Формування військово-політичних блоків

Політика США та їх союзників стосовно сепаратного розвитку західної германської держави, звичайно не задовільняла СРСР. Подальший виток конфронтації був практично неминучим й, нарешті, СРСР вирішив відреагувати, кинувши виклик західним демократіям. Місцем акції був обраний Берлін, де позиції Радянського Союзу вважалися потужними.

Берлін був виключений з зональной системи та поставлений під управління окремого, об’єднаного союзного органу – комендатури. Для практичних цілей місто було поділлене на чотири сектори, які не були адміністративно автономними. Позиція СРСР в Берліні визначалася двома моментами. Саме СРСР першими війшли до міста за декілька днів до капітуляції Німеччини і ще до прибуття американських і англійських підрозділів ввели до обігу клірінговий карбованець, організували нормування продовольства, створили нові місцеві органи влади і поліційські сили; крім того, зональні кордони перетворили Берлін в анклав всередині російської зони, що відстоїть на 260 км від найближчого пункту під англійським контролем. Згодом було багато суперечок відносно відсутності у західних союзників дару передбачення і здорового політичного глузду, коли вони дозволили радянській армії першою увійти до Берліну і фактично визнали ізоляцію міста, не забезпечивши чітко і офіційно певних прав доступу до нього.

Берлін був основним пунктом, де СРСР здійснив спробу захопити контроль над Німеччиною, яка, розпочавшись при сприятливих обставинах, незабаром провалилася. Соціалісти відмовилися від злиття з комуністами в єдину партію і натомість сформували антирадянську коалицию, яка на виборах в жовтні 1946 року зірвала задум СРСР передати управління містом до рук комуністів. В 1947 році соціал-демократ Эрнст Рейтер, колишній комуніст, був обраний мэром в результаті знаменної боротьби, в якій західні окупаційні влади явно, хоча все ще обережно, солідаризувалися з Рейтером проти СРСР та комуністів. Незалежне політичне життя міста відродилося раніше, ніж радянське керівництво змогло придушити його. Відтак, хоча стратегічні позиції СРСР залишалися непохитними,їх політичне становище було не настільки непохитним, а західні окупаційні керівники ще й вважали себе в боргу перед берлинцями за їх антирадянську діяльність. Радянскі керівники повною мірою оцінили значення цих тенденцій і вирішили застосувати силу, щоб зупинити такий розвиток подій.

У липні 1948 р. СРСР перекрив шосейні, залізничні і водні шляхи, якими західне окупаційне керівництво зв’язувалися з Берліном, і зупинили регулярне постачання до західних секторів продовольства, електрики, газу та інших предметів першої необхідності, що надходили зі сходу. Розпочалася т.зв. блокада Берліну.

Правова підстава для безперешкодного використання західними державами шляхів сполучення з Берліном була справді невизначеною, і, до того ж, правові норми не мали ніякого значення в ситуації, коли почалася демонстрація сили. Західні окупаційні держави, розглянувши та відкинувши можливість захисту своїх прав за допомогою застосування збройних конвоїв при проїзді з англійської зони до меж Берліну, вирішили замість цього прорвати блокаду СРСР повітрям, таким чином примушуючи радянську армію відкрити в разі чого вогонь першими. Вони також встановили контрблокаду російської зони, а США перебазували частину бомбардувальників далекої дії на аеродроми в Англії.

З липня 1948 по травень 1949 року американські і англійські повітряні сили перевезли більш 1,5 млн.т продовольства, палива, та інших товарів до Берліну (найбільша вага вантажу за один день перевищувала 12 тис. т), таким чином забезпечуючи потреби всього громадянського населення заблокованих секторів, а також власні військові контингенти.

Ця, двічі ектраординарна подія, – як по своїй ефективності, так і по тому, що вона запобігла відкритим військовим діям, – призвела до поразки радянського керівництва, яке зняло блокаду в травні 1949 р. після 318 днів в обмін на обіцянку провести ще одну конференцію по Німеччині, що полягала в Парижі, але виявилася безрезультатною.

Проте, блокада Берліну підштовхнула до завершення й без того динамічний процес створення міждержавного оборонного союзу західних країн. Він розпочався ще 4 березня 1947 р., коли у Дюнкерку було підписано англо-французьку угоду про союз та взаємну допомогу, терміном на 50 років, з метою “запобігання новій агресії з боку Німеччини”.

Надалі, міністр закорданних справ Великобританії Е.Бевін, виступаючи 22 січня 1948 р. у палаті громад, висунув ідею щодо розширення військової коаліції шляхом створення Західного союзу європейських держав. Ідея дістала підтримки Сполучених Штатів, і у березні того ж року у Брюселі відбулася конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голандії та Люксембургу, результатом якої стало підписання “Угоди про економічне, соціальне та культурне співробітництво та колективну самооборону”, що дістала назви “Брюсельський пакт”. Угоду було укладено терміном на 50 років, її мета залишалася тією ж самою – протидія “відновленню Німеччиною агресивної політики”. Вже у момент підписання угоди передбачалася створення західнонімецької держави та залучення її до цього союзу.

Угода передбачала створення консультативної ради, яка складалася з міністрів закордонних справ, військовий комітет з міністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня1948 р. військовий комітет офіційно заснував військову організацію Західного союзу. Очолив об’єднане командування англійський фельдмаршал Монтгомері.

Західний союз на думку Великобританії, повинен був стати самостійним військово-політичним утворенням, що повинно було доповнювати інше – Північноатлантичний блок (США, Великобританія та Канада). Цей блок надав би Великобританії “атомну гарантію” і можливість отримувати з-за океану військової допомоги. З метою реалізації цього плану у квітні 1948 р. у Вашингтоні відбулися секретні переговори за участю представників США та Канади.

Проте, якщо США і підтримали ініціативу європейських союзників стосовно створення оборонного союзу, то не залишили думки очолити даний процес. На користь цього свідчить прийняття 11 червня 1948 р. Сенатом США резолюції №239, яка отримала назву “резолюції Ванденберга”. Згідно останній, Вашингтон відмовлявся від проголошеного деколи принципу неприєднання до постійних союзів військового чи політичного характеру у мирні часи за межами західної півкулі.

6 липня 1848 р. розпочалися нові секретні переговори США вже з усіма членами Західного союзу та Канадою, головним питанням яких була оборона Атлантичного регіону. У грудні США розпочали переговори ще з сімома державами, сподіваючись залучити їх до блоку. Ірландія та Швеція відмовились від такої пропозиції, проте Італія, Португалія, Данія, Норвегія, та Ісландія погодилися, при цьому Норвегія відмовилася від укладання пакту про ненапад з СРСР.

Нарешті, 18 березня 1949 р. було опубліковано проект Північноатлантичного договору, а 4 квітня його було підписано у Вашингтоні представниками 12 країн: США, Великобританії, Канади, Франції, Бельгії, Голандії, Люксембургу, Італії, Португалії, Данії, Норвегії, Ісландії. 3 серпня 1949 р. договір набрав чинності.

19 червня 1951 р. країни-учасниці НАТО підписали конвенцію “Про статус збройних сил країн-учасниць НАТО”, згідно якої збройні сили членів НАТО мали можливість базуватися в інших державах-учасницях договору. Практично в усіх випадках іноземні військовослужбовці користувалися судовим імунітетом.

Альянс західних держав, створений для ведення холодної війни, виник під час блокади Берліну. Двома роками раніше такий альянс здавався б більшості європейців і американців неможливим з-за впливу комуністичних партій Франції і Італії, але упродовж 1947 року комуністи були викинуті з урядів цих двох країн, всупереч думці про те, що вони (уряди) не спроможні будуть функціонувати без участі комуністів. Північноатлантичний договір став асоціацією дванадцяті держав, які заявили, що збройний напад на одного з них в Європі або в Північній Америці буде розглядатися як напад на них всіх і що кожна з них в такому випадку прийде на допомогу союзнику, на якого здійснено напад, прийнявши такі міри, які буде визнано необхідними, включаючи застосування сили. Цей договір розповсюджувався на території всіх держав, що його підписали, в Європі і Північній Америці, на Алжир і острови, на суда і літальні апарати будь-якого учасника в Атлантиці на північ від тропіку Раку.

Договір вступав в чинність також при нападі на окупаційні війська будь-якого учасника союзу в Європі. Греція і Турция приєдналися до альянсу в 1953 році, а Федеративна Республіка Німеччини – в 1955 році. Створення НАТО підтвердило розпад союзу часів другої світової війни. Це була задекларована міра оборонного характеру з боку основних західних держав, викликана страхом перед радянською агресією. Створення НАТО було відмовою визнати самий факт і характер радянського панування в Східній Європі, підтвердженням неспроможності вирішення німецького питання у тій ситуації, що склалася в Європі на той час. Створення НАТО – це фактичне визнання вразливості Західної Європи в наслідок нанесених війною збитків і слабості її військового потенціалу, а також невдачі спроб надати міжнародного характеру контролю над атомною енергією.

В 1945 році американський військовий потенціал не мав собі рівних навіть без ядерної зброї, Після створення НАТО США офіційно взяли на себе чільну роль в європейських справах на наступні 20 років.

Зрозумівши занадто пізно, що сталося, Сталин запропонував в 1948 році вивести з Німеччини всі іноземні війська, однак його пропозиція була сприйнята як простенька пастка, мета якої – змусити американців здійснити тривалу подорож через океан, з якої вони б не повернулися, тоді як радянська армія залишалися б на відстані, яка дозволяє завдати удару по Німеччині. До тих пор доки Німеччина залишалася спірною територією, США не залишали її. Це насамкінець і визначило місце Західної Німеччини в НАТО, поруч зі своїми нещодавніми супротивниками.

Корейська війна, зі свого боку, ще більше накалила атмосферу. В США її розглядали як підтвердження міфу про величезний комуністичний заколот з метою завоювання всього світу. Сенатор Джозеф Маккарти, стверджуючи, що цей заговор проник в самий уряд США, активно повів мерзотну кампанію, під час якої він і його помічники шантажували ключові групи державних службовців, оголошуючи комуністом (або гомосексуалістом) кожного, хто не дотримувався їх крайніх поглядів на те, як повинен думати лояльний американець. Низка американців вимушена була залишити країну, а деякі закінчили життя самогубством. Маккартистська кампанія згубно і деморализуюче відбилася на розробці і здійсненні американської зовнішньої політики, перш ніж маккартизм був придушений зусиллями низкою мужніх діячів, а також власними крайнощами і здоровим глуздом американського народу. Такі обставини, напевне, відбилися на американській передвиборчій кампанії 1952 року, в ході якої республиканці, намагаючись знов завоювати вперше після 1932 року президентський пост, висунули своїм кандидатом генерала Эйзенхауэра. Його головним республіканським експертом і радником з іноземних справав був Джон Фостер Даллес, який незабаром став державним секретарем.

Окрім маккартизма були і інші підстави ставити під сумнів правильність зовнішньої політики демократів. США виявилися втягнутими в найтяжчу війну, в якій СРСР не брав участь; здавалося, політика стримування оберталася миром для СРСР. Хоча їм і заважали здійснити експансію на захід, як і раніше їм ніщо не заважало у відношеннях з сателітами. Передвиборні промови Даллеса створювали враження, що республиканці нададуть допомогу поневоленим народам Східної Європи і таким чином визволять їх від російського панування. Політику стримування відкрито засудили, як неспроможну і аморальну.

Республиканцы, перемігши на виборах, про це швидко забули. В 1954 р. визначаючи сенс та мету зовнішньої політики США Даллес вже казав не про “стримування”, а про “відкидання комунізму”.

Відстань між НАТО і позиціями США в Японії почала заповнюватися шляхом створення СЕАТО (Організація договору Південно-Східної Азии) та Багдадского пакта.

Формування військово-політичних блоків в Азії розпочалося у 50-ті рр. Ще у 1951 р. США підписали військову угоду з Австалією та Новою Зеландією про “взаємну безпеку” (АНЗЮС), чим викликали застереження з боку Великобританії, адже остання не брала участі в цьому блоці. Зусиллями англійського уряду 6 – 8 вересня 1954 р. в Манілі відбулася конференція, метою якої було створення СЕАТО – Організації договору Південно-Східної Азії, – у якій узяли участь 8 держав: США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіпіни, Таїланд та Пакистан. Підсумком жорстких дискусій став договір про те, що сферою діяльності СЕАТО є Південно-Східна Азія, включаючи територію усіх азіатських учасників блоку, а також Південно-Західна частина Тихого океану, за винятком Тайваню та Гонконгу. Було також встановлено, що зобов’язання за договором виконуватимуться за межами окресленої території лише за умови одностайності учасників.

Предстаники Пакистану, Таїланду, Філіпін та Австралії запропонували внести до тексту угоди обов’язок усіх його учасників автоматично приєднатися до санкцій проти агресора у випадку збройного конфлікту, проте західні держави вирішили не зв’язувати себе такою відповідальною обіцянкою, заявивши, що усі повинні діяти “відповідно до власних конституційних положень”. Не судилося азійським учасникам блоку включити до угоди і спеціальні статті про економічну допомогу з боку західних країн.

Керівними органами СЕАТО стала рада, яка складалася з міністрів закордонних справ, а в період між його сесіями – рада уповноважених (послів країн учасниць у Таїланді, столиця якого Бангкок була місцем перебування керівних органів блоку). В подальшому утворилася розгалуджена організаційна структура – генеральний секретаріат, комітет військових радників, комітет з питань безпеки і т.і.

Договір СЕАТО вступив до дії 19 грудня 1955 р. і був укладений на невизначений термін, хоча й міг бути денонсований будь-яким учасником, за рік після повідомлення про це.

Зв’язуючою ланкою між НАТО та СЕАТО повинен був стати відповідний блок у Центральній Азії. Після прийняття Туреччини до НАТО, новий блок вирішено було оформити шляхом укладання низки двосторонніх угод між Туреччиною та іншими країнами Близького та Середнього Сходу, які б утворили регіональну організацію без формальної участі США та Великобританії. Першим кроком у цьому напрямку виявилося підписання 2 квітня 1954 р турецько-пакистанської угоди про військовий союз. У січні 1955 р. до започаткованого блоку приєднався Ірак, при тому що інші арабські країни від участі відмовились. 24 лютого 1955 р. було підписано турецько-іракський договір про військовий союз, який отримав назву “Багдадського пакту”, що був відкритий для будь-якої країни.

4 квітня 1955 р. до цієї угоди приєдналися США та Великобританія, 23 вересня до Багдадського пакту (інша назва СЕНТО – Організація центрального договору) увійшов Пакистан, а пізніше 3 листопада – Іран.

У листопаді 1955 р. відбулася перша сесія СЕНТО, де були створені керівні органи. США офіційно не вступили до пакту, хоча їх представники й приймали участь у роботі у роботі низки його комітетів. Лише після виходу Іраку з Багдадського пакту у березні 1959 р. США розпочали активну діяльність у СЕАТО.

Створення азійських блоків дозволило США розповсюдити власний вплив на Тихий океан, Південно-Східну Азію, Близький та Середній Схід і таким чином створити умови для ліпшої реалізації планів “Пінчер” (опрацьований у 1946 р.), за яким передбачалося використання для нападу на СРСР баз у Туреччині, Італії та Китаї, та “Бройлер” (1947 р.), – удар з англійських, єгипетських та індійських баз, а також з бази на о.Рюкю.

США намагалися подолати слабкість політики стримування, критикуючи її за те, що вона віддавала ініціативу СРСР і обмежувалася пасивною відповіддю на їхні кроки. Даллес опрацьовував стратегію масованої відплати, що повинна була застосовуватися в будь-який час і в будь-якому місці за рішенням США. Але коли в Индокитаї в 1954 році США прийшлася обирати між масованою відплатою та мовчазною згодою на поразку союзника, вони вибрали останнє і таким чином визнали, що «масована відплата» містить значний елемент блефу.

В Європі США, успішно приєднавши Західну Німеччину до НАТО, визнали як факт, що Радянський Союз неможливо витісніти зі Східної Німеччини, яка перетворилася на комуністичний додаток СРСР в Європі. Пройшовши через аналогічні етапи – Економічна рада, парламент, конституція, вибори президента (Вильгельм Пик) і прем'єр-міністра (Отто Гротеволь), – східна зона в жовтні 1949 року стала окремою державою під назвою Німецької Демократичної Республіки.

В травні 1955 року Федеративна Республіка стала майже повноправним членом західного альянсу. Вона відмовлялася від виробництва ядерної, бактеріологічної і хімічної зброї і погоджувалася на деякі види інспекції її промислових концернів. Взамін вона отримала повторну обіцянку відносно возз’єднання, визнання уряду в Бонні як уряду всієї Німеччини і право постачати 12 дивізій до збройних сил НАТО.

Проти такого розвитку подій енергійно виступав СРСР, використовуючи різноманітні засоби, щоб не допустити приєднання Федеративної Республіки до НАТО. В 1952 році радянський уряд був готовий погодитися на певне переозброєння Німеччини, якщо воно буде супроводжуватися її нейтрализациєю. СРСР пропонував скептично налаштованому Заходу обопільне виведення військ з Німеччини. Однак, у червні 1953 року, незабаром після смерті Сталина, в наслідок повстаннь в східному секторі Берліну і інших містах НДР, спрямованих проти интенсификації праці і занадто низької заробітної платні, а також проти політичних репресій, східнонімецький режим опинився у настільки важкому становищі, що йому необхідна була допомога і в тому числі радянських військ.

Приєднання ФРН до Брюсельського пакту та НАТО, разом з активним опрацюванням агресивних планів нанесення удару по СРСР спонукало Радянський Союз до створеннявійськово-політичного блоку і у Східній Європі. З 29 листопада по 2 грудня 1954 р. у Москві відбулася нарада голів урядів соціалістичних країн з метою узгодження спільних дій на майбутнє. Було створено проект “Загальноєвропейського договору про колективну безпеку в Європі”.

Нарешті 14 травня 1955 р. у Варшаві зібралися представники Албанії (з 1962 р. фактично припинила участь у роботі органів Варшавського договору), Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, СРСР, Руманії та Чехословаччини (дипломати КНР брали участь як наглядачі) задля узгодження та підписання Договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу між ними, який отримав назву Варшавського договору. Останній укладався як військово-політичний союз, регіональна організація колективної безпеки.

У преамбулі договору мова йшла про прагнення до створення системи колективної безпеки в Європі, яка б грунтувалася на участі усіх європейських держав незалежно від суспільного та державного ладу. Була визначена й причина створення організації – небезпека нової війни, що виникла внаслідок створення війського угруповання за участю ремілітаризованої Німеччини.

У статтях Договору фіксувався обов’язок учасників діяти “відповідно Уставу ООН”, утримуватися від погрози силою та її застосування, вирішувати спірні ситуації виключно мирними шляхами, сприяти скороченню озброєнь, забороні ядерного, термоядерного та інших видів зброї масового знищення. Передбачалися консультації між державами-учасницями у випадку виникнення загрози збройного нападу на одного чи кількох членів договору. Крім того країни погодилися розвивати між собою економічні, культурнізв’язки в дусі дружби та співробітництва, поваги незалежності, суверинітету та невтручання у внутрішні справи одне одного.

Вищим органом Варшавського Договору став Політичний консультативний комітет. Крім того, у межах договору були створені Об’єднане командування збройними силами держав-учасниць, Військова рада, Штаб Об’єднаних збройних сил, який знаходився у Москві. В подальшому виникли Комітет міністрів оборони країн учасниць (1969), Комітет міністрів закордонних справ (1976), Багатостороння група поточної взаємної інформації та Спеціальна комісія з питань розброєння (1987).

Варшавський договір існував як протидія НАТО, причому країни-учасниці неодноразово висловлювали прагнення щодо одночасного розпуску Варшавського договору та НАТО. 26 квітня 1985 р. у Варшаві договір було подовжено на 20 років з можливістю подальшої пролонгації на 10 років, але з розпадом соціалістичного табору фактично припинив існування і Варшавський договір.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: