Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціаль­них груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулюван­ня та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й амо­ральних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шан­таж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, ви­кликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

— монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конститу­ційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

— тиранія — одноосібне деспотичне правління внас­лідок насильницького захоплення влади;

— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

— олігархія — влада небагатьох багатих;

— тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

— теократія — влада церкви;

— охлократія — влада натовпу, що спирається не на за­кони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто підда­ється впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

— демократія — влада народу на основі закону та за­безпечення прав і свобод громадян. Сучасні дослідники виокремлюють ще владу парто­кратії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократи (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мис­лення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

— наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

— волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

— обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

— соціальні норми, що закріплюють право одних ви­давати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпе­чення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єк­та і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

— інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-полі­тичних сил суспільства);

— регулятивна (спрямовує політичну волю мас на ре­гулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

— мотиваційна (формування мотивів політичної дія­льності, передусім загальнозначущих);

— стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток по­літичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управ­ління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський по­літичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулю­вав шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка поро­джує право, а як правочинне повноваження. Право наро­джується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного со­юзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване воле­виявлення, яке випливає з єдності права. В кожному по-

літичному союзі державна влада, незважаючи на прин­цип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох полі­тичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповіда­ють високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним на­товпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передба­чати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне пра­во, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати захо­ди і реформи, які реально можна втілити в життя. Не­припустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних про­грамних накреслень.

6. Державна влада принципово пов'язана розподіль­чою справедливістю. Однак влада має право і зобов'яза­на відступати від неї тоді, коли цього вимагає національ­но-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігноруван­ня цих аксіом призводить до кризи державної влади, де­стабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які мо­жуть переростати навіть у громадянську війну.

Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суве­ренітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури. Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

— харизматичний (грец. charisma — милість, благо­дать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесно­ти володаря і створеної або отриманої ним влади;

— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптувати­ся до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руй­нуванням конституційного порядку, розривом між конс­титуційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропо­нував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

— підтримка постійних контактів з населенням;

— проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

— посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

— врівноваженість гілок влади;

— виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

— організація контролю з боку організованої громад­ськості за різними рівнями державної влади;

— зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

— подолання правового нігілізму населення тощо. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу.

Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філосо­фа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньо­грецький історик Полібій. За цією теорією, для правиль­ного та ефективного функціонування держави мають існу­вати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему «стримувань і противаг» дроти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості,

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвос­ті політичного керівництва та управління. Відповідно фор­мується особливий механізм забезпечення свободи і неза­лежності окремого індивідуума, його захисту.пред­ставницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і ві­домства, державно-адміністративні установи; судову вла­ду — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріп­лена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу вла­ди вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її «четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолі­том, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інсти­туцій. Однак практика знає політичні системи, які фун­кціонують в умовах єдності влади. У цих системах вла­да (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (по­літичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за то­талітарних або жорстких авторитарних режимів (фа­шистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації су­спільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський пи­сьменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важли­вого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократич­них форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спроду-кував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, запе­речуючи деспотизм, культ одноосібного правління, при­гнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганіза­ції і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

1) забезпечити законні права громадян, їх конститу­ційні свободи;

2) утверджувати право як стрижень суспільних відно­син і самим вміти підкорятися праву;

3) виконувати функції розбудови держави (господар­ські, культурні, соціальні та ін.).

Запитання. Завдання

1. У чому полягає сутність політичної влади, її об'єкта і суб'єкта?

2. Розкрийте зміст основних політологічних концепцій влади.

3. Що означає принцип поділу влади, і яка необхідність у його до­триманні?

4. Розкрийте зміст аксіом влади І. Ільїна.

5. Що таке легітимність влади і які її основні складові?

6. Охарактеризуйте гілки державної влади в Україні, послуговую­чись Конституцією та законами України.

Теми рефератів

1. Природа і джерела влади в дзеркалі сучасних політологічних концепцій.

2. Громадська думка та авторитет державної влади.

3. Державна влада в Україні: особливості, проблеми, перспективи.

Література

Бабкин В. Д., Селиванов В. Н. Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М. Е. Салтыкова-Щедрина. — К., 1996.

Власть: Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989.

Краснов Б. И. Теория власти и властных отношений // Социально-полити­ческий журнал. — 1994. — № 3.

Кривенко Л. Суверенітет народу // Віче. — 1992. — № 2.

Халипов В. Ф. Власть: Основы кратологии. — М., 1996.

Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. — М., 1996.

Рассел Б. Власть: новый социальный анализ. — К., 1996.

Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. — К., 1996.

Рябчук М. Демократія та партія влади в Україні // Поітична думка. — 1994. — № 3.

Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт современных государств. — М., 1995.

Дмитриев Ю. А. Соотношение политической и государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право. — 1994. — № 4.

Тофлер О. Проблемы власти на пороге XXI века // Свободная мысль. — 1992. — № 2.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: