АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ 10 страница

362

Англійський романтизм

Англійський романтизм

363

щину померлого є. Та вони, тонуть у хвилях гарних мело­дійних алегорично-символічних образів і картин з міфо­логії стародавньої Греції. Дуже характерно для Шеллі і те, що в елегії на смерть поета трагедійний настрій роз­починається у світлому, переможному:

З природою він злився воєдино, //Лунає в музиці її усій, //Ввій­шовши в грім і в пісню солов'їну...

Переклад О. Мокровольського

Узагальненість образів і настроїв призводить до того, що елегію можна віднести до Кітса лише умовно, не ви­падково часто твердять про "Адонаїса" як про власну велику епітафію Шеллі.

Спроби перекладачів з різних країн відтворити поезію Шеллі, цього Аріеля, як він сам себе називав, "рицаря примарного щита і списа з павутиння", вже вкотре дово­дять складність, або й неможливість абсолютно доскона­лого виконання подібного завдання. І, звичайно, не лише у випадку Шеллі. Особливості художнього стилю письмен­ника, в якому безплотність, нематеріальність образів, на­чебто створених із співучих слів, прозорих променів, світла і легких тіней, звукове багатство, музикальність, примхливість ритмів відіграють вирішальну роль, важко піддаються трансформації в слово і мелодику чужої мови. Філософські ідеї Шеллі, позбавлені крил його оригінальної поетики, здаються в перекладі часто-густо або надто спро­щеними, або зовсім абстрактними. Ані більшість росій­ських перекладів, ані відносно нечисленні українські зага­лом не передають саме поезії — аріелевої ефірної легко­сті, безмежної фантазії, симфонічної музикальності вит­ворів музи англійського "романтика з романтиків". Хоча, треба визнати, досить точно повідомляють про його думки, уявлення і сподівання.

В останні десятиліття українські перекладачі кілька разів зверталися до творчості Шеллі. Шість віршів з вла­стивим йому талантом переклав для збірки "Співець" (із світової поезії кінця XVIII — першої половини XIX сто­річчя) Василь Мисик. 1987 р. в серії "Перлина світової лірики" видавництво "Дніпро" видало томик творів Шеллі у перекладах Олександра Мокровольського. Однак, поки що говорити про справжнє знайомство українського чита­ча з усім розмаїттям творчості класика англійської літе­ратури рано.

оля Джона Кітса, одного з найбільших лі­ричних поетів Англії, викликає сум і спів­чуття не лише тому, що його життєвий шлях був такий короткий — він не дожив до свого двадцятишестиліття. Болісно вражає те, скільки горя йому випало зазнати за такий короткий строк, скільки смертей найближчих пере­жити, як мало було у нього радощів, бурхливих пристра­стей, цікавих переживань, захоплюючих подорожей. Єдину велику подорож він здійснив до Італії, щоб вмерти там від невиліковної хвороби.

Звичайно, як кожна людина, він мав свою неповторну біографію. Та її факти здебільшого буденні, нецікаві або прикрі, вона бідна на незвичні, барвисті, просто приємні події. Лише величезний талант поета, його пильна увага до найменших подробиць буття, найтонших порухів душі, нюансів міжлюдськи-х стосунків, його безмежно багата, сильна, яскрава уява змогли видобути з цього мізерного життєвого матеріалу, з цього "сміття" щодення справжню високу поезію. А ще рідкісна, навіть у лірика, вразливість на красу звичного, добре знайомого, котре під його пером набуває пластичності й довершеності витвору мистецтва, стає зримим:

...Коли вітрець мені обличчя стиха

Приємно гладив. Я лежу в цю мить

На пригорі квітучій, що стримить

З морського глибу; трав і квітів тіні

Мережать зошит мій, тремтливо-змінні.

З одного боку похиливсь овес,

А серед нього мак піднявся, скрес,

Нагадуючи марною пихою

Тих, хто народам не дають спокою.

А з другого свій розіп'яв жупан

Зелено-темно-синій океан,

Там видно парус і стягу перлову,

Що кучеряво обвиває праву.

Тут жайворонок падає в траву;

Там чаєчка морська — то на плаву

Танцює в морі, то над головою, —

Гака ж невгавна, як і шум прибою.

"До мого брата Джорджа". Переклад В. Мисика

Кожна людина, мабуть, пережила і відчула щось по­дібне, і рядки Кітса воскрешають її почуття і спогади, тільки яскравіше, свіжіше, поетичніше.

Англійський романтизм

Англійський романтизм

365

Одного разу Кітс зауважив у листі до брата Джорджа і його дружини: "Ви порівнюєте мене і лорда Байрона. Між нами велика різниця. Він спису^єде^и^^бачить; я ж описую те, що уявляю" (17-27 "вересня 1819). Молодий Кітс надто категорично робить Байрона тільки, так би мовити, маля­ром з натури, позбавляє його поезію окриленості фанта­зією. Однак у цих словах є глибший сенс. Життя аристократа красеня Байрона незрівняно блискучіше, ба­гатше, різноманітніше, ніж життя плебея Кітса. Автор "Чайльд Гарольда" міг черпати і черпав зі свого розмаїтого досвіду теми, почуття, картини для своїх поезій. Що ж до Кітса, то все його життя перший біограф і видавець поета Річард Мілнз втілив у такій формулі: "Кілька вірних дру­зів, кілька прегарних віршів, пристрасне кохання і рання смерть". Звичайно, як кожна формула складного людсько­го існування, і ця спрощує, та в ній ухоплено головне.

Брак незвичних поетичних вражень, чудових картин екзотичної природи, зустрічей з божественно гарними жінками тощо Кітс надолужував читанням. Він був "кни­жником". Велика кількість його творів навіяна тематично, образно, формально знайомством з поезією й філософією різних часів та народів. Кітс вчився на кращих взірцях художньої літератури Європи, та в його учнівстві була своєрідність. Він набирався знань не стільки у своїх усла­влених старших сучасників чи близьких попередників, скільки у поетів давнішої пори. Його інтерес спочатку через митців XVIII ст., а пізніше вже безпосередньо був сконцентрований на поетах англійського ренесансу — Спенсері (передусім), Марло, Бен Джонсоні, Дрейтоні, Лі-лі, Флетчері. Але найбільше приваблював юного Кітса Шекспір. Ренесансні митці своєю любов'ю до античності, постійним зв'язком з образністю, міфологією, взагалі куль­турою Греції, своїм неоплатонізмом справили величезний вплив на формування естетичних ідей Кітса, його поетики.

Він знайомився з античним мистецтвом через посеред­ників. Не маючи класичної освіти, він не міг читати давніх авторів в оригіналі. Пізнання античності приходило до нього через англійських ренесансних митців. Про те, як це відбувалося, дає уявлення історія виникнення відомого "Сонету, написаного після прочитання Гомера у перекладі Чапмена". Разом із своїм наставником і другом Кларком Кітс читав одного жовтневого дня "Одісею" в перекладі Джорджа Чапмена, сучасника Шекспіра. Він уже був знайомий з двома пізнішими інтерпретаціями Гомерового твору — "кла-

сицистичною" Олександра Попа і "сентименталістською" Вільяма Купера, але ренесансний варіант (до речі, досить вільний — римований п'ятистопний ямб замість гекзаме­тру тощо) справив на нього особливе враження:

Багато золотих я обійшов країв, Держав уславлених побачив я не мало, Об'їхав острови, де сонце западало, Що їх сам Аполлон поетам заповів. Я чув про обшири, де править од віків Глибокодумному Гомерові припало, Та в душу ясністю ще так не повівало, Аж поки Чапмена почув я смілий спів.

Я тішився, як ліоії, хто вперше серед зір Планету вистежив — нову, ще безіменну; Як сміливий Кортес, що кинув орлій зір На Тихий океан, — і, здогадку шаленну В душі ховаючи, його вояцький збір Зглядався, стоячи над кручами Дар'сну.

Переклад В. Мисика Порівняння з відкриттям Тихого океану вояками Кор­теса глибоко промовисте. Але це не були лише романтично піднесені почуття, захоплення від відкриття для молодого поета океану Гомерових образів. Ці образи увійшли в його свідомість так зримо, рельєфно, начебто він і справді побував на батьківщині сліпого співця, "об'їхав острови, де сонце западало, що їх сам Аполлон поетам заповів". Про це свідчать пізніші твори Кітса на теми античних міфів, насичені безліччю пластично й барвисто відтворених де­талей давнього життя, реаліями, які поет ніколи не бачив, а вичитав у Гомера й інших стародавніх авторів. Багато дало йому в цьому плані і вивчення творів Шекспіра. Аналіз і коментування кожного рядка, кожного образу і думки в спадщині геніального єлізаветинця супроводжує всі роки короткої творчості Кітса. В цьому йому допома­гали його літературні вчителі Лі Гент, Хезлітт і такі друзі, як Кларк і художник Хейдон. Але так само, як ренесансні митці, або класицисти, перетворювали античність в дусі свого світогляду і естетики, так і Кітс, поет-романтик, сприймав класичну Грецію і її мистецтво крізь призму романтизму. Для нього це ідеал людського існування, ідеал гармонії і краси. Його твори на античні теми забарвлює особисте ліричне почуття, як, наприклад, один з найдо-вершеніших віршів поета "До грецької урни":

...Щасливі квіти, ах, щасливі квіти! Весна ніколи не покине вас. Щасливий мелодист, не застаріти

366

Англійський романтизм

Англійський романтизм

367

Його пісням, вони живі весь час!

Щасливі любощі, весь час жадані,

Весь час у сповіданні, у бігу,

Весь час задихані у юнім герці!

Ви нашим пристрастям людським незнані,

Що залишають нехоті смагу,

Вогонь у скронях і пустелю в серці.

Переклад В. Мисика

Так само романтично-суб'єктивно звучать рядки поезії "До Псіхеї", що може бути прикладом і тієї романтичної вільності та невимушеності, з якою поет змінює ритми, порядок римування, використовує переноси (енямбменти). Взагалі ця молода людина була одним із найбільших но­ваторів у галузі форми, однаково вільно і Ш-своєму вико­ристовувала такі, класичні форми вірша, як сонет, і типово фольклорні.

Блискуче володіння технікою віршування Кітс показав вже у перших своїх сонетах, начебто змагаючись із таким своїм сучасником, як Вордсворт, загальновизнаним май­стром сонета. Захоплення поезіями Шекспіра ще більше зміцнило бажання молодого поета писати вірші у цій складній формі, яка вимагає не лише легкого, вільного дихання у залізних лабетах чітко визначеного римування та кількості рядків, а й передусім глибини, філософічності думки, цілісності часто метафоричного образу чи картини.

Поезії в дусі народної балади чи пісні у Кітса нечасті. Але і в них вїнГггаказав себе умільцем. Кітс високо шану­вав Роберта Бернса. Йому не міг не імпонувати демокра­тизм великого шотландського поета, органічна народність його поезії, простота і витонченість форми, якої він сам прагнув, "жива краса, без мертвих барв, що їх пиха вад­лива" (слова з сонета "Біля могили Бернса"). Побувавши у рідних місцях Бернса, молодий поет присвятив йому кілька творів: "Вірші, написані у Шотландії у будиночку Роберта Бернса", "Рядки, написані у Північній Шотландії після відвідання села Бернса", вищезгаданий сонет. Не випадково саме під час подорожі до Бернсової Шотландії Кітс написав в один день — 3 липня 1818 р. — найкращі свої твори у фольклорному дусі "Мег Мерріліз", "Пісню про себе самого". Перший з них — характерна і для Бернса пісня-портрет: "Жила в кущах циганка Мег, // Бездомна удова. // Був луг для неї хатою, // А постіллю трава. // Був терен їй за яблука, // За мед — роса з верби, // Були їй замість Бібліі // На цвинтарі гроби...

/■/ Могла б носити корону Мег // На гордому чолі. // Ходила в драному плащі // І в м'ятому брилі. // Нехай стару покоїть бог! // Вона давно в землі." ("Переклад В. Мисика).

Тут треба згадати і такі "бернсівські" поезії, як "Де-воншірська дівчина" і "Через пагорби...", легкі, веселі, еро­тичні.

Вся творчість Джона Кітса обіймає неповних шість років і обривається на злеті. Щоб уявити собі, яким швид­ким було духовне і мистецьке зростання поета, як стрімко він рухався від перших ще не дуже самостійних віршів до таких ліричних шедеврів, як створені ним у найплід-нішому 1819 p., треба, хоча б пунктирно, окреслити віхи його життя.

Джон Кітс народився у 1795 р. в сім'ї колишнього конюха, який після одруження став досить заможним власником кінного двору. Джон був найстарший з чоти­рьох дітей в родині Кітсів. Хлопець дуже любив двох своїх братів і сестру, сумував у розлуці з ними. Його листи до братів Джорджа і Томаса свідчать не лише про родинні почуття, а й про духовну близькість, і складають велику цінність для розуміння поглядів поета, зокрема естетич­них. Біографи і літературознавці вважають епістолярну спадщину Кітса такою ж важливою для проникнення в його духовний світ, як і його вірші.

Безжурне дитинство обірвалося раптово із трагічною смертю батька, він убився, впавши з коня. Мати через два місяці після загибелі чоловіка вийшла заміж (зовсім як мати Гамлета "не встигнувши зносити черевиків після похорону"). Другий шлюб був невдалий і через два роки розпався. Він спричинився до того, що мати віддала дітей на виховання своїм батькам і майже зовсім не піклувалася про них. У 1810 р. вона померла на сухоти на руках старшого сина. А було йому 15 років. Тоді він не міг знати, що від цієї ж успадкованої від матері хвороби згасне на його очах молодший брат Том. Це станеться восени 1818, а через неповний рік і у Джона загостриться туберкульо­зний процес і останній рік життя він вже не зможе писати. Кітсу ще довелося ховати свою виховательку-бабуню (дід помер раніше), одного з двох опікунів осиротілих дітей. Це наростання кількості смертей в оточенні юного Кітса теж нагадує шекспірівські трагедії.

Неповних восьми років Джон починає навчання в при­ватній закритій школі священника Джона Кларка в Ен-

Англійський романтизм

філді. Це була добра школа, а головне син її власника Кавден Кларк — вчитель цього ж навчального закладу — став старшим другом свого здібного учня, прилучив його до поезії, читаючи разом з ним кращих англійських май­стрів. Про це Кітс докладно пише у посланні "До Чарлза Кавдена Кларка". Школа в Енфілді заклала підвалини освіти Кітса, розмаїтих знань у галузі літератури, які він наполегливо й невтомно примножував.

Опікуни наполягали на тому, щоб хлопець одержав якийсь практичний фах і він стає учнем хірурга та фар­мацевта в Едмонтоні. Мабуть, навчання медицині було успішним і через чотири роки юнак удосконалює свої знання в лондонському шпиталі Гая. Влітку 1816 р. він складає фахові екзамени і може вже з осені (коли йому виповниться двадцять один рік) практикувати як хірург та фармацевт. Однак в очікуванні повноліття і права на лікарську діяльність Кітс круто міняє життєві плани. Він вже давно займався поезією. Перша публікація — сонет "До самотності" — з'явився друком у травні 1816 р. і це як перше визнання серйозності його віршування, мабуть, підштовхнуло його до вибору літературного шляху. Сам Кітс пояснював цей вибір ще й тим, що під час операцій він думав не про них, а про вірші.

Спадщина, яка залишилася від діда Дженнінгса, була надто скромною і юнак, обираючи стезю вільного худож­ника, прирікав себе на матеріальну скруту. Гордий як простолюдин і бідняк, він дуже страждав, що бував зму­шений користатися з гостинності й матеріальної підтрим­ки друзів. Це ще підсилювалося його недовірливим і палким характером, тонкою вразливістю на справжні та уявні образи. Але загалом Кітс був відкритою, чесною, доброзичливою і приязною людиною і легко завойовував прихильність тих, хто його добре знав. Після прийняття рішення стати поетом Кітс разом з братами оселився в Лондоні і вже восени 1816 р. увійшов до кола відомих радикальних літераторів і художників.

Навесні 1817 р. вийшов у світ перший томик поезії Кітса, названий надто просто й скромно "Вірші"^ В ньому були зібрані ранні, ще не дуже самостійні Плоди Кітсової музи. В них_вЩЗдааються нащдкии старанного читання старих поетів Спенсера і Мільтона та їх менших за та­лантом сучасників. У ранніх поезіях досить часто звучать волелюбні, антитиранічні мотиви, щоправда в малооригі-нальній формі, скоріше данина популярній демократичній

Англійський романтизм 369

і патріотичній риториці, аніж плід глибоко вистражданих, зрілих думок і почуттів. Звичайно, саме життя Кітса не могло не зробити його людиною демократичних переко­нань. С^^речлида^дідсніоіь Лнглй.лачатку XIX століття з її жорстокими соціальними контрастами і зіткненнями, про яку так гнівно писали сучасники Кітса — Байрон і Шеллі, яку так гостро критикували у гуртку близьких молодому поетові радикалів, не могла не знайти відгуку в його творах.

їх розкидано в його поезії досить багато. У вірші "До Надії" він висловлює сподівання, що "не затьмариться честь вітчизни", що "Альбіон осяє свобода", згадує про "ниций пурпур палацу"; у посланні "Джорджу Фелтону Метью", написаному в дусі поета шекспірівської доби Майкла Дрейтона, згадує мужність республіканця Міль­тона і швейцарського народного героя, борця проти тиранії австрійських Габсбургів Вільгельма Телля; в посланні до брата Джорджа мріє, що в майбутньому його разючий вірш пробудить можновладців у сенаті; дивлячись на ма­ки, згадує червоні солдатські мундири від яких стільки прикростей тощо. Ці рядки знаходимо в творах, вміщених у першу поетичну збірку, надруковану в 1817 p., як і "Сонет, написаний в день виходу містера Лі Гента з в'я­зниці", послання "До Хейдона", "До нього ж", "До Костю-шко", в яких звучать вельми загальні слова про "без­соромних користолюбців", про громадянина, котрий і в кайданах зберігає стійкість, про чесного сміливця, який і в темниці вільний своєю безсмертною душею і т. п. Всі ці рядки і твори (до них можна додати ще й те, що у поетичну збірку 1817 р. не увійшло) переконливо засвід­чують, що покликанням Кітса була не політична чи гро­мадянська поезія.

Від початку художньої діяльності як головні визначи­лись у Поета ГПРШі. npupQQii__ijuvr-трт^гпап У переважній

більшості поезій виплескується ліри^шаЗоздігоя. митця від споглядання картин природи і витворів мистецтва, нероз­ривно пов'язаних між собою. Шедеври мистецтва теж складова частина природи, бо вони — наслідок духовних і фізичних зусиль, таланту і праці людей. Картини при­роди в Кітса позбавлені драматизму, вони спокійні, гарні, осяяні Літнім сонцем. Це луки, ліси, річки АнгліГ 3 уквіт­чаних пагорбів видно синьо-зелений океан, теж безмежно спокійний. Кожна квітка має свій характер, своє яскраву чи ніжну барву. Над ними в'ються бджоли і метелики, в

370

Англійський романтизм

Англійський романтизм

371

небі літають ластівки, бринить спів жайворона. Все оповите спокоєм, дихає нічим не обмеженою свободою і миром, як у вже цитованому посланні "До мого брата Джорджа".

Одним із найвідоміших творів ранньої поезії Кітса став прозоро-простий своїми образами й глибокий за думкою сонет "Про коника і цвіркуна" з його чудовою метафо­рою краси, природи, поезії — невмирущої, вічної. Це вже не Кітс — учень чи послідовник інших поетів, нехай і дуже самостійний, а суверенний поет, якому судилося стати одним з найбільших у своїй вітчизні. Вже у цей час через впливи поетів-попередників, навчання й дискусії з сучас-никами-літераторами Гентом і Хезліттом викарбовується власне переконання Кітса, що "Краса це Істина, а Істи­на — Краса".

Простота і ясність, образна, мовна, в самому тоні поезії, ознака кращих сонетів Кітса, його творів взагалі. їх краса народжується справжністю почуття, природністю та зри-містю образів, прозорістю думки. Це ж є, як і для творів найбільших поетів, одним з каменів спотикання при пере­кладі поезій Кітса іншими мовами.

На початку 1818 р. Кітс в одному з листів пише, на­чебто підбиваючи певні підсумки своїми роздумами про поезію:

"В поезії для мене існує кілька аксіом... Перше: я гадаю, що поезія повинна вражати прекрасною надмірністю, та зовсім не дивністю; вона повинна вражати читача втіленням його власних піднесених думок і здаватися майже спогадом. Друге: виявам її краси не можна бути поло­винчастими — перехопити дух читачеві, та лишити його невдоволеним. Хай образи з'являються, досягають зеніту і зникають за виднокраєм так само природно, як рухається по небу сонце, осяюючи читача передза­хідною врочистою пишнотою перед тим, як на нього зійде блажений присмерк. Однак набагато легше диктувати поезії, якою вона має бути, аніж творити її самому, і це веде мене до наступної аксіоми: якщо поезія не з'являється так само природно, як листя на дереві, краще, якщо вона не з'явиться взагалі Як би не було з моїми власними віршами, мене нестримно тягне до нових просторів..."

Цими новими просторами були поетичні твори великої форми. Кітс не вдовольнився віршами на випадок (часто благенький), посланнями до братів і друзів, розмаїтими за тематикою сонетами. Він прагнув висловити свої роздуми і почуття в поемі. Такою поемою мав стати "Ендіміон", над яким він почав працювати у квітні 1817 р. завершивши наприкінці листопада. У квітні наступного 1818 р. поема з'явилася друком у окремому виданні. Це найбільший за обсягом твір поета. Кітс хотів створити поетичний роман. Така ідея стояла на порядку денному європейського ро-

мантизму. Над романом у віршах в 1818-1823 pp. працював Байрон і, хоча "Дон Жуан" лишився незавершеним, кон­тури нового жанру вимальовувалися в ньому повно і чітко. Трохи пізніше до цього ж нового жанру звернувся Пушкін в "Євгенії Онєгіні" (1823-1831). Та обидва твори в процесі написання виявилися не стільки романтичними, скільки реалістичними. Романтик Кітс не спромігся в "Ендіміоні" здійснити свій задум так, як прагнув. Він критично ста­вився до власного твору, але ідею створення великої поеми не полишив. Більше того, він розпочав свого "Гіперіона", ще не завершивши поетичний роман. "Ендеміона" в наші дні найчастіше друкують в уривках, а від "Гіперіона" крім уривків нічого й не залишилося.

В основу "Ендіміона" автор поклав сюжет грецького міфа про вівчара Ендіміона й богиню місяця Селену. Зевс взяв юнака-красеня на небо, де той досить настирливо залицявся до його дружини Гери, за це Зевс прирік його на вічний сон у гірській печері. За більш розповсюдженим варіантом міфа навіяти на Ендіміона сон і зберегти навіки його молодість і красу умовила Зевса Селена, закохана в юнака.

Кітс грунтовно переосмислює автентичний грецький міф. У нього Селена з'являється юнакові уві сні і він закохується в її небесну красу. Він мріє про Цінтію (так названо у Кітса богиню) вдень і вночі і, охоплений жагу­чою чуттєвою пристрастю, вирушає на її пошуки. Він співчуває людям, які зустрічаються на його шляху, повер­тає життя загиблим коханцям. Це робить його власне кохання шляхетним й піднесеним, наближає його до Цінтії. Та зустріч з нещасною покинутою індійською дівчиною знову кидає юнака у вир пристрасті. Ендіміон страждає від того, що земна пристрасть штовхнула його на зраду коханню небесному. Та виявляється, що індійська дівчина — одне з втілень Цінтії. Конфлікт між духовним і чуттє­вим вирішується у гармонійному поєднанні обох людських начал. Вся поема у перипетіях Ендіміонових шукань вті­лює думку про те, що Краса живе в природі, в пристрасті, в діяльній любові до людей.

Кітс написав передмову до поеми, в якій піддавав її суворій критиці, вважаючи плодом "часу, коли душа шу­мує, характер не склався, спосіб життя не визначився, а шанолюбність сліпа". Однак автор був надто вимогливим до себе. В поемі є напрочуд вдалі місця такі, як вступ до першої книги, гімн Пану, "Пісенька про горе". Про неї дослідниця творчості Кітса Н. Дьяконова пише:

372

Англійський романтизм

Англійський романтизм

373

"Складність її психологічного і ритмічного малюнка така велика, що важко собі уявити, як міг Кітс написати її у свої 22 роки... Вірші вражають розмаїттям інтонацій, поетичних розмірів, стрімкістю руху, чудовою зміною картин і переживань, від самотнього страждання до шалених веселощів, які завершуються поновленням страждання, але вже іншого, стоїчного й покірного. Всі образи Кітса суперечать традицій­ним уявленням... Ритм вірша відтворює то сумний спів дівчини, яка плаче, то дикі танці бога вина і його супутників".

У своєму тлумаченні поеми дослідники по-різному інтер­претують її головну ідею і це значною мірою пов'язано з багатозначністю окремих символів, наявними в поемі супе­речностями. Щоправда, нищівна критика в пресі не була адекватною цим недолікам твору молодого автора. Та й справа була не стільки в Кітсі, скільки в його друзях, радикалах, згуртованих навколо журналу "Екзамінер", зокрема Лі Ген-та, Хезлітті й ін. Обравши за мішень Кітса, консерватори мали намір влучити саме в них. Виникла легенда, що саме несправедливі й жорстокі атаки критики прискорили смерть поета. Однак це не відповідало дійсності. Сам Кітс писав про своє ставлення до негативних оцінок в пресі:

"... Я тепер починаю краще усвідомлювати свої сильні і слабкі сто­рони. Хвала та огуда лишають тільки миттєвий слід у душі людини, яка відчуває таку любов до ідеальної Краси, що стає найсуворішим крити­ком власних творів. Моя власна вимогливість принесла мені незрівняно більше страждань, ніж "Блеквуд" і "Куотерлі" разом взяті".

Ніщо не могло звести Кітса з обраного шляху — "шля­ху ретельності, шляху щирості, шляху поглиблених роз­думів." В збірку 1820 р. "Ламія", "Ізабелла", "Канун святої Агнеси""та інші вірші" увійшли найкращі, найдовершеніші твори поета. У назву збірки внесено титули трьох поем. І їх автор не вважав досить вдалими, хоча про "Ламію" писав: "Я переконаний, що в ній є той вогонь, який має так чи інакше захопити людей: дайте їм приємне чи неприємне переживання — вони саме і бажають якогось переживання". У своїй критиці Кітс у цьому випадку був надто прискіпливий, принаймні "Канун святої Агнеси" вважається його вершинним здобутком.

Всі три поеми написані на сюжети або мотиви, запози­чені у ренесансних літераторів. Теми "Ламії" і "Кануна" знайдені Кітсом в трактаті англійського письменника і філософа-мораліста Роберта Бертона "Анатомія Меланхо­лії", а "Ізабелли" — в "Декамероні" Бокаччо. Звичайно сюжети, теми, мотиви давніх письменників у поемах ро­мантика Кітса найгрунтовніше перероблені^ зокрема це стосується тих, котрі запозичені у Роберта Бертона.

Першою була створена поема "Ізабелла, або Горщик з базиліком" (лютий-квітень 1818 р.) — історія великого кохання багатої дівчини і бідного юнака. Жорстокі й зажер­ливі брати Ізабелли підступно вбивають хлопця, бо він не пара їхній сестрі. Вона знаходить закопаний в лісі труп коханого, відрізає голову і ховає у горщику з квітами бази­ліку, поливаючи власними сльозами аж доти, поки не вмирає сама. В цій досить сентиментальній і макабричній водночас поемі є дуже вдалі високопоетичні строфи. Це зображення самого кохання двох гарних молодих людей, щасливого очі­кування Ізабелли на повернення коханого, особливо драма­тичного, бо читач вже знає про його загибель, а героїня ще не знає. Аматорам соціально ангажованої літератури і пер­шому серед них — Бернарду Шоу — особливо подобалася зріла соціальна критика багатіїв-буржуа братів Ізабелли. Шоу навіть порівнював лірика Кітса з Марксом /!/. Це у Кітса єдиний такий гострий у поезії випад проти соціальної нерівності, критика багатіїв на грані сатири.

Друга поема "Канун святої Агнеси" має в основі своїй зимове гадання напередодні дня святої Агнеси — покровительки незайманих дівчат. Дочка грубого і жорсто­кого феодала юна Маделіна, втікаючи у самоту своєї кімнати від п'яного батьківського розгулу, мріє побачити видіння свого майбутнього нареченого. Закоханий в неї Просперо з допомогою старої служниці проникає у світлицю дівчини і ховається там. Він ризикує життям, бо його рід і рід Маде-ліни смертельно ворогують. Дівчина напружено чекає у ліж­ку на сповнення гадання і нарешті засинає. Просперо будить її, признається в своєму коханні і обоє тікають із замку, поки злий "батько і його гості сплять п'яним важким сном.

Оповідний пласт поеми, хоч досить цікавий і драмати­чний, не є в ній головним. Найвдаліше те, як поет передає відтінки почуттів двох молодих — палаючого від пристра­сті Просперо і ніжної, цнотливої, але також сповненої передчуття та жаги кохання Маделіни. Любовна знемога і страх^^відчайдушна- сміливість і ніжн1сть~"неТергіляче очікування і повнота молодого щастя — всі ці й багато інших розмаїтих почуттів передані в поемГ." Опис зимової прирвд» у-морозяну-ніч, коли відбуваються події, зобра-зкення^зловїсного феодального замку або розкішного столу, який Просперо накриває для коханої перед її пробуджен­ням, — все конкретне, зриме у найменших подробицях. Поету вдається навіть навіяти читачеві відчуття холоду зимової ночі і тепла в затишній дівочій світлиці. Одна

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: