Взаємозв’язок структурного, генетичного і системного підходів у геологічних (гідрогеологічних) дослідженнях

Питання специфічних підходів при дослідженні геологічних об’єктів - одна з актуальних проблем як теоретичної геології, так і її філософських питань. Задача структурного підходу полягає у розчленуванні системи, що досліджується, на частини, у виявлені специфічних інваріантів системи.

Генетичні зв’язки характеризують систему з боку її розвитку, а також послідовності виникнення і розвитку її елементів. Тому на основі аналізу різних факторів геологічної науки робиться такий висновок: уявлення про генетичні зв’язки системи можна скласти на основі її структурних зв’язків, а конкретні знання про генезис системи можливі лише завдяки врахуванню структурних зв’язків. Системний підхід, значення якого у сучасній науці збільшується, нерозривно пов’язаний з виявленням структури складного об’єкта, що вивчається. Зв’язок системного, історичного і генетичного підходів є основою наукових досліджень в геології.

Перед тим, як розглядати зазначену проблему в цілому, визначимося з поняттям системи (від грецької - ціле, складене з частин, об’єднання).

Система - сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія.

Системою є кожний предмет або явище реальної дійсності, які складаються з виділених частин, що об’єднані у єдине ціле. Тому найважливішими рисами системи є розчленованість і цілісність. Сукупність якісно визначених елементів становить зміст системи. Сукупність закономірних зв’язків між елементами - внутрішню форму або структуру системи.

Системи можуть утворювати окремі тіла, явища, процеси, що вступають між собою у взаємодію, обмінюються енергією, виконують спільну функцію тощо.

Враховуючи природу елементів, системи поділяються на матеріальні, що існують в об’єктивній реальності (геологічна, галактична та ін.) та ідеальні, які відображають об’єктивний світ і є виразом людської свідомості (наукова теорія, гіпотеза та ін.).

За кількістю елементів розрізняють прості і складні системи, а за характером зв’язків - динамічні і схоластичні.

Окремі предмети і явища можуть являти собою цілі ієрархії систем. Так, водоносний комплекс є системою водоносних горизонтів і разом з цим елементом системи гідрогеологічного басейну.

Враховуючи визначення системи як філософської природничої наукової категорії, в процесі дослідження геологічних об’єктів можна виділити багато різних систем, для яких необхідно конкретно обґрунтовувати їхню цілісність та способи виділення елементів, що складають систему.

Найсуттєвішою характеристикою системи є її структура, під якою розуміють певну впорядкованість взаємозв’язків між елементами. Поняття „структура” ми будемо застосовувати як властивість на відміну від розуміння його, наприклад, у геотектоніці, де воно застосовується у „речовому” смислі (платформа, геосинкліналь, складка, розлом та ін.). Структура системи характеризується: 1) певним складом елементів, що обумовлюють специфіку структурних зв’язків системи; 2) способом зв’язку та взаємодії виділених елементів системи.

Структура системи, що розвивається виступає у кожний момент часу як певний результат розвитку, тобто у структурі ніби фіксується певний „зріз” процесу у даний момент часу. Для того, щоб усвідомити протікання процесів у часі, важливо виявити генезис системи.

Генетичні зв’язки характеризують розвиток системи, послідовність виникнення і вдосконалення її елементів. У генетичному відношенні у системі можна виділити генетичні підсистеми які і будуть етапами її розбудови. Таким чином, генетичні зв’язки мають певну, особливу, структуру. Бо генетичні зв’язки відображають процеси формування тієї чи іншої структури, процеси взаємного перетворення структур.

Структурні зв’язки відповідають внутрішнім процесам структури, що склалася. Відмічаючи різницю між генетичними і структурними зв’язками системи, їхню певну самостійність, слід зауважити, що з’ясування генезису системи можливе лише через встановлення структур, що послідовно склалися.

Якщо виділити два граничних типи структур: просторовий і часовий, то вийде, що з першим типом пов’язаний статичний аспект пізнання систем, коли досліджуються лише найпростіші просторові переміщення їхніх структурних елементів. Результати такого дослідження, що прямо пов’язане з використанням поняття симетрії, застосовуються, наприклад, у кристалографії. Генетичні дослідження пов’язані із тимчасовим типом структур, коли системи розглядаються як такі, що розвиваються у часі. Тому поняття генезису тісно пов’язане з теоріями часу, які використовуються у даній галузі науки, і повинне досліджуватися без відриву від цих теорій.

У „Філософському словнику” (1973) термін „ генезис ” (грецькою – походження, породження) означає поняття, яке виражає виникнення тарозвиток будь-якого якісно визначеного предмета чи явища. Генезис відображає також моменти закономірного розвитку явищ у їхніх суперечливих, взаємоопосередкованих тенденціяхі взаємодіях. Категорія генезису особливо проникла в науки, які досліджують процеси розвитку, що привело до утвердження генетичного методу, як особливого методу пізнання. Генезис є моментом закономірного процесу розвитку явищ, пов’язаного з перервою поступовості і стрибкоподібним переходом у новий якісний стан. Генетичний зв’язок подій є породженням процесу розвитку. Два явища, що генетично пов’язані, знаходяться на різних ступенях розвитку і тому не можуть бути тотожніми. Відповідно, в процесі пізнання необхідно встановити історію перетворення одного явища в інше.

З’ясування генезису означає більш глибокий рівень пізнання у порівнянні з описом, фіксацією властивостей об’єкта, оскільки таким шляхом нерідко встановлюється причинна залежність між явищами, генетично пов’язаними між собою, тобто, розкривається їхня сутність. Точніше кажучи, з’ясування генезису системи може відбуватися на двох рівнях: 1) як пояснення даного стану системи внаслідок звернення до опису її стану у певний колишній момент часу і закону розвитку системи; 2) шляхом визначення причини і закону, у відповідності з яким причина породжуєданий стансистеми. У причинному поясненні приймається до уваги внутрішній механізм цього генезису. Так або інакше, встановлення генезису – історичне дослідження, яке є необхідним не лише для виявлення еволюції системи у часі, але і для того, щоб розібратися у складній системі об’єктів, яка включає в себе елементи минулого розвитку у суттєво зміненому вигляді.

Обговорюючи проблему методології історичного дослідження,, приходимо до думки, що виявлення генетичних зв’язків систем, які вивчаються, неможливе без встановлення структурних зв’язків, точнішекажучи, структурних „зрізів” процесів у різні моменти часу. Це обумовлено тим, що об’єкти генетичного аналізу, як правило, характеризуються часовою недосяжністю і не підлягають безпосередньому дослідженню. Тому доводиться мати справу з їхніми сучасними станами і на цій основі приходити до висновків про минуле. Така схема пізнання можлива внаслідок того, що у структурі наступного стану міститься результат попереднього розвитку, хоча закони розвитку проявляються в структурі об’єкту у „чистому вигляді”, без деталей і випадковостей історичного процесу. У той же час об’єктивна і повна фіксація структурних зв’язків системи неможлива без врахування генезису компонентів структури, оскільки статистичне її відображення дає однобоку, неповну і врешті-решт спотворену характеристику системи. Так, вивчення форм залягання гірських порід у земній корі, що є предметом структурної геології, іде, звичайно, по лінії морфології (форми) тіл, у вигляді яких залягають гірські породи: шар, структурність шарів, тріщини, розривні зміщення і т.ін. Але для створення об’єктивного уявлення про структуру системи необхідно враховувати суперечливу єдність статичних „зрізів” системи з її генезисом, з її генетичною структурою.

Загальний висновок про співвідношення генетичного і структурного підходів у пізнанні є наступним: уявлення про генетичні зв’язки системи можна скласти на основі її структурних зв’язків, оскільки у структурі певним чином відбивається генезис системи. Але і уявлення про структуру системи повинні бути сформовані з урахуванням генетичних зв’язків, які значною мірою сприяють утворенню саме даної структури.

Цю закономірність можна продемонструвати на основі аналізу геосинклінальної теорії, яка започаткувала структурний підхід у геології. Він забезпечувався тим, що у понятті „ геосинкліналь ” виділяєтьсяцілий ряд ієрархізованих понять: геосинклінальний прогин, геосинклінальна система, геосинклінальна область, геосинклінальний рухомий пояс і т.ін.. Такий підхід був одразу реалізований у історичному аналізі розвитку земної кори і міцно закріпився у історичній геології.

Аналіз взаємовідносин генетичного і структурного підходів у геології дозволяє зробити висновок про їхню фактичну нерозривність при рішенні багатьох задач. Взаємозв’язок генетичного і системного підходів прямо і безпосередньо відбивається і у проблемах історичної системи при практичному використанні у науці принципу історизму. Генезис системи складається з генетичних етапів, кожен з яких є цілком конкретною підсистемою зі своїм генезисом і своїми етапами. Таким чином задача створення хронології системи зводиться до розробки критеріїв генетичного та структурного розчленування системи, що розвивається.

Специфіка системного підходупроявляється у тому, що:

1) система не може бути зрозумілою без протиставлення її навколишньому середовищу, а кожний елемент системи не може бути описаний без врахування його місця в системі;

2) в ході системних досліджень важливим є встановлення специфічних механізмів взаємозв’язку різних рівнів системного об’єкта;

3) дослідження системи є невід’ємними від аналізу умов її існування.

Необхідно відрізняти дослідження системного (складного) об’єкту і системне дослідження. При системному дослідженні головну увагу звертають на характер взаємовідносин між певними елементами об’єкта з метою з’ясування механізму розвитку об’єкта у його внутрішніх і зовнішніх характеристиках.

Специфічним є системне дослідження нашої планети, геологія якої настільки складна і багатопланова, що зведення її до єдиної системи з єдиними принципами і методикою досліджень просто неможливе. Земля може розглядатися, як сума різноманітних систем, що складаються з різних за сутністю елементів, які мають структури, що визначаються різними відношеннями і зв’язками.

Геологія характеризується такою пізнавальною ситуацією, коливідносно одного й того ж об’єкта існує декілька різних схем знання, які нерідко неузгоджуються між собою. Створення системної моделі такого об’єкта у цьому випадку можливе лише тоді, коли на самому початку будується модель, яка зможе пов’язати між собою різні уявлення про об’єкт і дати обґрунтування особливостям кожного його зображення. Таким чином, з’являється можливість систематизації різнорідного пізнавального матеріалу відносно складного об’єкта. У цьому випадку системний підхід не просто синтезує знання, отримані іншими методами, але й дає можливість отримувати нові відомості про об’єкт, які не можна отримати іншими шляхами.

Поліструктурність системного об’єкта вимагає не лише виділення ієрархізованих структурних рівнів геологічних об’єктів, але і їхнє вивчення. Ця задача, що була сформульована ще академіком В.І. Вернадським, починає все частіше згадуватися у зв’язку з новими проблемами розвитку наук про Землю (наприклад, з математизацією і комп’ютеризацією).

Наведений аналіз різних підходів у геологічних дослідженнях свідчить про те, що поєднання цих підходів – одна з найактуальніших проблем сучасної геології. Для її розв’язання слід вирішити такі задачі:

1. З’ясування специфіки геологічних підходів у дослідженнях нерозривно пов’язане з уявленням про геологічний час. Відповідно, обґрунтування теорії геологічного часу є не лише важливою методологічною, але й теоретичною задачею сучасної геології.

2. Проведення аналізу концептуальних систем сучасної геології і співвідношення різних геологічних теорій. Перш за все це стосується двох основних концептуальних систем, які складають фундамент теоретичної геології - генетичної та структурної теорій. Взагалі ж ця проблема перетворюється у проблему систематизації теоретичного знання сучасної геології.

3. Вирішення питання про рівні геологічного дослідження, для чого необхідною стає розробка багаторівневої системи геологічного знання.

4. Визначення співвідношень між різними геологічними закономірностями (історичними, генетичними, структурними і т.ін.) та регіональністю їхнього проявлення.

Успішне розв’язання цих задач і розробка шляхів їхнього вирішення дозволить підняти наукові дослідження в геології на значно вищий рівень.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: