Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Відшкодування ядерної шкоди. 2 страница




Скидання радіоактивних речовин в води океанів, морів, рік і внутрішніх водойм з суден та інших плавзасобів у розмірах, що перевищують межі, встановлені нормами, правилами і стандартами з ядерної і радіаційної безпеки, забороняється. У разі витоку з суден та інших плавзасобів радіоактивних речовин вище встановлених меж капітани або керівники команд цих суден та плавзасобів зобов'язані здійснити всі залежні від них заходи для припинення або обмеження витоку радіоактивних речовин, їх розповсюдження в навколишнє природне середовище та невідкладно інформувати органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, інші судна, порти, що знаходяться в зоні можливого радіаційного впливу.

Оповіщення держав, розташованих у зоні можливого радіаційного впливу в результаті радіаційного інциденту на суднах та інших плавзасобах з ядерними установками або джерелами іонізуючого випромінювання, здійснюється відповідно до міжнародних угод та актів законодавства України.

Діяльність у сфері використання ядерної енергії провадиться на підставі ліцензій, окремих дозволів та сертифікатів відповідно до Закону України "Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії" та інших законів. Дозволом визначаються конкретне джерело іонізуючого випромінювання, ядерна установка, об'єкт, призначений для поводження з радіоактивними відходами, вид діяльності, умови і межі безпечного використання, інші вимоги та строк дії дозволу.

Відповідно до ст. 323 КТМ України

 

позов про відшкодування ядерної шкоди може бути вчинений безпосередньо до страховика або іншої особи, яка надала фінансове забезпечення оператору ядерного судна. При вчиненні позову про відшкодування ядерної шкоди до оператора ядерного судна страховик або інша особа, яка надала фінансове забезпечення оператору, має право взяти участь у судовому процесі.

Згідно цієї статті та ст. 18 Конвенції 1962 р. позов про відшкодування ядерної шкоди подається до оператора ядерного судна, він може подаватися до страховика або будь-якої іншої особи, яка надала фінансове забезпечення оператору.

Згідно ст. 6 Віденської конвенції наведені особи втрачають право на відшкодування, якщо позов не поданий протягом:

а) стосовно смерті і тілесного ушкодження - тридцяти років від дня ядерного інциденту;

б) у відношенні іншої шкоди - десяти років з дня ядерного інциденту.

Якщо згідно з національним законодавством відповідальність оператора покривається страхуванням або іншим фінансовим забезпеченням, включаючи державні фонди, протягом більш тривалого періоду, то законом може бути передбачено, що права на отримання відшкодування від оператора втрачаються тільки після закінчення такого більш тривалого періоду.

Щодо права на відшкодування згідно з Віденською конвенцією застосовується строк позовної давності. Якщо інше не передбачено національним законодавством, то цей строк становить три роки з дня, коли особа, що потерпіла збиток, дізналася або є підстави припускати, що повинна була дізнатися про збитки і про оператора, відповідального за шкоду. Цей строк застосовується за умови дотримання строків, встановлених для подання позову.

Позови подаються до суду, який має відповідну юрисдикцію щодо розгляду таких спорів, за місцем вчинення ядерного інциденту, якщо інше не передбачено національним законодавством. Якщо ядерний інцидент не відбувається в межах території відповідної держави або якщо місце ядерного інциденту не може бути точно визначено, юрисдикція щодо таких позовів визначається за місцем знаходження оператора ядерного судна.

Згідно з Законом України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" позови про відшкодування ядерної шкоди можуть подаватися до суду України за місцезнаходженням (місцем проживання) позивача, відповідача чи за місцем заподіяння шкоди.

Держави - учасниці Віденської конвенції повинні забезпечити: (а) щоб тільки один з її судів володів юрисдикцією щодо ядерного інциденту. Договірна сторона, а також (б) щоб у відношенні позовів про відшкодування ядерної шкоди:

а) держава повинна мати право на подання позову від імені осіб, яким завдано ядерну шкоду, які є громадянами цієї держави або мають постійне чи тимчасове місце проживання на його території, і, які дали згоду на це;

б) будь-яка особа має право подати позов з метою забезпечення здійснення прав згідно цієї Конвенції, в порядку суброгації або доручення (див. також коментар до ст. 324 КТМУ).

Відповідно до ст. 324 КТМ України

 

У тих випадках, коли розмір заподіяної ядерної шкоди перевищує межу відповідальності оператора ядерного судна, встановлену частиною першою статті 318 цього Кодексу, на вимогу оператора ядерного судна, позивача або органу, який видав дозвіл на експлуатацію ядерного судна, при розгляді справи в судовому порядку створюється фонд для забезпечення обмеженої відповідальності у розмірі цієї межі шляхом внесення оператором до суду грошових сум (депозит) або надання іншого забезпечення, що визнається судом прийнятним і достатнім.

В цій статті йдеться про створення фонду для забезпечення обмеженої відповідальності оператора ядерного судна. Ця норма ґрунтується на ст. 11 Конвенції 1962 р.

У випадках, якщо суд на вимогу оператора, позивача або держави засвідчує, що розмір позовних вимог, що виникли у зв'язку з ядерним інцидентом, перевищить суму, якою обмежується відповідальність, оператор або держава повинні надати суму, призначену для відшкодування шкоди, в розпорядження цього суду. Таким чином, дана сума розглядається в якості фонду обмеження відповідальності щодо цього інциденту. Ця сума може бути надана в розпорядження суду шляхом її внесення або шляхом надання застави чи гарантій, достатніх для того, щоб запевнити суд у тому, що грошові кошти для задоволення позову будуть надані негайно.

Після заснування фонду суд має виключною компетенцією вирішувати всі питання, що стосуються встановлення квот і розподілу фонду.

Якщо особа, інша ніж оператор, відшкодувала ядерну шкоду, то така особа набуває в межах внесеного забезпечення в порядку суброгації права, які має та особа, що отримала б таке відшкодування.

Якщо фонд обмеження відповідальності створений і до створення цього фонду оператор виплатив відшкодування або після створення цього фонду оператор виплатив відшкодування, то оператор набуває право на отримання із коштів фонду відшкодування, яке було б отримано при розподілі цього фонду.

Якщо не створено фонду обмеження відповідальності, то оператор, який виплатив відшкодування за ядерну шкоду, має право отримати від особи, яка надає фінансове забезпечення, або від держави, у межах внесеного ним забезпечення, суму компенсації.

Якщо не створено фонду, то держава повинна вжити заходів задля того, щоб суми, які спрямовуються на страхування чи інше фінансове забезпечення, перебували в наявності для задоволення будь-якої вимоги за рішенням суду.

Згідно з Законом України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" оператор зобов'язаний мати фінансове забезпечення для покриття його відповідальності за ядерну шкоду. Порядок та умови фінансового забезпечення для покриття відповідальності оператора за ядерну шкоду встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Фінансове забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду здійснюється оператором шляхом:

а) страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту;

б) отримання інших видів фінансового забезпечення, передбачених законами України.

У частині, не покритій іншими видами фінансового забезпечення, страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, є обов'язковим. Страховик, який здійснює цей вид страхування, зобов'язаний мати ліцензію на здійснення цього виду страхування відповідно до законодавства України та бути членом ядерного страхового пулу.

Об'єктом обов'язкового страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за ядерну шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, є майнові інтереси оператора, пов'язані з необхідністю відшкодування цієї шкоди. Обов'язок оператора щодо оплати будь-яких судових витрат і відсотків, встановлених судом, може бути тільки окремим від цивільної відповідальності за ядерну шкоду об'єктом страхування. Страхування таких витрат і відсотків не є обов'язковим.

Передбачена на покриття витрат і відсотків страхова сума не розглядається як фінансове забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду.

Страховим випадком при обов'язковому страхуванні цивільної відповідальності за ядерну шкоду є набрання законної сили судовим рішенням про відшкодування ядерної шкоди або укладення договору про відшкодування ядерної шкоди, стороною яких є відповідний страховик. Виплата страхового відшкодування здійснюється у строк, який не перевищує одного місяця з моменту настання страхового випадку.

Оператору ядерної установки Кабінетом Міністрів України може бути надана державна гарантія фінансового забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду.

Можливою є участь держави у відшкодуванні ядерної шкоди. Держава надає кошти для відшкодування ядерної шкоди, якщо виконавчий документ про відшкодування ядерної шкоди було повернуто стягувачеві у разі відсутності у боржника майна, на яке може бути звернене стягнення у порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження".

Для отримання коштів на відшкодування ядерної шкоди від держави стягувач подає до органу, уповноваженого Кабінетом Міністрів України на здійснення виплат з відшкодування ядерної шкоди: (а) заяву довільної форми про відшкодування ядерної шкоди; (б) виконавчий документ про відшкодування ядерної шкоди; (в) постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачеві. За наявності всіх документів орган, уповноважений Кабінетом Міністрів України, зобов'язаний протягом місяця прийняти рішення про виплату належних стягувачеві за виконавчим документом коштів. Виплата здійснюється за рахунок передбачених законодавством джерел. Здійснивши відшкодування ядерної шкоди, держава набуває права регресу, яке реалізується шляхом пред'явлення відповідного виконавчого документа до виконання на свою користь протягом п'яти років з моменту здійснення нею відшкодування.

Відповідно до ст. 325 КТМ України

 

до відповідальності оператора ядерного судна за ядерну шкоду, що передбачена в цій главі, застосовуються частина друга статті 352, а також статті 354 і 357 цього Кодексу.

Згідно цієї статті до відповідальності за ядерну шкоду, передбаченої в коментованій главі КТМУ, застосовуються загальні правила про обмеження відповідальності судновласника, а саме:

1) ч. 2 ст. 352 КТМУ про межі відповідальності,

2) ст. 354 КТМУ про зустрічну вимогу,

3) ст. 357 КТМУ про недійсність угод про обмеження відповідальності.

Зазначимо, що у коментованому розділі КТМУ йдеться про відповідальність, що має свій предмет регулювання - окремий вид правопорушення - правопорушення, що мають наслідком заподіяння ядерної шкоди. Таке правопорушення можна визначити як протиправну дію чи бездіяльність осіб, що здійснюють експлуатацію ядерного судна, яка не відповідає вимогам норм, що регулюють мореплавство й ядерну безпеку, призводе до заподіяння ядерної шкоди. Незважаючи на те, що у Віденській конвенції така відповідальність віднесена до цивільної відповідальності, зазначимо що суб'єктний склад правопорушення й характер такої відповідальності, можуть бути підставами для віднесення її саме до господарсько-правової відповідальності, а відшкодування ядерної шкоди - до виду господарських санкцій, а саме - відшкодування збитків.

Обмеження відповідальності судновласника - це окремий правовий інститут, норми якого спрямовані на визначення особливостей відповідальності судновласника і застосовуються лише у сфері торговельного мореплавства (див. коментар до розділу X КТМУ). З огляду на це, норми КТМУ про обмеження відповідальності судновласника носять загальний характер, а норми цієї глави - спеціальний (окремий) характер, оскільки для їх застосування визначальними є наступні умови:

А) суб'єкт застосування - йдеться про відповідальність не будь-якого судновласника, а саме оператора ядерного судна;

Б) сфера застосування - норми цієї глави застосовуються лише до відносин, пов'язаних із відшкодуванням ядерної шкоди внаслідок ядерного інциденту.

Міжнародно-правове регулювання рятування людини та майна на морі. Поняття рятування та правові умови рятування людини та майна на морі. Умови виникнення права на винагороду за рятування. Ухвала розміру винагороди.

 

Відповідно до ст. 326 КТМ України

 

правила цієї глави застосовуються у разі рятування морських суден, що знаходяться в небезпеці, а також у разі рятування морськими суднами суден внутрішнього плавання чи будь-яких інших плаваючих об'єктів або таких, що буксируються, незалежно від того, в яких водах мало місце рятування, у тому випадку, коли розгляд спору з питань рятування відбувається в Україні.

Правила цієї глави не застосовуються щодо закріплених або плаваючих платформ, узбережних бурових установок, коли такі платформи чи установки знаходяться на місці роботи, пов'язаної з дослідженням, експлуатацією або розробкою мінеральних ресурсів морського дна.

Норми цієї глави КТМУ засновані на нормах Міжнародної конвенції про рятування 1989 року (далі - Конвенції). Ключовим терміном в контексті норм є термін "рятувальна операція", що означає будь-яку дію чи діяльність, що здійснюються для надання допомоги судну чи будь-якому іншому майну, які перебувають у небезпеці в судноплавних водах чи в будь-яких інших водах. Згідно наведеного визначення рятувальником може бути будь-яка особа, яка здійснює рятувальну операцію. Для застосування цієї глави КТМУ не має значення, до якої категорії відноситься рятувальник: чи він є випадковим рятувальником, чи він здійснює рятувальну операцію, оскільки це є предметом його професійної діяльності. Також слід звернути увагу на те, що у коментованій главі мова не йде про пошук та рятування людей на морі. Об'єктом рятування є судна або інші плаваючі об'єкти.

Згідно Конвенції об'єктами рятування є судно або майно. Судном визначено будь-яке судно, чи плавучий засіб, чи будь-яку структуру, здатну здійснювати плавання. Майном є будь-яке майно, яке не прикріплене постійно й навмисно до узбережжя, та включає фрахт, який знаходиться під загрозою.

В коментованій статті поняття судна зведено до широкого тлумачення, і йдеться про три види рятувальних операцій:

1) рятування морських суден, що знаходяться в небезпеці;

2) рятування морськими суднами суден внутрішнього плавання;

3) рятування будь-яких інших плаваючих об'єктів або таких, що буксируються.

Разом з тим в ч. 2 цієї статті визначаються категорії об'єктів, до яких не застосовуються норми про рятування, якщо такі об'єкти знаходяться на місці роботи, пов'язаної з дослідженням, експлуатацією або розробкою мінеральних ресурсів морського дна:

а) закріплені або плаваючі платформи;

б) узбережні бурові установки.

При цьому не має значення, чи є ці платформи та установки плавучими спорудами чи ні. До того ж зазначимо, що якщо наведені платформи та установки здійснюють іншу діяльність, ніж дослідження, експлуатація або розробка мінеральних ресурсів морського дна, то вони можуть бути об'єктами рятування.

Згідно ст. 4 Конвенції норми про рятування також не застосовуються до військових кораблів чи інших некомерційних суден, що знаходяться у власності будь-якої держави чи експлуатуються нею, або які мають під час проведення рятувальних операцій суверенний імунітет відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права. Однак визначено право держав - учасниць Конвенції приймати рішення про застосування Конвенції до своїх військових кораблів або інших суден, наводячи положення та умови такого застосування. Таким правом скористалася Російська Федерація, зробивши застереження у своєму КТМ про умови застосування норм про рятування до окремої категорії суден та некомерційних вантажів. В коментованій главі такого роду застереження відсутні.

Зазначимо також й на те, що правила цієї глави не містять вказівок щодо їх застосування до майна, суден та вантажів, що затонули в морі. На практиці для вирішення питання, чи є операція по відношенню до затонувшого майна рятувальною, залежить від того, чи знаходиться затонувше майно у безпеці. Тому прийнято вважати, що наявність безпеки є обов'язковою умовою рятувальної операції. Якщо відсутня безпека, то операція не вважається рятувальною.

Географічна сфера перебування судна чи майна в безпеці визначається згідно цієї статті широко - будь-які води (морські води, річки, озера, канали тощо).

Застосування норм про рятування, згідно цієї статті, не пов'язується зі спричиненням шкоди, тоді як в Конвенції йдеться про наявність ризику спричинення шкоди навколишньому середовищу. Поняття шкоди навколишньому середовищу має обмежений характер і означає суттєву фізичну шкоду здоров'ю людини або морській флорі й фауні чи ресурсам у прибережних або внутрішніх водах чи в районах, прилеглих до них, заподіяну забрудненням, зараженням, пожежею, вибухом або іншими подібними значними інцидентами.

Застосування норм цієї глави є можливим у випадку, коли розгляд спору з питань рятування відбувається в Україні.

Відповідно до ст. 327 КТМ України

 

якщо судно, яке рятувало, і врятоване судно плавають під прапором однієї держави, застосовується законодавство цієї держави. При розподілі винагороди за рятування між власником і екіпажем судна, яке рятувало, а також між членами екіпажу застосовується законодавство держави, під прапором якої плавало судно.

Інститут рятування на морі походить з давнини. Норми про рятування містилися у таких пам'ятниках права, як закони Ману, кодекс Юстініана, в родоському морському праві. За часів Київської Русі в договорі князя Олега з греками містилися норми про надання допомоги суднам у морі, про доставку судна у небезпечний порт тощо. Згодом цим питання було присвячено кілька міжнародних конференцій та міжнародних актів.

Значний внесок в розвиток цього інституту зробила Міжнародна конвенція про рятування 1989 р., в якій знайшов закріплення основний принцип рятування "без рятування немає винагороди".

Норми цієї статті дають підстави зазначити, що інститут рятування був у свій час звичаєм, однак сьогодні норми про рятування закріплені у законодавстві. Тому питання про застосування норм права є актуальним. В основу визначення законодавства, яке має застосовуватися до відносин рятування, покладено принцип прапору держави, під яким плаває судно.

Відповідно до ст. 328 КТМ України

 

будь-яка з корисним результатом дія щодо рятування судна, що наразилося на небезпеку, вантажів та інших предметів, що знаходяться на ньому, а також щодо збереження фрахту і плати за перевезення пасажирів і багажу або іншого майна, так само як і навколишнього природного середовища дає право на отримання певної винагороди.

Положення цієї статті відповідають ст. 12 Конвенції і визначають умову, за якої виникає право на винагороду та обов'язок її сплатити. Ця умова пов'язана з основним принципом, покладеним у сутність відносин рятування: без рятування немає винагороди.

Отже, умова, за якої виникає право на винагороду, стосується отримання корисного результату внаслідок здійснення рятувальної операції. Рятувальні операції, що мали корисний результат, дають право на винагороду. Сплата винагороди не передбачається, якщо рятувальні операції не мали корисного результату.

Корисний результат вважається досягнутим, якщо здійснено повне або часткове рятування судна чи майна (вантажів, інших предметів, що знаходяться на судні, або іншого майна), збереження фрахту і плати за перевезення пасажирів і багажу, так само як і навколишнього природного середовища.

Прийнято вважати, що виникнення права на винагороду за досягнення корисного результату виникає за дотримання двох умов: загроза безпеки відносно судна чи майна, причинний зв'язок між безпекою відносно судна чи майна і повним або частковим рятуванням судна чи майна. Отже, критерієм успішного сприяння рятуванню судна чи майна є зменшення безпеки завдяки діям рятувальника.

Норма цієї статті застосовується й тоді, коли судно, що було врятовано, та судно, що здійснює рятувальні операції, належать одному власнику.

Рятування можна розглядати як зобов'язання, що виникає між рятівником та іншою особою. Тому в ст. 8 Конвенції визначаються обов'язки рятувальника, власника та капітана.

Стосовно власника судна або іншого майна, що перебуває в небезпеці, рятувальник зобов'язаний:

а) здійснювати рятувальні операції з належною турботою;

б) під час виконання зобов'язання виявляти належну турботу стосовно запобігання шкоді навколишньому середовищу або її зменшення;

в) коли цього переконливо вимагають обставини, звертатися по допомогу до інших рятувальників;

г) погоджуватися на участь інших рятувальників, коли цього переконливо вимагає власник або капітан судна чи власник іншого майна, яке перебуває в небезпеці, за умови, однак, що це не впливатиме на розмір його винагороди, якщо буде визнано, що така вимога була недоцільною.

Стосовно рятувальника власник і капітан судна або власник іншого майна, що перебуває в небезпеці, зобов'язані:

а) у повному обсязі співробітничати з ним під час рятувальних операцій;

б) здійснюючи співробітництво, виявляти належну турботу стосовно запобігання шкоді навколишньому середовищу або її зменшення;

в) прийняти судно чи інше майно після того, як воно було доставлене в безпечне місце, коли цього переконливо вимагає рятувальник.

Згідно зі ст. 10 Конвенції капітан зобов'язаний, наскільки він у змозі це зробити, не піддаючи суттєвій небезпеці своє судно та осіб, що знаходяться на ньому, надавати допомогу будь-якій особі, якій загрожує загибель на морі. Власник судна не несе відповідальності за порушення капітаном наведеного зобов'язання.

Відповідно до ст. 329 КТМ України

 

Послуги, надані незважаючи на ясну і розумну заборону власника або капітана щодо рятування судна або будь-якого іншого майна, що не знаходиться і не знаходилось на борту судна і наразилося на небезпеку, не дають права на винагороду.

В цій статті, яка відповідає ст. 19 Конвенції, закріплено принцип добровільного прийняття послуг з рятування.

Якщо об'єктом рятування є судно, що наразилося на небезпеку, то заборонити здійснення рятувальних операцій може тільки власник або капітан судна. У випадках, коли об'єктом рятування є майно, що знаходиться на борту судна і наразилося на небезпеку, заборонити здійснення рятувальних операцій може тільки власник цього майна.

Заборона повинна бути ясною і розумною. На практиці довести й оспорити обставини, за яких мають бути визначені підстави для визнання заборони на рятування не розумними, досить складно. Це пов'язується з доводами захисту прав власності з боку власника судна чи вантажу, що свідчить про розумність здійснення прав власності щодо судна чи майна, і тому не підлягає сумніву. Доведення обставин, що свідчать про заборону рятування, яка не була виражена ясно і розумно, покладається на власника чи капітана судна, а також власника майна.

Реалізація права на заборону рятування має наслідком позбавлення права рятувальника на винагороду, навіть якщо він здійснив рятування. Тому за наявності заборони, що виражена ясно і розумно, рятувальник не повинен здійснювати рятування.

Відповідно до ст. 330 КТМ України

 

від врятованих людей не вимагається ніякої винагороди. Рятівник людей, який взяв участь у наданні послуг у зв'язку з аварією, що зумовила необхідність рятування, має право на справедливу частку в належній рятівнику сумі за врятування судна або іншого майна чи відвернення або зменшення шкоди навколишньому природному середовищу.

В цій статті йдеться про рятування людей, що може мати місце під час здійснення рятувальних операцій щодо судна чи майна.

Зміст статті відповідає ст. 16 Конвенції і проголошує основний принцип рятування людей: винагорода не сплачується за рятування осіб, чиє життя було врятовано.

Отже, законодавством не передбачено право рятувальника вимагати винагороди за рятування людей. Однак рятувальник людей, який узяв участь у наданні послуг у випадку аварії, що викликала необхідність рятування, має право на справедливу частку присудженої рятувальнику суми за рятування судна або іншого майна, чи запобігання шкоді навколишньому середовищу або її зменшення. Це свідчить про те, що дії рятувальника людей можуть бути пов'язані із здійсненням рятувальної операції по відношенню до судна чи майна або є частиною такої рятувальної операції. При цьому не є обов'язковим здійснення рятування людей водночас з рятуванням судна чи майна. Ці дії можуть мати самостійний характер.

Задля реалізації права на одержання справедливої частки необхідно дотримання двох умов: (а) вимога рятувальника людей повинна бути адресована тільки рятувальникові судна чи майна; (б) рятувальникові судна чи майна повинна бути присуджена винагорода за рятування. Це значить, що у випадках, коли рятувальник судна чи майна позбавлений винагороди за рятування, рятувальник людей не має право вимагати від нього сплати справедливої частки.

Відповідно до ст. 331 КТМ України

 

винагорода сплачується і в тому разі, коли судно, що надало послуги з рятування, належить власнику врятованого судна.

В рятувальних операціях з рятування суден приймає участь два судна: (а) судно, що надає послуги з рятування; (б) судно, що підлягає рятуванню (далі - судна). В коментованій статті міститься норма, якою передбачено право на одержання винагороди за рятування навіть у випадках, коли судна, що задіяні у рятувальній операції, належать одному власнику.

Незважаючи на те, що у назві статті мова йде про одного і того ж судновласника (див. коментар до ст. 20 КТМУ про розмежування понять судновласник і власник судна), зміст статті відповідає вимогам ст. 12 Конвенції і зазначає на належність суден одному і тому ж власникові.

Практика свідчить про те, що власник судна, що здійснило рятування по відношенню до іншого, належного йому судна, має право вимагати сплати винагороди від власника вантажу, який був перевезений на врятованому судні, або від страхувальника, якщо судно було застраховане на такий ризик. За рішенням суду, як правило, вантажовласник сплачує власнику судна винагороду, розмір якої залежить від вартості врятованого вантажу. В договорах страхування на цей випадок зазначається умова про належність суден одному і тому ж власникові і відповідна сума компенсації.

Відповідно до ст. 332 КТМ України

 

розмір винагороди визначається угодою сторін, а за відсутності угоди - судом, господарським судом або Морською арбітражною комісією. Будь-яка угода про рятування, що була укладена в момент і під впливом небезпеки, може бути на вимогу однієї з сторін визнана недійсною або змінена в судовому порядку, якщо буде визнано, що умови угоди є несправедливими.

Розмір винагороди може бути зменшено або у винагороді може бути відмовлено, якщо рятівник з власної вини спричинив необхідність рятування або вчинив крадіжку, привласнив майно або вчинив інші протиправні дії.

Згідно зі ст. 6 Конвенції капітан судна має право укладати договори про здійснення рятувальних операцій від імені власника судна. Капітан чи власник судна мають право укладати такі договори від імені власника майна, яке знаходиться на борту судна. Договір про рятування - це договір, предметом якого є надання послуг з рятування (здійснення рятувальної операції) по відношенню до судна чи майна, що перебувають у небезпеці. На практиці використовується чимало проформ такого договору. Проте особливе правове значення має момент укладання договору: договір укладається у момент, коли судно чи майно перебувають у небезпеці. Отже, договір, укладений до виникнення небезпеки для судна чи майна, не є договором про рятування. З огляду на це також зазначимо, що договір буксирування (стосовно правової природи цього договору в юридичній літературі чимало дискусій) відноситься до числа договорів, що укладаються до виникнення небезпеки.

Однією з умов договору має бути умова про розмір винагороди, за відсутності договору - розмір винагороди визначається за рішенням суду, господарського суду чи Морської арбітражної комісії (в контексті Конвенції мова йде про суд чи арбітраж).

Згідно ст. 7 Конвенції договір про рятування чи будь-які його умови можуть бути бути визнані недійсними або змінені, якщо:

а) договір був укладений унаслідок надзвичайних обставин чи під впливом небезпеки, та його умови є несправедливими;

б) винагорода, передбачена договором, є надто завищеною чи заниженою стосовно фактично наданих послуг.

Наведений перелік обставин є вичерпним. Зазначимо, що визнання такого договору недійсним або вирішення питання про зміну умов віднесено до компетенції суду чи арбітражу. В таких випадках найбільш складно довести те, що одна сторона знала чи повинна була знати про те, що інша сторона діяла під впливом небезпеки і не погодилася б на укладання договору на таких умовах за відсутності небезпеки. Питання про справедливість умов та характер винагороди вирішується судом з урахуванням обставин, що мали місце під час рятувальної операції.

vikidalka.ru - 2015-2018 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных