Культ особи, вождизм передумови та наслідки

Культ особи (лат. — поклоніння, шанування) — безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в ієрархії політ, чи реліг. влади, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера. Теоретичною основою культу особи є волюнтаристський, погляд на історію, згідно з яким її хід визначається не об'єктивними законами, а волею видатних людей, переважно вождів (див. Вождизм). Найчастіше культ особи притаманний тоталітарним і авторитарним державам. Іноді його елементи простежуються і в дем. країнах (у Франції в період правління Шарля де Голя). Передумови культу особи політичних керівників на соціально-психологічному рівні починаються з їх сакралізації, обожнювання влади. Найдавніші початки його — в ідолопоклонстві первісних релігійних вірувань та культів. Суб'єктивною передумовою культу особи є також патріархальне сприйняття глави держави як «батька» однієї великої сім'ї, визнання держави із жорсткою ієрархічною, побудовою суспільства єдиною моделлю.

Ідейні джерела культу особи — в монополізації права на істину, в утвердженні «єдино вірної ідеології», творці якої наділяються якостями пророків та ясновидців. Культ особи нетерпимий до будь-якого опору, він створює тотальну систему особистої залежності, немовби паралізуючи масову свідомість, породжує у населення віру у всемогутність керівництва, страх перед ним, узаконює будь-яке беззаконня, формує у мас рабську покірність та угодовську поведінку, що досягається їх систематичною ідеологічною обробкою

109 Суб'єкт (від лат. subjectus - той, що лежить знизу, перебуває в основі) - носій діяльності, джерело активності, спрямований на об'єкт.

Хто конкретно може бути суб'єктом історії? людство; соціальні групи (народ, нації, класи, колективи); особистість.

Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб'єктом суспільства - окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, народність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначно: Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж - на їх межі в єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх сплетіння і породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії.

110. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація.

Рід — доісторична і ранньоісторична суспільно-організаційна спільнота, стадія еволюції Етносу, до якої належали кровно пов'язані нащадки одного предка.

Рід оселювався в одному місці, мав спільну власність і спільне господарство, разом дбав про харчування своїх членів, управляючи ріллю, годуючи худобу, полюючи на звірів і ловлячи рибу; у замкненому колі роду вироблялося здебільшого все потрібне для прожитку знаряддя. Крім господарських, рід виконував ще суспільні функції, охороняючи своїх членів перед чужинцями та підтримуючи згоду поміж членами роду.

Пле́м'я (старослав. язик, грецьке ethnos, євр.גוי‎ гой, мн. גויים гоїм) — тип етнічної спільноти людей, що об'єднані спільним походженням, мовою, вірою і звичаями, історичний тип етнічної спільноти, стадія еволюції Етносу, що ґрунтується на родових взаєминах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за територією, мовою, культурою, організацією життєдіяльності. Плем'я виникає одночасно з родом, Плем'я утворюється на основі родів, що мають спільне походження й ґрунтується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, що об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, що складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Характерними рисами раннього Племені є: наявність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога співплеменців, що виражається, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, племінна самосвідомість, традиції, самоназва тощо.

Плем'я утворюється на основі родів, що мають спільне походження і ґрунтується на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, що об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я.

Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т. д. Для стійкішого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування.

Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

Спільність походження, Спільність мови, Спільність культури, Спільність релігії, Волюнтаристський підхід -Деякі ідеї нації підкреслюють не об'єктивні характеристики, але вибір суспільства.

111 Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності. Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб'єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття "суб'єкт історичного процесу", ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують "суб'єкта". По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб'єктом історичного процесу.

Нація як соціальний феномен

Нація (лат. natio – плем'я, народ) – різновид етносу, форма спільності людей, що історично склалася.

Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення поняття "нація". Є десятки, якщо не сотні, визначень нації. Це можна пояснити складністю цього соціального феномену, його різнобарвністю, а також тим, що він постійно змінюється, розвивається відповідно до умов соціальної трансформації. Це вельми складний організм, що фактично перебуває в безкінечній динаміці. Так, наприклад, довгий час більшість фахівців основною ознакою нації вважали спільність економічного життя. Сьогодні більша увага приділяється "національному характеру".

Зародження і розвиток капіталістичних відносин привело до появи націй. Нація — неминучий продукт і неминуча форма буржуазної епохи капіталістичного розвитку. Вони утворюються шляхом об'єднання різних народностей на базі руйнування феодального ладу, формування капіталістичного виробництва, що вимагало глибокого поділу праці, широких і міцних економічних зв'язків, розширеного і єдиного ринку і т.д. Через те, що зародження і розвиток капіталістичних відносин в різних країнах світу відрізняється великою нерівномірністю, то і процес формування націй теж проходить нерівномірно

Природньо, нація — соціально-історичне явище виникає в період ліквідації феодалізму і розвитку капіталістичних відносин, коли зміцнюються економічні зв'язки між окремими регіонами і складається загальнонаціональний ринок. Важливу роль в консолідації нації відіграє держава, хоча наявність державності не обов'язкова ознака нації. Нація — історично утворена форма спільності людей, яка приходить на зміну народності. Нації властива перш за все спільність умов життя, тобто економічних, спільність території, спільність мови, відомих рис психології (свідомість, інтереси, національний менталітет і т.д.), національний склад характеру, що проявляється в особливостях своєрідності культури і побуту. Приналежність до однієї нації об'єднує людей. Однак національна спільність не усуває соціальних відмінностей всередині нації.

Один з представників сучасної Європейської марксистської думки Е. Хобзмам, відомий своєю працею "Нація і націоналізм" та редагуванням збірки "Винайдення традицій" робить основний акцент в питанні виникнення націй на економічному розвиткові та класових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному рівні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних чинників. В його концепції до появи нації існує етнос. З цього етносу з часом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе з минулого і які складають основу майбутньої національної ідентичності.

Інша група дослідників поєднує у своїх концепціях зміни в економічній системі суспільства з культурними змінами, що у сукупності впливають на етнічні процеси, створюючи для них належний грунт. Найбільш відомий з них англійський вчений Е. Геллнер, якому належить праця "Нація і націоналізм". Він виділяє два типи суспільства: аграрне та індустріальне. В аграрному суспільстві античної і феодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна множинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем зчепленості людей в ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, не може породити таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до індустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну стабільність, появу розгалудженої системи освіти, внаслідок чого поволі формується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства. Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає національною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства, а згодом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали на підставі ідей націоналізму.

тже, і для концепції Геллнера характерна двоїстість і певна суперечливість. З одного боку, ним визнається, що поява націй спричинена умовами соціально-економічного характеру при трансформації аграрного суспільства в індустріальне. З другого ж, нації є штучним утворенням людських переконань, лояльностей і солідарностей.

Інший соціолог Б. Андерсон поділяє погляди Геллнера щодо вагомості культури в формуванні нації. Нація може бути сформована лише тоді, коли винайшли друкарство і з'являється можливість видати і масово розповсюдити книги. Саме це творить грунт для формування нової національної культури, яка є передумовою появи націй. Отже, Андерсон визнає інтегруючу роль культури, але дивиться на це явище не як на результат економічних зрушень, а як на культурне явище.

Французький вчений Е. Ренан націю визнає як спільноту, згуртовану волею та бажанням людей належати до неї, що є окремим суб'єктом історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Отже, нація тут виступає як спільнота, об'єднана стихійною волею, в основі якої лежить прагнення політичної самостійності, усвідомлення себе як активного діючого суб'єкта історичного процесу.

Існують спроби і синтезованого підходу до питання націй, зокрема думка соціолога Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти. Саме об'єднання різних підходів до етнічних утворень дозволить аналізувати ці феномени в усій їх складності та в процесі історичного розвитку.

112 Націона́льні ру́хи — суспільні або народні рухи, що мають на меті звільнення певної національності від панування іноземців, політичне об'єднання окремих частин нації, розробленої між кількома державами, збереження національної ідентичності, власної мови та культури тощо.

Особливістю всіх національних революцій є наявність сильного, харизматичного національного лідера або групи лідерів, від особистих якостей в значній мірі залежить успіх революції.

Важливим чинником національної революції є те міжнародне становище, в якому відбувається революція. При відсутності зацікавленості в існуванні нової або відновленої незалежної держави з боку впливових держав світу національна революція приречена на поразку.

У національно-визвольній боротьбі можна виділити два напрями: демократичний і тоталітарний. Через об'єктивні обставини у 20-30-ті роки домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були комуністичні і націоналістичні партії. Це пояснюється загальною тенденцією 30-х років до авторитаризму, прикладом Німеччини та впливом ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної держави. Західні держави були одночасно і колоніальними імперіями.

113 Роль народних мас і класів в історії— одна з гол. проблем історичного матеріалізму. Основоположники марксизму-ленінізму, створивши вчення про Р. н. м. і о. в і., розв'язали проблему співвідношення істор. необхідності і свідомої діяльності людей, пояснили істор. роль діяльності нар. мас. Вони довели, що народ є гол. суб'єктом істор. руху, найважливішим фактором сусп. розвитку. Нар. маси відіграють вирішальну роль у всіх сферах суспільного життя — матеріальній, суспільно-політ., духовній. Виробнича діяльність нар. мас — основа зміни екон. відносин, а отже й зміни суспільно-економічних формацій. Революц. боротьба нар. мас розв'язує докорінні суперечності сусп. ладу, забезпечує сусп. прогрес. В духовній сфері вирішальна роль нар. мас виявляється як опосередковано (створення умов для творчості діячів культури), так і безпосередньо (створення мови, етнографічно фольклорна творчість, поповнення лав діячів науки і культури тощо). З розвитком суспільства, в процесі класової боротьби свідомість і організованість нар. мас, а разом з тим і їхня роль у суспільстві зростають. Довівши це, К. Маркс встановив об'єктивний закон неухильного підвищення ролі нар. мас в історії. Якісно змінюється роль нар. мас в епоху соціалістичних революцій, будівництва соціалізму і комунізму. За соціалізму нар. маси вперше в історії стають свідомими творцями свого життя. На етапі зрілого соціалізму їхня істор. творчість набирає небачених раніше масштабів, набуває якісно нових характеристик. Діяльність нар. мас як творця і гол. суб'єкта історії відбувається в безпосередньому зв'язку з діяльністю класів, насамперед робітничого класу, партій, вождів і видатних осіб, які очолюють маси. Діяльність особи — необхідний елемент істор. процесу. Роль особи в історії визначається тим, якою мірою її діяльність відображує істор. необхідність, виражає життєві інтереси певних класів. У зв'язку з цим особа може відігравати як прогресивну, так і реакційну роль в історії, прискорювати або гальмувати розвиток суспільства. Особливо велика роль тих діячів, які виражають інтереси трудящих, очолюють їхню боротьбу за соціальне й нац. визволення, тобто відображають прогресивні тенденції істор. руху. Сила вождів світового пролетаріату полягає саме в нерозривному зв'язку з боротьбою трудящих, з діяльністю рсбітн. класу, комуністичних і робітн. партій. Марксизм-ленінізм, з'ясовуючи Р. н. м. і о. в і., рішуче відкидає як культ особи, так і анархістське заперечення ролі вождів і авторитетів, піддає критиці сучас. бурж. ідеалістичні концепції (еліти теорію, "масового суспільства теорію" тощо).

- Отже, класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною.

Отже, класова боротьба відігравала в минулому і обмежену конструктивну роль, і була "демонічною силою історії", чинником її регресу. Вона вичерпала себе, і досвід XX ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький — це лише історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві. Тим більше тепер, коли людство не може дозволити собі "великих революцій". Нарешті, апологетика класової боротьби суперечить реаліям суспільного розвитку XX ст. — у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає.

114 Голос народу - голос божий?!?!?!

Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного", тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етно-соціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Розуміння народу як суб'єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як "живу особу" історії та з думки Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії". Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна — людська — від них не залежать.

У соціальній філософії історично склалися і існують зараз різні розуміння ролі народних мас в історії.

У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб'єкта історії.Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обгрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.

Народ — вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці "каштани з вогню"? І тут згадуються гегелівська "іронія історії" та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє "втілення" у період сталінізму тощо).

Як свідчить історія, маси народу в жодній країні не брали діяльної, самостійної участі в історії. Наприклад, в роки англійської буржуазної революції армія О.Кромвеля, що вирішувала долю народу, становила близько 1% всього населення; у французькій революції на час її максимальної активності виступало не більше 2—3% народу; в американській революції, за даними дослідників, брало участь (або підтримувало її) менше 10% усього народу. Приклади інших політичних подій можуть також підтвердити ці цифри.

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ — творець усіх духовних цінностей, її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного "фільтра", сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".

1. Аристократичний варіант ( І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле-Дерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що народ — аморфна і безлика маса, яка складається Із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.

Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають ц як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем"

3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після Другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.

Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.

Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. Не погоджуючись повною мірою з жодною з них, автори вважають, що народ завжди був і є творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час доленосних подій народ спочатку може "мовчати", а потім брати на себе весь тягар соціально-економічних перетворень суспільства.

Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

115. Людина розумілася як справжній суб‘єкт історії. Маркс зазначав, що історію творять люди при обставинах які від них не залежать. Суспільне буття в кінцевому разі визначає суспільну свідомість. Ця теза постане як обгрунтована, якщо розглядати суспільне буття як більш загальну, ніж суспільна свідомість реальність, осекількі сама суспільна свфідомість є часткою цієї реальності. Як зазначалося, у центрі їхньої уваги було розкриття соціально-діяльної сутності людини. Маркс і Енгельс виходили з того, що зрозуміти будь-яке явище, процес можна найповніше тільки виходячи з аналізу найвищого рівня його розвитку. Це дозволяє розцінити і здійснену логіку історичного процесу, і альтернативні його можливості, що не реалізувалися в дійсність. А через те, що найвище розвиненою у навколишній дійсності є людина, то для визначення свого ставлення до неї їм необхідно було звернутися до з´ясування сутності людини, а звідси — до сутності світу, їхнього взаємозв´язку, до вирішення питання про місце людини у світі, ставлення до нього, про можливості його пізнання і перетворення, про граничні основи буття світу і людини, а також питання про загальну структуру світу (як він улаштований: сукупність явищ чи взаємозалежне ціле) і стану, у якому людина і світ перебувають (у стані руху, розвитку чи спокою)

116 Цивіліза́ція — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамід, муміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація, Буддистська та ін.).

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними, і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.

Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо 1756 року. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості. Поняття «цивілізація» близьке до поняття «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також «держава». Але вже етимологічний підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект. Історично цивілізація приходить на зміну «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації. Інший відтінок значення поняття «цивілізація» дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурнимутворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури. Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося проте, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. В гітлерівській Німеччині при зовнішніх прикметах цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже «душогубки» і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж «плоди цивілізації». Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. У вихідному значенні латинський термін "civilis" перекладається як "громадський" та "міський". За Морганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла природних схованок (печер, гротів та ін.), оперування примітивними кам'яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося => родовою організацією життя, використанням вогню, прирученням тварин, елементарним землеробством, побудовою житла та виготовленням глиняного посуду. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім "ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма.

Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

117 Свобо́да — можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи, неволі, рабству. Свобода є одним з проявів випадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). У цьому значенні, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».

Свобода є фундаментальною характеристикою людського існування, оскільки свобода не те, чим володіють люди, а те, чим вони є за своєю суттю. Як універсальна характеристика людського буття, свобода стосується здатності людини обирати своє буття та керувати ним і безпосередньо пов'язана з відчуттям залежності, відчуження та відповідальності.

Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю І суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій - індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Особливого значення набуває відповідальність за певну діяльність у перехідних суспільствах, що перебувають у стані максимальної нестійкості, коли бодай найменші флуктуації (ними в даному разі можуть бути дії однієї особистості) можуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.

Свобода і відповідальність - нероздільні поняття. Свобода неможлива без відповідальності і обов'язку людини перед світом, у якому вона існує. Відповідальність-це неминуча ціна свободи, плата за неї.

118 Історія (від дав.-гр. ἱστορία — оповідь, переказ про відоме, досліджене минуле[1]) — наука, яка займається вивченням минулого людства, покладаючись при цьому на письмові та матеріальні свідчення минулих подій.

Із усіх відомих історичних «фактів» лише незначна кількість може бути повною мірою перевірена і підтверджена. Більшість науковців, які займаються вивченням історичних документів, погоджуються, що сучасний погляд на життя в той чи інший спосіб впливає на нашу інтерпретацію та бачення минулого. Тому на одну й ту саму історичну подію може існувати декілька різних точок зору, кожна з яких є по-своєму цінною.

Все ж, найціннішими є ті погляди та дослідження, які ґрунтуються на першоджерелах — документах, створених під час або невдовзі після подій, що вивчаються.

Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.

[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану.

Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалася на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: