ВПЛИВ ДЕФОРМАЦІЇ МОРАЛЬНОЇ І ПРОФЕСІЙНОЇ (ПРАВОВОЇ) СВІДОМОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ЮРИДИЧНИХ ПРОФЕСІЙ НА ПРАВОТВОРЕННЯ

Деформація свідомості - явище, що пронизує всю людську історію. Деформація свідомості соціальних суб'єктів призводила їх до маргінальності, а потім така свідомість ставала основою і субкультур, і контркультур, останні нерідко задавали нові вектори суспільного розвитку (наприклад, християнство, релігійні реформації, більшовизм та ін.). Деформації свідомості були основою і позитивних, і негативних змін (наприклад, фашизм, деякі релігійні секти).

Коли йдеться про деформації моральної свідомості і професійної правосвідомості працівників правоохоронних органів, то мають на увазі негативні явища, риси, які формуються стихійно чи свідомо в окремих представників цієї професійної групи всупереч суспільним, державним вимогам, стандартам професійної діяльності і поведінки, очікуванням громадської думки.

Уявлення про належне, справедливе, бажане й припустиме у діяльності правоохоронців складається у суспільстві, у самій професійній групі, закріплюються у законах і підзаконних актах. Моделі поведінки і діяльності; що закладаються на таких засадах, поступово під впливом негативних факторів соціального середовища, особливостей професійної діяльності можуть розмиватись, руйнуватись і натомість створюватись індивідуальні, корпоративні, привнесені ззовні уявлення, несумісні з суспільними, професійними вимогами.

Природно, що вони приховуються, але виражають нову установку індивідуальної ціннісної свідомості й реалізуються у поведінці, діях в умовах відсутності зовнішнього контролю. Такі настанови і дії можуть мати суспільно небажаний, неприпустимий або небезпечний, протиправний характер.

Інколи люди здеформованою свідомістю можуть проникати в правоохоронні органи для досягнення корисливих цілей, задоволення амбіцій тощо. Деформація моральної свідомості і професійної правосвідомості правоохоронців може відбуватись під тиском ззовні, коли для досягнення моральної, правової мети використовуються брудні, неправові засоби та ін. Подібні та інші деформації моральної і правової свідомості працівників юридичної професії мали місце і у далекому минулому, і у роки радянської влади, не подолані вони і у незалежній Україні.

Гармонія (співзвуччя, злагода, протилежна хаосу) - філософсько-естетична категорія, що означає високий рівень впорядкованості різноманітного, оптимальну взаємовідповідність різного у складі цілого, його елементів, структури, функцій тощо [73, с. 101].

Платон зазначав, що “немає краси ні в чому без гармонії”. Мислителі Стародавньої Греції в гармонії виділяли два важливі моменти: єдність у різності і єдність у протилежності. Безпосереднє осмислення цієї категорії має довгу історію, що свідчить про її складний комплексний і багатогранний характер.

Гармонія включає такі складові, як упорядкованість, узгодженість (єдність) різного і різноманітного, пропорційність, симетрію, повторюваність тощо.

Гармонія є відносною: гармонійний розвиток одних сторін явища завжди доповнюється дисгармонією інших його сторін, абсолютної гармонії не існує. Гармонія антиномічна: з одного боку, вона існує і відтворюється у суперечності, в єдності і боротьбі протилежностей, а з іншого - досягнення гармонії - це вирішення суперечності всередині явища [99, с. 76]. Гармонія має діяльнісний характер: соціальна гармонія (у суспільстві, людині, продуктах її різноманітної діяльності) завжди є результатом людської діяльності, руху від одного рівня гармонії через її порушення до іншого.

Гармонія далеко не формальна ознака прекрасного, вона завжди змістовна. За своїм змістом вона може бути природним чи суспільним (матеріальним чи духовним) явищем, бути відношенням між природою й окремою людиною, природою і суспільством у цілому; в окремій людині вона може бути виражена у специфічному взаємозв’язку біологічного і соціального, суспільного та індивідуального, духовного і тілесного, думок і почуттів, слова і дії; у самій діяльності людини – гармонії цілей, мотивів, засобів і результатів тощо.

Таким чином, гармонія має загальний і універсальний характер, що проявляється у природі, суспільстві, людині, мистецтві, поведінці людини. Однак, чим вищий рівень організації матерії, тим складнішою і багатшою є гармонія предметів і явищ. Це є певною підставою поділу прекрасного на різні види. Гармонія об’єктивна: вона є результатом дії матеріальних закономірностей, проявом єдності й узгодженості в різноманітності форм буття.

Діяльність працівників юридичної професії здійснюється здебільшого у складних морально-психологічних умовах, на негативному емоційному фоні, у конфліктному середовищі, де немало спокус.

Тут виникає загроза деформації свідомості і моральної, і професійно-правової. Причини деформації моральної і професійної свідомості у професійній групі юристів слід шукати як у самому суспільстві, так і у специфічних умовах діяльності конкретних органів і служб.

Панує думка, що юристи можуть бути такими ж недобросовісними, корисливими, як і будь-який громадянин. Залежність рівня моральної культури працівників юридичної професії від рівня моральної культури суспільства - це гіпотеза. Дійсно, правовий нігілізм населення пострадянської України не може не відбиватись на свідомості професійної групи правоохоронців, яка формується з різних верств цього ж населення. Сьогодні спостерігається розрив між декларованими цінностями та можливістю їх реального досягнення, що призводить до беззаконня, вседозволенності, виправдання злочинів і навіть заохочення до них. Так, лише 26,6% населення м. Києва вважає, що закон не можна порушувати ні за яких умов. Знецінення на рівні суспільства і особистості моральних цінностей не робить їх значущими і у професійній діяльності юриста.

Певною мірою рівень деформацій моральної і професійної свідомості юристів залежить і від того, наскільки побутовість, непрофесіоналізм проникає у сферу їх професійної діяльності. У свій час видатний російський юрист А. Ф. Коні переконливо доводив, що кожен юрист зобов'язаний обов'язково засвоїти основні моральні начала своєї професії, “бо хоч би які хороші були правила діяльності, вони можуть втратити свою силу і призначення у недосвідчених, грубих і недобросовісних руках”.

Статистичні дані показують високу плинність кадрів у органах МВС України. Так, у 1994-1995 pp. було прийнято на роботу в органи 44 тис. працівників, а звільнилось у цей же час за власним бажанням 28 тис. осіб. Фіксується і високий рівень порушення законності.

За радянських часів при прийнятті на службу в органи акцент робився на політичних якостях особистості. У цивілізованих державах при висуванні юристів на високі посади першочергове значення надається моральним якостям (чесність, порядність, непідкупність, відповідальність та ін.). У сучасній Україні при зарахуванні до особового складу органів МВС на перший план висуваються фізичні властивості, спортивна підготовка, професійні якості. Моральні якості йдуть як другорядні, додаткові, несуттєві.

Матеріали конкретно-соціологічних досліджень свідчать, що працівники міліції (опитувались слідчі і оперативно-уповноважені працівники карного розшуку) орієнтуються на реалізацію особистих інтересів та інтересів ближнього середовища (сім'я, друзі), робота розглядається як джерело матеріальних ресурсів, а не самоціль і не засіб досягнення суспільних ідеалів, самореалізації. Майже у половини опитаних працівників під впливом громадської думки відбувається відторгнення професії. Лише третина отримує (відчуває) позитивні емоції від роботи в органах.

Ставлення працівників ОВС до інституту міліції таке, що дві третини опитаних проти можливої роботи своїх дітей в органах правопорядку, а близько половини не пішли б працювати в міліцію у разі повторного вибору професії. Більша частина населення України має низький ступінь довіри до міліції, незадоволена її роботою. “В очах пересічного громадянина ОВС є організованою бюрократичною системою, яка обтяжена корисливістю, тяганиною та байдужістю до людей, позбавлена патріотичних почуттів”. Слід зауважити, що професійні і посадові когорти, що мають низький рівень професійної ідентифікації працівника з соціальним інститутом, професією, посадою, можуть формально засвоювати соціально-рольові функції, стереотипи, стандарти поведінки, які реально не реалізуються.

Далі автор зазначає, що існуючий у свідомості респондентів образ ідеального працівника їх професії в цілому співпадає з інституціональними вимогами, вираженими в нормативних актах та професіограмах. “Вважається, що слідчий повинен бути не лише дисциплінованим, а й, перш за все, ініціативним, самостійним, відповідальним. Але дослідження виявило відсутність узгодження між вербальною та поведінковою настановами на комплекси ділових якостей: респонденти, перш за все, націлені на формування рис виконавця, що пов'язано з домінуючими в інституті ОВС вимогами. Отриманий схематичний опис модального типу працівника також свідчить про значний розвиток якостей комплексу “дисциплінованість - ретельність” порівняно з “відповідальністю та самостійністю” [56, с. 78].

Російські дослідники при аналізі моральних аспектів діяльності працівників оперативних служб і слідчих підрозділів звертають увагу на те, що напівзакритий чи закритий характер їх діяльності, специфіка морально-психологічного становища, негативний емоційний фон, підвищене нервове напруження, примусовий, конфронтаційний характер спілкування й інше так чи інакше відбивається на їх особистій свідомості. Застосування заходів правового примусу не завжди позитивно впливає на свідомість цієї групи правоохоронців.

У деяких працівників може сформуватись настанова на допустимість застосування будь-якого примусу, втручання в особисте і громадське життя громадян, може відбуватись зниження цінності людської свободи, звичка до “зворотного” боку життя. Через повторюваність і схожість службових ситуацій, зазначає Д. Грядовой зі співавторами, стереотипи поведінки стають самодостатніми, норови замінюють собою свідомий моральний вибір, стирають основи індивідуальної відповідальності працівників, паралізується їх моральна самостійність. За таких умов можуть статись деформації моральної і правової свідомості і змінитись моральні чи особистісні якості працівника.

Професійна трансформація моральних вимог, а точніше, їх деформація, може бути передумовою виникнення і створення корпоративної “моралі”, замкненої на власних інтересах професійної когорти (оперативно-розшукового апарату, або слідчого підрозділу, або інших служб). Корпоративні інтереси професійних когорт, як правило, не відповідають, а то й суперечать інтересам суспільства, професійної групи юристів.

Головні причини виникнення корпоративної моралі лежать у підміні за певних обставин морального бачення проблеми суто “професійним”, у захисті “честі мундира”, у переважанні інструментального підходу до вирішення “делікатних” завдань (не-підконтрольність цілої групи професійних рішень і дій у рамках використання конфіденційного сприяння громадян), орієнтованого на конкретний результат, коли у виборі способу, засобів, прийомів розв'язання завдань раціональність бере гору над моральністю, коли інтереси професії беруть верх над тими інтересами суспільства і держави, заради яких передбачене проведення оперативно-розшукових заходів.

Незважаючи на те що діяльність слідчого детально і чітко урегульована і регламентована законом, закон залишає за слідчим вибір між тією або іншою нормою, між тим або іншим процесуальним засобом, прийомом. У стадії попереднього розслідування виникає багато ситуацій, які ставлять слідчого і перед правовим, і перед моральним вибором. І тут залишається немало спокус. Які методи, прийоми, засоби застосувати для швидкого і повного розкриття злочину і викриття винних?

Піддаватись спокусі застосування методів конфронтації, боротьби, засобів шантажу, погроз, психічного і фізичного насильства, методів кримінального світу чи стояти на принципах гуманізму, справедливості, законності? Питання про відповідність засобів меті залишається завжди актуальним для слідчого.

Нерозвинута моральна культура слідчого може спричинити деформацію його моральної і правової свідомості. Так, формальне ставлення до людей (підлеглих або підозрюваних), до справи, схильність діяти за буквою закону, а не за його духом, байдужість, черствість, грубість, упередженість, підозрілість, корисливість, зверхнє ставлення, приниження людської гідності, втрата почуття гуманності тощо — це деформації моральної свідомості, які стоять на заваді ефективної професійної діяльності слідчого чи оперативного уповноваженого карного розшуку. Людина за таких умов перетворюється на бездушну машину. Інтелект, воля, не занурені у моральність, - це стихійне лихо, соціальне і моральне зло. Тому тільки кращі люди здатні на таку працю, не заражаючись нею, писав відомий російський філософ І. Ільїн.

У процесі підготовки, обговорення, доопрацювання і прийняття “Правил адвокатської етики” деякими адвокатськими об'єднаннями, за інформацією віце-президента Спілки адвокатів України О. Жуковської, висловлювалось невдоволення необхідністю прийняття цих правил. Висловлювались необгрунтовані аргументи, зокрема, що “Правила...” начебто нав'язані чиновниками Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, щоб у разі необхідності “притиснути адвоката до нігтя”. О. Жуковська зауважує, що адвокатський цех за роки незалежності України розрісся в основному за рахунок колишніх працівників прокуратури і слідчого апарату, підприємців-юристів та ін. і зазначає, що для певної частини адвокатів України (це меншість) “Правила...” небажані, тому що заважають розгулу практики за принципом “вирішення питань за відповідну подяку, яка ділиться з тими, від кого ці рішення залежать”.

Вчені-юристи з власного досвіду і узагальнюючи досвід колег і суддівського корпусу Росії, як патріоти свого “цеху”, привертають увагу до болючих проблем російського правосуддя і деформацій морально-професійної свідомості суддів, що завдають шкоди і людям, і правосуддю. На його погляд, основними вадами судової системи і судочинства Росії є: 1) традиційне ідеологічне розуміння суддями своєї мети і призначення “вершити правосуддя”, “боротись зі злочинністю”, “стояти на сторожі закону” і т. ін.; 2) “обвинувальний ухил”; 3) у ряді випадків судді не розрізняють право і закон, бачать своє завдання бути вірним у служінні закону, сліпо виконувати його і у тих випадках, коли він суперечить почуттю справедливості або практично не може бути співвіднесеним з конкретним випадком, що розглядається. Нерідко судді діють, виходячи з власного розуміння справедливості і доцільності.

Практика свідчить, що для правосвідомості працівників слідчого апарату давно є характерним приймати рішення про пред'явлення обвинувачення з “запасом”. Суддя, який озирається на вищі судові інстанції, неминуче схвалює “вирок з запасом” або, навпаки, для спасіння справи, що “розвалюється” у суді, безперспективної для додаткового розслідування, про яке і прокурор не просить, виносить не виправдувальний вирок, а “натягує” хоч на яку-небудь кваліфікацію і/або призначає (визначає) мінімальне покарання. Таким чином, невиконання професійного обов'язку переходить у невиконання обов'язку людського.

“Охороняючи” власний спокій, такі судді забувають і про людину, і про правосуддя. У результаті з “обігу” правосуддя випадають і саме правосуддя, і людина, що включена у сферу правосуддя.

Посадовий статус судді, виконання суддівських функцій передбачає певну відчуженість, а остання сприяє виникненню авторитарних схильностей. Частині суддів притаманні комплекси непогрішності та привілею на істину в останній (вищій) інстанції, що сформувались під впливом абсолютного володарювання у судовому процесі. Зрештою поступово відбувається певна деформація характеру і формування негативних особливостей у правосвідомості. Суддівська непогрішність, якщо вона не збалансована здатністю “приборкувати” себе, вмінням користуватись власною “гальмовою системою”, якщо вона тяжіє до келійності і корпоративності, неминуче призводить до волюнтаристських рішень і дій. Суддівська корпоративність і солідарність досить суттєво здатні впливати на суддівську об'єктивність.

До основних причин порушення прямих обов'язків, що припускають судді, відноситься: а) недостатню професійну підготовку; б) недбайливість і елементарну забудькуватість; в) зверхнє ставлення до процесуальних норм і спрощення процедури судового розгляду; г) невміння знайти правовий або моральний вихід із ситуацій, що виникають у судовому засіданні; г) неправильну поведінку головуючого, що створює проблемні ситуації. Постійні компроміси з самим собою [6, с. 38].

Проведене у 1998 р. Російським Фондом правових реформ і Фондом захисту гласності разом з Російською правовою академією Міністерства юстиції Росії соціологічне дослідження за солідною вибіркою не розвіяло цих вражень і переконань.

Громадська думка сприймає ситуацію у правосудді як неблагополучну. Досить низькими є престиж суду і довіра до нього в очах громадської думки. Суд сприймається населенням як частина заборонного механізму державної машини. Населення не задоволено тим, як реалізуються у судовій практиці засадничі принципи правосуддя: незалежність суду, законність, справедливість, рівність усіх перед законом і судом, доступність правосуддя для всіх. У громадській думці поки що низький рівень готовності звертатись до судового захисту своїх інтересів, оскільки залишається проблемою судової влади її незалежність, недоступність судового захисту для малозабезпечених громадян. Малопривабливим у масовій свідомості залишається і імідж судді. Законослухняні громадяни страждають від протиправних дій самих охоронців закону. Позитивне ставлення до суду зафіксоване лише у третини респондентів. Серйозною соціальною проблемою є стан професійної правосвідомості суддів. Матеріали дослідження свідчать, що державним структурам, які мають захищати права громадян, - міліції, судовим органам і прокуратурі довіряє абсолютна меншість респондентів (10,6%, 9,8%, 6,7% - відповідно). Узагальнений образ судді у громадській думці здебільшого склався як негативний: це бездушні чиновники, бюрократи (26,8%), прислужники влади, впливових і багатих людей (27,7%), зажерливі хабарники, продажні люди (18,0%), у той же час менша частина респондентів вважає, що це захисники громадян від сваволі і порушення прав, незалежні і об'єктивні арбітри у суперечках і конфліктах, служителі закону і гаранти справедливості¹.

Як показує аналіз звернень громадян України до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у 1998 р. найчастіше порушення прав було пов'язане з питаннями дотримання законності і правопорядку, перегляду й виконання судових рішень тощо. За оцінкою Уповноваженого у порушенні прав людини на першому місці стоять правоохоронні органи (54,7% звернень). Здебільшого скарги пов'язані з діяльністю працівників правоохоронних органів, перш за все міліції, а саме: незаконні затримання, застосування недозволених законом методів отримання доказів, порушення права на адвокатські послуги. Значна частина звернень стосувалася порушення процесуальних термінів розгляду цивільних та кримінальних справ у судах, що викликає недовіру людей до судової системи, ефективності її діяльності.

У 1999 р. 55,5% звернень стосувалися порушення громадянських прав правоохоронцями. Перш за все скарги пов'язані з порушеннями права на справедливий судовий захист, на незаконні дії працівників правоохоронних органів, несвоєчасне виконання судових рішень, порушення права на отримання громадянства України, а також права на прописку².

У доповіді наводяться конкретні факти тяганини, зловживання службовим становищем, безпідставного притягнення громадян до кримінальної відповідальності та ін.

Деформації моральної і професійної (правової) свідомості юристів мають різне обличчя, але вони схожі майже у всіх професійних когорт на пострадянському просторі: некомпетентність (невисокий рівень професіоналізму); зловживання владою, службовим становищем в особистих цілях; перевищення своїх повноважень; упередженість, тенденційність, невиправдана жорстокість, тяганина та інші, що вже наводилися. Зловживання владою було завжди. Історичні приклади свідчать, що розміри будь-якої влади провокують високі, а то й надто високі амбіції її носіїв.

Перевиховання юристів з вадами, деформаціями моральної і професійної свідомості - це завдання держави і її певних органів, соціальних інституцій, громадської думки, професійних об'єднань юристів, відповідних колективів і самої людини як носія деформацій [80, с. 78]. Висока моральна культура юриста є головним бар'єром на шляху деформацій свідомості, а здатність і здібність до самопізнання, самоаналізу, самооцінки, саморегуляції в цілому до самовиховання (самоперевиховання), самовдосконалення допоможе звільнитись від будь-яких деформацій.

Допомогою на цьому шляху є Конституція України, національне законодавство, норми міжнародного права, правові акти Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй щодо захисту прав людини і ролі юристів у їх захисті.

Народи світу протягом віків, демократичні політичні системи у Новий час накопичили досвід діяльності працівників юридичних професій, який був узагальнений у міжнародних правових актах, затверджених Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, й рекомендований для прийняття рішень та реалізації на національному, регіональному і міжрегіональному рівнях з урахуванням політичних, економічних, соціальних і культурних умов і традицій кожної країни.

У ХХ ст. право особистості стає важливішим за право релігії та держави. Жодна людська інстанція не має права чинити опір людині вірити в те, що їй відкриває її совість, і діяти відповідно до цієї віри; особистісне буття кожної окремої людини становить те, що реалізує для неї це право [97, с. 55]. Так, наприклад, модернізму властивий принциповий розрив зі стійким художнім досвідом в уособленні канонізованого реалізму, салонного мистецтва, академічної культури як умови оновлення мистецтва і відчуття переломного кризового характеру цих явищ. Гостро переживаючи дисгармонію світу, що постав перед авангардистами як жорстокий і абсурдний, антигуманність суспільних відносин, відчуження особистості, саморозірваність її свідомості, несвободу і нестабільність становища художника у суспільстві, модернізм заперечує можливості попередньої культури у пізнанні та адекватному відображенні цих колізій.

Як наслідок цього процесу та закономірне явище, зумовлене всім ходом історії (війна віросповідань епохи Реформації, європейське Просвітництво, буржуазна та індустріальна революції), виникає таке явище сучасності, як плюралізм. Завдяки зазначеним чинникам був запущений і прискорений процес диференціації, що зруйнував гомогенні і стабільні відносини так званих староєвропейських спільнот, зв’язок між церквою і державою, і породив відкриті суспільства, які складаються з багатоманітних груп із власними інтересами, переконаннями і способами поведінки. В емпіричному плані плюралізм означає багатобічність сфер пізнання і релігій (релігійний плюралізм), цінностей (ціннісний плюралізм), суспільних груп (соціальний плюралізм) і сил, що проводять певну політику (політичний плюралізм). Плюралізм свідчить (і в цьому його нормативний зміст): багатобічність і відмінність визнаються і схвалюються; при всіх своїх функціональних відмінностях групи мають рівні права для власного вільного розвитку. Саме ідея плюралізму зазвичай несе в собі вимогу рівності національних і локальних культур на противагу уніфікації та глобалізації культурного процесу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: