ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕНДОКРИНОЛОГІЇ

Ендокринологія – це наука про залози внутрішньої секреції.

Залозами внутрішньої секреції, чи ендокринними, є органи чи групи клітин, основна функція яких полягає у синтезі гормонів. На відміну від залоз зовнішньої секреції, чи екзокринних, ці залози не мають вивідних проток і виводять свої секрети безпосередньо в кров, лімфу й ліквор. Звідси їхня назва - ендокринні (від греч. endon — усередину, krinein — виділяти).

Таким чином, ендокринна система – це сукупність ендокринних залоз та ендокриноцитів, що реалізують свої функції гуморальним шляхом за допомогою фізіологічно активних речовин – гормонів.

Термін «внутрішня секреція» був запропонований відомим французьким фізіологом Клодом Бернаром у 1855 р. До залоз внутрішньої секреції Бернар відносив майже всі органи, оскільки вони виділяють у кров продукти свого обміну речовин, але у вузькому розумінні - наднирники, щитовидну, статеві залози й ін. Печінка він вважав органом внутрішньої і зовнішньої секреції, тому що вона виділяє глюкозу безпосередньо в кров та жовч у кишечник.

Залози внутрішньої секреції мають епітеліальне походження (виняток мозкова речовина наднирників, яка розвивається з клітин нервово гребня).

Роль залоз внутрішньої секреції в організмі: підтримка нормального рівня гомеостазу.

Функції залоз внутрішньої секреції: формування в онтогенезі організму диференціація, забезпечення взаємодії з внутрішнім і зовнішнім середовищем, тобто адаптацію й інтеграцію.

1849 рік прийнято вважати роком народження ендокринології. Цього року Адольф Бертольд в експерименті усунув наслідки кастрації в каплуна після пересадження йому в черевну порожнину сім’яників півня. Вперше було показано, що речовини з певних органів впливають на обмін речовин і визначають розвиток вторинно-статевих ознак.

У цей час з'являються перші відомості про специфічні захворювання ендокринних залоз: щитовидної залози - описав Грейвз у 1835 р. та Базедов у 1840 р.; наднирників - Аддісон у 1855 р. У 1889-1890 р. Мерінг і Мінковський установили зв'язок цукрового діабету з порушенням діяльності підшлункової залози, а в 1901 р. Соболєв припустив ендокринну функцію острівців Лангерганса.

У 1905 р. англійські фізіологи Бейліс і Старлінг ввели термін «гормон» (від греч. hormao — спонукую, збуджую). Вони виділили із стінки дванадцятипалої кишки гормон секретин, що викликає посилення секреції підшлункової залози.

Однак уявлення про те, що ендокринологія як наука стала формуватись лише 150 років тому, досить умовні – окремі відомості про ендокринні органи існували значно раніш. Так, єгиптяни і греки широко застосовували кастрацію. Здавна відомий зоб. Китайці ще в стародавності знали діабет.

Перші згадки про гіпофіз зустрічаються у роботах Галена (древнєгрецький лікар, 2 ст. до н.е.) та Везалія (1540 р., епоха відродження), у 1867 р. Перемежко вперше звернув увагу на морфологічну гетерогенність різних частин гіпофіза.

Стислий опис щитовидної залози зробив Гален, який був деталізовано Везалієм. У 1880 р. Сандстрем описав паращитовидну залозу та дав їй таку назву.

Вперше про епіфіз (шишковидне тіло) повідомив Герофіл (древнєгрецький лікар), анатомічний опис дав Гален, перше зображення належить Везалію.

Нарнирники вперше були описані Євстахієм у 1563 р.

Але ці відомості були уривчастими, а їхня систематизація почалася саме з другої половини XIX століття. При цьому треба відзначити, що протягом перших 100 років йшло переважно нагромадження даних про будову залоз внутрішньої секреції й опис захворювань, зв'язаних з порушенням функцій тих чи інших залоз. В останні 50-60 років завдяки успіхам біохімії отримані фундаментальні дані про хімічну природу гормонів, їхній біосинтез, механізмі дії, був здійснений на практиці синтез більшості з них.

Слід зазначити, що гуморальна регуляція фізіологічних функцій, тобто регуляція за допомогою хімічних факторів, з'явилась на самих ранніх етапах існування живої природи і надалі постійно розвивалась й удосконалювалась як у тварин, так і в рослин. Тільки на порівняно пізніх етапах еволюції у тварин з добре розвинутою і диференційованою нервовою системою з'явилися спеціальні органи чи групи клітин, які секретують специфічні хімічні речовини - гормони.

Таким чином, гуморальна регуляція фізіологічних функцій існувала задовго до появи нервової системи, гормональна ж регуляція з'явилася у тварин з досить розвиненою нервовою системою.

Залози внутрішньої секреції є лише в деяких представників багатоклітинних тварин. Найбільш високого ступеня свого розвитку вони досягли тільки в членистоногих і хребетних.

Якщо порівняти нервову систему й ендокринну систему, то нервова система забезпечує швидкий і короткочасний спосіб регуляції нервово-провідниковим шляхом, іншими словами через нерви. Тоді як ендокринна система здійснює повільний, але тривалий контроль функцій організму гуморальним шляхом.

На сьогодні до залоз внутрішньої секреції в хребетних тварин, з безсумнівністю, відносять гіпофіз, щитовидну залозу, паращитовидні залози, островці Лангерганса підшлункової залози, кору і мозкову речовину наднирників, яєчники, сім’яники, плаценту, епіфіз. Накопичено величезну кількість даних про гормони шлунково-кишкового тракту, де виділено більш 30 біологічно активних речовин. Їхня секреція здійснюється не спеціальними строго локалізованими залозами, а окремими, розсіяними в органах травлення ендокриноцитами, що об’єднані в так звану ентеринову систему. Визнано ендокринну функцію нирок, які виробляють ренін, еритропоетин, простагландини й ін. Тривалий час умовно до ендокринних залоз відносили тимус (вилочкова залозу), однак це питання залишалося спірним, і тільки в 1968 р. був виділений гормон цієї залози – тирозин, хоча зараз відомо про десятки гормонів тимуса.

Досить добре також вивчені ендокринні органи в безхребетних. Так, у ракоподібних до справжніх залоз внутрішньої секреції відносять: Х- та Y-органи й андрогенні залози, у комах - прилеглі тіла, проторакальні і перикардіальні залози, у головоногих молюсків - оптичні і бронхіальні залози (Киршенблат 1971).

У даний час до нейроендокринних елементів Metazoa ми відносимо всі НСК ЦНС і ПНС безхребетних., НСК гіпоталамуса хребетних та їхні гомологи в Acrania (інфундібулярний орган). У головному мозку хребетних до ендокринних «органів» відносять епіфіз, субкомісуральний та субфорнікальний органи, area postrema (тому що вони відіграють роль нейрогемальних відділів), а також судинний орган кінцевої пластинки (СОКП), серединне підвищення (СП), нейрогіпофіз.

Виходячи з вище викладеного, у даний час важко визначити, у якій ролі виступають біоактивні речовини, що продукуються нервової клітиною: в якості нейрогормонів, класичних нейротрасмітерів або нейромодуляторів.

З моменту виходу у світ роботи Ернста і Берти Шаррер (1944), де на підставі аналізу даних літератури висловили припущення про роль нейросекреторних елементів у регуляції функцій ендокринних залоз, нагромадився величезний фактичний матеріал, який дозволив висловити різні гіпотези щодо шляхів і механізму нейрогормональних впливів на систему ендокринних залоз і вісцеральні функції організму в цілому. Але це питання все ще далеке від вирішення і в даний час

Найбільший прогрес у розумінні ролі нейросекреторних нейронів у нейроендокринній регуляції був досягнутий в останні 25 років. Це пояснюється в першу чергу тим, що саме в цей період виділили і синтезували цілий ряд аденогіпофізотропних нейрогормонів, а також успішно застосували нові адекватні методи їхнього виявлення: радіоімунологічний аналіз, імуноцитохімія, радіоавтографія й ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: