Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ПРАВОВА ТА МОРАЛЬНА РЕГУЛЯЦІЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН




 

Регулювання суспільних відносин упродовж процесу розвитку цивілізації здійснювалось шляхом запровадження певних регуляторів, серед яких в основному реалізація соціальних норм (норм звичаєвих, норм-традицій, норм моралі, які згодом було відображено у правових нормах), яка мала значне поширення.

У сучасному вченні про право мораль визначають як об'єктивне явище, що належить до духовного (внутрішнього) життя людини, яке формується усвідомлено і до моменту належного закріплення в процесі правотворчості не має зовнішньо-формального вираження.

Мораль пов'язана з внутрішнім осмисленням кожним членом суспільства свого обов'язку та спонукання до відповідних дій і відповідальності особи за свої вчинки та наміри. Мораль поряд з правом домінує в системі соціальних норм та втілює в своїх нормах абсолютні цінності, тому моральні норми і оцінки з точки зору самого суспільства є вищим критерієм поведінки. З огляду на це мораль слугує критерієм для оцінки суспільної ефективності правових норм з точки зору їх відповідності вимогам справедливості та моральним очікуванням.

Як форма суспільної свідомості система відносин і норм - мораль зародилася раніше політичної й правової форм свідомості, раніше державної організації суспільства. Виникнення моралі зумовлене процесом становлення і розвитку суспільної праці, коли з'являється необхідність регулювання відносин між особистістю і первісним колективом.

Звичаї та мораль регулювали взаємини людей у первіснообщинному ладі. Норми моралі були та є продуктом історичного розвитку людства. Вони сформувалися в боротьбі зі злом, для затвердження добра, людинолюбства, справедливості, щастя людей.

Правова система державно-організованого суспільства закріплює життєво важливі для всього суспільства вимоги моралі, моральну культуру населення країни, виходить із того, що моральна основа права є важливою складовою загальної регулятивної потенції права, що право має бути моральним, закони мають бути справедливими й гуманними.

Право і мораль як ціннісні системи нормують соціальне життя на підставі загальних ціннісних принципів пріоритетними серед яких є життя, безпека, гідність, значущість людини як особистості та належні умови її існування; право є інституційним регулятором, має формальну визначеність, є об'єктивованим явищем, не залежить від суб'єктивних примх, усвідомлюється правосвідомістю і є обов'язковим для всіх.

У сучасній юридичній науці існує кілька концепцій розуміння права. Тривала дискусія між прихильниками тлумачення права у вузько нормативному значенні й прихильниками широкого підходу до права привела до утвердження останнього та виникнення поряд з іншими інтегративної концепції розуміння права. Розглядаючи концепції праворозуміння, які тісно взаємодіють з морально-етичним змістом права (природно-правова теорія права, моральна теорія права, психологічна теорія права, соціологічна теорія права та інтегральне розуміння права), можна дійти висновку, що природна школа права найбільш повно та послідовно обґрунтовує необхідність відповідності права моральній природі людини.

Об'єктивна зумовленість взаємодії права та моралі у сучасному правовому житті визначається тим, що правові закони втілюють у собі принципи гуманізму, справедливості та рівності людей, інакше кажучи, закони правової держави реалізують вищі моральні вимоги сучасного демократичного суспільства. У свою чергу, незаперечною основоположною вимогою-принципом правотворчості, що виражає її сутність, є гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, забезпечення і захист прав та свобод людини, максимально можливе задоволення її духовних та матеріальних потреб.

Регулівна функція права та моральних норм виявляється шляхом створення моделі бажаної поведінки особистості через вплив на її свідомість, волю за допомогою стимулювання визначених мотивів, інтересів, поведінки, що забезпечують або поєднання інтересів особистості та суспільства, або їхнє підпорядкування суспільній волі.

За своєю природою і походженням мораль перебуває дещо в іншій площині ніж право. Мораль - невід'ємна сторона духовного життя людей. Тому в моралі функція та її роль як духовного фактора нероздільні. Моральні норми формуються в процесі розвитку моральних поглядів, настанов. Ці норми, по суті, є віддзеркаленням таких поглядів. Вони опосередковують поведінку людей зсередини, у тій моралі, що є у суспільній свідомості.

Так, мораль і право являють собою форми суспільної свідомості, певні нормативні системи, що передбачають загальновизнані правила поведінки. Вони забезпечують упорядкованість, регулятивність, соціальну взаємодію індивідів і груп.

Вимоги норм моралі та норм права адресуються не певній конкретній особі, а всім тим суб'єктам, які виконують дії, що ними передбачені. Нормативність моралі та права означає, що їх норми застосовуються не одноразово, а кожного разу при виконанні відповідної ситуації на відміну від індивідуальних приписів та вказівок.

Масив правових норм кожного суспільного формування з огляду на тривалість процесу становлення та постійну деформацію не здатен врегулювати всі існуючі суспільні відносини, проте мораль у свою чергу охоплює всі4.

Мораль опосередковує ті суспільні відносини, які не можуть бути врегульованими правом через неможливість здійснювати за ними зовнішній контроль. До сфери морального регулювання належать міжлюдські стосунки, обмежені внутрішнім світом людини, а тому прямо не зачіпають суспільні інтереси, не мають безпосереднього зовнішнього вияву. У моральних відносинах людина виступає, перш за все, як індивід, який наділений неповторними рисами і прагненнями особистості. Мораль не тільки визначає межі зовнішньої свободи людини, а й вимагає внутрішнього самовизначення свободи.

У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. При з'ясуванні втримування правових норм необхідний не тільки їхній всебічний аналіз із урахуванням вимог ідей правосвідомості суспільства, а й виявлення взаємозв'язків норм права із принципами й нормами моралі, з моральною свідомістю суспільства.

Історія розвитку цивілізації свідчить, що право і мораль як складові частини культури суспільства органічно пов'язані один з одним. Взаємодія права і моралі в суспільстві - це складний та багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє глибшому її вкоріненню в суспільстві, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, підвищується його роль як соціального регулятора суспільних відносин. На практиці така взаємодія проявляється в тому, що окремі норми права створюються з урахуванням вимог норм моралі.

Сьогодні головною тенденцією правового життя є всебічна гуманізація законодавства і суспільних відносин. У контексті розгляду засобів регулювання суспільних відносин важливим є вивчення взаємозв'язку права та моралі в процесі правотворчості.

Передусім необхідно усвідомити, що правотворчість - це найважливіший засіб управління суспільством, а також показник цивілізованості й демократизації суспільства. Правотворчість - форма владно-вольової діяльності держави за участю громадянського суспільства, пов'язана із формальним нормативним закріпленням міри свободи і справедливості, що включає в себе дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин і спрямована на встановлення, зміну, скасування юридичних норм.

Як елемент правового регулювання правотворчість є результатом об'єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованим на їх врегулювання, а норми права і норми моралі взаємозумовлюють, доповнюють та взаємозабезпечують один одного в цьому складному процесі.

Джерелами правотворчості в демократичному суспільстві в першу чергу є моральні норми та загальнолюдські цінності.

У багатоманітній і динамічній правовій сфері суспільства правотворчість займає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості. За результатами правотворчої роботи - якістю законів та інших нормативних актів - роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімуму неефективних нормативних актів - постійне завдання законодавця. Власне цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих нормативно-правових рішень, адже будь-яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян.

Правотворчість - це особлива функція держави, інших уповноважених суб'єктів, правова форма, правова “оболонка” їх діяльності. Одна з важливих характеристик правотворчості полягає в тому, що це діяльність, яка пов'язана з прийняттям, виданням норм права, що є обов'язковими для тих, кому вони адресовані.

Держава здійснює законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акта є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, невирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому.

Серед основних факторів, що формують основу оптимального та ефективного здійснення правотворчої діяльності, активно-творчого, випереджаючого впливу правових актів на динаміку суспільного розвитку, в контексті досліджуваної тематики необхідно зокрема виділити такі:

соціальні фактори - принципове значення при розробці нормативних актів має також ступінь піклування суспільства і держави про особу, її інтереси і потреби, про охорону та гарантування її прав і свобод;

національні фактори - у багатонаціональній державі процес формування норм права визначається переважно існуючими взаємовідносинами, формами співробітництва між націями і народностями, що живуть у країні, турботою щодо їх рівноправності та вільного розвитку;

ідеологічні фактори - ідеологічна база права, правосвідомість громадян і суспільства в цілому, ступінь її впровадження в суспільну свідомість, правові ідеї, спрямовані на подальший розвиток законодавства.

Водночас всі фактори правотворчості можна поділити на три групи - фактори, що визначають предмет правового регулювання; фактори, що виражають позиції учасників правотворчої діяльності; фактори власно юридичного характеру.

Класифікація факторів за характером впливу дає змогу виокремити насамперед ті, котрі перебувають поза правовою системою. Вивчення існуючих процесів та їхніх тенденцій дає можливість своєчасно відчути необхідність правових змін. Більшість з цих факторів набувають значення правостворюючих, оскільки в них зароджується і виявляється об'єкт майбутнього регулювання. Важливо правильно оцінити даний об'єкт і вміло обрати предмет і метод правового регулювання. За своїм впливом на правові акти можна зазначити “нормальні” фактори, що сприяють спокійній та ритмічній правотворчості, “відхиляючі”, “нормативно-надзвичайні”, “форс-мажорні”. З кожним з них пов'язаний той чи інший ступінь ризику в прийнятті й реалізації актів прямого народовладдя.

При характеристиці прямої правотворчості слід звернути увагу на ту роль, яку відіграють у цьому процесі стійкі правила (норми) та принципи поведінки, що склалися в суспільстві й передаються людьми від покоління до покоління, додержуються внаслідок звички та на підставі внутрішнього переконання охороняються громадською думкою (норми звичаїв та моралі). Адже в сучасних умовах майже в кожної групи населення є свої звичаї, що відповідають його моралі та звичкам.

Питання про значення норм моралі, звичаїв та традицій для прямої правотворчості можна розглядати в кількох аспектах з огляду на різноманітність її інститутів, норм і конкретних форм їх застосування.

По-перше, суб'єкти прямого народовладдя враховують звичаї (насамперед місцеві) та норми моралі, що відіграють позитивну роль на сучасному етапі розвитку суспільства і надають їм, певною мірою, правового, загальнообов'язкового значення.

По-друге, формально сконструйовані норми моралі можуть набувати в суспільному житті конкретних, різних за формою способів реалізації, які також можуть стати звичаєм, традицією.

По-третє, суб'єкти безпосередньої демократії будують свою роботу відповідно до нормативних актів, що регулюють процедуру прямої правотворчості й які в свою чергу створені з урахуванням норм моралі, а також історичних традицій та звичаїв.

Водночас за допомогою права держава прагне до затвердження у свідомості громадян загальнолюдських, прогресивних норм моралі, бореться з несправедливістю, злом. Норми права не мають суперечити позитивним основам суспільства. Разом з тим вимоги суспільної моралі неодмінно враховуються державними органами при розробці нормативних актів держави.

Право повинно сприяти затвердженню ідеалів добра й справедливості в суспільстві. Судові й інші правозастосовні органи звертаються при визначенні юридичних мір до моральних норм, а деякі правові норми безпосередньо закріплюють моральні норми, підсилюючи їх юридичними санкціями. Через право здійснюється охорона моральних норм і моральних підвалин.

Слід зазначити, що дієвість системи правового регулювання залежить від рівня впорядкованості соціальних відносин. Це впорядкування відбувається шляхом соціального регулювання. Міра регулятивного впливу на суспільство визначається певними факторами, а саме: ступенем розвитку суспільних відносин, вимогами, які ставить саме суспільство, складністю відносин, що виникають між суб'єктами, та рівнем організованості суспільства.

Соціальне регулювання - це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів для упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу.

У юридичній літературі існують різні підходи до проблеми соціального регулювання: від релігійних до класових, від біхевіористських (пов'язаних з поведінкою суб'єктів) до кібернетичних.

Соціальне регулювання характеризується як найбільш раціональне поєднання двох його різновидів: нормативного регулювання та індивідуального регулювання.

Соціальне регулювання реалізується в суспільстві, його змістом є перехід від нормативного регулювання до індивідуального. Процес упорядкування відносин між суб'єктами пов'язується з можливістю конкретизації правил загального характеру до певного випадку чи суб'єкта6.

Вказані види соціального регулювання мають рівноцінне значення, оскільки нормативне визначає правила поведінки в цілому, а індивідуальне є засобом реалізації нормативного шляхом його конкретизації до певних життєвих обставин.

Ефективність правових норм, їхнє виконання багато в чому зумовлено тим, наскільки вони відповідають вимогам моралі. Щоб правові норми працювали, вони, принаймні, не мають суперечити правилам моралі, а право в цілому має відповідати моральним поглядам суспільства.

Критерієм оцінки цінності правового регулювання є його реальна позитивна (корисна) значущість для функціонування та розвитку окремої особи, соціальних групи чи суспільства у цілому. Зазначене дає можливість виокремити за суб'єктним критерієм особисту, групову, загальносоціальну цінність правового регулювання.

Деякі автори вважають, що соціальна цінність є причиною ефективності, але повною мірою вона не може гарантувати високий ступінь ефективності. Для цього потрібні певні умови: адекватність правового регулювання різним видам інтересів; досконалість законодавства та правозастосовної діяльності; рівень правової культури суспільства та окремої особи; стан законності та інші. Під умовами ефективності розуміють певні обставини, які, з одного боку, сприяють найбільшій реалізації цінності права, що дає можливість задовольнити інтереси суб'єктів, а, з другого - це супутні фактори, які мають значення для дії індивідів з досягнення даної цінності та з її використання.

У юридичній літературі висловлюється точка зору, що критерієм ефективності правових норм є міра досягнення цілей, поставлених перед ними. Цілі правового регулювання передбачають закріплення існуючих суспільних відносин (у тому числі, усталених норм моралі), які його потребують, стимулювання та розвиток тих відносин, котрі на даний момент відповідають вимогам суспільства, та створення умов для розвитку і закріплення нових суспільних відносин.

Заслуговує на увагу точка зору, що соціальна цінність та ефективність співвідносяться як процес і результат. У даному розумінні соціальна цінність відповідає на запитання: які саме інтереси нею задовольняються, а ефективність правового регулювання - яким чином це зроблено та у якій мірі такі інтереси задоволені.

Під час вивчення ефективності правових норм та норм моралі важливо звертати увагу не на цілі законодавства, а на інтереси. Визначивши інтерес як співвідношення необхідності задоволення потреб різних соціальних груп, класів, окремих верств населення і можливості їх задоволення, виникає модель, складові котрої можна розглядати як елементи ефективності, а саме:

соціальні потреби, які необхідно задовольнити з допомогою конкретного нормативного акта;

правові засоби, їхні кількість та якість;

здатність правових засобів задовольняти соціальні потреби, закріплені у нормативному акті;

перспективність напрямів вдосконалення законодавства для задоволення соціальних потреб за допомогою правових засобів.

У контексті правотворення до загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (ефективності правотворчості) слід віднести:

відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування і розвитку людини та суспільства;

відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим тощо);

відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати;

відповідність юридичної норми стану правосвідомості та моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів;

відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які “предметно” вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;

відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і цілеспрямованій організації таких явищ (їх вивчає зокрема кібернетика).

Варто зазначити, що до юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми зокрема належать такі: правове закріплення домінуючих потреб суспільства та зумовленість правотворчої діяльності об'єктивними умовами розвитку суспільства.

Правотворчість як сфера застосування норм моралі перебуває у тісному взаємозв'язку з правовою культурою, зміст якого становить їх взаємозалежність. Правова культура - це якість правового життя суспільства і ступінь гарантованості державою та суспільством прав і свобод людини, а також знання, розуміння і дотримання права кожним окремим членом суспільства.

Моральні принципи й норми значною мірою визначаються також соціально-економічними умовами життя суспільства. У розвитку людства відзначається моральний прогрес, підвищення моральної культури. Однак моральний розвиток людства зазнає певних суперечностей. Загальнолюдське в моралі зіштовхується із проявами групової моральної свідомості, відбувається взаємодія загальнолюдського і класового.

Правова культура відображає всю сукупність правових процесів у суспільстві (правотворення, правове мислення, правове регулювання, правотворчість, правореалізацію, правомірну поведінку) та багато в чому залежить від рівня розвитку і якості правотворчої діяльності зі створення законодавчої основи життя суспільства. В цьому контексті правотворчість є могутнім засобом інтелектуального і морального впливу, що сприяє розвиткові тих чи інших правових уявлень. Тому, створенням норм права повинні займатися компетентні особи з дотриманням моральних і юридичних принципів. Правовий нігілізм призводить до втрати правом соціальної цінності та поваги з боку членів суспільства, у результаті чого право втрачає ефективність, перестає панувати.

Формами впливу правової культури на процес правотворчості є наукове прогнозування необхідності прийняття та розробка концепцій окремих законів та нормативно-правових актів, що дає можливість законодавцю заздалегідь вивчити питання про доцільність прийняття окремих приписів та спрогнозувати їх ефективність. При розробці законопроекту законодавець спирається на правосвідомість і враховує правову культуру народу, окремих соціальних груп, створює правові приписи, які втілювали би в собі очікувані суб'єктами суспільних відносин еталони і зразки поведінки.

Питання про мораль як форму регулювання суспільних відносин та особистої поведінки людини цікаве й складне водночас. Про мораль багато говорять, посилаються на неї, але ніхто її на власні очі не бачив. Якщо право існує у відчутних (вловимих) юридичних нормах, державних інститутах, то мораль невидима неозброєним оком. Але все одно присутня, так би мовити, усюдисуща.

Так, у новому Сімейному кодексі Україні (далі - СК) є декілька посилань на “моральні засади суспільства” у зв'язку з тим, що правове регулювання шлюбних і сімейних відносин не повинно суперечити цим засадам. Якщо йдеться про засади взагалі, то це - те, що передує, формує, впливає, тобто певним чином визначає щось, засадами чого воно є. Тому щодо моральних засад правового регулювання, то вони мають обов'язково враховуватись, братися до уваги у такий спосіб, щоб на виході отримати продукт - правовий кодекс, який би не міг суперечити вихідним моральним основам суспільства, а навпаки - втілювати їх та прищеплювати як зразки поведінки та відносин. Отже, проголошуючи моральні засади суспільства основою побудови правової системи СК, мовчазно визнається, що такі засади існують, вони є стабільними та, головне, істотними для збереження цілісності правового і морального ладу в суспільстві. Що ж це за моральні засади? Безумовно, що це - загальний етичний порядок, в якому людське існування набуває свого сенсу, змістовного наповнення та цільової визначеності.

Спочатку декілька попередніх зауважень щодо діалектики морально-правових відносин. Хоча в основі розуміння людини як розумної істоти лежить свобода волі, однак сама по собі абсолютна, нічим не обмежена свобода автоматично призводить до анархії, безладдя, хаосу, тобто в кінцевому підсумку - до несвободи. Тому зовсім природним доповненням позитивної свободи є принцип підпорядкування. Свобода може бути зрозуміла й адекватно реалізована тільки в системі певного порядку, що визначається, по-перше, фізичними законами устрою Всесвіту, які діють на безальтернативній основі та у межах невеликих відхилень досить жорстко й однозначно детермінують послідовність явищ і процесів. Другою характеристикою об'єктивного порядку є етичні закони, що поширюються тільки на людину як на унікальне створіння, і мають такий же обов'язковий характер, як і фізичні. Моральний вимір людського буття природно випливає з самого факту соціальності і свідомості людини, яка найбільш ефективно керується (на відміну від тварин) не інстинктами, а моральним законом. Замість того, щоб бути запрограмованими роботами на сліпе підкорення, люди наділені свободою волі, для реалізації якої їм надане надійне керівництво у вигляді моральних законів і принципів. Отже, людина як моральна істота (Homo morales), що свідомо прагне до щастя (блага), була створена з потребою в керівництві і з необхідністю в підпорядкуванні моральним законам, у рамках яких вільний свідомий вибір міг би сприяти благополуччю всіх і кожного.

Конкретно історично самоврядування людського суспільства відбувається через такі етичні форми, як мораль і право, які, будучи двома засобами регулювання суспільних відносин, у своєму ідеальному визначенні мають єдину сферу і мету застосування: це - свобода особистості і благо суспільства. І якщо мораль грунтується на добровільному особистому волевиявленні, то правове регулювання відбувається через формальну впорядкованість за допомогою юридичних норм, авторитет яких підтримується силою держави.

Мораль стосується внутрішньої свободи людини, де панує совість (“закон, що написано в серці”), і як така не може бути предметом зовнішнього примусу - людина має сама вільно і свідомо підкорятися вимогам моральності. Право ж виникає із практичних потреб суспільного життя, величезної маси відносин, що з'являються на грунті взаємного прагнення людей до задоволення їхніх різноманітних інтересів. Регулювання та улаштування цих численних відносин і інституцій породжує відповідні юридичні норми, які регулюють зовнішню свободу членів спільноти, розподіляючи сфери влади. І як такі вони мають самостійний, незалежний від моралі характер. В ідеальному вигляді мораль і право співвідносяться один з одним як абсолютне і відносне (ціль і засіб): мораль висвітлює ідеальні орієнтири, які потім конкретно реалізуються за допомогою окремих регуляторних рішень. У такому вигляді дійсний прогрес у праві відбувається як невпинне тяжіння правових норм до морального ідеалу, яким є встановлення справедливості та виправлення зла.

Закон України “Про захист суспільної моралі” встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.

Правові засади України щодо захисту моральності у суспільстві складає Конституція України, цей Закон, інші закони та нормативно-правові акти щодо захисту суспільної моралі, загальновизнані норми і принципи міжнародного права й міжнародних договорів України.

Змістом державної політики у сфері захисту суспільної моралі є створення необхідних правових, економічних та організаційних умов, які сприяють реалізації права на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення.

Основними напрямами державного регулювання обігу інформаційної продукції, що впливає на суспільну мораль, є:

- формування єдиної комплексної системи забезпечення захисту моральних засад і утвердження здорового способу життя у сфері інформаційної діяльності, освіти та культури;

- недопущення пропаганди в електронних та інших засобах масової інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії;

- впровадження експертної оцінки відео-, аудіо-, друкованої інформації та інформації на електронних носіях, розроблення механізмів і методик віднесення її до такої, що завдає шкоди суспільній моралі;

- підтримка національної культури, мистецтва, кінематографії, книговидання, поліпшення системи пропаганди кращих зразків світової літератури, культури та мистецтва;

- заборона демонстрації неліцензійної аудіо-, відеопродукції на всіх національних телерадіокомпаніях;

- встановлення контролю за обігом продукції, що становить загрозу суспільній моралі;

- приєднання до міжнародних договорів з питання захисту суспільної моралі.

Дія Закону поширюється на діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування у частині державного регулювання і контролю за обігом продукції сексуального чи еротичного характеру, на діяльність установ та організацій усіх форм власності, юридичних осіб та громадян у сфері обігу відповідної продукції на території України, а також за її межами, якщо суб'єктами правовідносин є громадяни України та юридичні особи, зареєстровані відповідно до чинного законодавства України.

З одного боку, маємо конституційне закріплення дуже репрезентативного переліку прав і свобод. 3 іншого - воно часто залишається формальним без наявності дієвих механізмів своєї реалізації. Нерідкі випадки неправової поведінки владних осіб, що деструктивне позначається на громадянськім етосові.

Довір'я громадян до держави, влади, закону, співмірне відчуванню й усвідомленню ними моральної легітимності правочинності на всіх рівнях суспільного життя. Антиподом такого відчування й усвідомлення є правовий та етичний нігілізм. Нині він живиться й поглиблюється низьким рівнем економічної й політичної культури в суспільстві, деструкцією духовності, просякнутої спадщиною "державницького атеїзму" тощо. Це породжує, з одного боку, політичну та громадянську напруженість і невротизм, з іншого — політичну й громадянську апатію. Відраза, що її викликають явища корупції на вищих рівнях влади (зараз її рецидиви набули розголосу далеко за межами України), все частіші вияви маніпулятивного політиканства, клановості тощо, призводять до розчарування в демократії та у системі ринкової економіки, і, що особливо важливо, у можливостях їх правової регуляції. Цим самим актуалізуються пласти соціальної пам'яті, пов'язані з правовою ущербністю політичних та економічних реалій недавнього минулого. Правова безпорадність, помножена на етичну невибагливість, починає сприйматися мало не як органічна риса національної вдачі.

Зазначену обставину ускладнює те, що масові уявлення про соціальну справедливість, від яких залежить довір'я громадян до держави, влади, закону живляться переважно фактами порушення справедливості. (Політологами зафіксовано: люди мають більш ясне бачення того, чого бракує їхнім стосункам, ніж того, як ці стосунки правильно зорганізувати.) Тому, кожну владну новацію громадяни оцінюють переважно відповідно до кількості "прецедентів справедливості", або ж відсутності останньої. Такі прецеденти фіксуються “стихійною буденною статистикою”, набуваючи міцності соціально-психологічних упереджень, які дуже важко спростовувати або ж корегувати. Масова свідомість, особливо вітчизняна, взагалі більше тяжіє до моральнісної дихотомії “правда-кривда”, ніж до юридичної “правове-протиправове”.

На сучасній масовій правосвідомості дуже позначається та обставина, що значна кількість людей перебуває сьогодні у стані фрустрації, внутрішньої неупевненості, тривоги, страху стати жертвою злочину. Деструктивно позначається на правосвідомості також аномія - розрив із соціальною солідарністю внаслідок падіння права й моралі в організації економічного життя, розбіжність між запитами громадянина та соціальними нормами, зокрема правовими, котрі він мусить поважати й виконувати. Внаслідок цього зростає фактор “злочинної насиченості” суспільного середовища.

Чи враховуємо ми достатньою мірою згадані обставини як у правотворчій роботі, так і при формуванні масової правосвідомості?

Негативна відповідь на сформульоване питання напрошується з деяких фактів, зафіксованих сучасними соціолого-правовими дослідженнями, які засвідчують суперечливість масової правосвідомості або ж її малорозвинутість.

Так, з одного боку, зріс інтерес громадян до проблеми захисту прав і свобод людини, з іншого - вкрай неоднозначне сприймається сам зміст цих прав. Красномовним є ставлення до основного права людини - на життя: можливість скасування смертної кари досі не знайшла позитивного відгуку серед мас населення, тут переважає морально-побутове уявлення, що збільшення жорстокості покарання є найефективнішим у боротьбі із злочинністю.

Слід враховувати, що будь-які недоліки правозастосування - надмірна суворість або м'якість покарання, соціально невиправдана криміналізація або декриміналізація певних діянь - мають своїми наслідками негативні морально-психологічні стани, які виникають незмірно швидше, ніж долаються. Велике значення має спрямування покарання на виховання та у зв'язку з цим - чітке дотримування адресності покарання (котре видається мені проблематичним, зокрема, у випадкові застосування смертної кари). Чи не засвідчує сказане, що соціальна дієвість права дуже пов'язана із взаємоузгодженістю моральної, соціально-психологічної та юридичної (власне правової) сфер реалізації законодавства?

У сучасній філософії права необхідність останнього обґрунтовується передусім розмірковуваннями щодо обставин правосуддя та пов'язаних з ними засобів правосуддя. До останніх якраз і належить власне юридичний апарат (який обіймає: корпус записаних законів; трибунали або суди., наділені функцією проголошення права; суддів, тобто індивідів, котрі розглядаються як незалежні особи, що їм довірено проголошувати вирок, який вважається справедливим за особливих обставин; публічні силові інстанції, які впроваджують рішення юстиції в життя).

Потреба у засобах правосуддя випливає з тієї колізії, яка притаманна обставинам правосуддя і пов'язана, з одного боку, зі спорідненістю етичних та правових регулятивів людської поведінки й діяльності, а з іншого — з тим, що моральні уподобання далебі не завжди можуть бути доведені до статусу певних юридичних приписів.

Переконливим аргументом на користь сказаного є доля такого наріжного регулютиву міжлюдських стосунків, як ідея справедливості.

Сенс правосуддя, підкреслює сучасний французький філософ Поль Рікер, є надбанням розуму, наполовину пов'язаного з буденною практикою міжлюдських стосунків, й наполовину - з міфічним підґрунтям, з якого проростає ідея правосуддя. (У давній Греції це можна побачити в трагедіях Есхіла й Софокла та у захисних промовах великих афінських ораторів.) Сенс правосуддя пов'язаний з тією обставиною, що ми чутливі передусім до антиподу справедливості - себто несправедливості. “Яка несправедливість!” - Саме у формі даної скарги ми відкриваємо для себе смислове поле справедливого та несправедливого. Чи не тому на рівні інституційованого правосуддя, перед судом ми продовжуємо поводити себе як "позивачі", що “звертаються зі скаргами”. І серед правників, і серед філософів-етиків, й, нарешті, серед численних моралістів на буденному рівні, саме несправедливість є тим, що дає перший поштовх думці.

Але у позаправовім витлумаченні ідеї справедливості ховається небезпека. Досить згадати, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, а несправедливим - те, що не прийнятне. (Песимістично ж налаштована людина взагалі схильна кваліфікувати учинки інших щодо себе як несправедливі. Та й загалом людська самооцінка дуже часто значно вища від оцінки з боку оточуючих.) Польський письменник Юліан Тувім якось сформулював таке іронійне буденне визначення егоїста: той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. - Проте досить поглянути на подібну ситуацію не з точки зору побутових взаємин між приватними особами, а з точки зору майнових угод між ними, або ж з точки зору стосунків, скажімо, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих, та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тільки етичний,

Наведений приклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінно опиняються то на боці моральних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливості набуває зовсім іншого звучання.

Чи не найважливіша особливість ідеї справедливості - те, що “добре” у ній постійно переходить у “законне” і навпаки. Але між “добрим” та “законним” є також суперечність. Поняття "добре" пов'язане з популярним розумінням щастя “як доброго життя”. Але орієнтація на добре життя спокушує, бентежить нас і, зрештою, заводить у безвихідь. Адже ця орієнтація, дотепно зауважив П.Рікер, надає певного сенсу (напрямку) людським діям - проте водночас вона спричинює відсутність консенсусу стосовно того, що є істинне благо.

Саме тому ще в елліністичних трактатах про чесноти справедливість розглядали в окремому розділі через ту її відмітну особливість, яка пов'язана з ідеями зобов'язання та обов'язку та корелятивною до них ідеєю права. Особливістю, про яку йдеться, є формалізм, що його можна назвати незавершеним у порівнянні із завершеним формалізмом, який зустрічається лише в сучасних процедурних концепціях. Як і всі інші чесноти, згідно з “Нікомаховою етикою” Аристотеля, справедливість відзначається нестійкою рівновагой, яку вона встановлює між надмірністю та недостатністю, між “надто” та “не досить”, що дозволяє розглядати її як певну “середину”, тобто щось проміжне між двома крайностями.

“Балансувати” між подібними крайностями, залишаючись у суто етичній сфері, неможливо. Потрібна переходити у сферу правову.

Х.Харт у “Концепції права” пропонує таке співвідношення правової та моральної регуляції поведінки людей:

1. Моральні норми накладають зобов'язання і вилучають деякі форми поведінки з права вибору людини робити, що їй подобається. Саме через це правова система містить, окрім елементів, пов'язаних з простими наказами, підкріпленими погрозами, - також моральні елементи.

2. Право і мораль не тільки користуються однією лексикою (існують як правові, так і моральні зобов'язання, обов'язки та права), а й усі національні правові системи відтворюють субстанцію певних моральних вимог. (Найочевидніші приклади збіжності правових та моральних засад - ставлення до убивства та до безглуздого застосування сили).

3. Існує також певна спільність (але її не можна перебільшувати, бо є також і істотна відмінність) права й моралі, пов'язана з вимогою справедливості. (Ми думаємо й говоримо про справедливість згідно із законом, але все ж таки й про справедливість або несправедливість самих законів).

В.Нерсесянц у “Філософії права” зазначає, що у моралі, як і в інших позаправових формах свідомості (зокрема, релігії) наявні певні праводомагання, але тільки у праві такі домагання набувають завершеної форми, завдячуючи принципові правової (формальної) рівності - рівна міра, всезагальний масштаб тощо.

Відмітною ознакою правової регуляції поведінки є незвідність права до негативної, суто заборонної функції. Право - це також і дозвіл, себто право на щось позитивне. Така позитивність - свого роду alter ego правових обмежень: адже “все, що не забороняється, є дозволене”. Характеризуючи взаємопов'язаність правових дозволів та обмежень, російський антрополог Б.Марков вдається до яскравого та ємкого образу “щедрий кредит і строгий запит - ось кордони, між якими міститься розмаїття правових та етичних оцінок”. Право - це межі, переступати які є неприпустимим і карається. Водночас право - також і свобода “пересування” в окреслених межах. Відтак, воно задає “простір” людської свободи, забезпечує реальний гуманізм.

Більше того, при порівнянні “потенціалу свободи”, наявного у праві та моралі, з'ясовується, що у правовій регуляції, попри її жорсткість, формальність, - потенціал свободи набагато вищий, аніж у регуляції моральній. Запобігаючи найнебезпечнішим формам зла, право водночас залишає можливість “маневру” для неморальної, проте необхідної для життя поведінки. Тим самим воно є заслоном не тільки супроти насильства в юридичному розумінні, але й супроти примусового тиску на людину з боку традицій та моральних норм (нерідко такий тиск стає нестерпним для особистості). Дана функція права має також гуманістичну цінність.

У заключному розділі книжки Тоні Оноре “Про право” потрібність останнього навіть для суспільства дуже шляхетних і турботливих людей обґрунтовується тим, що шляхетні люди також розрізняються за своїми моральними поглядами. Вони, приміром, можуть буди не схильні до крадіжок, але їм потрібна інформація про те, що вважається за власність; вони мають твердо дотримуватися ідеї охорони навколишнього середовища, але хтось має обирати найкращі шляхи запобігання забрудненню й координувати зусилля людей у цьому напрямку. Потрібна влада, а отже, право. Нам потрібен певний захист від соціального тиску, навіть з боку сім'ї та друзів, якщо ми хочемо досягти успіху. Найголовніше ж - навіть найобдарованіший лідер, спонукуваний найкращими намірами, з плином часу піддається спокусам влади, якщо відсутній контроль за використанням ним цієї влади. Право допомагає тримати його у певних межах. І тут воно також є гуманістичним.

Потреба у праві, зауважує Оноре, - то потреба в керівництві поведінкою, в гарантіях підтримки приватних угод, укладених людьми, та в контролі за зловживаннями влади з боку правителів. Тому добре спланована правова система містить обіцянки дотримувати прав людей з гарантіями судового захисту в разі їх порушення, вона накладає певні обмеження на повноваження державної влади. Нарешті, правова система частково складається з наказів, підсилених погрозами застосування сили. Ці накази детально пояснюють деякі вимоги моралі й, зокрема, справедливості. Правова система встановлює рівновагу між погрозами й обіцянками, а також між тими аспектами моралі, які держава має запроваджувати примусово, і тими, що їх можна полишити особистому сумлінню. Вона має знаходити такий компроміс між різними цінностями, який дозволяв би людям з різними моральними, політичними та соціальними пріоритетами мирно та безпечно жити разом.

Хоча правосвідомість і правова культура формується на протязі всього життя індивіда, найбільш відповідальним та актуальним нам видається процес правової соціалізації неповнолітніх, їх цілеспрямоване правове виховання і самовиховання, послідовне набуття ними правових знань, входження в правове середовище, залучення до правових цінностей і культурних досягнень суспільства, втілення культурних надбань в правомірній поведінці, правова активність. Загальна соціальна адаптація є базою правої соціалізації особистості, оскільки правопорушення здійснюють переважно соціально-дезадаптовані індивіди. Витоки соціальної дезадаптації особи сягають ранньої юності та підліткового періоду життя індивіда.

Саме для цього відрізку життя характерні такі риси як асоціальність, негативізм, нігілізм, конформізм, невмотивована агресія, спотворені форми самоствердження, романтизація злочинного способу життя тощо. Хвиля насильства та злочинів неповнолітніх була характерною не тільки для України, а прокотилась по всьому світі.

У США, за офіційними оцінками, школа перетворилась на "осередок наркоманії і злочинності" Наприкінці 80-х р.р. кількість злочинів серед учнів тут постійно трималась на відмітці 3 млн. Щорічно близько 1 тис. вчителів зазнавали нападів учнів, близько 70 тис. - пограбувань, до 125 тис. - погроз фізичної розправи. Майже 135 тис. учнів приходили на заняття з вогнепальною зброєю.

На вулицях французьких міст з'явились злочинні групи підлітків “екзистенціали”, “шахраї”, “чорносорочечники”. Тільки в дитячій тюрмі Іврі (околиця Парижу) постійно знаходилось біля 3 тис. ув'язнених. Не оминули дані проблеми і Японію. Однак, тут б'ють тривогу з приводу випадків насильства зафіксованих у 10 % середніх шкіл. Ми ж добре знаємо, що в Україні практично немає шкіл, де б не існували випадки хуліганства та бійки.

Негативна динаміка злочинності неповнолітніх в Україні пов'язана, в першу чергу, з жалюгідним станом нашого суспільства і є проекцією всіх його вад і хвороб. Якщо суспільство створює можливості для ефективної життєдіяльності на легітимній основі - це суспільство володіє симптомами нормального здоров'я. Коли ж суспільство не створює особистості умов для законного досягнення своїх цілей, позбавляє можливості задовольнити свої устремління, насущні та престижні потреби соціально адаптованими способами, не забезпечує особистості можливості самореалізації на соціальній основі - виникає явище аномії, тобто вихід особистості з-під соціального контролю. Таким чином, основною передумовою здорового суспільства є його соціально-економічна інтегрованість, об'єднання єдиними соціальними цінностями, нормами, залучення конкретних індивідів в єдині соціальні програми, керівництво суспільством на загальноприйнятній політичній основі, соціально-психологічна інтеграція, згуртованість великих і малих груп на основі фундаментальних соціальних цінностей. Сучасний стан українського соціуму характеризується поняттям соціального стресу, причому цей стрес багатоаспектний: стрес життя, пов'язаний з неможливістю досягти бажаних цілей, стрес дегуманізації середовища, стрес стрімкого зниження життєвого рівня, стрес побутової невлаштованості, безробіття, стрес нестабільності суспільства тощо.

Ми є свідками кардинальних соціальних реформацій, корінних перетворень життєдіяльності нашого суспільства, переходу від однієї суспільно-політичної орієнтації до діаметрально-протилежної з усіма випливаючими звідси соціально-економічними і соціально-психологічними протиріччями. Все це сприяло глибинній переорієнтації молоді від колективістських, духовних цінностей, що пропагувались (але далеко не завжди реалізовувались) в радянський період на корисливо-індивідуалістичні цінності пострадянського періоду. Природно, що найбільш відчутно і боляче згадані явища вдарили по процесу соціалізації неповнолітніх.

Склалась надзвичайно загрозлива динаміка правопорушень неповнолітніх, яка перевищує темпи зростання злочинності дорослих у кілька разів. Різко змінилась мотивація злочинів неповнолітніх. Якщо раніше лише 25-30 % крадіжок здійснювалось з корисливих мотивів, а в інших випадках переважали мотиви солідарності, самоствердження, деформованої романтики (наприклад, крадіжка фруктів з чужого саду), то в даний час корислива мотивація домінує беззаперечно. Причому з 1988 по 1998 р.р. злочинність неповнолітніх виросла до 30 % по навмисних вбивствах і до 90 % по розкраданнях і крадіжках особистого майна. У середовищі неповнолітніх поширюються нові види злочинів, які раніше були притаманні лише дорослим. Як наприклад: рекет, розбійні напади на підприємців, торгівля наркотиками, комп'ютерні злочини.

Загалом у структурі злочинності неповнолітніх частка важких насильницьких і важких корисливо-насильницьких злочинів досягає 12 %, а 80 % становлять крадіжки, пограбування, хуліганства. В контингенті правопорушників-хуліганів переважають особи з такими психічними особливостями як примітивізм, цинізм, крайня агресивність, імпульсивність, безвідповідальність, переконаність в безкарності насильницьких дій, претензійність, самовиправдання своїх дій. Всі насильницькі та хуліганські злочини неповнолітніх мають загальну соціально-психологічну і моральну основу - знецінення життя, здоров'я і достоїнства інших людей. За хуліганськими мотивами відбувається значна частина вбивств і тілесних ушкоджень. Рівень рецидиву хуліганських злочинів вище середнього рівня рецидиву. Це свідчить про установчо-стереотипний, слабоусвідомлений характер цих злочинних діянь.

Для неповнолітніх особливо важливу роль відіграє найближча соціальна (референтна) група, оскільки реакція оточення є стимулом поведінки підлітка. Спільна злочинна діяльність підлітків виявляє на співучасників значно більший розтліваючий вплив, ніж злочин, здійснений самостійно. Злочини неповнолітніх носять переважно груповий характер (у трьох випадках з п'яти вони здійснені групою осіб). До недавнього часу такі групи були малочисельними та нестійкими і після скоєння злочину часто розпадались. У 90-х р.р. з'явилась тенденція формування організованих угрупувань неповнолітніх з вираженим корисливо-насильницьким протиправним спрямуванням.

Слід відмітити високу ступінь латентності та рецидивності правопорушень неповнолітніх. Рецидив за суто віковими підставами невеликий, хоч і характеризується постійним зростанням (2000 р. - зростання на 4-5%). Але потрібно враховувати, що вікові рамки кримінального повноліття складають всього чотири роки, оскільки поняття злочинності неповнолітніх пов'язується з віковою групою від 14 до 18 років. Фактичний рецидив дуже значний. З одного боку, відбувається процес втягнення в злочинну діяльність підлітків молодшого віку (10-13 років) і, таким чином, до притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітній встигає скоїти від двох до семи правопорушень. З іншого боку, серед представників вікових груп молоді (18- 21 р. та 22- 25 р.), що стали на злочинний шлях, значна кількість колишніх неповнолітніх правопорушників.

Побудова правової держави, громадянського суспільства повинні стати стратегічною метою нашого соціуму. Практичні кроки для вирішення цього завдання загалом будуть сприяти викоріненню злочинності неповнолітніх зокрема.

Першопричинами протиправної поведінки виступають не дефекти правосвідомості, а реальні життєві умови, які ці дефекти породжують, оскільки свідомість регулює поведінку людини, але й сама свідомість формується умовами життєдіяльності індивіда. Якщо виконання закону пов'язане з депривацією потреб, то особистість переступає межу закону, оскільки не закон визначає поведінку, а поведінка людей визначає закон. У центрі суспільної свідомості правової держави знаходиться не каральна функція права, не кримінально-правова галузь права, а основи громадянського правового регулювання.

Кінцевою метою правової соціалізації неповнолітнього повинна стати його поведінка на основі правосолідарних установок, тобто звична правовиконавча поведінка як стійка особливість моральності. При цьому неповнолітній дотримуватиметься норм права не із страху покарання чи навіть із почуття солідарності з правом, а по нагальній моральній потребі здійснювати тільки правомірні дії - жити достойно.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных