Б. Д. Антоненко-Давидович. Як ми говоримо

ЗМІСТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.. 8

ІМЕННИКИ.. 15

Називний відмінок у складеному присудку. 16

Родовий чи знахідний відмінок додатка?. 16

Родовий відмінок належності 17

Родовий відмінок часу. 17

Особливість у вживанні давального відмінка. 17

Давальний і кличний відмінки. 18

Орудний відмінок дійової особи й знаряддя. 18

Орудний відмінок часу. 19

Родовий відмінок множини. 20

Місцевий відмінок множини. 20

Чоловічий чи жіночий рід?. 20

ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ІМЕННИКІВ.. 21

Башта і вежа. 21

Білизна, білість, білина, білота. 21

Болільник чи вболівальник?. 22

Будівля, будова, побудова. 22

Вид, на виду, на видноті, вигляд, краєвид. 22

Вираз і вислів. 24

Відношення, взаємини, стосунок, відносно, щодо, стосовно, відносність. 24

Відсутність, присутність, брак, наявність. 24

Відщепенець, відступник, відступця. 25

Гірка чи гора?. 25

Горе-вчений, горе-майстер, біда, а не вчений, попсуй-майстер, цигикач, цигикало, ґанджа-андибер 26

Госпіталь чи шпиталь?. 26

Двоєчник, двієчник, двійкар. 27

Дебошир, дебоширство, бешкетник, бешкет.. 28

Дітище, дитя, виплід, плід. 28

Досвід і дослід. 28

Дружки, товаришки, друзяки, товариство, компанія. 29

Жарт, не на жарт, неабияк. 29

Жора чи Юрасик, Женя чи Євгенко?. 29

Застінок, катівня. 30

Заступник і замісник. 30

Захист і оборона. 31

Землеробство, хліборобство, рільництво, обробіток (обробка) землі 31

З метою чи без мети?. 32

Знання й знаття. 32

Інтерес і цікавість. 33

Книга й книжка. 33

Ковдра, коц, ліжник, укривало. 33

Копалина й копальня. 34

Коштовність, дорогоцінність, коштовні речі, скарби, дорогоцінний камінь, самоцвітний камінь, самоцвіт, брильянт, діамант.. 34

Лівша і шульга. 35

Ліс і дерево. 35

Магазин, крамниця, крамничка. 35

Міроприємство. 36

Нагода й пригода. 36

Наймити й найманці 37

Накладна плата чи післяплата?. 37

Недолік, хиба, вада, огріх, прогріх, недоробок, ґанджа, ґанжа, ґандж... 37

Обслуга й обслуговування (обслужування) 38

Облік і обличчя. 38

Особа й особистість. 38

Пам'ятник і пам'ятка. 39

Переписка й листування. 39

Письменність і писемність. 40

Підписка й передплата. 40

Площа й майдан. 40

Повинна, визнання провини, признання до вини, каяття. 40

Подих, дух, віддих, дихання. 41

Поля, береги, краї, криси. 42

Поприще, нива, поле, арена. 42

Порівняння, у порівнянні, порівняно, як порівняти, проти. 42

Порядок, лад, у порядку, до ладу, як слід, гаразд. 43

Посмішка, посміх і усмішка, усміх, осміх. 43

Правило, як правило, як звичайно, як водиться, як заведено. 44

Приклад і кольба. 44

П'янка, пиятика, гульня, дудліж... 45

Рицар чи лицар?. 45

Ріка й річка. 46

Свідомість, пам'ять, тяма, притомність. 46

Словом, одним словом, одно слово. 47

Справа, діло, річ. 47

Становище, вихід зі становища, рада, дати раду, зарадити. 48

Талан і талант.. 48

Танець і танок. 49

У розстрочку чи на виплат?. 49

Фарба, барва, краска. 49

Шлях, дорога, путь, путівець, спосіб. 50

ПРИКМЕТНИКИ.. 51

Ступенювання якісних прикметників. 51

Дієслова від вищого ступеня порівняння прикметників. 52

Особливості деяких прикметників у словосполуках. 53

ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ПРИКМЕТНИКІВ.. 53

Благополучний чи щасливий?. 53

Виключний, винятковий, надзвичайний. 54

Відкладний, виложистий, викладчастий (викладчатий), відкотний (відкотистий), із закотою 54

Військовий і воєнний. 54

Вірний, правдивий, правильний, певний, слушний. 55

Вірогідний та ймовірний. 55

Горішній, верхній, долішній, нижній. 56

Громадський, громадянський, цивільний. 56

Дальший і подальший. 57

Дійсний, дійсно, в дійсності, справжній, справді, насправді, на ділі 57

Домашній і свійський. 58

Дружний і дружній. 58

Живописний, живописно, малярський, мальовничий, мальовничо (мальовниче) 58

Заключний, кінцевий, прикінцевий, остаточний. 59

Запущений, занедбаний, занехаяний, задавнений. 59

Здібний, здатний, зугарний. 60

Злісний і затятий. 60

Значний, чималий, неабиякий (великий) 60

Красивий, гарний, вродливий, красний, хороший, чудовий. 61

Лікарський, лікувальний, лікарняний, лікарський. 61

Любий, любий, любимий, перший-ліпший, перший-кращий, будь-який, кожний, усякий, улюблений 62

Минулорічний, торішній, позаминулорічний, позаторішній. 62

Музичний і музикальний. 63

Недостойний і негідний. 63

Необхідний, необхідно, необхідність, потрібний, неодмінний, конче потрібний, доконечний, треба, конче треба, украй треба, аж-аж-аж треба, потрібно, потреба, гостра потреба, конечна (доконечна, нагальна) потреба. 63

Нерушимий, непорушний, незламний, нерухомий. 64

Неприємний і прикрий. 64

Нужденний, бідний, той, що (який) має потребу (потребує допомоги) 65

Останні, інші, решта. 65

Перекладний і перекладацький. 65

Пиковий чи виновий?. 66

Подібний чи такий?. 66

Помірний і поміркований. 67

Різний і всякий, усілякий. 67

Робочий і робітничий. 67

Складний і складаний. 68

Старий і давній. 68

Тривкий і тривалий. 68

Чисельний і численний, багаточисельний. 69

ДІЄСЛОВА.. 69

Дієвідміна слів дати, їсти, відповісти, розповісти, бути. 69

Давноминулий час і описова форма з словами було, бувало. 70

Наказовий спосіб. 70

Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки. 71

Дієслівні форми на -но, -то й пасивні дієприкметники. 72

Числові особливості дієслова-присудка. 73

Дієслова, що керують іменниками в певних відмінках. 74

ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ДІЄСЛІВ.. 76

Взяти (узяти) себе в руки, опанувати себе, запанувати над собою.. 76

Вибачатися, прощати, дарувати, перепрошувати. 76

Виручити (виручати), визволити, вирятувати, допомогти, виторгувати. 76

Висікти, витесати, вирізьбити. 77

Відкривати, відчиняти, розгортати. 77

Відпускати, пускати, видавати, продавати. 77

Відрізняти й розрізняти. 78

Відчитати чи вичитати?. 78

Включати, умикати, виключати, вимикати, поставити, унести, пустити. 78

Говорити й казати. 79

Домовлятися й умовлятися. 79

Дорівнювати й рівнятися. 80

Жити-бути, жити собі, жити-поживати. 80

Забивати, бити, збивати, зчиняти, здіймати, зняти. 80

Заводити, накручувати. 80

Заживати, гоїтися, загоїтися. 81

Займатися, працювати, жити з чогось, трудитися чимось, робити щось, заходжуватися коло чогось, узятися за щось. 81

Заказати (заказувати), замовити (замовляти) 82

Залишати й покидати. 82

Залицятися, упадати, доглядати, ходити. 82

Збутися й здійснитися, справдитися. 83

Здійснити, справдити, учинити, зробити, накоїти. 83

Змарніти й схуднути. 84

Знаходитися, знайтися, бути, перебувати, лежати. 84

Зробити (робити) вигляд – удавати (удати), зробити крок – ступити крок, зробити ковток – ковтнути. 84

Зустрічатися, траплятися, попадатися, бувати, натрапити, надибати. 85

Іти назустріч, сприяти, посприяти, допомогти, підмогти. 86

Кидатися в очі, упадати в очі (в око), убирати очі 86

Користуватись успіхом і мати успіх. 86

Крокувати, простувати, іти... 87

Курити чи палити цигарки й люльки?. 88

Листати й гортати, перегортати, перегортувати. 88

Матися, бути, траплятися, мати. 88

Мусити, бути повинним, мати щось зробити, належить, годиться, слід, варто, треба 89

Нагадувати, скидатися, бути схожим, бути подібним.. 89

Нервувати й нервуватися. 90

Носити ім'я, зватися, мати назву. 90

Обеззброїти, роззброїти, озброїти. 90

Облюбувати й уподобати. 90

Одягати й надівати, узувати й обувати. 91

Питається, постає (виникає) питання, спитати б. 91

Підозрівати, запідозрювати, гадки не мати, на думку не спадати. 91

Повезти, пощастити, поталанити. 92

Повстати (повставати) й постати (поставати) 92

Показувати (подавати) вигляд – давати взнаки, навзнаки не давати. 92

Поширювати й розповсюджувати. 92

Почати (починати) й стати (ставати) 93

Привести й призвести. 93

Приймати участь – брати участь, приймати пропозицію – ухвалювати пропозицію.. 93

Присвоїти й надати. 94

Продовжувати, продовжуватися, далі тривати. 94

Рахувати, рахуватися, числити, числитися, уважати. 95

Розглагольствувати й просторікувати, просторікати, патякати, теревенити, балабонити, талалаїти. 95

Розташуватися, розміститися, отаборитись, стояти, лежати. 95

Співпадати й збігатися, сходитись, зійтись. 96

Терпіти (потерпіти), страждати (постраждати), зазнавати (зазнати) 96

Тиснути, муляти, мулити, трудити, душити, давити. 96

Трапитися, статися, скоїтися, зчинитися, учинитися. 97

Улаштувати, залагодити, заладнати, поладнати, полагодити. 97

Уявляти, являти, бути, уява, уявлення. 97

Ходить, мова мовиться, мовитись, річ у тім, ітися (ідеться), у тім сила. 98

Чекати, дожидати, ждати, сподіватися. 98

ДІЄПРИКМЕТНИКИ.. 98

Активні дієприкметники, віддієслівні прикметники й пасивні дієприкметники. 98

Пасивні дієприкметники. 100

ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ДІЄПРИКМЕТНИКІВ.. 101

Бажаючий – що (котрий, який) бажає – охочий. 101

Відпочиваючий, відпочивальник, що (котрий, який) відпочиває, відпочиваючи. 101

Відстаючий – що (котрий, який) відстає – відсталий. 102

Захоплюючий – що (котрий, який) захоплював, захопливий, звабливий, привабливий, знадний, знадливий, принадний. 102

Знаючий – що (котрий, який) знається, (розуміється тямить), тямущий (тямучий), тямовитий, тямкий. 102

Пануючий чи панівний?. 102

Подорожуючий – що (котрий, який) подорожує – подорожній. 103

Початкуючий – початківець. 103

Працюючий – що (котрий, який) працює – трудящий, трудівник, трудар, трудовик, працівник 103

Утопаючий, потопаючий, що (котрий, який) утопає (потопає), утопальник (потопальник), потопельник. 104

Хвилюючий – що (котрий, який) хвилює, зворушливий, бентежний, збудний (збудливий), животрепетний. 104

ДІЄПРИСЛІВНИКИ.. 105

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДЕЯКИХ ДІЄПРИСЛІВНИКІВ.. 105

Не дивлячись, незважаючи, невважаючи, не зважаючи, не вважаючи, дарма що. 106

ЧИСЛІВНИКИ.. 106

Узгодження іменників із числівниками. 106

Узгодження прикметників з іменниками при числівниках. 107

Збірні числівники. 107

Кількісні й порядкові числівники часу. 107

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДЕЯКИХ ЧИСЛІВНИКІВ.. 108

Один, одні, самий, самі 108

Другий та інший. 109

Пара й кілька. 109

ЗАЙМЕННИКИ.. 109

Деякі відмінкові особливості 109

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДЕЯКИХ ЗАЙМЕННИКІВ.. 110

Воно – він, вона. 110

Їх і їхній. 110

Що, який, котрий, которий. 111

ПРИСЛІВНИКИ.. 111

Загальні зауваження. 111

ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ПРИСЛІВНИКІВ.. 112

Виключно, винятково, тільки, суто, єдино. 112

Довжиною, шириною, глибиною, висотою, вишиною, товщиною − завдовжки, завширшки, завглибшки, заввишки, завбільшки, завдальшки, завгрубшки, завтовшки. 112

Доки – доти, поки – поти. 112

Зараз, тепер, нині, тепереньки, теперечки, тепера, ниньки. 113

Зрідні – бути (доводитися) родичем, бути ріднею, рідний брат (рідна сестра) комусь або чомусь, родичі 113

Навшпиньках чи навшпиньки?. 113

Обґрунтовано, з цілковитою (з повною, з незаперечною) підставою, підставно. 114

Одноразово й одночасно. 114

Під рукою і напохваті 114

По рахунку чи видавцем?. 115

Так чи отак?. 115

Раптом, а що як, ану (ж) 115

Уперто чи наполегливо?. 116

Щоденно, щодня, щодень, щоднини. 116

ПРИЙМЕННИКИ.. 116

У (в) – до, в – на. 116

Від – проти, на – проти. 117

Для, задля, на, про, під, до. 117

По, за, з, на. 118

При чи за?. 119

СПОЛУЧНИКИ.. 119

Аби, щоб (щоби), жеб (жеби) 119

Варто, тільки, тільки-но, як тільки. 120

І − й − та. 120

Як би не − хоч би як, який би не − хоч би який. 121

ЧАСТКИ.. 121

Ж, же, а, бо, но. 121

Лише, тільки, лиш, лишень. 121

Не то, не то – чи то, чи... 122

Не бійсь – надісь, мабуть, певно. 122

Ні-ні та й... – гляди та й... – коли-не-коли. 122

ВИГУКИ.. 123

Їй-право, далебі, справді, справді-бо, бігме, таки так. 123

Леле, лелечко, от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько) 123

Слава – браво – ура. 123

БАЖАННЯ ЛІТЕРАТОРА.. 124

СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ.. 127

ЩОБ ЯСКРАВО Й ТОЧНО.. 130

Міфи і реальність. 130

Спільно сіяти, спільно й полоти. 131

Задля ясності 136

Про одне внормоване непорозуміння. 142

Літера, за якою тужать. 145

ВАГОВИТІ ДРІБНИЦІ. 149

Непорозуміння з часом.. 149

Зустрічатися без зустрічі 150

Дивна граматика. 150

Крокування без кроків. 151

Користуватися без користі 152

Чи тільки ЛИШЕ?. 152

Не змушуйте МУСИТИ.. 153

Подібне без подібності 154

Недоречний ВИПАДОК і капосний РАЗ. 154

З чого лізти – зі шкіри чи зі шкури?. 155

Жах і страхіття. 155

Вибирати чи обирати?. 156

Наглість без зухвалості 157

Що саме робить каменяр?. 157

Де зберігати – на складі, в кладовій чи в коморі?. 157

Наносити й завдавати. 158

Коли рибалки їздять на рибалку. 158

Банкет чи бенкет?. 159

Без золота, без каменю, без хитрої мови. 159

Не туди птиця сіла. 160

Живописний малюнок і мальовничий краєвид. 161

Приймати чи сприймати?. 161

Чекати, ждати сподіватись, надіятися. 162

А як пити таку горілку?. 163

Бідна мета! 163

Покращити й поліпшити. 163

Професійний і професіональний. 164

Металолом, чи металобрухт, чи просто брухт?. 164

Первісний і первинний. 164

Полтавець чи полтавчанин, полтавка чи полтавчанка?. 165

ПІСЛЯСЛОВО.. 165

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Мова – така ж давня, як і свідомість, писав Карл Маркс, підкреслюючи цим органічну єдність свідомості людини й її мови. Вона, як і "безпосередня дійсність думки", як висловився Маркс, є воднораз і великим засобом спілкування людей, бо "виступає в цій функцїї для кожної людини тільки тому, що існує для інших".

Подібно до того, як мова кожної людини має індивідуальні риси – з багатою чи бідною лексикою, з уподобаними словами й зворотами, з простою чи складною будовою речення, так і мова цілого народу має свої виразні, тільки їй притаманні властивості, що позначаються не лише певними правилами сполучення звуків у слова й слів у речення, а вбирають у себе низку понять.

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою, засвоївши її змалку, вона користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід'ємна частка Батьківщини, голос свого народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі. З рідною мовою мають-бо зв'язок найдорожчі спогади про перше слово, почуте в колисці з материних уст, затишок батьківської хати, веселий гомін дитячого товариства й тихий шелест листя старої верби, під якою вперше зустрівся юнак із коханою дівчиною...

"Мова народу, – писав відомий російський педагог-демократ К. Ушинський у статті "Родное слово", – є найкращий, що ніколи не в'яне й вічно розвивається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється ввесь народ і вся його батьківщина; в ній перетворюється силою народного духу на думку, на картину й звук небо вітчизни, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й річки, її бурі й грози – ввесь той глибокий, сповнений думки й почуття голос рідної природи, який промовляє так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який висловлюється так яскраво в рідній пісні, в рідних мелодіях, у вустах народних поетів". Є мови більш й менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу, та наймиліша й найдорожча для людини – її рідна мова. Як просто й разом із тим зворушливо писав про це Тарас Шевченко:

Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя і, людини й зв'язує її з сучасниками, – в рідній мові чується голос предків, у ній відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу.

"Найбільше й найдорожче добро в кожного народу, – казав колись класик української літератури Панас Мирний, – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування". Цю думку розвиває в згаданій статті К. Ушинський: "Покоління народу проходять одне за одним, але наслідки життя кожного покоління лишаються в мові спадщиною нащадкам. До скарбниці рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя й пережитої радості, – одне слово, ввесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя".

А якої ваги надавав користуванню рідною мовою й дбанню за її чистоту класик російської літератури І. Тургенєв! Коли пішла чутка, що він став писати свої художні твори французькою мовою, І. Тургенєв спростував це в листі до С. Венгерова такими словами: "Я ніколи, жодного рядка в житті не написав не російською мовою; в противному разі я був би не художник, а просто паскуда. Як це можна писати чужою мовою, коли й своєю, рідною, ледве можеш дати собі раду з образами, думками тощо". В іншому листі І. Тургенєв писав: "Бережіть чистоту мови як святиню. Ніколи не вживайте іноземних слів. Російська мова – така багата й гнучка, що нам нема чого брати в тих, хто є біднішим за нас".

Українська поетеса-революціонерка Леся Українка дивилась на свою мову як на зброю:

Могутню визвольну силу бачив у рідному слові великий син українського народу Тарас Шевченко, пишучи:

Не дивно, що український народ ставився з такою пошаною, вірою й любов'ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в сумній минувшині, кажучи словами його найкращих представників, і за єдину зброю, й за єдину втіху. Цією мовою милувались також ті поодинокі іноземці, що побували на Україні й чули її співучу, мелодійну мову. Ось, приміром, як француз П'єр Шевальє в своій книжці "Історія війни козаків проти Польщі", виданій у Парижі 1663 р., характеризує українську мову козаків: "Вона – дуже ніжна й сповнена пестливих висловів та надзвичайно тонких зворотів". Німецький поет Фридріх Боденштедт у середині ХІХ ст. так захопивсь українськими народними піснями та історичними думами, що вивчив українську мову й переклав німецькою багато цих пісень і дум, видавши згодом антологію "Поетична Україна", в передмові до якої він піднесено писав про пісню й мову українського народу, вважаючи іх за досягнення народів усього світу. Відомий український і російський учений І. Срезневський сказав про українську мову: "Сила людей має переконання, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи вважить богемській щодо рясноти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами, обробленими гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича".

Славнозвісний російський артист Л. Собінов, приїхавши на гастролі 1926 р. до Харкова, де він співав у опері Вагнера партію Лоенгріна, записав таке своє враження від і української мови: "Коли я одержав переклад Лоенгріна українською мовою и тоді ж, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до лебедя, я мимоволі закричав: та це-бо звучить зовсім по-італійському: гарно, звучно, високо й поетично".

Можна було б наводити ще багато хвальних і піднесених висловів про українську мову діячів науки й мистецтва різних, близьких і далеких нам народів, та досить і цих, щоб бачити, як високо цінували вони нетлінний скарб українського народу, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й утиски, передавши нам у спадщину. Згадаймо наостанку ще слова полум'яного борця проти самодержавства й кріпацтва, революційного демократа М. Чернишевського: "...не якихось там двісті чи триста років, а бозна-скільки віків говоритимуть українською мовою люди, що живуть на Дніпрі й далі на захід; у такому разі існуватиме й українська література бозна-скільки віків..." З усього сказаного ми бачимо, що мова – це щось далеко більше за механічний зв'язок між людьми, це – відбиток свідомості людини, це – прояв її. З того, як говорить та чи та людина, можна уявити собі загальний розвиток цієї людини, її освіту й культурний рівень. Що культурнішою є людина, то розвиненішою є її мова, багатшою на лексичний запас, розмаїтішою епітетами, метафорами, влучними порівняннями, барвистішою вживанням прислів'їв, приказок і приповідок. У природі не буває людей, що визначились би високим інтелектом і водночас примітивною, як у первісного дикуна, мовою. І разом із тим, як часто подибуємо людей, байдужих і неохайних до своєї мови й до мови свого народу взагалі! Хіба не доводиться інколи чути: "Чи не однаково, як я говорю? Вправно чи недолуго – то байдуже, аби лиш інші зрозуміли мене, що я хотів сказати". Ні, не байдуже! Російський радянський письменник К. Паустовський писав: "Людина, байдужа до рідної мови, – дикун. Вона – шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього й майбутнього народу". Російський радянський письменник Ф. Гладков, який багато писав про чистоту й правильність російської мови, так висловився в одному, опублікованому після його смерті, листі: "Уся річ у тому, щоб оберігати свою мову від засмічення чужими словами й чужорідним вимовлянням. Треба твердо знати свою мову й любити прекрасне рідне мовлення. Не на честь російському літераторові виправдовуватись тим, що, мовляв, таке ось слово "побутує" в розмовній мові!.. Ну, досить. Закликаю вас боротись нещадно за чистоту рідної мови в усяких випадках". І наче перегукуючися з російським борцем за чистоту своєї мови, писав видатний український поет, учений і великий громадський діяч М. Рильський:

Боротьба за чистоту й високу мовну культуру – це боротьба за культуру взагалі. Дбати за очищення мови від усякого засмічення й за дальше піднесення її культурного рівня – це обов'язок усього українського суспільства, не кажучи вже про тих людей, що безпосередньо працюють над мовою – вчених-мовознавців, письменників, журналістів, дикторів, працівників редакцій і видавництв, викладачів рідної мови. Адже від мови наших підручників, газет, науково-популярної й художньої літератури багато залежить, чи мова мільйонів читачів удосконалюватиметься й збагачуватиметься, чи, – як іноді, на жаль, трапляється, – засмічуватиметься.

Мова – тонкий інструмент. В одних устах вона звучить із такою силою, що, кажучи словами І. Франка, "мов трубою, міліони зве з собою", в інших – тільки ріже слух, вона – мов те лушпиння без животворного зерна...

Якої великої ваги надавав наш народ у своїх приказках і повір'ях мові, людському слову! У народі вірили колись, що певним словом, яке мало хто й знає, можна скарби в землі знаходити, й хвороби та всякі недуги лікувати, й від лихої людини та звіра оборонитись. "Ласкавими словами й гадюк чарують", – каже одна українська приказка, а друга додає: "Слово – не стріла, а глибше ранить". "Гостре словечко коле сердечко", "Сказаного й сокирою не вирубаєш", "що вимовиш язиком, того не витягнеш волом", – запевняє народна мудрість. Та буває часом і таке, що могутній чинник дії на людський розум і серце обертається на ніщо, – тоді в народі кажуть: "Меле таке, що й купи не держиться", "Лепече, як той пустий млин", "Не тямить голова, що язик "лепече". І. Франко в одному вірші писав:

Однією й тією ж мовою, незважаючи на красу її чи немилозвучність, можна, виходить, і полову віяти, й святий вогонь викрешувати. Усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова.

Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів-мовників, це – не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всі, незалежно від того, працює людина розумово чи фізично.

Мова кожного народу не становить якоїсь відмежованої від сусідів, застиглої на віки вічні форми. Як живий організм, вона з часом зазнає певних змін підо впливом історичних, економічних і політичних чинників. Інколи це можна простежити протягом життя навіть одного покоління. Відмирають одні слова, а замість них постають нові; старішають морфологічні й синтаксичні конструкції, поступаючись перед новими, що більше відповідають вимогам часу; засвоюються лексичні елементи від сусідів, що зумовлюється політичними, економічними й культурними стосунками з ними; нові обставини життя, породжуючи нові поняття, жадають для них нового вислову; нарешті, соціальні зміни в побуті несуть із собою нові прислів'я, приказки й приповідки.

Тільки мертві мови, мови тих народів, що давно зійшли з історичної арени в небуття, наприклад, санскрит, латинь, старогрецька мова, лишаються незмінними. Утративши давно своє практично-побутове значення, вони не зазнають більше ні змін, ні розвитку, лишившись тільки лінгвістичними пам'ятками перейденої сивої давнини.

Змінюється й наша українська мова. Ніхто не скаже тепер на салют яса, як колись за козаччини ("Із дванадцяти штук гармат гримали, ясу воздавали". – Історична пісня); протягом кількох десятиріч майже зникло слово комірне, й хіба тільки старі люди тепер знають, що це означає плату за квартиру ("Чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш!" – М. Коцюбинський); нове покоління знає переважно слово квартплата.

А хіба не зазнає відповідних змін і близька до нашої мови російська? Безперечно, зазнає. Хто каже тепер у Росії замість свобода – вольность, яке набуло в сучасній російській мові іншого значеннєвого відтінку, ніж за О. Пушкіна, що вживав цього слова тільки в розумінні "свобода" ("И знамя вольности кровавой я подымаю на Петра!")? Не скажуть сучасною російською літературною мовою "печи пироги", як писав байкар І. Крилов "Беда, коль пироги начнет печи сапожник"), а тільки "печь пироги". Лайливе тепер російське сволочь означало за часів царя Петра I те, що нині росіяни звуть сводной командой. Навала й утеча військ Наполеона породили в російській мові слово шерамыжничать (канючити, випрошувати, старцювати) й шерамыжник (канюка, прошак, старець), що виникли від chere аmі (дорогий друже) – постійного звертання по їжу голодних наполеонівських вояків. Таке широко вживане в сучасній російській мові слово, як стушеваться (знітитися, зніяковіти), виявляється, є зовсім молоде: воно прижилось тільки в ХІХ ст.

Такі українські слова, як мрія або годинник, – теж молоді, їм нема ще й ста років. Вони ввійшли до усної мови з художньої літератури, яка, відповідаючи на вимоги часу, створила їх на ґрунті наявних уже в народній мові слів мріятися й година. Цікаво відзначити, що, коли з'явилося в нашій мові слово годинник із відповідним розрізненням – стінний або кишеньковий, стало зникати давнє слово дзиґарі, яке теж позначало годинник, але не кишеньковий, яких раніше взагалі не було, а стінний чи на вежі.

Отак, як і все живе на світі, змінюється й мова живого народу. Якщо порівняти кілька мов, між котрими лежить не тільки просторова відстань, а й певний історичний період, ми побачимо дивне явище: різні мови мають дуже схожі слова. Чи не є подібним українське слово мати не тільки до російського мать, а й до німецького Mutter чи французького mere? Безперечно, є! Ба навіть виявляє схожість із латинським mater, із старогрецьким meter і з староіндійським mata. Або візьмімо слово брат і порівняймо з німецьким Bruder, латинським frater і староіндійським bhrata – знов упадає в очі подібність між ними. Чи ці слова випадково заблукали до нашої мови з давніх часів і далеких місць, чи є в цьому явищі якась закономірність, зумовлена певними причинами? Не важко здогадатися, що схожість цих і багатьох інших слів, надто тих, які найперше виникли в ужитку людей, наприклад, назви близької рідні, продуктів харчування та ін., свідчить про спорідненість мов, про те, що індоєвропейські мови якоюсь мірою є сестри між собою, дарма що початки їхньої родинної близькості вкрито млою минулих тисячоліть. Що ближче стоять в етнічній і територіальній належності один до одного різні народи сучасності, то більше спільних рис мають і їхні мови, творячи мовні групи – слов'янські, романські, германські та ін. Але це не заважає мовним елементам одної сім'ї проходити до мов іншої, часом і дуже далекої. Свого часу до російської мови ввійшли татарські слова кнут, ярлык та ін.; ми, українці, кажемо слова кавун, тютюн, козак, бунчук, давно забувши, що ці слова прийшли до нас також від тюрків. Хтозна-коли осіли в нашій мові й прижилися, як свої слова, польські пан, хлопець, через польську мову зайшли до нас із німецької друкарня, папір, фарба, цукор. Часто народ, запозичивши чуже слово, переінакшує його на свою вподобу, зробивши з тюркського чапан українське жупан або українські цибуля, цегла з німецьких Zwiebel, Ziegel.

Історичне співжиття українського й російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах. Подібно до того, як до нашої мови зайшло багато російських слів, так і в російській мові трапляються слова, засвоєні з української мови. Усі ці девчата, делянка, стерня, хлебороб, неполадки, Курщина, Воронежчина тощо перенесено з українського ґрунту або в готовому вигляді, або трохи змінено, як, приміром, слово чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано старослов'янський префікс чрез.

Такі випадки взаємодії є цілком природні й неминучі за умов спілкування народів і не можуть викликати жодних заперечень, якщо певні слова чи словосполуки запроваджуються не штучно чи помилково, а виникають із вимог самого життя, осідаючи на стале підґрунтя мови іншого народу. Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик. Суржик не є й не може бути ознакою будь-якої культури, навпаки, він завжди відбиває некультурність частини людей, залишаючись породженням соціального й національного гноблення трудящих мас. Уже з цього видно, який непотрібний, ба й шкідливий є суржик за наших часів, коли підноситься загальна культура мас, коли маємо дбати про стирання різниці між розумовою й фізичною працею.

Мови відрізняються одна від одної не тільки словами (вище ми бачили, що є багато Спільних або схожих слів у різних мовах), а й словозміною, підпорядкуванням слів у реченні, побудовою речення, не кажучи вже про особливість ідіом, прислів'їв, приказок і приповідок, що так яскраво характеризують кожну мову, надаючи їй своїх неповторних барв і свого, ніде не підхопленого звучання.

Кожна мова має свій шлях розвитку, на якому позначились історичні події, пережиті її народом, географічні умови, серед яких живе цей народ, кліматичні особливості його території. Усе це створює ті властивості душевного складу народу, його національну психіку, що так виразно відбиваються в його мові. Візьмімо такий український вислів, як спати просто неба, й подивімось, як оце просто неба передається різними мовами. По-російському буде – под открытым небом, по-німецькому – unter freiem Ніmmеl (дослівно – під вільним небом), по-французькому – а la bеllе etoile (у дослівному перекладі – під прекрасними зорями). Маємо тут одне й те саме поняття, але як по-різному висловлює його кожна з чотирьох мов!

Для українця звучать цілком природно вислови спіймати облизня, накивати п'ятами, дуба дати, йому не треба напружувати свою думку, щоб зрозуміти, про що мовиться в цих, відомих йому змалку, ідіомах. А спробуйте лишень механічно перекласти їх російською мовою й гляньте, що з того вийде: поймать облизывание, накивать пятками, дуб дать... Дарма що всі слова тут росіянин знає, але йому важко буде збагнути, який зміст криється в цих звичайних словах, що відгонять йому якоюсь нісенітницею. У такому становищі опиняється й українець, коли йому доводиться часом читати нерозважно перелицьоване з російської од воріт поворіт, бенкет горою, кричати на всю іванівську, бо йому важко второпати, що в першій фразі мало бути завертай назад голоблі, в другій – бенкет на всю губу, а в третій – кричати на все горло (на всю пельку, на всі заставки, щодуху, щосили).

Ідіоми, як і прислів'я та приповідки, виникши в мові якогось народу на ґрунті історично-побутових обставин, не мандрують так легко, як слова, з мови в мову, а лишаються незайманими в одній своїй мові. Їх не можна дослівно перекладати, бо з цього, як ми бачили, виходить нісенітниця, – треба в кожній мові шукати відповідників, що, може, й відрізнятимуться словами, але матимуть аналогічне значення. Візьмімо українську ідіому накивати п'ятами. Вона виникла, мабуть, іще з тих далеких козацьких часів, коли запорожці заступали татарам дорогу на Україну. Не раз татарам доводилося, замість хапати живий товар, ясир, як вони казали, чи бранців, як називали полонених на Україні, тікати, діставши збройну відсіч від козацтва. Панічна втеча ворога, який із переляку так наддавав ходу, що тільки мигтіли його п'яти, дала підставу жартівливим козакам, які любили дотепний вислів, казати, що ворог накивав п'ятами. У далеко відмінних обставинах виникла в Росії ідіома задать стрекача, що є відповідником до згаданої української ідіоми. Слова в цих ідіомах, узятих із двох мов, – різні, а поняття – однакове.

Отак специфічні обставини життя народу створюють свої, характерні тільки для однієї мови, вислови, приказки, прислів'я, що разом з іншими нормативними чинниками зумовлюють дух цієї мови, її національну ориґінальність.

Дбайливе ставлення до розмаїтості, багатства рідної мови має привчити людину ставитись уважно й до мови іншого народу, прагнучи всіма силами не порушувати ні тут, ні там своєрідного звучання кожної мови, не стирати їхньої барвистості, не обмежувати їхніх невичерпних можливостей.

Однак і в межах одної мови ми раз у раз подибуємо різні слова, що означають одне поняття. З народних уст на Лівобережній Україні ми чуємо переважно дієслово ждати (Ждала, ждала козаченька та й плакати стала. – Народна пісня), а на Правобережжі чується переважно чекати { Два на третього не чекають. – Прислів'я). Часом одне й те саме слово по-різному вимовляється в деяких районах України, приміром, більшість українського народу вимовляє кінь, піп, але поліщуки, цебто українці з Полісся, кажуть куінь, пуіп або куонь, пуоп і т. ін. Що це? Масова помилка людей щодо своєї рідної мови? Ні, це – не помилка, а місцева особливість української діалектної мови. Адже мова кожного народу, який становить самостійну етнічну одиницю, поділяється на діалекти, що складаються з низки говірок.

Деякі діалекти, а надто говірки іноді дуже різняться між собою, тому люди одної національності, але різних територіальних діалектів важко розуміють одне одного; приміром, німцеві з Берліна нелегко збагнути німця, що спілкується за допомогою Plattdeutsch, цебто нижньонімецького діалекту; так само й українець із Полтавщини не все може добрати, що скаже йому українець із Гуцульщини або Лемківщини.

Українська мова поділяється на три діалектні групи: північну {поліську), південно-східну й південно-західну. Кожна діалектна група складається з говорів. Північна діалектна група поділяється на східнополіські, середньополіські й західнополіські говори; південно-східна група – на середньонаддніпрянські, слобожанські, східнополтавські, нижньонаддніпрянські й донецькі говори; південно-західна – на подільські, волинські, гуцульські, буковинсько-покутські, бойківські, лемківські, закарпатські, наддністрянські й надсянські говори.

У кожного народу на базі одного, переважно центрального, діалекту виникає літературна мова, що об'єднує всі ці мовні струмки в одне національне ціле, яке дає змогу легко порозумітися людям різних частин певної етнічної території.

На ґрунті середньонаддніпрянських говорів, поширених на Полтавщині (на захід від р. Псла), Черкащині (на схід від р. Гірського Тікичу), на півдні Київщини й на півночі Кіровоградщини, постала українська літературна мова. Українською мовою перекладено багато шедеврів російської й світової класики, цією мовою пишуть не тільки художні твори й публіцистичні статті, а й наукові праці з різних галузей знання.

Якими є стосунки між українською літературною мовою й діалектами? Виникнувши на основі центральних південно-східних говорів, наша літературна мова вбирала й далі вбирає все найкраще, що є в її діалектах. Увійшли до літературної мови такі, наприклад, слова з південно-західної діалектної групи, як відтак (дарма що є аналогічний вислів після того), ватра (багаття або вогнище). Таких прикладів можна навести чимало. Написані на основі говорів південно-західної діалектної групи твори Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника й М. Черемшини ввійшли до скарбниці української класичної літератури. Щоб відобразити місцевий колорит або дати мовну характеристику персонажів своїх творів, до діалектизмів звертались І. Франко, М. Коцюбинський, а Г. Хоткевич написав увесь роман "Камінна душа" гуцульською говіркою. Та це є лише літературний спосіб, щоб найяскравіше зобразити певну місцевість і її людей, і з цього аж ніяк не слід робити висновок, що діалектизмами можна безоглядно користуватися в поточному усному чи писемному вжитку. Надуживання діалектизмами призводить до засмічення мови й зниження її стилів. Єдина літературна мова є нормативом у культурному й науковому житті країни. Через школу, художню літературу, радіо, телебачення й пресу, через піднесення загального культурного рівня народних мас літературна мова нівелює й витискує діалектні риси.

Проте, як зазначалося вже, мова не є щось застигле на віки вічні, тому й далі триває впорядкування мовних норм, уточнення сумнівних моментів у вживанні різних слів, дослідження мовних явищ і формулювання правил підпорядкування слів та складання речень, далі відбувається словотворення.

Автор цієї книжки не ставить собі на меті навчити читача української мови, – для цього будуть потрібні інші видання. Книжку призначено для тих, хто не тільки володіє українською мовою, а й хоче запобігти помилковому слововживанню, перебороти лексичну розбіжність у визначенні однакових понять, позбутись того паралелізму в нашій мові, що не збагачує її, а обтяжує й ускладнює. У цій книжці принагідно розповідається про відомі морфологічні й синтаксичні норми, якими часто нехтують у поточному мовному вжитку, чи то забувши їх, чи недостатньо засвоївши колись. Головну увагу й найбільше місця в книжці приділено похибкам лексичного й фразеологічного характеру, на які раз у раз натрапляємо не тільки в живій розмові, а й на сторінках періодичних видань, ба й у наукових працях і в художніх творах.

У пошуках найкращого мовного еквівалента автор книжки намагався виходити не стільки з власних уподобань, скільки з традицій нашої мови, підпираючи свої пропозицїї щодо вживання певних слів чи висловів прикладами з української класичної літератури, фольклору й живого народного мовлення.

Щоб читачеві легше було орієнтуватися в книжці й знайти потрібну довідку, матеріал поділено за частинами мови, спочатку йдуть відмінювані, а потім невідмінювані частини. У кожному розділі, присвяченому певній частині мови, на першому місці викладено зауваження з морфології й синтаксису, а вже потім розглядається помилкове чи сумнівне вживання низки слів, розміщених за алфавітом.

Автор не претендує на всеохоплення, але з публікації частини розгляданого тут матеріалу в журналах "Жовтень" та "Україна" і в газеті "Літературна Україна", яка викликала багато відгуків-листів, автор побачив, що навіть у цьому невеликому обсязі книжка може якоюсь мірою задовольнити попит спраглого на таку лектуру читача.

Якщо читач і не знайде відповіді на багато питань, що ставить перед ним бажання піднести рівень культури власної мови, але, за прикладом цієї книжки, буде сам дошукуватись потрібної довідки в багатющій скарбниці нашої мовної спадщини, виявляючи тим любов і шану до мови свого народу, автор уважатиме, що він до певної міри виконав поставлене перед собою завдання: дати читачеві поштовх до роздуму, до дбайливого поводження зі своєю мовою, а значить – і до самовдосконалення в ній.

ІМЕННИКИ

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: