Закон виключеного третього 7 страница

Епіхейрема застосовується у дискусіях, промовах. В епіхейремі легко розпізнати більший і менший засновок, а також висновок. Прикладом епіхейреми може бути такий уривок з промови Цицерона: «Можливо умертвити того, хто загрожує нашому життю (більший засновок)... Клодій загрожував життю іншого – Мілона (менший засновок)...Отже, умертвити Клодія можливо (висновок).

____________________________________________________________

Для юристів

Полісилогізм має таку схему:

Існує два види полісилогізмів: прогресивні та регресивні.

Прогресивними називаються такі полісилотізми, у котрих висновок попереднього силогізму є більшим засновком наступного. Прикладом прогресивного полісилогізму є такий умовивід:

Регресивними називаються такі полісилогізми, у котрих висновок попереднього силогізму стає меншим засновком наступного. Наприклад:

У практиці мислення ми рідко маємо справу із повними полісилогізмами, користуючись звичайно скороченими формами. Полісилогізм, в котрому пропущені деякі засновки, називається соритом. «Сорит» — грецьке слово, в перекладі на українську мову означав «купа» засновків).

Є два види соритів: гокленіївський та аристотелівський.

Гокленїівський сорит здобувають із прогресивного полісилогізму, випускаючи в ньому проміжні висновки (більші засновки епісилогізмів).

Схема гокленіївського сориту:

Приклад гокленіївського сориту:

Аристотелівський сорит — скорочена форма регресивного полісилогізму, в котрому випущені менші засновки. Схема цього сориту така:

У категоричному силогізмі ми здобуваємо нове знання в результаті зв'язку двох найближчих класів: роду й виду або окремого предмета цього роду. Проте у процесі пізнання доводиться пов'язувати якийсь клас предметів або окремий предмет не тільки з найближчим, а й най віддаленішим родом. У таких випадках користуються не категоричним силогізмом, а иолісилогізмом, котрий створює можливість завдяки ряду проміжних класів установити зв'язок того чи іншого класу (або окремого предмета) із найвіддаленішим класом, дає змогу переходити від знання одного явища де знання другого, з ним пов'язаного, від нього — до знання третього явища і т. д.

Ця особливість полісилогізмів є основою для широкого їх використання в пізнанні, і особливо в судовому дослідженні.

У слідчій практиці полісилогізм часто служить формою переходу від факту безпосередньо даного через ряд проміжних фактів до головного, шуканого факту. У наведеному прикладі безпосередньо даним, вихідним є встановлений експертизою факт: «Смерть потерпілому заподіяна цією кулею». Від цього факту зроблено перехід до знання другого факту, пов'язаного з першим: «Ця куля випущена із пістолета (ТТ) № 12437». Від цього проміжного факту до нового проміжного факту: «Із цього пістолета стріляв тільки Петренко», а від нього вже перейшли до головного факту: «Смерть потерпілому заподіяна Петренком».

Полісилогізм виступає засобом визначення головної причини злочинної події. У таких випадках слідчий, установивши безпосередню причину, шляхом умовиводу переходить до причини, котра її викликала, від неї — до причини цієї причини і т. д. Наприклад:

Сорит є нерідко формою міркування під час юридичної кваліфікації заподіяного. Наприклад:

До складноскорочених умовиводів відносяться також і епіхейрема. Епіхейремою називається такий складноскорочений силогізм, у котрому засновками є ентимеми. Приклад епіхейреми:

________________________________________________________________________________________

Висновки до питання

Складний силогізм (полісилогізм) створюється внаслідок з'єднання двох і більше силогізмів, в якому висновок одного силогізму (просилогізм) стає одним із засновків іншого силогізму, який має назву «епісилогізм». Різновидом складного силогізму є сорит і епіхейрема.

Сорит - складноскорочений силогізм, в якому пропущені проміжні засновки і наведено висновок останнього силогізму.

Епіхейрема - складноскорочений силогізм, в якому перший та другий засновок становлять ентимему (скорочений силогізм).

Друге навчальне питання: Умовно-категоричні, розділово-категоричні, умовно-розділові силогізми

Основними видами складних суджень є п’ять: кон’юнкція, слабка диз’юнкція, строга диз’юнкція, імплікація, еквіваленція.

Кон’юнкція – це складне судження, в якому два або більше простих суджень поєднані логічним сполучником «і» (символ; формула p q).

Диз’юнкцією називають складне судження, в якому два або більше прості судження поєднання логічним сполучником «чи» (символ; формула p q).

Імплікація – це складне судження, в якому два простих судження поєднуються між собою за допомогою пропозиційного сполучника «якщо...то» (символ; формула p q).

Еквіваленція – складне судження, в якому два прості поєднані логічним сполучником «якщо і тільки якщо...то» (символ; формула p q).

Заперечення - перед істинним судженням поставити вираз «Невірно, що...»(символ; формула p).

З’ясуйте вид складного судження:

а) Лише найрозумніші та найдурніші не можуть змінитися.

б) Крадіжка скоєна повторно, або за попереднім до мовленням групи осіб, або із застосуванням технічних засобів, карається.

в) Лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них.

г) Я – тобі, ти – мені.

д) Не є злочином дія, вчинена в стані необхідної оборони.

Категоричне судження – предикат підкорений суб’єкту (Всі S є P).

Умовне судження – висновок підкорений логічній підставі (Якщо А, то В).

Розділове судження – член поділу підкорений поділеному поняттю (Або А, або В).

Розглянемо ряд умовиводів, в яких сутнісним елементом є характер зв’язки, а суб’єктно-предикатна структура їх не береться до уваги. Традиційно виділяють п’ять форм умовиводів, в яких використовуються складні судження (імплікативні, еквівалентні, диз’юнктивні) – чисто умовні, умовно-категоричні, чисто розділові, розділово-категоричні, умовно-категоричні. Їх правильні різновиди (модуси) належать до дедуктивних умовиводів, тобто таких, в яких з істинних засновків необхідно слідує істинний висновок. Неправильні модуси таких виводів мають вірогідний характер, проте широко використовуються у практичному житті.

Чисто-умовний силогізм (імплікативний) – це силогізм, в якому два засновки і висновок є умовними висловлюваннями.

Важливою властивістю імплікації є транзитивність. Імплікація по суті є відношенням між антецедентом і консеквентом (підстава і наслідок), отже принцип умовного судження можна сформулювати так: наслідок наслідку є наслідком підстави. Така властивість чисто умовного судження дозволяє будувати складні ланцюги умовиводів, в яких наслідок попереднього умовиводу є підставою наступного виводу. Наведемо формулу і приклад чисто умовного виводу.

((А -> В, В ->С)) - (А -> С).

«Якщо у мене буде вільний час, то я піду в театр. Якщо я піду в театр, то буду дивитися балет. Отже, якщо у мене буде вільний час, то я буду дивитися балет».

__________________________________________________________

Для юристів

Суто умовний силогізм дає змогу від одного факту або явища перейти до другого, причинно пов'язаного з першим, а від другого — до третього і таким чином установити не дану безпосередню умовну залежність третього факту або явища від першого, вихідного явища.

Ця особливість суто умовних умовиводів широко використовується у слідчій практиці для виявлення, аналізу і оцінки доказових фактів та джерел доказів. Справді, якщо факти, ознаки, обставини причинно пов'язані між собою, то з визнанням одного факту ми маємо визнати існування (або неіснування) другого факту, а з наявністю (або відсутністю) третього факту і т. д. За вихідне (причину, основу) береться якийсь факт, повідомлений свідком, потерпілим, обвинувачуваним, експертом, або факт, установлений слідством, і з нього за формою суто умовного силогізму виводять інші факти. Умовивід має такий вигляд:

Наприклад, за кримінальною справою про аварію поїзда слідчий від відомого факту (1 вересня о 2 год. 52 хв. ГЕС припинила подавати струм залізниці) дійшов висновку, що свідчення машиніста 3. і його помічника, нібито вони не проїздили сигналів заборони (жовтого кольору світлофорів), не відповідають тому, що було насправді. Умовивід будувався так:

_______________________________________________________________

Умовно-категоричний силогізм - силогізм, в якому один із засновків - умовне висловлювання, інший засновок і висновок - категоричні висловлювання.

Умовно-категоричний силогізм має два модуси: стверджувальний (лат. modus ponens - ствердження) і заперечувальний (лат. modus tollens - заперечення), кожне з яких має правильну і неправильну форму побудови. Правильна форма передбачає виведення істинного висновку з істинних засновків, а неправильна форма цього не передбачає.

1. Правильна форма стверджувального модусу - від ствердження антецедента А у другому засновку до ствердження консеквента В у висновку.

Формальний вираз (А -> В, А) -> В.

Наприклад: «Якщо студент Я. вчить науку логіку, то він підвищує культуру свого мислення (А -» В). Студент Я. вчить логіку (А). Отже, студент Я. підвищує культуру свого мислення.

2. Неправильна форма стверджувального модусу - від ствердження консеквента В у другому засновку до ствердження антецедента А у висновку.

Формальний вираз (А -> В, В) -> А.

«Якщо студент Я. знає теорію, то він розв'яже цю логічну задачу (А -> В). Студент Я. розв'язав цю логічну задачу (В). Отже, студент Я. знає логічну теорію (А)»,

У цьому прикладі висновок не випливає з логічною необхідністю, а лише з імовірністю, оскільки висновок може бути як істинним, так і хибним (Студент Я. може розв'язати логічну задачу, не знаючи теорії, скажімо, він спише зі шпаргалки або хтось йому підкаже правильне вирішення задачі).

3. Правильна форма заперечувального модусу - від заперечення консеквента В у другому засновку до заперечення антецедента А у висновку.

Формальний вираз (А -> В, - В) -> -А.

Наприклад: «Якщо особа Я. дотримується певних норм права у своїх діяннях, то вона є правослухняною (А -> В). Особа Я. не є правослухняною (-> В). Отже, особа Я. не дотримується певних норм права у своїх діяннях (-А)».

4. Неправильна форма заперечувального модусу - від заперечення антецедента А у другому засновку до заперечення консеквента В у висновку.

Формальний вираз (А -> В, -А) -> -В.

Наприклад: «Якщо погода гарна, то літаки злітають (А -> В). Сьогодні негарна погода (-» А). Отже, літаки не злітатимуть (-> -В)».

У цьому прикладі висновок не випливає з логічною необхідністю, оскільки висновок може бути й істинним, і хибним (літак може не злітати і з інших причин).

__________________________________________________________

Для юристів

Висновки від існування наслідку до існування основи і від відсутності основи до відсутності наслідку не містять доказової сили, за їхньої допомоги не можна обґрунтувати кінцевих висновків із судової справи. Але, оскільки вони все ж можуть давати приблизні знання, ними часто користуються у практиці розслідування кримінальних справ під час висування версій.

Наприклад, на місці вчиненого злочину виявлено труп із слідами боротьби. Слідчий припускає, що сліди боротьби мають залишитися і на тілі злочинця. У ході розслідування справи стає відомо, що у Петренка на руках, обличчі і шиї наявні садна й подряпини. Природно припустити, що Петренко причетний до вчиненого злочину. Така версія з логічного боку є висновком від існування наслідку до існування основи:

Здобутий висновок тільки імовірний, оскільки садна у Петренка могли утворитися за обставин, котрі не пов'язані із цим злочином.

____________________________________________________________

Для юристів

Роль умовних умовиводів в аналізі й оцінці судових доказів

Злочинна подія як об'єкт пізнання постає завжди у вигляді певної сукупності пов'язаних між собою фактів. Тому, щоб розкрити злочин, установити істину у справі, необхідно перш за все виявити і зібрати факти, перевірити їх та дати їм оцінку. У виявленні, аналізі та оцінці судових доказів широко використовуються різноманітні логічні засоби, але особливе місце серед них належить умовиводам, що відображають причинно-наслідкові зв'язки, зв'язки співіснуючих властивостей, а також відношення між фактами у часі і просторі.

Умовні силогізми є одна з логічних форм перевірки того, як відбувалася злочинна подія, чи дійсно вона відбувалася так, як повідомляє про це обвинувачуваний або інша особа. Більшим засновком таких умовиводів береться умовне судження, котре відображає зв'язок фактів, що зіставляються: Якщо існував факт А, то має існувати факт В.

Менший засновок висловлюють у результаті проведених слідчих дій (огляду, обшуку, вилучення, експертизи тощо), спрямованих на виявлення наслідків, логічно виведених із повідомленого факту. Якщо в результаті практичної перевірки встановлюють, що названий у більшому засновку наслідок (факт В) існує, то висновок буде або достовірним, або ймовірним. Достовірним висновок буде тільки у тому випадку, коли більший засновок є еквівалентним і одиничним умовним судженням. Якщо ж більший засновок є звичайним (не виділяючим) умовним судженням, то висновок буде ймовірним.

Імовірність висновку тут ґрунтується на загальному положенні категоричного силогізму, згідно з яким від існування наслідку не можна дійти достовірного висновку про існування даної основи. Наслідок міг бути викликаний не цією, а іншою причиною, про яку обвинувачуваний знав, але промовчав; наслідки (певні факти) могли бути утворені зацікавленою особою навмисне, щоб спрямувати розслідування справи на хибний шлях і т. д. Тому наявність фактів (слідів) є основою лише імовірного висновку, а не достовірного. Від існування наслідку до достовірного висновку про існування тієї причини, на яку вказав обвинувачуваний чи інша особа, можна дійти лише тоді, коли більшим засновком умовного висновку є еквівалентне або одиничне умовне судження.

У тому ж випадку, коли наслідок, виведений із повідомленого факту, відсутній, тоді як він неодмінно має існувати, якщо мав місце досліджуваний факт, і коли очевидно, що в цій конкретній обстановці цей наслідок не можна не виявити, якщо він існує, роблять за правилами заперечного модусу умовно-категоричного силогізму достовірний висновок про те, що дана подія не відбувалася і не могла відбутися так, як розповів про це обвинувачуваний. Наприклад:

У справі про вбивство Івана 3. дружина й донька розповіли, що вночі до їхнього будинку вдерлися двоє невідомих» напали на Івана 3., котрий спав, а вони (дружина й донька), перелякавшись, відчинили вікно, вистрибнули через нього у двір і побігли до сусідів розповісти про те, що трапилось.

У слідчого виникла необхідність перевірити, чи дійсно події відбувалися саме так, як розповідали про них дружина й донька Івана 3. Із цією метою із фактів, повідомлених дружиною й донькою потерпілого, були виведені наслідки:

1) якщо вікно відчинилось, то мають бути пошкоджені нитки павутиння, що тягнуться від гачка до пробійників і від віконних стулок до частин віконної коробки;

2) якщо дружина й донька через вікно вистрибнули у двір, то на м'якому ґрунті мають залишитися сліди їхніх ніг.

Оглядом місця події було встановлено, що названі наслідки відсутні: нитки павутиння не були пошкоджені, сліди ніг людини під вікном на землі відсутні. Це послужило підставою для висновку про те, що подія відбувалася не так, як повідомили про неї дружина й донька потерпілого. Названих ними фактів у дійсності не було: вікно не відчинялося, через вікно ніхто не вистрибував. У чистому вигляді умовиводи слідчого мали таку логічну форму:

Умовні силогізми є формою доказу негативних чинників. Найчастіше способами доказу подібних фактів є такі:

а) Виведення із досліджуваного факту А наслідку В і перевірка його на практиці. Якщо буде встановлено, що виведений із факту А наслідок В не існує (є негативним, відсутнім), то за формою заперечного модусу умовно-категоричного силогізму робиться достовірний висновок про відсутність факту А.

У судовій практиці цей спосіб досить поширений. Пов'язується це з тим, що під час розслідування і розгляду судових справ у багатьох випадках є можливість вивести наслідки із досліджуваних фактів слідства і перевірити їх насправді, переконатися в їх існуванні або відсутності. Прикладом даного способу спростування неіснуючих фактів є уже наведені докази того, що 1) вікно не відчинялося і 2) дружина й донька Івана 3. через вікно не вистрибували.

б) Зіставлення досліджуваного факту А із несумісним фактом В (за якістю, часом у просторі тощо), достовірно встановленим раніше. Унаслідок зіставлення таких двох фактів висловлюється умовний більший засновок, підводиться менший засновок і робиться висновок:

Цей спосіб доказу широко використовується при спростуванні алібі.

У судовій практиці бувають випадки, коли необхідно довести, що існуючий насправді факт не міг би існувати. Для цього слід співвіднести такий факт із його причиною. Якщо буде встановлено, що дана причина в момент, коли виник досліджуваний факт, була відсутня, то за формою умовно-категоричного силогізму доходять висновку, що в цей момент факт, котрий цікавить слідство, також не міг існувати. Умовивід відбувається за такою різновидністю стверджуючого модусу:

Те, що явища В в даний момент не може бути, але воно все ж існувало, свідчить про те, що воно викликане якоюсь іншою причиною, котра суперечить юридичному закону.

Приклад: За кримінальною справою про розкрадання на заготівельному пункті слідчий звернув увагу (за корінцями квитанцій) на те, що 10 вересня була закуплена велика кількість продуктів. У слідчого виникла підозра, що квитанції, виписані того дня, є фіктивними, а закупівля продуктів не проводилася. Але це припущення треба було обґрунтувати. Вивчаючи умови закупівлі продуктів, слідчий з'ясував, що закупівля продуктів і виписка квитанцій не можуть проводиться, якщо в касі заготівельного пункту того дня відсутні гроші. Так було віднайдено більший засновок. Установивши потім, що 10 вересня у касі заготівельного пункту грошей не було, слідчий дійшов висновку про те, що заготівельний пункт

не міг 10 вересня проводити закупівлю продуктів. У чистому вигляді цей умовивід має таку форму:

Так завдяки ряду умовиводів слідчий дійшов висновку про тс, що квитанції виписувалися 10 вересня не у зв'язку із закупівлею заготівельним пунктом продуктів.

Умовні силогізми застосовуються під час перевірки достовірності свідчень. Установлення фактів і перевірка достовірності показань — це здебільшого один і той самий пізнавальний процес. За допомогою дослідження фактів, повідомлених свідком, потерпілим, обвинувачуваним або іншою особою, розв'язується питання про достовірність свідчень цієї особи про ці факти. Встановивши, наприклад, що 1) «вікно не відчинялося» і 2) «через вікно ніхто не вистрибував», слідчий тим самим переконався в недостовірності свідчень про ці факти дружини й доньки потерпілого. Умовивід, як уже відомо, відбувається у такому випадку у формі заперечного модусу: від відсутності наслідків, виведених із повідомленого факту, доходять висновку про відсутність цього факту; від відсутності повідомленого факту переходять потім до висновку про хибність джерела відомостей про цей факт.

Висновок про якість свідчень може бути зроблений не тільки від відсутності фактів до хибності показань, а й від наявності фактів до достовірності свідчень. Більший засновок у таких випадках має бути еквівалентним умовним судженням. Умовивід звичайно виражається в такій формі:

Умовні силогізми використовуються для здобуття знань про те, які факти (сліди), окрім установлених, мають існувати у даному конкретному випадку, і, таким чином, допомагають визначити напрямок пошуку слідів (фактів) у справі. Найчастіше для цієї мети застосовується стверджуючий модус (modus ponens) і суто умовні силогізми. Наприклад:

________________________________________________________

Чисто-розділові умовиводи – це умовиводи, які будуються із диз’юнктивних суджень, тобто як засновки, так і висновок даного виводу є диз’юнкціями.

Ці умовиводи мало використовуються у пізнанні, оскільки їх висновок не містить нового знання порівняно із засновками. У висновок потрапляють члени диз’юнкцій обох засновків. Наприклад:

Усі тварини належать до земноводних або не земноводних

Усі земноводні тварини є рептиліями або не рептиліям

Усі тварини належать до земноводних (є рептиліями або не рептиліями) або до не земноводних

Розділово-категоричний силогізм - - силогізм, в якому перший із засновків є розділовим (диз'юнктивним) висловлюванням, а другий засновок і висновок - категоричні висловлювання.

Розділово-категоричний силогізм має два модуси: стверджувально-заперечувальний (modus ponendo tollens) і заперечувально-стверджувальний (modus tollende ponens).

Правильна форма побудови розділово-категоричного силогізму передбачає виведення істинного висновку з істинних засновків, а неправильна форма побудови не передбачає виведення істинного висновку з істинних засновків.

1. Розділово-категоричний силогізм зі стверджувально-заперечувальним модусом - від ствердження одного із диз'юнктів (простого висловлювання в розділовому висловлюванні) в другому засновку до заперечення іншого диз'юнкта у висновку.

Формальний вираз (А 1 В, А) -> В; (А 1 В, В) -> А.

Наприклад: «За формою державного устрою держави є або унітарними або федеративними (A 1 В). Франція за формою державного устрою - унітарна держава (А). Отже, Франція за формою державного устрою не є федеративною державою (- В)».

2. Розділово-категоричний силогізм із заперечувально-стверджувальним модусом - від заперечення одного із диз'юнктів у другому засновку до ствердження іншого диз'юнкта у висновку.

Формальний вираз (А 1 В, -А) -> В;

(A 1 В, - В) А.

«Людина вчиться або на своїх помилках або на чужих (А 1 В). Особа Я. не вчиться на чужих помилках (- В). Отже, особа Я. вчиться на своїх помилках (А)».

___________________________________________________________

Для юристів

Під час розслідування кримінальних справ висновок про правильність однієї версії робиться часто на підставі доказовості хибності інших версій. Якщо у справі висунуті всі можливі версії, то достовірність однієї версії унаслідок спростування всіх інших буде обґрунтована. Якщо ж у справі висунуті не всі можливі версії, то висновок про достовірність однієї версії унаслідок спростування тільки висунутих версій буде необгрунтованим, оскільки правильною може виявитися саме версія не висунута.

Порушення другого правила найчастіше буває у тих випадках, коли як більший засновок береться єднально-розподільне судження і висновок робиться за формою ствердно-заперечного модусу.

Як уже відомо, єднально-розподільне судження (S є Р, або Р2, або Р3) характеризується тим, що його предикати можуть належати суб'єкту одночасно. Тому від ствердження належності одного з перелічених предикатів не можна прийти до заперечення належності суб'єкту решти предикатів. Інакше кажучи, якщо більший засновок розподільно-категоричного силогізму е судженням єднально-розподільним, то робити умовиводи можна тільки за формою заперечно-ствердного модусу і не можна робити висновки за ствердно-заперечним модусом. У противному разі ми будемо припускатися логічних помилок. Наприклад:

Здобутий висновок не можна визнати істинним, оскільки могло б бути, що Петренко не тільки організатор, а й виконавець вчиненого злочину

Розподільно-категоричний силогізм широко використовується в судовій практиці. Необхідно тільки мати на увазі, що різноманітні його модуси застосовуються для доказовості різноманітного характеру положень.

У процесі пізнання і практики перед нами виникають різноманітні завдання. В одному випадку необхідно здобути знання про те, що «Цс S є Р» («Цей злочин вчинив Петренко»), а в другому — довести судження про тe, що «Це S не є ні

Р2, ні Р3» («Під час вчинення злочину Петренко не був ні в себе вдома, ні у свого знайомого Іваненка»).

Заперечно-ствeрдний модус є логічним засобом доказовості положень типу: «Це S є Р1 «. За допомогою ствердно-заперечного модусу доводяться положення типу: «Це S не є

ні Р2, ні Р3».

До заперечно-ствердного модусу ми вдаємося в тих випадках, коли маємо знання загального положення про тe, що «S є або Р1 або Р2, або Р3», і в процесі пізнання наявна можливість достовірно встановити, що всі перелічені предикати, крім одного, суб'єкту не належать.

У заперечно-ствердному модусі належність суб'єкту (в) певного предиката (Р) встановлюється не безпосередньо, а суто логічно, через виключення належності суб'єкту всіх предикатів, крім одного. Звичайно, якби ми володіли достатньою кількістю наукових фактів, із котрих безпосередньо б випливав висновок про тс, що «Це S є Р то не було б необхідності проводити спеціальне дослідження і доводити, що «Це S не є Р2» («S не є Р3» і т. д.) і на цій підставі доходити висновку про те, що «Це S є Р.». Цс була б зайва робота, що суперечить принципу економії мислення. Але оскільки часто даних про те, що «Це S є Р.» буває недостатньо або їх зовсім немає, то спосіб доказування належності суб'єкту певного предиката через заперечення належності суб'єкту всіх предикатів, крім одного, є цілком виправдуючим себе.

Заперечно-ствердний модус є формою висування і доказування судових версій.

У логічному відношенні висунуті у справі версії є розподільні судження типу «Це S є або Р1, або Р2, або Р3

Приклад, Убивство Т. могло бути вчинене або В. із помсти за те, що Т. приділяла увагу іншій молодій людині, або шофером, котрий збирався одружитися з Т. і з яким вона посварилася, або молодою людиною, з котрою Т. була вночі з 11 на 12 серпня.

Щоб довести істинність якоїсь однієї версії, наприклад «Це S є Р не досить зібрати факти, що вказують на тс, що «Це S є Р,», необхідно також довести хибність усіх останніх версій, довести, що «Це S не є ні Р2, ні Р3». Версія обвинувачування визнається доведеною лише у тім випадку, якщо спростовані всі останні версії у справі. Це означає, що доказування правильності версії у кримінальній справі може проходити тільки за заперечно-ствердним модусом.

Ствердно-заперечний модус для доказування правильності судових версій застосовувати не можна.

У судовій експертизі, навпаки, висновки можуть проходити за ствердно-заперечним модусом і не можна користуватися заперечно-ствердним силогізмом. Так, при визначенні того, ким виконаний підпис: А., чи В., чи С, експерт не може дати висновку про те, що підпис у відомості виконаний А., на тій лише підставі, що він не виконаний ні В., ні С.

__________________________________________________________

Умовно-розділовий (лематичний) силогізм

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: