ПЕРІОДИ РЕСТАВРАЦІЇ І ЛИПНЕВОЇ МОНАРХІЇ 7 страница

За своїм стилем повісті Нерваля теж відмінні від ро­мантичної історичної прози. їх автору чужий "метод кар­тин", живописання минулого в його локальному й історич­ному колориті, що було властиве французькому історич­ному роману часу його розквіту. Написані повісті в стилі, що скоріше нагадує стиль Стендаля, зокрема його хронік і біографій, характеризується він чіткістю і логічністю викладу, своєрідними сциєнтичними орієнтаціями та інто­націями.

Збірки Нерваля "Ілюмінати" та "Дочки вогню" пов'я­зані між собою, між їхніми найбільшими творами існує і сюжетний зв'язок: сюжет про абата Бюкуа починається в повісті "Анжеліка" із пізнішої збірки "Дочки вогню" і продовжується в "Історії абата де Бюкуа" із "Ілюмінатів". Проте в цих збірках провідними виступають різні ідейно-тематичні мотиви. На провідний мотив першої збірки вка­зує її назва. В трактуванні Нерваля ілюмінати — це не тільки релігійно-містична секта XVII ст., до якої належать персонажі із деяких творів збірки, а й загалом люди, що мають дар духовного осяяння, прозрівання природи й людського буття. Тут дається взнаки захоплення пізнього Нерваля містицизмом і окультними науками, але цікаво, що маємо в збірці проекцію ілюмінізму на сучасність, загадкову складність суспільного життя, яка потребує "осяяння". Повна назва збірки — "Ілюмінати, або предтечі

216

Французький романтизм

Французький романтизм

217

соціалізму". Названим даром автор наділяє абата Бюкуа, який наприкінці свого авантюрного життя розробляє "про­ект республіканського устрою, в якому розглянуті способи ліквідації монархії", і він характеризується як "один із предтеч французької революції". Нерваль планував вклю­чити до збірки твори про Фурьє, Прудона, П'єра Леру, але вони не були написані.

Інші мотиви виходять на перший план у збірці "Дочки вогню", яка справедливо вважається одним із шедеврів Нерваля. Вона пов'язана — і це підказує її назва — з натурфілософським вченням про чотири стихії землі, во­ди, повітря і вогню як першоелементами світу, котрими захоплювався пізній Нерваль, з його прагненням до вит­ворення синтетичної натурфілософської картини буття. Вод­ночас це збірка глибоко автобіографічна, передусім в розкритті духовного й душевного життя письменника, спов­нена ліризму, чарівного й щемкого водночас. Домінує в збірці тема кохання, що вміщує натурфілософські мотиви.

Де б не мандрував поет, яку б жінку не кохав, він завжди, неусвідомлювано чи свідомо, шукає Єдину, вона інкорпорується в тій чи іншій жінці і водночас лишається недосяжною. В "Сільвії" герой-оповідач кохає дівчину (її ім'ям названа повість), у якій втілилася "краса земна", але водночас він не може звільнитися з-під влади "фатального привиду" Адрієни, з якою зустрівся в юності. "Обливаю­чись горючими слізьми, я кинувся до її (Сільвії) ніг, я сповідався їй в усьому — в моїх ваганнях, в дивацтвах, розповів про фатальний привид, який весь час виникає на моєму життєвому шляху. "Врятуйте мене! — повторював я. — Я повернувся до вас назавжди". Але таке повернення у Нерваля неможливе, бо саме почуття у нього за своєю природою амбівалентне. Воно в повісті "повторюється", з'являється ще паризька актриса Аврелія, щоправда, най­більш віддалена від прообразу, від "праматері".

Закономірно з'являється в повісті Нерваля тенденція до міфологізації, до переведення зображуваного в міфіч­ний план, що в цілому притаманне його пізній творчості. Адже міф з його, як писав Шеллінг, "абсолютною нероз­дільністю загального й окремого", втіленням в окремому всієї неосяжності загального відповідав характерові світо­сприйняття Нерваля і, зокрема, його трактуванню кохан­ня. Найвиразніше це проявилося в "Октавії", де герой втікає з Парижа від "фатального кохання" до актриси (в ній вгадуються риси Женні Колон, яка відіграла негативну

роль у житті Нерваля) і в Неаполі зустрічає жінку, яка справила на нього дивне враження: "Ця жінка з її чудни­ми манерами, в цих шатах королеви, горда й примхлива, здалася мені однією з фесалійських чарівниць, яким у винагороду за сновидіння віддають душу". І далі: "Я втік від цього привида, який і вабив, і страшив мене". Симпто­матично, що стіни житла цієї жінки "прикрашені були старовинними картинами, на яких зображені чотири стихії у вигляді міфологічних божеств". До цих божеств Нерваль звертається в оповіданнях "Ізида" і "Пандора", що теж входять до збірки "Дочки вогню".

Так завершується у Нерваля міфологізація Єдиної, її образ стає багатозначним і амбівалентним, в ній джерело і сенс буття, перший і останній час, життя і смерть (вона "смерть і смертна"). За поширеним в сучасній науці трак­туванням, в основі цього — пошуки незнаної матері вічним сиротою, підсвідоме прагнення розпізнати її в інших жін­ках, що позбавляло їх в його сприйнятті ідентичності і кожна ставала "цією й іншою". Концентроване поетичне вираження це "метапочуття" знайшло в сонетах циклу "Химери", який з'явився в один рік з прозовою збіркою "Дочки вогню" і в певних моментах перегукується з нею.

Останній прозовий твір Нерваля "Орелія" був написа­ний за кілька місяців до його смерті. Задум і зміст цього твору пов'язаний з душевною хворобою, якою страждав письменник. Перший її приступ стався в 1841 p., потім вони неодноразово повторювалися, проте після них розу­мові й творчі сили Нерваля поновлювалися. Душевна хво­роба є фактом не тільки його біографії, а й творчості, з нею французькі дослідники пов'язують своєрідний харак­тер його пізніх творів, їхню "загадковість". Але ця проб­лема має й інший аспект, свідчення чому є передусім "Орелія". В цьому творі Нерваль ставив перед собою зав­дання з можливою точністю описати стан душевно хворої людини, процес протікання хвороби. У листі до батька він повідомляв: "Я пробую описати ті враження, якими наді­лила мене хвороба. Це прислужиться науці". За вдалим визначенням Т. Готьє, близького друга Нерваля, "Оре­лія" — це "сам Розум, під чиє диктування Безумство пише свої мемуари", причому автор і тут не зрадив своєму стилю, "ясному, прозорому й логічному".

Поетична спадщина Нерваля, якщо не враховувати ранніх його віршів, невелика за обсягом. Складається вона в основному з двох циклів, з "Одолет" і "Химер". До

218

Французький романтизм

Французький романтизм

219

першого циклу ввійшли поезії першої половини 30-х років, коли відбувалося становлення Нерваля як самобутнього поета. Назва циклу "Одолети", тобто "маленькі оди", за­позичена у П. де Ронсара, видатного французького поета XVI ст. В цих простих за змістом і прозорих за формою віршах зійшлися дві поетичні традиції: французької поезії XVI ст., поезії докласицистичної, якою захоплювався Не-рваль, і народної поезії, яка збереглася в близькій його серцю провінції Валуа.

В одолетах відсутні як байронічні мотиви гордої самот­ності й скорботи, так і притаманне живописному роман­тизму захоплення яскравістю барв і пластичністю форм. Немає у Нерваля також риторичного пафосу й риторич­них фігур, від яких не могли відмовитися ні Гюго і Ла-мартін, ні Мюссе і Віньї. Натомість маємо тонке й проник­ливе вживання в неяскраву поезію повсякденного життя й звичайних речей, чим його "маленькі оди" нагадують Кітса. Нерваль не лякався сфери побуту, яку романтики в більшості своїй вважали суцільно тривіальною та непо­етичною, і дав у циклі "Одолети" кілька чудових жанро­вих зарисовок, злегка овіяних елегійністю ("Бабуся", "Кузина", "Алея Люксембурзького саду"). Деякі з поезій циклу озиваються народною піснею, її образним ладом, її інтонаціями й ритмомелодикою ("В лісовій гущавині", "Сі-далізки").

Але поетична слава Нерваля засновується передусім на циклі "Химери", що з'явився у складі збірки "Дочки вогню" за рік до його смерті. Чисельно зовсім невеликий, цей цикл посів помітне місце у французькій поезії, саме в ньому Нерваль "проривається" до поетичних структур XX ст. Складається цикл із сонетів строгої поетичної форми, що відзначається значимістю змісту й архітекто-нічністю структури. Але якщо класичному сонету властиві ясність думки й почуття і їх прозоре пластичне втілення, то в "Химерах" Нерваля, при збереженні пластичної ви­разності форми, сонети наповняються складним і неодно­значним змістом. В них з'являються міфологічні паралелі, історичні й літературні ремінісценції, різнопланові асоці­ації, нерідко вражаюче несподівані, символіка, що дозво­ляє поетові відтворювати внутрішній світ в незнаній доти складності й глибині.

Нервалеві доводилося відстоювати право на свій "тем­ний стиль". В передмові до "Дочок вогню" він писав про цикл "Химери": "Вони (ці сонети) не темніші, ніж мета-

фізика Гегеля чи "Меморії" Сведенборга; коли їх прояс­нити, якщо це взагалі можливо, то вони втратять свою чарівність". Власне, тут Нерваль упереджає відомий прин­цип Верлена "про неясне говорити неясно", що має на меті адекватність відтворення душевних станів. Але Верлен мав на увазі неясність і невизначеність почуття, його відтінків і перетікань, у Нерваля ж йдеться про складні духовно-душевні комплекси.

Весь цикл освітлює, кажучи словами автора, "чорне сонце меланхолії", цим визначається і його домінуюча тональність. Своє стражденне життя, потьмарене душев­ною хворобою, поет переводить в міфічно-символічний план і осмислює його як сходження в царство мертвих. Узагальнене вираження цього мотиву містить перший со­нет циклу, в заголовок якого винесене іспанське слово "ЕІ Desdichado" (знедолений). На українську мову цей сонет переклав свого часу М. Драй-Хмара, але він не надав належної уваги відтворенню образів-ключів із символіч­ним змістом, виділених в оригіналі курсивом ("моя мертва зірка", "чорне сонце меланхолії", "квітка, втіха скорбот­ному серцю"), і це позначилося на адекватності перекладу.

Мотиви смерті, могильного мороку і боротьби з ними життєтворних сил проходять через весь цикл, трансфор-муючись у міфічно-символічні образи та парафрази. Вит­ворюється своєрідний поетичний код, в якому виражені обставини й колізії трагічного життя поета, його духовна біографія, і водночас вони набувають надособистісного мі-стеріального змісту.

Свій поетичний шлях Нерваль схарактеризував у та­ких словах: "Мої перші вірші створені ентузіазмом юно­сті, другого періоду — коханням, останні — відчаєм. Муза ввійшла в моє серце як богиня з золотими словами, а виривається вона з нього як піфія з криками болю й страждання". Життя поета завершилося трагічно: бездом­ний і без засобів до існування, він повісився на світанку 26 січня 1855 р. в завулку на вулиці Старих ліхтарів.

220

Італійський романтизм

Італійський романтизм

221

а тлі західноєвропейських літератур пер­шої половини XIX ст. італійський роман­тизм був своєрідним явищем, значною мірою він розвивався іншими шляхами і в інших формах, ніж в "за­альпійській Європі". Водночас певними своїми аспектами й формами він типологічно ближчий до романтизму в Східній та Південно-Східній Європі. Ця своєрідність іта­лійської романтичної літератури зумовлювалася особли­востями суспільно-політичного стану й розвитку країни, її тісним зв'язком з Рісорджіменто — великим рухом за ві­дродження Італії та її звільнення від чужоземного пану­вання. Цей рух зародився наприкінці XVIII ст. і тривав більше сімдесяти років — до повного звільнення Італії від австрійського панування та її об'єднання в єдину держа­ву, що відбулося в 1870 р. Він втягував у свою орбіту іта­лійську романтичну літературу, ним великою мірою ви­значався її зміст і пафос, а також і її художня специфіка. Початком італійського романтизму вважається 1816 p., коли з'явилися перші статті, в яких ставилося питан­ня про романтизм та необхідність його впровадження в італійську літературу. Але задовго до того, з останніх десятиліть XVIII ст., в італійській літературі спостеріга­лися віяння та тенденції, які передвіщали романтизм, хоч вони тут і не набирали такого розмаху, як за Альпами. Це були преромантичні віяння та тенденції, що проявлялися переважно у формі перекладів з "північних літератур", тобто англійської та німецької, і наслідування їх зразків. Десь із 70-х років XVIII ст. з'являються в італійських перекладах твори Юнга, Грея, Гарвея, Блера, Геснера, Бюргера тощо; особливий успіх випав на долю "Пісень Оссіана", перекладених М. Чезаротті, і цей переклад впли­нув на уяву й смаки італійських літераторів. П. Веррі переклав трагедії Шекспіра "Гамлет" та "Отелло", і це відгукнулося в трагедіях Дж. Піндемонте. Під впливом "Нічних роздумів" Юнга з'являються "Римські ночі" Вер­рі, І. Піндемонте пише поему "Кладовище", але не дово-

дить її до кінця після появи знаменитих "Гробниць" У. Фосколо. Сентименталістські та преромантичні впливи проявляються і в інших творах італійської літератури кінця XVIII— початку XIX ст.

Але домінуючим напрямом був у ній тоді неокласи­цизм, який сформувався в останніх десятиліттях XVIII ст. Саме з ним пов'язані-вищі досягнення тогочасного італій­ського письменства: трагедії В. Альфієрі, поезія Д. Паріні, поезія і проза І. Піндемонте. Саме неокласицизм був тією художньою системою, в якій знаходило художнє втілення Рісорджіменто на першому його етапі, системою, котра відповідала його потребам і завданням. Патріотичний і тираноборський пафос Альфієрі, громадські інтереси й прагнення Паріні, їх прояв у чітких класичних формах виявилися близькими та співзвучними рухові Рісорджі­менто і ввійшли в його художній арсенал — і не тільки на першому етапі розвитку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: