Філософія історії Арістотеля 6 страница

Саме релігійний компонент дає змогу зберегти "чуття міри" в історіософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимізму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу. Ця концепція одночасно чужа безнадійному песимізмові, оскільки надихається вірою в те, що історія - це не хаотичний потік подій, а є рухом людства до здійснення вищої правди. Зрештою, через віру В. Липинський шукає чинники, що об'єднують представників різних груп і конфесій в органічну національну спільноту.

81. В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного.

Суб'єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження - народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи.

Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами.

Грушевський виступає в ній як один із засновників і прихильників української ідеї. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ, у М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду,тоді як держава – це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії.

Головною метою наукової творчості М. Грушевського була історія України.в Х1Х ст. панувала великоруська теорія М. Погодіна та його послідовників, яка стверджувала, що Київську Русь створили великоруські племена, які після монголо-татарського розгрому відійшли на північний схід, а їх місце у другій половині ХШ і Х1У ст. зайняли українці, які прийшли з Прикарпаття. М. Грушевський виступив зі спростуванням цієї теорії. На його думку, якщо й хтось "відійшов" на північний схід, то це заможні класи. Звідси його ідея безкласової природи української нації. В своїй першій великій праці "Історія Київської землі" він писав, що багатії сильно страждали від татар і це сприяло демократизації суспільства. Демократичність української народності таким чином пов'язана з історичними обставинами, в яких опинилися землероби південної Русі.

М. Грушевський також рішуче відкидав ідею державного запозичення, відображену в літописній версії, що панувала з ХУП століття. Він вважав, що слов'яни мали достатньо своїх князів і запрошувати варязьких не мали підстав. М. Грушевський першим серед істориків став утверджувати давність української культури з часів Київської Русі і неперервність українського державного життя. Це життя розвивалося від Київської Русі через Галицько-Волинську і Литовсько-Руську державу до Гетьманщини. Опинившись між Ордою, Литвою і Польщею, українці створили козацтво. В другій половині ХУ1 століття, за М. Грушевським, козацтво здобуває авторитет серед українського населення і стає національною політичною силою. Вона стає фактично державною структурою України, яку в ХУП столітті змушена визнавати і Польща. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького лише виявила основний напрямок розвитку України до самостійної держави. М. Грушевський доводив, що за Переяславською угодою Україна мала широкі автономні права, внутрішню самостійність. Разом з тим він також вважав, що вже за часи Б. Хмельницького російський монарх сприймав Україну як частину свого царства. Саме тому українська автономія все більше обмежувалась царським урядом, а закінчилося все тим, що українці мовчки прийняли скасування старого устрою.

У своїх дослідженнях М. Грушевський спирався на традиції радикального українського народництва, що наслідувалися від М. Костомарова, В. Антоновича та М. Драгоманова. Він створив власну історіософську концепцію, в якій показав, що український народ має свою культуру, мову, історію.-Саме народ М. Грушевський вважав єдиним "героєм історії". Це головне положення історіософської концепції М. Грушевського. Він вважав, що суб'єктом історичного поступу є народ. Тому предметом історичного дослідження мають бути не видатні особи, не держава, а саме народ.

82. Термін "ноосфера" (гр. ноо- розум; сфера- куля) набуває поширення у філософії наприкінці 20-х років XX ст. завдяки працям французьких вчених П.Тейяра де Шардена та Е.Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, які читались у Сорбоні В.Вернадським у 1922 році.

В чому полягає сутність ноосферної концепції? В.Вернадський вперше звернув увагу на те, що з часів становлення людини в енергетиці біосфери починає діяти нова сила - розум людини та спрямована й організована її воля. Розум виступає як доповнення системи природи, як мислячий орган біосфери, як природне завершення розвитку живого. Розум не можна розчинити в біосфері. Він не вписується ні в фізико-хімічну, ні в біологічну картину світу. Розум - це сила космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, ні на що не подібну оболонку. Ця ідеальна, "мисляча" оболонка й отримує назву "ноосфера".

Всупереч притаманному для новоєвропейської філософії переконанню, що людська діяльність визначається й зумовлюється розумом та критеріями логічності, в концепції ноосфери стверджується погляд, згідно з яким розвиток природи, планетарна еволюція Землі підводить до необхідності раціонально усвідомити взаємодію людини й світу. Природна і соціальна функція Розуму перетворює його на універсальний феномен зв'язку Людини і Всесвіту.

Оцінюючи роль, людського розуму В.Вернадський формулює такі висновки:

а) розум здатний репрезентувати творчі самоорганізаційні засади
Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати конструктивну
функцію біосфери;

б) він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію;

в) завдяки Розумові культурна біохімічна енергія реалізується вже
не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну,
виробничу силу науки та праці;

г) в результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною
силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.

Концепція В.Вернадського несе істотний соціально-етичний зміст. Згідно з ідеєю ноосфери людина усвідомлює власну відповідальність за збереження життя на Землі.

Ноосферна етика пройнята ідеалом гуманізму, вірою в силу людства, його можливість розв'язувати глобальні проблеми, що виникають на шляху всесвітнього поступу. Зародившись на планеті, ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу. Тим самим повсякчас зростає залежність природи, космосу від розумності взаємодії людини зі світом Запорукою цьому, на думку В.Вернадського, повинно стати ствердження глобальних ("всесвітніх") демократичних суспільних відносин і зміцнення союзу праці, розуму і наукової думки людства, що вільно й морально розвивається.

У зв'язку з цим важливою є організація "правильного життя" людства, що можлива за умови, по-перше, максимального розмноження людства, бо це сприятиме розвиткові "енергії людської культури"; по-друге, набуття свободи мислячою людиною. Діяльність цієї вільної людини буде скеровуватися настановами "особистої етики", що передбачає усвідомлену відповідальність кожного за долю планети. Носієм цієї "особистої етики", на думку В.Вернадського, може стати лише людина нового типу, яка прийде на зміну сучасній людині Вчений мріяв про той час, коли постане суспільство, яке складатиметься з особистостей, поведінка яких буде мірилом екологічності, гуманного ставлення до планетної екосистеми та до населеного космосу.

83 (приблизно) Більшість авторів прагнуть поглянути на Україну як на оригінальну культурно-історичну одиницю – зону контакту (протистояння і асиміляції) кількох цивілізацій. Древні і середньовічні цивілізації, поширені на українських теренах, належали до двох типів культур – осілої і кочової, землеробської і скотарської, що формувалися з IV тис. до н.е. На початку н.е. співіснування цих культур набрало форму співжиття, а також і протистояння християнської і поганської, а згодом – мусульманської цивілізацій. З XVI-XVIII ст. на українських землях додатково розгортається ще взаємозбагачувальне суперництво західноєвропейської (католицько-протестантської), або атлантичної, та євразійської (російсько-православної) цивілізацій.

Становлення цивілізаційних систем планети проходило протягом століть, кожна з них на початкових етапах формування містила характерні риси багатьох інших. При цьому український культурно-національний тип, будучи розділеним між кількома названими утвореннями, виявився носієм певних ознак різнохарактерних цивілізацій. Історія України, таким чином, надає чудовий матеріал для порівняльного аналізу процесів взаємопроникнення ряду світових цивілізацій.

Головна мета навчального посібника полягає в збагаченні студентів певним комплексом знань з соціально-політичної, економічної й культурної історії нашої Вітчизни. Значна увага зосереджена на історіософському осмисленні історичного минулого України; на специфіці етнополітичного процесу та взаєминах чисельних етносів України; на особливостях розвитку політико-правової структури українського суспільства, державного та адміністративно-територіального устрою, політичних режимів, їх внутрішньої та зовнішньої політики; на політичних і культурних процесах, ролі в них політичних партій, громадських рухів, лідерів нації; на політичних ідеологіях та інших формах свідомості народу; на визначальних тенденціях розвитку релігії, освіти, мистецтва, науки і техніки. На підставі цих знань передбачається пізнання закономірностей розвитку України в конкретних історичних епохах.

84(2вар) Основи російської релігійної філософії заклав видатний російський мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853 -1900). Син відомого історика Сергія Михайловича Соловйова, він навчався в Московському університеті і духовній академії. Після захисту докторської дисертації деякий час працював професором в університетах обох столиць, але після публічного захисту учасників убивства Олександра II вимушений був піти у відставку і до кінця життя займатися філософією і публіцистикою. Перше уявлення про його філософську систему можна скласти уже за назвами основних творів: "Виправдання добра" (1897); "Теоретична філософія" (1899); "Життєва драма Платона" (1898); "Смисл любові" (1894) та ін.

Центральна ідея філософії Соловйова - ідея всеєдності. У своїй філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і богослов'я надасть можливість створення "цілісного знання", яке через "цілісне суспільство" приведе до "цілісного життя". Цілісне життя встановить живу й істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана світова душа, або Софія. Звідси виникає "вільна теократія", котра, за Соловйовим, повинна бути створеною на основі об'єднаного християнства в церковно-монархічній державі. Етика її громадян має базуватися на основі загальних моральних цінностей "абсолютного добра", поширених свого часу Христом.

Ще одним представником цього напряму є Микола Бердяєв (1874- 1948). Коло його інтересів зосереджується на питанні пошуку засобів духовного оновлення та самоідентифікації суспільства і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналізму. Джерелом філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на містичному світосприйнятті. Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість особистісного, історичного та соціального буття в Бозі, примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода. Свої погляди він виклав у працях: "Філософія свободи" (1911), "Смисл творчості" (1916), "Смисл історії" (1923) та ін.

Важливий вклад у розвиток російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Микола Лоський (1870-1965), Павло Флоренський (1882-1937), Семен Франк (1877-1950), Лев Карсавін (1882-1952), Іван Ільїн (1882 - 1954), Олексій Лосев (1893 - 1988) та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх єднає інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральності, пошук змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідей всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії вони вбачали у формуванні теорії про світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду.

М.Бердяєва. Він почав інтерпретувати історію як процес дедалі більш повного розкриття добра, і зла. Його погляд на історію мав виразно есхатологічний характер

85 Рушійні сили історії — чинники, здатні істотно вплинути на перебіг історичних подій.

Починаючи з Арістотеля, уявлення про силу поширюється за межі пояснення фізичних явищ, виникають поняття життєвої сили, душевної сили, сили духу, сили історії, які в сукупності утворюють динамічну картину світу. Розуміння рушійних сил історії змінюється залежно від тієї чи тієї світоглядної філософськоісторичної системи.

Так, у теологічній філософії історії рушійні сили історії вважаються провидіння, рішення, замисел Божий; у метафізичній — трансцендентальна закономірність чи доля, в ідеалістичній — ідеї, духовне життя людини; в натуралістичній — природа людини, її прагнення, пристрасті, а також її середовище; в матеріалістичноекономічній — виробничі, господарські, економічні відносини тощо.

Яскраву картину рушійних сил історії зобразив у своїх соціальнополітичних працях Гегель, показавши хитросплетіння потреб, інтересів, цінностей, цілей людей у загальноісторичному процесі. У соціальній філософії марксизму як рушійні сили історії (поряд із абсолютизацією ролі класів і класової боротьби) розглядаються суспільні суперечності, виробничі відносини, соціальні революції, потреби, інтереси, наука, ідеальні прагнення.

86. умови чинники та фактори історії Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи

можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником

історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так,

французький філософ і соціолог Ш.Л.Монтеск’є (1689—1755) вважав, що

географічне середовище, а точніше клімат визначає хід історії. Надто

суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні

дають поштовх до дій. Російський географ Л.І.Мечников звертав увагу на

те, що в історії поступово виходять на перший план спочатку річкові,

потім — морські, а потім океанічні цивілізації. Немає сенсу заперечувати

вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу й

на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тобто їх

вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому

його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина

здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.

Отже, розглядаючи далі питання про суб’єкт та чинники історії, ми

повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської

діяльності, якщо все, що відбувається в історії, проходить через

діяльність та постає її результатами? Досить очевидною є залежність

діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від

характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні

установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу,

винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для

останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та

вдосконалюється.

5та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять

на перший план.

Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від

психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В

останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії,

як національний характер, менталітет народу і т. ін. Порівнюють між

собою стереотипи поведінки людини східних та західних цивілізаційних

типів, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів

та людей почуття. Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати,

які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше

треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування

між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість

збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і

вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльност ьності

людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме

тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі

історії (Дж.Бруно, Ф.Бекон, І.Франко). Деякі сучасні філософи (К.Ясперс,

Ж.Еллюль, Ж.-П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та

раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяльності.

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає

волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати

людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. За всіх інших умов

саме волевиявлення досить часто відіграє вирішальну роль в історичних

подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових

орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття

безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має

відбутися.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на

активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або

навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти

умови, чинники та фактори певних (в даному випадку –

соціально-історичних) процесів. Умови – це пасивна сторона їх

здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи

самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що

має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами

називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками,

стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.

87 Матеріалістичне розуміння історії спирається на об’єктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб’єктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об’єктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв’язків знаходиться система матеріальних відносин.

Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини? Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.

Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний зв’язок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати суб’єктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства.

Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи – і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, – закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони пов’язані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.

“прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства – природної, соціальної, політичної, етносоціальної та духовної є економічна сфера життєдіяльності, матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільства.

Важливою стороною розвитку функціонування суспільства є духовне життя. Воно може бути змістовним, внаслідок чого виникає сприятлива духовна атмосфера життя людей, хороший морально-психологічний клімат. Воно ж може бути бідним і невиразним, а інколи у ньому панує справжня бездуховність. А в змісті духовного життя суспільства виявляється його справжня людська сутність, адже духовне притаманне лише людині, виділяє й підносить її над світом.

88(&) антична філософія про долю

Доля – філософсько-міфологічна персоніфікація, що моделює суб'єкта сакральної подієвості життя індивіда. Констатується в контексті культурної домінанти детермінізму, зрозумілого як примусову каузальність, допускаючи наявність зовнішньої детермінанти будь-якого процесу, артикульованій у традиційній культурі як суб'єкта відповідної дії «заподіяння».

Констатуються аксіологічні протилежні версти інтерпретації долі у рамках семантики. Відзначимо, що семантика це відношення між знаками і їхніми об'єктами. У рамках однієї їх них остання розуміється як фатум (доля), зовнішньо стосовно індивіда. В іншій інтерпретації зовнішньо стосовно долі детермінантою виступає сам об'єкт - доля мислиться як продукт свідомого її творення: від архаїчних представників, відбитих у численних прислів'ях типу «посієш учинок – пожнеш звичку – посієш характер – пожнеш долю», характерних практично для усіх без винятку національних культур, до марксистського «людина - творець і хазяїн своєї долі».

Крапкою семантичного зіткнення двох названих версій трактування долі виступає ідея про необхідність гідного виконання приречення: від давньогрецької презумпції виконання долі до протестантської концепції «заклику».

Рефлексивне осмислення поняття доля, зіграло роль у формуванні стилю мислення західного зразка. Так, найдавнішим античним образом, виступає образ „мойри” (грец.moira – частина, наділ, жереб, - від moirao – розділити і metromai – одержувати по жеребі), що відповідає прийнятої в умовах неписаного закону практиці розподілу земельних наділів і інших благ за допомогою жеребкування, чий результат обумовлений тим – що ні в якій мірі не підвладно людині.

Доля виступає в даному контексті як нічим не обумовлене приречення, що абсолютно об'єктивно і не тільки байдуже у своїх проявленнях стосовно людей, але і не допускає аплікації на нього людських аксіологічних мірок. На прикладі, стосовно до конкретного людського існування доля – мойра виступає в якості „айси” (грец.aisa – частка, доля): якщо мойра конституюється в античній культурі як персоніфікація об'єктивної космічної долі, то айса – як безособове позначення долі, що випадає на частку індивідові в результаті реалізації його права на участь у життєвому жеребкуванні. Реалізація визначеної мойрою долі, конкретизованої стосовно до індивіду в якості айси, забезпечується відповідно до античної міфології, за допомогою інституту Эриній – чудовиська, до функції яких входили підтримка загальної закономірності і покарання тих, хто намагався порушити її хід невиконанням свого приречення.

Разом з тим, античне розуміння айси не позбавлене і такого виміру, як його іманентність індивідуальному існуванню: саме „етос” індивіда як сукупність атрибутивних для нього якостей, що робить його саме цим суб'єктом, виступає в якості „даймона” його долі. З погляду античної культури приречення долі можна довідатися (мантика, прорікання, звертання до оракула, після Посейдонія - астрологія), але не можна ні запобігти, ні змінити. Однак в античній культурі з її ідеалом діяльної особистості навіть така ситуація, що орієнтує на пасивність, відзначається своєю протилежністю: знання рокових наслідків того або іншого кроку, і проте здійснення цих кроків робить людину героєм у новому розумінні цього слова, а саме свідомому виконанні волі своєї долі. У цій системі відліку якщо доля – мойра виступає стосовно індивіда як щось зовнішнє, то на рівні долі – айси він стає причетний до долі світу, гідно несучи свій жереб і виконуючи призначення.

У відмінності від богів, людина смертна і саме кінцівка його існування додає специфіку його життя як закінченому цілому: міфологема: «мароса» (грец.maros – доля, смерть) виражає в античній культурі долю зрозумілу як міра індивідуального існування. Зважаючи на це, доля в античній філософії розуміється як фатально діюча необхідність.

З іншого боку, доля розуміється в якості індетермінованої гри випадковості (улучення, випадковість, успіх, лихо) і в цьому контексті доля артикулюється як позбавлена яких би то не було раціональних основ: вона не тільки байдужа до наслідків свого впливу на індивідуальні життя людей, але і взагалі позбавлена якої б то не було розумної основи свого прояву. Однак відкритість можливостей, що розвертається в ній, дозволяють людині артикулювати для себе в якості позитивної „фортуна”, тобто „добра вдача”. Також доля артикулюється античною культурою як ананки (грец.ananke – необхідність, неминучість, примус).

З розвитком поліса в античній філософії формується тенденція тлумачення соціально артикульованої долі не тільки в якості зв'язаною підневільністю та насиллям Ананки, скільки в якості творіння справедливості та закономірності Діки (грец.dike – право, законність, справедливість, звичай). На відмінну від названих вище міфологій, Діки мислиться вже не як сліпа сила, далека якою б то не було розумною основою, але як доля поняття з погляду внутрішньої раціональної обґрунтованості всіх її акцій стосовно людини.

Тому, ідея долі була одним із джерелом, з яких наука витягла свою віру в природний закон. Доцільно, на підставі вище зложених семантичних трактувань ідеї долі, розглянути представників, філософів античної філософії та їх поняття долі.

Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії:

89 Християнська етика про долю(принципи провіденціалізму у християнській історіософії)

„Кожний, хто любить Бога до забуття себе, стає громадянином Небесного Граду, і ніяка Доля над ним не владна” – Аврелій Августин (Блаженний) [6].

Світогляд Августина глибоко теоцентричний: у центрі духовних устремлінь Бог як вихідний і кінцевий пункт міркувань. Августин вважає, що Бог всеприродній. Світ, природа і людина, будучи результатом творіння Бога, залежать від свого Творця. Августин тлумачив Бога як особистість, що створила все насущне.

Августин підкреслював відмінність Бога від долі, фортуни, що займали і займають настільки важливе місце не тільки в стародавності, але і дотепер. Августин усіляко підкреслює абсолютну всемогутність Бога. У той же час, по Августину, християнський Бог цілком опанував долею, підкоривши її своїй усемогутній волі: вона стала промислом, приреченням його.

Що стосується можливості людини вибирати свою долю, то Бог створив і саму людину правою, з вільною волею, як істоту, хоча і земну, але гідну неба, якщо вона залишиться зі своїм творцем; якщо ж вона від нього відступить, осягне її зло, властиво цій природі цього роду. Але Бог, передбачаючи, що людина відступить від Бога не лишив її вільної волі.

Проблема свободи волі проходить через всю історію християнства. Не вирішена вона й в Августина. Величезний вплив на християнську філософію зробило вчення Августина про божественну благодать у її відношенні до волі людини і про божественне приречення.

По своїй природі благодать має загальний характер і вона повинна даватися всім людям. Але очевидно, що не всі люди врятуються. Августин це пояснює тим, що деякі люди не здатні прийняти благодать. Це залежить, насамперед, від здатності їхньої волі. Але як довелося переконатися Августину, не всі люди, що прийняли благодать, змогли зберегти «сталість у добрі». Виходить, необхідний ще один особливий божественний дар, що допоможе зберегти цю сталість. Цей дар Августин називає «даром сталості». Тільки завдяки прийняттю цього дару «кликані» зможуть стати «обраними». Проблемою вільної волі людини і дією благодаті тісно зв'язане навчання Августина Аврелія про божественне приречення.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: