Лекція ІІІ. Політична влада та механізм Її здійснення

План

1. Сутність, структура, джерела та функції політичної влади.

2. Легітимність політичної влади, принципи її розподілу.

3. Механізм здійснення політичної влади. Політичні режими.

Поняття влади є одним із центральних в політології. Воно дає розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики.

Поняття "влада" в повсякденному житті і в науковій літературі вживається в найрізноманітніших значеннях. Наприклад, в повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, про владу пророка над послідовниками його вчення, про владу сил природи над людиною, про владу держави над громадянином і т.п.

Влада з'явилась разом з виникненням людського суспільства і завжди буде супутником його розвитку. До появи класів і держави влада мала суспільний характер: не було апарату, який стояв би над суспільством, особливих примусових установ.

В первісному суспільстві влада здійснювалась всіма членами роду /племені/, які обирали старійшину. З появою класів і держави кровні родові зв'язки були порушені і замість морального авторитету старійшини виник авторитет публічної влади, котра відділилася від суспільства і стала над ним.

Влада як суспільне явище проходить певні історичні стадії розвитку, що знайшло відображення в працях різноманітних вчених про владу – від Стародавнього світу до сучасності. В сучасній політологічній літературі теж немає єдиного підходу до трактування поняття "влада". Існують такі трактовки влади:

– влада як особливий тип поведінки, заснований на можливості змінювати поведінку інших людей. Це – біхейвіористський напрямок в політології;

– влада як досягнення певної мети, отримання намічених результатів, де присутня боротьба за соціальну мету, а, відповідно, і взаємовідносини людей, там присутній владний елемент. Цей напрямок одержав назву телеологічного /від telas – мета, результат, logos -поняття/;

– влада як можливість використання певних засобів для підкорення людей, зокрема, насильства. В такому розумінні влади являє собою певний набір інструментів, тобто увага фіксується на режимі здійснення влади. Це – інструменталістське розуміння влади;

– влада як особливий вид відносин між керівниками і підлеглими, що знаходить свій вираз в ієрархії співвідношення прав і обов'язків в складі повноважень і відповідальності. Це – структуралістське розуміння влади, яке фіксує увагу на зв'язку влади і управління, політичних і управлінських відносин. Таке визначення влади не стосується сфери соціально-економічних відносин, а зосереджується на технологічній стороні відносин між суб'єктом і об'єктом влади;

– влада як можливість прийняття рішення, що регулює розподіл благ в конфліктних ситуаціях. Це – конфліктне визначення влади. Влада виконує функцію вирішення конфлікту і виникає тоді, коли між соціальними суб'єктами починається неузгоджений розподіл засобів задоволення потреб.

В сучасній західній політології спостерігаються різни підходи в дослідженні проблем влади. Французькі політологи зосереджують увагу на дослідженні співвідношення: авторитет – влада – вплив; німецькі: аналізу влади як категорії авторитету; англійські і американські вчені особливу увагу приділяють поняттю соціального контролю, як ідентичного поняття влади.

Ці трактування зосереджують увагу на одному з аспектів влади, більш чи менш важливому. Але вони не дозволяють відчути соціологічну природу влади в повному її обсязі. Вони також не вказують на зв'язок між владою взагалі, політичною владою, державною владою та класовим пануванням. На ці аспекти влади звертає увагу марксистська наука. Марксизм приділяє особливу увагу питанню про джерела влади, підкреслюючи класовий характер політичної влади в класовому суспільстві, розкриває співвідношення панування і підкорення, обґрунтовує соціальне панування майновими відносинами, робить висновок про те, що в основі всіх різновидностей соціальної влади знаходиться економічна влада.

Таким чином, владу можна визначити, як здібність та можливість здійснювати певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою таких засобів як воля, авторитет, право, насильство.

Влада як соціальне явище має певні ознаки. По-перше, це відносини залежності поміж людьми в суспільстві. Владні відносини – це залежність суспільства від політиків. Наприклад, відносини між державою і політичною партією, або партіями. Держава намагається пристосувати до себе політичні партії, а партії намагаються досягти влади в державі. По-друге, влада має вольовий характер виявлення. Вона використовує різноманітні методи вольового впливу: насильство, примус, переконання та заохочення; має прояв як до суспільства в цілому, так і до окремих особистостей.

Можна виділити різні типи соціальної влади:

1. Відносно ресурсів: економічна, політична, соціальна, інформаційна.

2. Відносно суб'єкту: державна (парламентська, урядова, судова), особиста – (монархічна, президентська); колективна (партійна, профспілкова, класова, народна, військова, сімейна).

3. Відносно рівня розповсюдження: мегарівень (міжнародна); макрорівень (центральна, державна); мезарівень (проміжна – середня ланка бюрократії різних рангів, аж до муніципальної влади), цей рівень безпосередньо пов’язує інституціональну владу з неінституціональною, неформальною (громадські організації та рухи) і з населенням, політичну владу з неполітичною; мікрорівень (місцева) – безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується політична культура.

4. Відносно функцій: законодавча, виконавча, судова, спостереження, контроль, організація, управління.

5. Відносно типу правління: монархічна, республіканська.

6. Відносно режиму правління: демократична, авторитарна, деспотична, тоталітарна, бюрократична і т.д.

7. За соціальним типом: буржуазна, соціалістична. Структура будь-якої влади включає в себе такі елементи:

- наказ як владне веління підкоритися волі суб’єкту влади;

- підкорення як підведення приватної волі під загальну волю влади;

- покарання /санкції/ як засіб впливу на заперечення пануючої волі;

- нормування поведінки як сукупність правил у відповідності до загальних інтересів.

В політологічній літературі вживаються поняття "політична влада" і "державна влада". Що спільного між цими поняттями і чим вони різняться?

Політична влада – це будь-яка організована воля однієї групи людей по відношенню до іншої, яка здійснює підкорення в ім'я загальної мети.

Поняття політичної влади ширше ніж поняття державної влади. Адже політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, але і інших складових частинах суспільно-політичної системи: в межах партій, профспілок, міжнародних організацій (напр.: ООН, НАТО та ін.). Але центральним інститутом влади є держава.

Державна влада – це особливий різновид політичної влади. Це влада спеціально організована, що має певні повноваження і засоби впливу. Перш за все вона здійснюється за допомогою особливого апарату, відносно відособленого від суспільства, і володіє довічно владно – управлінською функцією. Державна влада поширюється на всю територію, на яку розповсюджується державний суверенітет. Вона володіє загально обов'язковою силою і має можливість використати спеціальні засоби організованого і законодавчо-інституйованого насильства. Державна влада є орган для правозастосування та правозахисту.

Рисами політичної влади є:

- вольова спрямованість;

- суверенітет, тобто верховенство, необмежність, неділимість влади (В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 року, державний суверенітет України визначається як верховенство, самостійність, повнота і неділимість влади Республіки в межах її території і незалежність та рівноправність в зовнішніх стосунках);

- авторитарність, тобто нерівнозначність носіїв публічної влади і підлеглих суб'єктів;

- примусовість як один із засобів реалізації владних відносин;

- відповідальність влади перед народом;

- соціальними суб'єктами політичної влади виступають панівні класи, її носіями – соціальні верстви, політичні організації, правляча еліта, групові та індивідуальні лідери.

Ці ознаки становлять основу владних відносин. Саме вони можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елементу призводить до розхитаності влади, а згодом і до розпаду її. Проте, перш ніж втратити владу, її суб'єкт повинен досягти її. Шляхи досягнення влади багато в чому визначають її функціонування, діяльність структурних елементів влади.

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різні політичні перевороти. Слід врахувати, що спосіб здобуття влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, які прийшли до влади.

Політична влада формується і реалізується як форма волевиявлення суб'єкту влади. В політичній системі суспільства політична влада виконує такі загальні соціальні функції:

- інтегруючу: об'єднує всі соціальні сили, соціально-політичні та інтелектуальні ресурси суспільства для реалізації політичної соціально значущої мети;

- регулятивну: створює політичні механізми регулювання життєдіяльності суспільства, підтримуючи їх вольовим чином;

- об'єднуючу, консолідуючу: забезпечує політично та юридично участь у формуванні та функціонуванні органів влади всіх суспільно-політичних структур;

- стабілізуючу: сприяє стійкому розвитку суспільства, всіх структур його політичної системи;

- соціального контролю: забезпечує необхідну контрольну діяльність з метою підтримання легітимності держави;

- репресивну: домагається підтримання існуючого правового порядку, виконання його норм та політичних принципів.

Влада в суспільстві завжди пов'язана з певними соціальними інтересами. Завжди важливо знати чиї інтереси вона відтворює. Інтереси груп людей, які займають ключові позиції в економічній системі, складають соціальну основу політичної влади. Будь-який політичний інститут є лише відображенням соціальних інтересів, формою їх концентрації та організації.

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона відбиває суспільні інтереси в концентрованому вигляді. Крім того, державна влада своїм суб'єктом має таку спільність як нація. Саме в державі в концентрованому вигляді відбиваються корінні інтереси соціальних груп.

Аналіз соціальних інтересів дає можливість зрозуміти, що ж є джерелами влади в суспільстві. Польський політолог Єжи Вятр у праці "Социология политических отношений" /'М., 1979/ називає такі джерела влади:

- воля народу, висловлена на виборах;

- воля класу, пануючого в економіці;

- воля етносу;

- воля групи (олігархія, аристократія);

- воля окремої особи (монархія, тиранія).

Соціальне панування виявляється в економічному, політичному, ідеологічному видах панування.

Економічне панування виявляється як контроль над засобами виробництва, самим процесом праці і розподілом продуктів діяльності.

Політичне панування полягає в контролі над застосуванням державної влади для реалізації пануючих економічних інтересів. Воно може здійснюватись безпосередньо і опосередковано.

Ідеологічне панування виявляється в монополії ідеологічної системи поглядів, що виправдовує справедливість існуючих економічних та політичних порядків. Джерела ідеологічного панування знаходяться в комплексі умов, що визначають рівень освіти, контроль над засобами поширення ідей /радіо, телебачення, преса, література і т.п./

Пануюча в суспільстві група здійснює політичні функції шляхом формування певної управлінської еліти. Формування еліти здійснюється такими механізмами як делегування, призначення, протекція і т.п. Як правило, пануюча еліта – це стійка група особистостей, що мають специфічний статус, психологію, етику поведінки.

Довговічність існування еліти визначається рівнем її відкритості, здібності рекрутувати в свої ряди представників із різних верств суспільства, найбільш підготовлених для участі в процесі прийняття державних рішень.

Влада в цивілізованому суспільстві повинна бути легітимною.

Найбільш повно легітимні типи панування розроблені відомим німецьким соціологом Максом Вебером. М.Вебер виділяв три способи досягнення легітимності: традиційний, легальний, харизматичний.

Традиційна влада заснована на вірі в священний характер норм, які керують колективним життям з незапам'ятних часів. Ці священні норми виступають як основа відносин управління та слухняності. Вони вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний їй підкорятися. Традиційні норми розглядаються як непорушні, непідкорення їм призводить до застосування установлених суспільством санкцій. Така влада характеризується відсутністю динаміки. Гнітюча сила традиції призводить до того, що люди знову і знову відтворюють відносини влади і підкорення на протязі багатьох поколінь. Створення нових норм, що змінювали б політичну систему, вважається неможливим в принципі. Влада традицій така, що коли лідери порушують її, вони можуть втратити легітимність в очах мас. В цьому розумінні влада еліти жорстко обмежується тією ж самою традицією, яка надає їй легітимність. Якщо еліта даного типу порушує традицію, може відбутися "традиціоналістська революція" з метою її відновлення. Прикладом такої влади є суспільства східних імперій (Єгипет, Вавилон, Персія, Китай) та середньовічної Європи.

Легальна влада заснована на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, спрямованих на регулювання відносин управління та підкорення. Найбільш розвинутою формою цього типу влади є конституційна держава, в якій узгоджені норми чітко визначають правила його функціонування. Ці норми відкриті змінам, для чого існують встановлені законом процедури. В системах подібного виду влада політичної еліти легітимується "верховенством закону". Для утвердження своєї влади еліта звертається до діючого законодавства. В сучасних державах основною нормою є конституція, на якій базуються всі інші норми (закони, рішення, постанови і т.п.).

Харизматична влада заснована на вірі в керівника, якому приписують значні особисті якості, навіть елемент обожествління (харизма в перекладі з грецької мови – дар божий), коли мова йде про релігійного пророка. По Веберу, це екстраординарна здібність, що виділяє індивіда серед інших, і, головне, не стільки надбана ним, скільки дарована йому природою, богом, долею. До харизматичних якостей Вебер відносить магічні здібності, пророчий дар, видатну силу духу та слова. Харизмою володіли полководці, маги, пророки, провидці, геніальні живописці, видатні політики (Олександр Македонський, Цезар, Наполеон).

В розумінні Вебера "харизма" означає визнання бути вождем. Божий дар дозволяє створити емоційну близькість його прибічників, які безоглядно довіряють такому лідеру. Ця віра є основою легітимності харизматичного типу влади. Вебер підкреслював байдужість до цінностей, які вносить в світ харизматична особа: Перикл, Наполеон, Чингіс Хан. Їх політичні, моральні та інші цінності не відіграють суттєвої ролі. Створені ними державні, або релігійні суспільства становлять різновиди харизматичного типу панування. В наш час харизматичний лідер уособлює політика – демагога, який прагне будь-якими шляхами досягти довір'я мас. Як приклад політика – демагога Вебер наводить Бісмарка. Проте наступна історія дала чимало і інших харизматичних лідерів, які перевершили Бісмарка.

Харизматична влада історично існувала в різноманітних політичних системах (Римська імперія за Юлія Цезаря, режим Наполеона у Франції, гітлерівський нацизм, фашизм Муссоліні, соціалізм за Сталіна та Мао Цзедуна). Це свідчить про те, що харизма лідера, хоч і може бути пов'язана з його ідеями, залежить не стільки від них, скільки від емоційної прихильності мас.

Слід звернути увагу на те, що типи влади пов'язані з конкретною політичною дійсністю. Реально існує переплетення всіх трьох типів при перевазі одного з них. Тому не слід змішувати типи влади, які представлені в теоретичних концепціях з конкретною реальністю, де вони виявляються лише частково і в сполученні один з одним. Проте, слід зауважити, що без виділення цих ідеальних типів, неможливо осмислити реальні політичні системи. Легітимність влади – важлива якість політичного порядку. Вона є серйозним фактором ефективності політичного режиму при переході до демократії.

Влада в суспільстві є неподільна і неоднорідна. Неподільність влади пояснюється її суверенністю, а її єдність і неподільність забезпечує стабільність політичного життя. Але політична і державна діяльність по реалізації влади неоднорідні. Вони виступають в різних формах: законодавчій, виконавчій, судовій. Таким чином, існує проблема розподілу влади державних органів.

Теоретичні засади цього принципу були висловлені ще Аристотелем. Пізніше принцип знайшов обгрунтування в працях англійського філософа Дж.Локка, французького філософа Ш.Монтеск'є, особливо в його творі "Про дух законів". Теорію Ш.Монтеск'є до цього часу вважають класичною. На його думку у вільно побудованій державі існує три влади: законодавча, виконавча та судова. Будь-яке їх поєднання в одному органі, або особі неминуче призводить до зловживання і несумісні з політичною свободою особи. Поєднання в одних руках закодавчої і виконавчої влади, стверджував Монтеск'є, підриває верховенство законів.

Якщо суди будуть не лише судити, а й створювати закони, то саме життя людей стане жертвою зловживань. Поєднання всіх трьох влад в одних руках означало би "жахливий деспотизм". Таким чином, суть розподілу влад полягає не тільки в тому, щоб роз'єднати владу, а і в тому, щоб "окремі" влади зрівноважували і могли в випадку необхідності стримувати одна іншу.

Такий розподіл розглядається як система "стримувань і противаг", що гарантують законність і правопорядок у суспільстві. Це забезпечує стабільність політичної системи і разом з тим є гарантією проти свавілля і гіперцентралізації влади в суспільстві.

З цього приводу досить цікавими є міркування американських політологів про механізм організації влади в США після досягнення незалежності. Головним завданням "батьків-засновників" американської демократії було утвердження і забезпечення в суспільстві ідеї волі. Вони зіткнулися з серйозною проблемою: як створити і підтримати уряд, який був би досить сильним, щоб задовольнити вимоги американського народу щодо життя, волі, справедливості, але не настільки сильним, щоб лишити народ вказаних цінностей.

"Засновники" розуміли, що народний уряд повинен володіти такими якостями як патріотизм, самовідданість, чесність, працелюбність. Але вони також розуміли, що людям притаманні і інші якості – жадібність, продажність, нетерпимість. Тому недостатньо мати представницьку республіку: народ міг з допомогою голосування прийняти помилкові рішення, як це могли б зробити і обрані за допомогою своєї влади. Треба було забезпечити позитивні наміри людей і поставати заслін негативним схильностям. З цією метою і був реалізований принцип "розподілу влади". Законодавча, виконавча та судова влади були ретельно розділені, щоб уряду було важко діяти, не забезпечивши згоди в їх спільній роботі.

Таким чином, суть розподілу влади полягає в запровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких "стримувань" і "противаг", які б надійно забезпечували продуманість, єдність мети, консенсус в діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи тим самим належну ефективність його роботи.

Важливим питанням політичної влади є проблема механізму її здійснення. Механізм влади в суспільстві – є сукупність засобів, методів, принципів, заходів функціонування політичної системи суспільства. В межах цієї системи розробляються і приймаються рішення з усіх питань внутрішнього життя країни і зовнішньої політики. Кожний із суб'єктів цієї системи в відповідних формах бере участь в здійсненні політичної влади, відіграє певну (більшу або меншу) роль в її здійсненні.

Політична система суспільства – це складне структурне утворення, в яке входять державні інститути, політичні партії, громадські рухи і союзи, трудові колективи (тобто організаційно оформлені суб'єкти політики), а також використовувані ними методи та засоби участі в політичній владі. Політична система включає такі підсистеми: інституціональну, регулюючу, комунікативну та політико-ідеологічну.

Інституціональна підсистема включає політичні інститути і, перш за все, форми політичного правління (республіка, монархія), політичні режими (демократичний, авторитарний, тоталітарний), органи законодавчої, виконавчої і судової влади, політичні партії, рухи, багаточисельні громадські організації, виборчу систему і ін. Цій підсистемі належить ключова роль в політичній системі, саме тут створюється нормативно-правова база, яка визначає умови, можливості і межі функціонування всієї політичної системи.

Регулююча підсистема, базуючись на прийнятих в суспільстві політико-правових нормах, відображених в конституції країни та інших законодавчих актах, регулює формування і діяльність політичних інститутів і функціонування політичної системи суспільства в цілому. Вихідною базою, на яку спирається ця підсистема, є також національні звичаї і традиції, пануючі в суспільстві політичні погляди, переконання, принципи, які впливають на політичну систему суспільства.

Комунікативна підсистема являє собою сукупність відносин, що виникають в процесі функціонування політичної системи суспільства. Це перш за все відносини з приводу управління суспільством. Суб’єктами цих відносин є політичні інститути, організації, політичні лідери, політична еліта, громадяни. Ці відносини пов'язані з боротьбою за політичну владу: її завоювання, утримання, реалізацію. Важливу роль в цих відносинах відіграють засоби масової інформації: преса, радіо, телебачення. По ролі в політичному житті суспільства засоби масової інформації часто називають "четвертою владою" в суспільстві поряд з законодавчою, виконавчою та судовою.

Політико-ідеологічна підсистема включає політичні концепції, теорії, погляди. Вони є основою створювання і розвитку суспільно-політичних інститутів, політико-правових норм, удосконалення політичних відносин і політичної системи в цілому.

Таким чином в структуру політичної системи входять: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політична свідомість і політична культура.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання нею функцій (основних напрямків діяльності) тими чи іншими методами і засобами, відповідно до конкретної історичної обстановки.

Функції політичної системи:

- здійснення влади певним класом чи соціальною спільнотою, управління суспільством;

- розподіл матеріальнихі духовних цінностей в відповідності з інтересами і становищем соціальних спільнот;

- визначення завдань, шляхів розвитку суспільства, вироблення конкретних програм діяльності;

- організація діяльності суспільства, його соціальних спільнот на виконання завдань і програм розвитку суспільства;

- проведення політики по гармонізації інтересів державним органів і соціальних спільнот;

- формування політичної свідомості народних мас або маніпулювання ними.

Кожна політична система базується на певних факторах, які визначають характер і напрямок її розвитку. Такими факторами є: політичний інтерес класів, соціальних груп, соціально-політичних та етнічних спільнот; цілеспрямованість і цілевизначеність; суб'єкти політики; економічні зв'язки.

Кожний з цих факторів діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж із системи факторів випадає хоча б один, відбувається руйнація всієї системи, або окремих її структурних елементів.

Відповідно до вказаних факторів складається певний тип політичної системи тієї чи іншої країни. Можна виділити три основні моделі політичних систем:

1) командна;

2) змагальна;

З) соціопримирлива.

Командна політична система має такі ознаки: інтеграція, бюрократична централізація, протистояння політичному плюралізму, командний стиль управління, усунення політичної опозиції, виняткова роль партійно-державного лідера, що знаходить вираження в культі його особи; обмеження прав і свобод громадян; відсутність розподілу влад; стримування способів саморегуляції суспільного механізму, ставка на силові, примусові методи; значне поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної); відкрите насильство.

Командна політична система пройшла історичний розвиток від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархій до сучасних авторитарних, тоталітарних систем (комуністичні режими, військові диктатури).

Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: політичний плюралізм; можливість впливу на державну владу; наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; визнання рівності і гарантій прав людини, об'єднань громадян; примус не виключається, але основним методом в управлінні є зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства в усіх сферах суспільного життя: захист конституційного ладу, його правових основ; ставлення до права як до цінності і ін.

Ця система існувала в рабовласницьких державах (Афіни), феодальних містах-державах (Новгород, Дубровник); найбільш активно проявила себе в умовах капіталізму (Італія, Іспанія, Португалія, Греція та ін.). Змагальна політична система може успішно функціонувати в умовах стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: висунення на перший план соціальних проблем; використання компромісів в вирішенні політичних та інших проблем; відмова від командних методів управління; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціального миру і справедливості, служіння їм; поступове але постійне здійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність та ін.

Примітивні форми соціопримирливої політичної системи проявлялись в історії держав. Але справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної цивілізації.

Наведені приклади типів політичних систем не є абсолютними. Елементи тієї чи іншої системи можуть проявлятись в іншій, наприклад, елементи командної системи властиві певною мірою політичним системам другого і третього типу.

Типи політичних систем не однаково проявляли себе в різних історичних умовах. Індикаторами їх ефективності виступають загальнолюдські цінності: суспільний прогрес, демократія, політичні права і свободи людини, соціальна справедливість, всебічний розвиток особи.

Основним інститутом політичної системи є держава. Від форм її організації, правління, режиму здійснення влади залежить рівень розвитку політичної системи. Суттєвою характеристикою влади є політичний режим, що являє собою сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, іншими словами – це спосіб її реалізації. Політичний режим це сукупність елементів ідеологічного, інституціонального та соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади в країні

Політичний режим може бути тоталітарним, авторитарним, демократичним. Політичні режими відрізняються один від другого такими ознаками: характером і мірою здійснення влади, ставлення людей до влади, статусом горизонтальних структур, характером заборон, ідеалами влади, ідеалами політичної поведінки.

До критеріїв політичних режимів слід віднести:

- роль, функції і повноваження глави держави;

- спосіб формування представницьких установ;

- взаємовідносини між законодавчою, виконавчою і судовою владами;

- стан та діяльність органів придушення, насильства та покарання;

- умови діяльності і ступінь впливу громадсько-політичних організацій;

- юридичні та реальні права і свободи громадян.

Перш ніж характеризувати основні типи політичних режимів, слід уточнити значення термінів "демократія" та "авторитарність".

Демократія (в букв. перекладі – "народовладдя") – це такий спосіб організації соціальних взаємодій, який відзначається перевагою керованих над керуючими, або ж рівністю сторін. Відмітною рисою авторитарності є перевага керуючих над керованими, тобто однобічна владність. Демократія і авторитарність – це протилежності. На практиці ці протилежності створюють, як правило, поєднання з перевагою однієї з них. Не може бути абсолютної демократії як і абсолютної авторитарності. Як аномалії вони зустрічаються на практиці відповідно як анархія і тоталітаризм.

В правовій сфері протилежність демократії і авторитарності реалізується у взаємозв'язку прав (свобод) і відповідних обов'язків: немає прав без обов'язків суб'єктів, немає обов’язків без прав. Анархія має на увазі наявність прав без обов'язків, тоталітаризм же навпаки – наявність обов'язків без прав. Але ці крайності сходяться з урахуванням наступного моменту. На практиці анархія розкривається як реалізація прав суб’єкту без урахування прав інших і призводить до боротьби одного проти всіх, що в решті решт призводить до відокремлення однієї особи, або груп, які мають всі права, в той час як у решти залишаються лише обов’язки.

В історії людства спостерігається конкуренція між так званою елітарною демократією – демократією для вузького кола осіб, заснованій на привілеях і масовою демократією, заснованою на загальних виборах знизу і рівності. До речі другу на відміну від першої підстерігає небезпека охлократії – влади натовпу, а обидві – небезпека ігнорування думки меншості і приходу до влади демократичним шляхом людей егоїстичних, корисливих, від чого демократія не застрахована.

Надзвичайна абсолютизація авторитарності, яка взагалі схильна до саморозвитку, перетворенню в систему "влада задля влади" є тоталітаризм / в букв. перекладі – "цілісність", "всеосяжність"/. Термін тоталітаризм вживається для характеристики таких політичних режимів, які прагнуть до повного /тотального/ контролю над усіма формами життєдіяльності суспільства і над життям кожної людини зокрема.

Цей термін був вперше використаний в 20-х роках ХХ століття критиками фашистського режиму Муссоліні. Пізніше він був використаний нимдля формулювання власної мети – побудови тоталітарної держави. В політології цей термін активно використовується з кінця 40-х років /з часів "холодної війни"/ для аналізу режимів в фашистській Німеччині, Італії, СРСР, КНР.

Аналіз тоталітарних політичних режимів дає можливість виділити такі його характерні риси:

- вся повнота законодавчої, виконавчої, судової влади знаходиться в руках правлячої верхівки /монарха, диктатора, правлячої партії, військової хунти/;

- громадяни фактично не мають політичних прав і свобод і по суті є підданими держави, беззахисні перед терором. Закон захищає не особистість, а державу;

- легальна опозиція не допускається і жорстоко придушується владою;

- як правило, всі партії, крім правлячої, заборонені і переслідуються згідно закону, в деяких країнах партії відсутні взагалі;

- в державі здійснюється жорстка цензура над всіма виданнями і всіма засобами масової інформації. Вони є органами офіційної пропаганди, виразниками пануючого в країні режиму;

- поліція, армія, спецслужби виконують перш за все функції не тільки забезпечення правопорядку, але й функції каральних органів держави;

- в суспільстві панує офіційна ідеологія. Складовою частиною цієї ідеології є культ особи диктатора, войовничий націоналізм;

- суспільство знаходиться під гнітом сили влади і страхом перед терором правлячого режиму, що не виключає наявність ідейної відданості і згуртування мас навколо диктатури;

- вся економіка країни знаходиться під прямим адміністративним контролем держави, має переважно мілітаризовану спрямованість і військовий сектор може бути досить ефективним. Інші сектори економіки відстають від військового по рівню розвитку;

- при всій суворості правлячого режиму і регламентації всіх сфер суспільного життя в суспільстві може процвітати безгосподарність, корупція, кумівство, утверджується жорстка виробнича дисципліна;

- для тоталітарного режиму характерні унітарні форми державності з жорстокою централізацією влади;

Відповідно до виділених критеріїв можна дати характеристику авторитарного політичного режиму. Авторитарний політичний режим виникає найчастіше в умовах радикальних соціально-економічних перетворень суспільства в період переходу від традиційних структур до індустріальних. Сам авторитарний режим відображає цей перехідний стан, маючи риси певної подвійності. З одного боку в ньому діють демократичні елементи і структури: виборча система, різноманітні політичні сили в парламенті, багатопартійна система і т.п., але з іншого – ці самі демократичні елементи жорстко обмежені.

Політичні права громадян, суспільно-політичних рухів та політичних партій (порівнюючи з демократичним режимом) звужені, а їх діяльність тотально регламентована. Легальна опозиція має формальний характер. В той же час, на відміну від тоталітарного режиму, допускається дозована інша думка і обмежена друкована опозиція. Авторитарні режими, як показує світовий досвід, можуть еволюціонувати до демократичних, що мало місце в останні десятиріччя в Туреччині, Іспанії, Греції, Португалії, країнах Латинської Америки і т.п.

Масове виникнення тоталітарних і авторитарних режимів можна пояснити рядом причин.

Перш за все, тоталітаризм виріс із ненавісті до ліберально-демократичного руху. Ця ненавість ідеологічно виправдовувалась або інтересами окремого класу – в більшовизмі, або – інтересами нації – в фашизмі і нацизмі. В будь-якому випадку основою її було прагнення людей і партій до необмеженої влади в суспільстві.

Слід також усвідомити, що тоталітаризм – сам є спотвореним породженням демократичного процесу, хворобою незрілої, неправової демократії, що призводить до самозаперечення і самознищення.

Джерелом тоталітаризму є також ідеологізація влади, замість її демократичного і правового оформлення.

Поява тоталітаризму в XX столітті не була історичною випадковістю. Як правило він перемагає в країнах, що не пройшли процесу економічної модернізації і знаходились під владою самодержавних та імперських режимів. Тоталітаризм в Німеччині, СРСР, Китаї був проявом синдрому запізнілої модернізації і гегемоністських амбіцій політичних систем, що склалися в цих країнах в XX столітті.

Появу тоталітаризму в XX столітті можна пояснити крізь призму мобілізаційних систем. В 20-30-ті роки XX століття багато країн опинились в гострій кризі. Вийти з неї звичайними засобами було неможливо. Виникла необхідність мобілізаційних зусиль. Така потреба сприяла актуалізації політичних сил, здібних виконати цю роль. При всій їх різноманітності, вони об'єктивно розпадаються на три потоки – ліворадикальний (більшовицький), етатично-демократичний ("рузвельтовський"), та праворадикальний (фашистський). Ліворадикалізм виявив себе в Росії, але не одержав розповсюдження в Європі і інших країнах. Там переміг фашизм. Але, як свідчить історичний досвід, ефективним був демократичний "серединний", рузвельтовський, еволюційний шлях.

Повне банкрутство тоталітарних режимів, їх нездібність адекватно реагувати на виклик часу стали особливо помітними на фоні демократичних країн, що динамічно розвивалися. Крах тоталітаризму і авторитаризму в європейських країнах і СРСР був визначений повним вичерпанням внутрішніх ресурсів в усіх сферах суспільного життя.

90-і роки XX століття поклали початок переходу від тоталітарних і авторитарних режимів до демократичних в країнах Східної Європи, в країнах, що утворились на території СРСР, в тому числі – в Україні.

Риси демократичного режиму, практичну реалізацію якого ми бачимо на досвіді США, Канади,Австралії і багатьох країн Європи, на відміну від тоталітарного і авторитарного, наступні:

- соціальною основою режиму виступає громадянське суспільство – суспільство економічно незалежних громадян-власників. Саме вони шляхом загальних рівних, прямих і таємних виборів обирають (на певний термін) представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування. Тим самим вибори (поряд з референдумами) виступають загальною формою участі громадян в політичному житті. В той же час вибори є ареною конкуренції політичних партій, індикатором їх популярності в суспільстві, фактором, що обумовлює місце і функції тієї чи іншої партії в політичному житті. В умовах багатопартійності саме на виборах вирішується, яка партія /або блок партій/ стає правлячою, одержуючи більшість в представницьких органах і ключові пости в органах виконавчої влади; її політичні опоненти, діючи в межах конституції, опиняються в становищі опозиції;

- в умовах демократичного режиму рішення приймаються, як правило, більшістю голосів (або, значно рідше, шляхом досягнення консенсусу). Проте, характерною рисою розгорнутої демократії є забезпечення прав меншості, як в виборчій системі так і в роботі представницьких органів. В першу чергу це стосується прав критики більшості, наявності і повідомлення про свою позицію з того чи іншого питання, при умові поважання і виконання загальнообов'язкових рішень, прийнятих більшістю;

- загальнодержавні закони приймаються або референдумом, або вищим органом представницької влади – парламентом, що працює на постійній і професійній основі;

- демократичний політичний режим спирається на принцип розподілу влад – законодавчої, виконавчої і судової, що працюють в системі взаємних противаг;

- конституційно проголошується і юридично гарантується рівноправність громадян. Кожний громадянин має право критики влади і будь-яких її представників, судового розгляду їх незаконних дій. Права людини і громадянина в умовах демократичного політичного режиму розглядаються як вища цінність, а їх гарантування і забезпечення – як найважливіше завдання держави;

- ідеал демократичного режиму – правова держава, панування права, що захищає суспільство від свавілля влади, а владу – від стихійних процесів в суспільстві;

- консенсус (взаємне довір’я, взаємодія і згода) служить основою стабільності влади, її легітимності, спрямований на попередження суперечностей, обмеження їх переростання у відкритий конфлікт.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного займає досить довгий час. До того ж дестабілізація /роздержавлення/ суспільного життя може породити поляризацію політичних сил, можливість хаосу безвладдя, дестабілізації становища в суспільстві. В цих умовах може виникнути необхідність сильної авторитарної влади, що гарантує стабільність політичного життя, сприяє становленню громадянського суспільства, правової держави.

ЛІТЕРАТУРА

1.Политология [учебное пособие]/ Под ред.А.С.Тургаева, А.Е.Хренова.- СПб.: Питер, 2005.- 560 с.

2. Корогодов Н.В. Основы политологии [учебное пособие]/ Н.В.Корогодов, Ю.В.Зайончковский.- Х.: Парус, 2008.- 360 с.

3. Политология: [пiдр. для студ. юрид. вищ. навч. закл. ] /Л.М. Герасина, В.С. Журавський, В.Я. Зимогляд та iн.- К.: Дiм “Iн Юре” 2005р.- 520с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: