий акт – це правовий акт. І треба зазначити, що в юридичній науці склалися два основні підходи з приводу визначення правових актів. Прихильники першого підходу вважають, що правовий акт охоплює як нормативно-правові, так і ненормативно-правові акти. На думку представників другого підходу, правовими можуть вважатися тільки нормативні акти. Розбіжності між цими підходами зумовлена насамперед різними поглядами на право. Так, М. Цвіх вважає, що право є виключно нормативним явищем. З огляду на таке розуміння права він робить слушний висновок про те, що ненормативні юридичні акти не можуть визнаватися правовими. Проте якщо визнавати, що право не завжди є нормативним, то логічно відносити до правових актів не лише нормативні, а й ненормативні акти.[ 15]

Отже, термін «правовий акт» можна використовувати в широкому і вузькому розуміннях. В широкому розумінні правовими актами вважаються і нормативні, і ненормативні, а у вузькому – тільки нормативні акти. Таким чином, нормативно-правовий акт є правовим при будь-якому розумінні.

Слід підкреслити, що за допомогою даних актів забезпечується така обов’язкова властивість права, як його формальна визначеність. Нормативно-правові акти найкраще серед інших юридичних джерел створюють можливість суворої і точної визначеності права за змістом, забезпечують можливість державного гарантування його приписів. За їх допомогою право набуває юридичної сили.

2. Досліджуваний нами акт – це юридичний акт нормативного характеру. Він є зовнішньою формою, джерелом норм права, також вын э важливим елементом правової системи. Це зумовлює його спрямованість на встановлення, зміну та скасування норм права.

Пов’язаність нормативно-правового акта з нормами права віднайшла своє відображення в його назві і зумовила деякі його особливі характеристики, що відрізняють цей акт від інших юридичних актів. Так, його традиційно специфічними рисами вважають загальний характер, який проявляється у відсутності вказівки на конкретного адресата та можливості його багаторазової реалізації.

3. Нормативно-правовий акт є продуктом правотворчого процесу, результатом право творення. Правотворчість є заключним етапом процесу право творення – відносно тривалого процесу формування норм права, що полягає у визнанні державою певних суспільних відносин, усвідомленні необхідності їхнього правового регулювання, формальному закріпленні і державному захисті юридичних приписів.[16]

4. Нормативно-правовий акт приймається (видається) тільки суб’єктом правотворчості – компетентним державним органом, органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою або, як виняток, за спеціальним уповноваженням – іншим суб’єктом права. Виходячи з положень ст. 19 Конституції України, можна зробити висновок про те, що повноваження відповідного суб’єкта на видання цих актів повинні бути прямо передбаченні Конституцією та законами України.[17]

5. Нормативно-правовий акт приймається (видається) відповідно до визначеної (особливої правотворчої) процедури.

6. Нормативно-правовий акт приймається (видається) суб’єктом правотворчості лише в певних спеціально визначених формах, передбачених для актів даного суб’єкта.

7. Нормативно-правовий акт – це документ, що має власні реквізити і структуру.

8. Нормативно-правовий акт має певну юридичну силу, що виражає підпорядкованість даного акта актам вищих органів, та посідає певне місце в системі законодавства.

Зміст нормативного акта як правового акта повинен відповідати праву. В умовах правової держави ця теза набула аксіоматичного характеру. До вимог, що забезпечують правовий характер нормативного акта, зокрема, відносять такі положення: акт має бути заснований на уявленні про справедливість, втілювати міру свободи й рівності, бути доступним і чітким, несуперечливим, відносно стабільним та передбачуваним; він не повинен покладати обов’язки, які неможливо виконати.

Щодо вимоги справедливості, то ще з часів римського права відомим є вислів «Право породжене справедливістю, як матір’ю, оскільки справедливість передувала праву» (Глоса 1.1 розд.1.1).

Зв'язок права і справедливості не викликає сумнівів і в переважної більшості сучасних вчених. На єдність апрва і справедливості неодноразово вказував Конституційний Суд України. На його думку, викладену в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 у справі про визначення судом більш м’якого покарання, справедливість – одна з основних засад права; вона є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.[18]

За найзагальнішим визначенням справедливість – такий стан речей, коли люди як окремі індивіди одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. І право повинне гарантувати це, виступаючи інструментом справедливості. Встановлення справедливої рівноваги між конфліктуючими інтересами сприяє зміцненню порядку, забезпечує прогрес людського суспільства.

Провідну роль у розумінні справедливості права відіграє природне право. Як зазначає з цього приводу Г.Кельзен, оцінка позитивного права як справедливого чи несправедливого здійснюється, зокрема, з позиції вчення про природне право, згідно з яким позитивне право тільки тоді є чинним, коли воно відповідає природному праву, що конституює цінність абсолютної справедливості.[19]

Із поняття справедливості випливає, що рівні вимагають рівного ставлення з боку права, а різні – різного ставлення відповідно до розбіжностей між ними. Таке розуміння справедливості дає можливість виділити її два аспекти, які реалізуються в праві: формальна і реальна справедливість.

Формальна (урівнююча) справедливість вимагає рівного ставлення до рівних, однакового підходу до однакових справ. Як підкреслює Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 у справі про визначення судом більш м’якого покарання, зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в реальному юридичному масштабі поведінки.[18]

Отже, завдяки цьому аспекту справедливості в суспільних відносинах встановлюється рівність – одна з головних правових цінностей. Слід підкреслити, що важливим засобом забезпечення справедливості в такому випадку виступає саме нормативно-правовий акт.

Реальна (розподільча) справедливість заснована на принципі, який знайшов своє відображення ще в кодексі Юстиніана: віддати кожному йому належне. Інакше кажучи, це принцип розмірності. Він полягає в тому, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного, також встановлення публічно-правових обмежень залежно від конкретних обставин, що зумовлюють їх запровадження.

Нерідко реальна справедливість покликана компенсувати недоліки формальної. Вона застосовується тоді, коли, образно кажучи, формальна справедливість є несправедливою. Такі випадки можуть траплятися через загальний характер норм права, що не дає змогу адекватно вирішувати кожну конкретну ситуацію, яка може мати певні особливості, не враховані в нормі. Одним із способів, за допомогою якого право може стати реально справедливим, є гнучкість норм, що дає суддям при здійснені правосуддя змогу розвивати і пристосовувати право, застосовувати розсуд. Цей спосіб є безпечним і ефективним лише за умови існування в законодавстві (насамперед у конституції) докладних вказівок щодо тих цінностей, якими при пристосуванні повинні керуватися судді і законодавці.

Безсумнівно позитивне право має прагнути максимально закріплювати ті рішення, які вважаються справедливими. Проте відповідність позитивного права і справедливості існує не завжди. В деяких випадках позитивне право може випереджати суспільні уявлення про справедливість. Як правило, це відбувається за умови, коли уповноважений суб’єкт орієнтується на вимоги міжнародно-правових документів. Деякі норми позитивного права є нейтральними. Ці норми виконують виключно впорядковуючи функцію і не торкаються питань справедливості, не стосуються їх. Також позитивне право може орієнтуватися на інші цінності. Так, поряд із вимогами забезпечувати справедливість перед суб’єктом правотворчості завжди постають потреби правової стабільності. У деяких випадках ці цінності можуть суперечити одна одній. Тоді виникає проблема вибору – пожертвувати справедливістю в інтересах правової стабільності чи, навпаки, пожертвувати правовою стабільністю заради справедливості.[19]

Тому за загальним правилом законодавство повинне застосовуватися тоді, коли у правозастосовувача існують певні сумніви щодо справедливості його змісту. Існують два винятки з цього загального правила.

По-перше, це ситуації, коли чинний нормативно-правовий акт стає настільки несумісним зі справедливістю, що закон як «несправедливе право» заперечує справедливість. У принципі, можна чітко визначити: коли законодавець навіть не прагне справедливості, коли рівність, що становить її основу, свідомо заперечується в нормотворчому процесі, тоді закон є не лише несправедливим правом, але навіть більш того – він є не правовим за своєю природою. Яскравим прикладом таких законів є нормативно-правові акти нацистської держави.

По-друге, це ситуації, коли несправедливі нормативно-правові акти з’являються внаслідок помилок законодавця. Як правило,такі акти нерозмірно обмежують свободу особи та порушують рівноправність. У цих випадках відповідні судові органи мають повноваження визнавати несправедливі нормативно-правові акти нечинними.

Отже, в умовах демократичної, правової держави особливе значення для забезпечення свободи громадян, верховенства права мають справедливі закони та інші нормативно-правові акти.

РОЗДІЛ 3

СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент, як джерело права.

Правовий прецедент (від лат. Praecedens –той, що попереду) – джерело права виражене в об’єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов’язково враховувати обставини справи, у зв’язку з якими прийняте попередні рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішенні справи) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов’язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.

Структура правового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні, та висновок у справі. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не все рішення є обов’язковим, а лише його частина racio decidendi, що у перекладі означає сутність рішення, а на практиці - це сформульоване судом правило. Racio decidendi містить правові принципи які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Іншими словами це аргументація судді стосовно вирішення справи.

Судовий прецедент є обов’язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв’язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов’язкової сили. Ступінь обов’язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

Серед основних рис судового прецеденту визначають:

- Динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше враховувати особливі й конкретні обставини справи та враховувати попередній судовій досвід;

- Гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;

- Потреба високого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідного прецеденту;

- Формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних засобах масової інформації;

- Можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб’єктивного розуміння ним норми.

Класифікація правових прецедентів відбувається за наступними критеріями:

- залежно від змісту прецеденту: креативні ті що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві;

- інтерпретаційні ті що тлумачать зміст існуючих норм права;

- залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

Заперечення, а точніше ігнорування судової практики як джерела права, залишилось нам у спадок із часів Радянського Союзу. Сучасне порівняльне правознавство навряд чи дозволить нам погодитися з правильністю цього переконання. Оскільки в країнах континентального права (Німеччині, Франції, Нідерландах, Швейцарії), на які Україна традиційно орієнтується в своєму правовому розвитку, якщо не в самому тексті закону, то принаймні в сучасній правовій доктрині, ніхто не заперечуватиме правотворчої ролі суддів.

Перші кроки на шляху до визнання судового прецеденту джерелом права в Україні вже зроблено шляхом визнання як джерел права прецедентів, створених Європейським судом із прав людини. Визнаючи вагоме значення актів Верховного Суду для здійснення правосуддя, вчені досі намагаються уникати вживання щодо них словосполучення «джерело права», оскільки суд в Україні формально не наділений правотворчою функцією, а отже, не може займатися правотворчістю. Сутність судового прецеденту полягає у наданні нормативного характеру актом суду. У зв’язку з чим під судовим прецедентом часто розуміється рішення суду у конкретній справі, яке є обов’язковим при розгляді аналогічних справ в майбутньому. Втім обов’язково для судів є не все рішення, а тільки суть правової позиції суду, на підставі якої постановляється рішення. Якщо проаналізувати наявну судову практику, то стає очевидним, що акти Верховного Суду України вже давно відіграють роль судового прецеденту для нижчестоящих судів. Адже узагальнення судової практики та керівні роз’яснення щодо питань застосування законодавства є його правовою позицією щодо того чи іншого право розуміння. Й хоча ці керівні роз’яснення офіційно не визнано джерелом права, вони є обов’язковими для судів усіх інстанцій. І на практиці непоодинокими є випадки, коли судді посилаються у своїх рішеннях на акти Верховного Суду України.[20. с. 49]

Прецедентом є така поведінка влади, що мала місце хоча б один тільки раз, але може бути прикладом для такої поведінки цієї влади. Іншими словами, правовий прецедент - це рішення юрисдикційних і адміністративних органів по конкретній справі, що згодом приймається за загально обов'язкове правило.

Розрізняють судовий і адміністративний прецедент.

При прецедентній формі права судові (а іноді й адміністративні) органи фактично наділені владою створювати нові правові норми.

Результатом правозастосувальної діяльності нерідко є створення правових положень, для яких характерний відомий ступінь узагальненості й обов'язковості.

Отже,правові положення юридичної практики є прецедентним правом.

Юридична наука (правова доктрина) на визначених етапах розвитку права теж служить його формою.Наприклад в даний час в якості форми права виступає мусульмансько-правова доктрина, що підтверджується законодавством арабських країн.

Був період, коли і релігійні трактати виступали формою права. Цікаво відмітити, що в англійських судах при винесенні деяких судових рішень можна і дотепер зустріти посилання на наукові праці окремих юристів, хоча джерелами права вони вже не визнаються. Ці посилання приводяться як додаткова аргументація, елемент формування волі судді, частина мотивації вироку або рішення суду.

Роль правової доктрини як життєвого джерела права виявляється в тому, що вона створює поняття і конструкції, якими користується правотворчий орган. Саме юридична наука виробляє прийоми і методи встановлення, тлумачення і реалізації права. До того ж самі творці права не можуть бути вільні від впливу правових доктрин: більш-менш усвідомлено, але їм припадає ставати на сторону тієї або інший юридичної концепції, сприймати її пропозиції і рекомендації.[21]

ВИСНОВКИ

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що всі завдання, поставленні у даному дослідженні, було виконано. Питання про класифікацію форм (джерел) права зберігає свою актуальність і для сучасних вчених, тому дуже багато різних думок висловлюється по даному питанню.

Кількість джерел права у різних дослідників різна: по-перше, багато явищ неоднозначні та виявляють себе і як форма і як джерело права (наприклад звичай); по-друге, всі форми (джерела) права взаємно проникають одна в одну; по-третє існує різне розуміння змісту джерел права з однаковими назвами. Також можна зробити висновок що форми (джерела) права мають виключно велике значення для зміцнення законності у правовій державі. Досконалість цих форм (джерел) прямо залежить від рівня теоретичних уявлень про них і від якості всіх видів юридичної практики. Отже категорія «форма (джерела) права» як результат багаторічних пошуків зовнішнього вираження права має право на існування. Однак при цьому слід враховувати, що джерело права розуміють у формальному (юридичному) значенні (утворення, а не походження) права, а зовнішня форма зводиться до форми права як поняття, що відображає сукупність способів фіксування норм, які вже виробленні джерелом права. Звідси можна сформулювати таке визначення: форми (джерела) права у формально-юридичному значенні – це особливий вияв зовнішнього оформлення права, що визначає для учасників реальних правовідносин місце знаходження норм позитивного права, які підлягають застосуванню. Джерела права також мають загальнообов’язковий характер і забезпечуються державою, вони є загальновідомими та формально визначеними.

Слід зазначити, що нормативно-правовий акт є зовнішньою формою прояву права, також це правовий акт як у широкому, так і у вузькому розуміннях. В широкому розумінні правовими актами вважаються і нормативні, і ненормативні, а у вузькому – тільки нормативні акти. Таким чином, нормативно-правовий акт є правовим при будь-якому розумінні.

Провідне місце серед умов, що забезпечують правовий характер нормативно-правового акта, посідає вимога, згідно з якою цей акт має бути заснований на уявленні про справедливість. Із поняття справедливості випливає, що рівні вимагають рівного ставлення з боку права, а різні – різного ставлення відповідно до розбіжностей між ними. Таке розуміння справедливості дає можливість виділити два аспекти, які реалізуються в праві: формальна (урівнююча) та реальна (розподільча) справедливість.

Формальна, або урівнююча, справедливість вимагає рівного ставлення до рівних, однакового підходу до однакових справ. Ця властивість права виражається в рівному юридичному масштабі поведінки і передбачає неупереджене застосування норм як загальних правил.

Реальна, або розподільча, справедливість заснована на принципі розмірності. Цей принцип вимагає, зокрема, пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (покарання має бути у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного) та встановлення публічно-правових обмежень залежно від конкретних обставин. З приводу справедливості нормативно-правового акту, визначено, якщо він несумісний зі справедливістю – він нікчемний і не повинен застосовуватися в будь-якому випадку. Водночас інші несправедливі нормативно-правові акти є оспорюваними і підлягають застосуванню до прийняття відповідного рішення компетентним судовим органом.

В Україні вже досить тривалий час у правозастосовній практиці фактично існує судовий прецедент, хоча і офіційно це не визнавалося до прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Він існує об’єктивно і потребує законодавчого оформлення.

Таким чином, завдяки судовим прецедентам відбувається не тільки індивідуально-правове, а й нормативно-правове регулювання суспільних відносин. Завдання судової влади полягає у здатності вирішити правовий конфлікт і разі відсутності відповідної норми закону надати захист тим правам людини, які не дістали позитивного закріплення, врегулювати правовідносини, які не зміг передбачити законодавець. Як наслідок, постає необхідність у створенні судом норм права – загальнообов’язкових правил поведінки, що використовується при вирішенні всіх аналогічних справ та підтримуються державою.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: