Доробок французької соціологічної школи

Незадоволеність становищем та перспективами розвитку науки про міжнародні відносини привела до формування певною мірою автономної дисципліни – соціології міжнародних відносин. Найбільш послідовними у цьому напрямку виявилися розробки французьких дослідників.

У Франції у другій половині ХХ ст. сформувалися три значних напрямки у науці про міжнародні відносини. До першого, представники якого здебільшого керувалися емпірично-описувальним підходом належали Ш.Зоргбіб, С.Дрейфюс, Ф.Моро-Дефарг та ін. Другий, т.зв. марксистська школа, поєднував Ш.Шомона, П.-Ф. Гонідека, та їх послідовників у Школі Нансі та Реймсу. Нарешті третій – соціологія міжнародних відносин, у якому виокремлюються дві головних течії. Одна з них, очолювана Г.Бутулєм, спирається на теоретичну спадщину Е.Дюркгейма, інша, провідним фахівцем і засновником якої є Р.Арон, використовує методологічні принципи, сформульовані М.Вебером. Найбільш цікавим для нас є третій напрямок, а саме – соціологія міжнародних відносин.

Р.Арон та його послідовники Ж.-П.Дерр’єнік, Р.Боск, Ж.Унцингер на відміне від детерміністської соціології, що продовжувала традицію Дюркгейма, аналізуючи соціальні відносини відштовхувалися від соціології дії, яка спирається на підходи, опрацьовані М.Вебером. Р.Арон найбільш привабливими для власної концепції вважав такі ідеї М.Вебера:

– відносно іманентності сенсу соціальної реальності (тобто сенс соціальної реальності знаходиться у її природі);

– близькості соціальної реальності до політики до політики та турбота про епістемологію, характерна для суспільних наук;

– коливання М.Вебера щодо існування єдиного вірного пояснення того чи іншого соціального феномену за умови численних цілком слушних інтерпретацій привела до скептицизму у поглядах Р.Арона та критики нормативізму у розумінні міжнародних відносин.

Р.Арон, аналізуючи міжнародні відносини в дусі політичного реалізму зазначав, що в умовах індустріальної цивілізації та ядерної зброї “і мир неможливий і війна неймовірна”. Згідно Р.Арону, нормальним для міжнародних відносин є саме конфлікт, але не його відсутність. Відтак голоне, що підлягає поясненню – не стан миру, а стан війни.

Ним виділялися чотири групи головних проблем при вивченні міжнародних відносин у традиційній (доіндустріальній) цивілізації:

– з’ясування співвідношення між озброєннями, що використовуються та організацією армії, між організацією армії та структурою суспільства;

– вивчення того, які саме прошарки у даному суспільстві мають здобуток від завоювань;

– дослідження у кожній добі, в кожній певній дипломатичній системі тієї сукупності неписаних правил, більш менш сталих цінностей, якими характеризуються війни та поведінка суспільств відносно одне одного;

– аналіз “несвідомих функцій”, які виконують в історії збройні конфлікти.

Враховуючи реалії другої половини ХХ ст., до цих проблем можуть бути додані і інші. Проте, головне полягає в тому, що доки сутність міжнародних відносин буде визначатися плюралізмом суверенітетів, центральною проблемою залишиться вивчення процесу прийняття рішень.

Р.Арон у праці “Війна і мир між націями”, яка витримала вісім видань подає влісне розуміння сутності міжнародних відносин, зазначаючи, що у їх центрі знаходяться саме міждержавні відносини, які ведуть до зіткнення між утвореннями як такими. Міждержавні відносини, на думку вченого проявляються через специфічні поєдинки символічних персонажів – дипломата й солдата. Останні “уособлюють і символізують міжнародні відносини, а вони, будучи міждержавними, ведуть до дипломатії та війни”. Тобто, в основі концепції Р.Арона знаходяться, очевидно, принципи політичного реалізму.

Друга течія у французькій соціології міжнародних відносин репрезентована полемологією, в основі якої – комплексне вивчення війн, конфліктів та інших форм колуктивної агресивності з залученням методів демографії, математики, біології та інших природничих наук. Головні положення полемології закладені Г.Бутулєм та знайшли відображення у працях Ж.-Л. Аннекена, Ж.Фройнда, Л.Пуар’є та ін.

Відштовхуючись від положення Е.Дюркгейма про те, що “соціологія – це обміркована певним чином історія”, полемологія виходить з того, що:

– по-перше, саме війна породила історію, оскільки історія розпочалася саме як історія збройних конфліктів;

– по-друге, війна є головним фактором тієї “колективної імітації, або, інакше кажучи, діалогу та взаємовпливів культур, які відіграють настільки значну роль у соціальних змінах. Існує насамперед “насильницька імітація – війна, яка не дозволяє державам та народам залишатися в автаркії, самоізоляції, іє, таким чином, найбільш ефективною та енергійною формою контакту цивілізацій”. Крім того є “добровільна імітація”, пов’язана з тим, що народи пристрасно запозичують одне в одного види озброєнь, засоби ведення війни і т.і., включаючи навіть моду на уніформу.

– по-третє, війни є двигуном технічного прогресу;

– по-четверте, війна є найбільш помітною з усіх перехідних форм у соціальному житті. Вона є результатом та джерелом як порушення, так і відновлення рівноваги.

Головне завдання полемології – об’єктивнета наукове висвітлення війн як соціального феномену, який здатен пояснити причини глобальних змін у соціальному розвитку протягом історії людства. При цьому вона повинна позбавитися певних методологічних перепон, пов’язаних з псевдоочевидністю війн: з їх начебто повною залежністю від волі людей, з юридичною ілюзорністю, яка пояснює причини війн факторами теологічного, метафізичного або антропологічного права, нарешті, вона повинна подолати симбіоз сокралізації та політизації війн, пов’язаний з поєднанням ідей Гегеля та Клаузевіца.

Враховуючи, що полемологія має неперевершену джерельну базу, головне питання, яке постає перед дослідником – яким чином запроваджувати класифікацію масиву документації. Г.Бутуль пропонує вісім напрямків.

– опис матеріальних фактів за ступенем зменшення їх об’єктивності;

– опис різновидів фізичної поведінки, виходячи з уявлень учасників війн про їх цілі;

– 1 етап появнень: думка істориків та аналітиків;

– 2 етап пояснень: теологічні, метафізичні, моралістські, філософські погляди та доктрини;

– вибірка, групування фактів та їх первинна інтерпретація;

– гіпотези щодо об’єктивних функцій війни;

– гіпотези щодо періодичності війн;

– соціальна типологія війн, тобто, залежність головних характеристик війни від типових рис того чи іншого суспільства.

Спираючись на подібні методологічні принципи Г.Бутуль пропонує та намагається обгрунтувати класифікацію причин збройних конфліктів, до якої входять: порушення взаємної рівноваги між суспільними структурами, наприклад, між економікою та демографією; утворення, внаслідок такого порушення, політичних кон’юнктур; випадкові причини та мотиви; агресивність та войовничі імпульси як психологічна прекція психосоматичних (хворобливо-психічних) станів соціальних груп; ворожнеча та войвничі комплекси.

Втім, покладений до основи полемології жорсткий детермінізм, намагання позбавитися випадковостей з числа причин збройних конфліктів, по-перше, викликає недовіру щодо спроможності полемології відносно довгострокового прогнозу виникнення збройних конфліктів, по-друге, призводить до фактичного протиставлення війни як динамічного стану суспільства, стосовно миру, як стану порядку та спокою. В той же час не слід й недооцінювати величезний доробок полемології у проблематиці збройних конфліктів, вивченні їх причин та характеру.

Насамкінець зазначимо, що наука про міжнародні відносини розвивається й кожний теоретичний напрямок чи течія відіграють значну роль у подальшому її становленні. Зауважимо, що у світлі останніх подій провідне місце у сучасних міжнародних відносинах посідають саме принципи політичного реалізму (зокрема, наведемо точку зору Т.Донеллі, заступника директора американської неурядової дослідницької організації “Проект за нове століття”, який, слідом за З.Бжезинським, вважає, що США залишилися єдиною світовою державою й повинна проводити відповідну імперіалістичну політику), про що свідчить практицизм політиків, підвищена увага урядів до реалізації власних національних інтересів та зачасте використання сили при вирішенні спірних питань.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Андреева И.С. Проблема мира в западноевропейской философии. – М., 1975.

Арон Р. Мир і війна між націями. – К., 2000.

Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. – М.,1964.

Гроций Г. О праве войны и мира: В 3 кн. – М., 1948.

Де Ваттель Э. Право народов или принципы естественного права, применяемые к поведению и делам наций и суверенов. – М.,1960.

Ермолин В.В. Проблемы войны и мира в политико-правовых учениях нового времени. – М., 1989.

Кант И. К вечному миру. – М.,1971.

Макиавелли Н. Государь. – М.,1990.

Маркс К., Энгельс Ф. Манифест коммунистической партии// Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – Т.;.

Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.,1955.

Най Дж. С. Взаимозависимость и изменяющаяся международная политика// МЭ и МО. – М., 1969. – №12.

Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М.,1969.

Трактаты о вечном мире/ Сост. И.Андреева, А.Гулыга. – М.,1963.

Фукидид История Пелопонесской войны в восьми книгах. – М.,1987.

Хрестоматия по истории международных отношений/ Сост. В.И.Киселева, Л.Е.Кертман. – М.,1963.

ТЕМА 2

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: