В двадцяту ніч місяця чжен року їмао записав сон

Десять років живу, а тебе вже нема,

І незліченні думи мої,

І не можу забути ніяк.

Від могили за тисячі лі,

Не знайти для печалі слова.

Не пізнаєш мене, як зустрінеш колись,

Пилом вкрите обличчя,

Скроні наче в снігу.

Ніч прийшла, сниться сон – знову в рідних місцях.

Під маленьким вікном,

Ти така ж, як була.

Стоїмо ми без слів,

Тільки сльози проклали стежки від очей.

Рік у рік серце крає картина одна:

Ясна місячна ніч,

Невеличка сосна на горбі.

Осінній дощ.

Дощ неначе зі сріблясто-сірого липкого павутиння плете легке мереживо, заплітаючи весь осінній світ. І небо темне, низьке, як стеля у старій квартирі, що заповнена павутинням. Купи сіро-білих хмар схожі на крейду, що шматками опадає зі стелі. Під цією старою стелею, що нависає, все надзвичайно похмуре і сумне. І тьмяно-зелені гранати, тутовник, виноградні лози вже не нагадують розпал квітучого літа, а зараз вони набрали вигляду руїн стародавнього Риму і під шелест дощу неспокійно туляться одне до одного, пригадуючи колишню славу. Трава стала печального жовто-бурого кольору, а на землі не знайти жодної свіжої квітки; за стіною гуртожитку рядок ніжних нарцисів похили свої голівки, як очі, наповнені краплями сліз, зітхають про свою нещасливу долю, було тільки два хороших сонячних дні, і знову прийшли ці отруйно задушливі дощі. Тільки біля кутка стіни на гілках османтуса вже з’явилися кілька жовтих, як дорогоцінне золото, ніжних бутонів, що обережно ховаються під блискучо зеленими овальними листочками, показуючи кілька нових паростків надії.

Дощ тихо-тихо падає, лише трохи чути легкий шелест. Будинок помаранчево-червоного кольору, як старий буддійський монах у яскравій рясі, схиливши голову, заплющив очі, під дощем здійснює ритуальне обмивання. Просякла вологою, червона цегла стала дратівливого кольору свинячої крові і контрастує з блискучо зеленими листочками османтуса, що росте під стіною. Сіра жаба стрибає у рідкій смердючій багнюці. Під сумним мереживом дощу тільки вона – єдина істота, що цілком задоволена життям. На її спині сіро-жовтий строкатий візерунок віддалено нагадує печальне небо, створюючи гармонію відтінків. Вона собі плюхає, підстрибуючи, з трав’яної нори на рідке болото, розбризкує темно-зелені кола на воді.

Дощ неначе зі сріблясто-сірого липкого павутиння плете легке мереживо, заплітаючи весь осінній світ.

Чжан Айлін, 1936 р.

Кохання.

Це справді було.

В одному селищі в заможній родині була дочка, народилася вродливою, багато хто приходив до них свататись, але все ніяк не могли домовитися. У той рік їй було тільки 15, весняним вечором стояла за воротами, рукою трималася за персикове дерево. Вона пам’ятає, що на ній була біла, як місячне сяйво, блузка. Молодий хлопець, який жив навпроти, зустрічався їй на вулиці, але ніколи до неї не звертався, йшов собі далі. Цього разу він, відійшовши недалеко, зупинився і тихо-тихо промовив: «Гей, ти ще тут?». Вона нічого не відповіла, і він нічого більше не сказав, постояли трохи і розійшлися собі.

Цим усе і скінчилося.

Пізніше цю дівчину родичі продали в інше село наложницею, потім її ще тричі перепродували, вона пройшла крізь численні небезпеки, а коли постаріла, то згадувала той випадок, часто розповідала про той весняний вечір, персикове дерево за воротами, про того хлопця.

Серед мільйонів людей цілком випадково ви зустрічаєте людину, у нескінченних роках, у безкрайній пустелі часу, і немає передчасного кроку, немає запізнілого кроку, а саме у потрібну мить, і що тут скажеш, лише маєте тихо запитати: «Гей, ти ще тут?».

Чжан Айлін.

[1] Струнні музичні інструменти.

[2] міра площі = 1/15 га

[3] Мова йде про Цао Чжи (192-232) третього сина Цао Цао.

[4] Назва даоського монастира.

[5] Озеро біля міста Ханьчжоу.

[6] Відома красуня періоду Чжаньго (475 –221 рр. до н. е.)

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: