Відшкодування ядерної шкоди. 3 страница

В ч. 2 цієї статті визначено випадки, за яких рятувальник може бути позбавлений права на одержання винагороди або зменшення розміру винагороди:

(а) якщо рятівник спричинив необхідність рятування;

(б) якщо рятівник вчинив крадіжку, привласнив майно або вчинив інші протиправні дії.

Наведені дії свідчать про неправильну поведінку рятувальника і можуть визнаватися підставами для позбавлення права на одержання винагороди або зменшення розміру винагороди тільки за наявності вини рятівника. При цьому питання про спричинення необхідності рятування, як правило, виникає у випадках, коли небезпека виникла внаслідок зіткнення суден або з вини буксира під час виконання буксирних операцій (за договором буксирування).

Однак наведена норма потребує змін, оскільки питання про позбавлення права на винагороду по-іншому вирішується відповідно до ст. 18 Конвенції. По-перше, згідно Конвенції мова йде про повне або часткове позбавлення права на винагороду й спеціальну компенсацію (про неї буде йти мова у коментарі до ст. 338 КТМУ), можливість зменшення розміру таких плат не передбачена. По-друге, позбавлення права на винагороду й спеціальну компенсацію пов'язується не лише з виною рятівника, а також з його необережністю. По-третє, визначено три випадки, за яких можливе позбавлення права на винагороду й спеціальну компенсацію:

1) рятувальні операції виявилися необхідними з вини або через необережність рятівника;

2) рятувальні операції виявилися складнішими з вини або через необережність рятівника;

3) якщо рятувальник винний в обмані чи іншій нечесній поведінці.

Випадки, за яких рятувальні операції виявилися складнішими, можуть мати місце тоді, коли судно рятується від однієї небезпеки, але потрапляє з вини або через необережність рятівника в іншу, що має наслідком збільшення витрат на рятувальну операцію або залучення сторонньої допомоги. Обман або іншого роду нечесна поведінка рятівника, як правило, пов'язані з протиправною поведінкою членів екіпажу.

Особливе значення на практиці мають Умови про спеціальну компенсацію клубів Пі енд Ай (The Special Compensation P&I Clab Clause, скорочено - Scopic Clause), що схвалені Міжнародним рятувальним союзом у 1999 р. Згідно "Скопік клоуз", розмір винагороди - це фактичні витрати, які розумно були понесені рятівником під час здійснення рятівної операції, погоджені тарифні ставки за використання в операції буксирів, обладнання та персоналу, що включають елемент прибутку й додаткову винагороду у розмірі 25 % тарифних ставок. Якщо фактичні витрати перевищують тарифні ставки, то винагорода включає фактичні витрати і 10 % тарифних ставок або тарифні ставки і 25 % тарифних ставок в залежності від того, що є більше.

Відповідно до ст. 333 КТМ України

винагорода встановлюється з метою заохочення рятувальних операцій з урахуванням таких критеріїв (незалежно від порядку, в якому вони викладені):

1) врятована вартість судна та іншого майна;

2) майстерність і зусилля рятівника у відверненні або зменшенні шкоди навколишньому природному середовищу;

3) ступінь успіху, досягнутого рятівником;

4) характер і ступінь небезпеки;

5) майстерність і зусилля рятівника у рятуванні судна, іншого майна, людей;

6) затрачений рятівником час, понесені ним витрати і збитки;

7) ризик відповідальності та інший ризик, на які наражався рятівник або його обладнання;

8) швидкість надання послуг;

9) наявність і використання суден або іншого обладнання, призначених для рятувальних операцій;

10) стан готовності та ефективність обладнання рятівника і його вартість.

Встановлена винагорода виплачується всіма особами, заінтересованими в судні та іншому майні, пропорційно їх відповідній врятованій вартості. У разі виплати винагороди однією з цих осіб вона має право регресу до інших заінтересованих осіб у розмірі їх відповідних часток.

Зміст цієї статті відповідає ст. 13 Конвенції. Метою сплати винагороди є заохочення рятувальних операцій.

В ч. 1 цієї статті наведено критерії, з урахуванням яких має визначатися розмір винагороди за рятування. Значення кожного з наведених критеріїв не визначається їх черговістю. Незважаючи на те, що за змістом статті перелік критеріїв є вичерпним, на практиці суди й арбітраж можуть приймати до уваги й інші критерії, які впливають на визначення розміру винагороди.

1) Для визначення винагороди приймається до уваги врятована вартість судна та іншого майна.

При визначенні врятованої вартості судна чи іншого майна мова йде про цінність й значення рятувальної операції. Врятована вартість безумовно впливає на розмір винагороди, але слід зазначити, що розмір винагороди не встановлюється пропорційно врятованої вартості. Врятована вартість визначається виходячи з ринкової вартості судна чи майна у непошкодженому стані з відрахуванням витрат на усунення пошкоджень. Вплив врятованої вартості на розмір винагороди залежить від характеру та ступеня небезпеки.

2) Для визначення винагороди приймаються до уваги майстерність і зусилля рятівника у відверненні або зменшенні шкоди навколишньому природному середовищу.

Питання про майстерність і зусилля рятівника у відверненні або зменшенні шкоди навколишньому природному середовищу вирішується у кожному конкретному випадку поряд з іншими критеріями. Наскільки це впливає на підвищення розміру винагороди, залежить від обставин справи і позиції суду чи арбітражу. Прийнято вважати, що у випадках відвернення шкоди навколишньому природному середовищу розмір винагороди підвищується однозначно.

3) Для визначення винагороди приймається до уваги ступінь успіху, досягнутого рятівником.

Ступінь успіху, досягнутого рятівником, - це корисний результат рятівної операції, який знаходить відображення у повному або частковому рятуванні судна чи майна. Тому в юридичній літературі терміни "корисний результат" і "ступінь успіху" розглядаються як синоніми. Для визначення розміру винагороди слід враховувати, чи здійснив рятівник всю рятівну операцію в цілому, чи тільки сприяв її завершенню.

4) Для визначення винагороди приймаються до уваги характер і ступінь небезпеки.

Небезпека для судна чи майна є характерною ознакою рятівної операції і однією з умов виникнення права на винагороду. В контексті цієї статті йдеться про характер і ступінь небезпеки для судна чи майна, що були врятовані. При визначенні винагороди слід з'ясувати, від якої небезпеки було врятовано судно чи майно. Чим більшою була небезпека для судна чи майна, тим більш цінною вважають рятівну операцію.

5) Для визначення винагороди приймаються до уваги майстерність і зусилля рятівника у рятуванні судна, іншого майна, людей.

Мова йде про професійність, старанність й інтенсивність в діях рятівника. Однак слід мати на увазі, що цей критерій по-різному застосовується до так званого непрофесійного (випадкового) і професійного рятівника. Від випадкового рятівника не можна вимагати дотримання тих стандартів, яких дотримується професійний рятівник, оскільки для останнього рятування - це предмет повсякденної діяльності.

6) Для визначення винагороди приймаються до уваги затрачений рятівником час, понесені ним витрати і збитки.

Рятувальна операція за своїм характером може бути більш або менш тривалою. Тривалість пов'язується зі складністю рятувальної операції і тому може впливати на розмір винагороди.

Здійснення рятувальної операції завжди призводить до витрат та збитків рятувальника. Однак для визначення винагороди враховуються лише ті витрати та збитки, які раціонально понесені рятівником і доведені як такі, що фактично мали місце.

7) Для визначення винагороди приймаються до уваги ризик відповідальності та інший ризик, на які наражався рятівник або його обладнання.

Ризик відповідальності може мати місце у випадках зіткнення судна рятівника з іншим судном, пошкодження ним портових чи причальних споруд й обладнання тощо. До категорії інших ризиків відносяться ризики, які супроводжують рятівника або його обладнання під час здійснення рятівної операції (ризик пошкодження судна, ризик для членів екіпажу тощо). Будь-який ризик повинен бути розумним відповідно до обставин справи. Ступінь ризику для рятівника або його обладнання впливає на розмір винагороду в сторону його збільшення.

8) Для визначення винагороди приймаються до уваги швидкість надання послуг.

Швидкість надання послуг залежить від характеру рятівної операції і найбільше характеризує швидкість вжиття відповідних заходів рятувальником (швидко відреагував на сигнал про допомогу, швидко прибув на місце події і т. д.).

9) Для визначення винагороди приймаються до уваги наявність і використання суден або іншого обладнання, призначених для рятувальних операцій.

Наведений критерій найбільше застосовується до професійних рятівників, оскільки саме вони вкладають кошти у придбання рятувальних суден, рятувального обладнання й вдосконалюють тим самим технологію й тактику рятівних операцій.

10) Для визначення винагороди приймаються до уваги стан готовності та ефективність обладнання рятівника і його вартість.

Відповідно до наведеного критерію йдеться про стан готовності рятівника та його обладнання до здійснення рятівної операції (наприклад, готовність швидко вийти в море для рятування, готовність обладнання працювати під час рятування і т. д.).

Відповідно до ч. 2 цієї статті винагорода виплачується всіма особами, заінтересованими в судні та іншому майні, пропорційно їх відповідній врятованій вартості. У разі виплати винагороди однією з цих осіб вона має право регресу до інших заінтересованих осіб у розмірі їх відповідних часток.

Витрати на рятування, що включають винагороду за рятування, при визначенні якої прийняті до уваги майстерність й зусилля рятівника щодо попередження або зменшення шкоди навколишньому середовищу, визнаються загальною аварією.

Відповідно до ст. 334 КТМ України

винагорода, за винятком будь-яких відсотків і відшкодовуваних судових або арбітражних витрат, що можуть підлягати сплаті у зв'язку з цим, не може перевищувати врятованої вартості судна та іншого майна.

Зміст цієї статті відповідає п 3 ст. 13 Конвенції. Йдеться про один з принципів рятування, згідно з яким власник врятованого майна повинен мати вигоду від рятування. Тому розмір винагороди не може перевищувати врятованої вартості судна та іншого майна. Зазначимо, що законодавець має на увазі так звану "чисту винагороду", тобто винагороду за винятком будь-яких відсотків і відшкодовуваних судових або арбітражних витрат, що можуть підлягати сплаті у зв'язку з цим. Як правило, розмір винагороди не перевищує 50 % врятованої вартості судна та іншого майна.

Згідно ст. 24 Конвенції право рятувальника на відсотки стосовно будь-якої суми, що належить йому, визначається відповідно до законодавства держави, в якій знаходиться суд чи арбітраж, що розглядає справу.

Відповідно до ст. 335 КТМ України

розподіл винагороди між рятівниками провадиться за їх угодою, а за відсутності угоди - в судовому порядку на підставі критеріїв, зазначених у статті 333 цього Кодексу.

В цій статті йдеться про випадки, коли в рятувальній операції приймає участь не один рятівник, а два чи кілька. Це може бути на практиці за умов складнощів рятівної операції. В такому разі задля здійснення рятівної операції можуть приєднатися кілька рятувальників водночас. Не є виключенням випадки, коли власник судна уклав договір про рятування, однак основний рятувальник звертається до іншого рятувальника з проханням допомогти в рятівній операції. В таких випадках інший задіяний рятівник також має право на винагороду.

Згідно цієї статті, яка відповідає ст. 15 Конвенції, в наведених випадках розподіл винагороди між рятівниками провадиться за їх угодою, а за відсутності угоди - в судовому порядку на підставі критеріїв, зазначених у статті 333 цього Кодексу.

Зазначимо, що на практиці в таких випадках широко використовується розроблена у 1991 р. Міжнародним рятівним союзом форма субдоговору рятування. Відповідно до цього субдоговору відносини з рятування виникають між двома рятівниками: основним рятівником і залученим за цим договором рятівником. Залучений рятівник не має права пред'являти вимоги щодо оплати винагороди за надані послуги до осіб, які відповідальні за це. В цьому разі основний рятівник пред'являє вимоги відносно власних послуг і послуг, що надані задіяним рятівником за договором субрятування.

Основний рятівник зобов'язаний розподіляти із залученим за договором субрятуванння рятівником всю отриману ним й присуджену судом (арбітражем) або погоджену сторонами суму винагороди.

Спори щодо розподілу винагороди між рятівниками вирішуються судом (арбітражем). У формі договору субрятування йдеться про Арбітраж Ллойда щодо такої категорії спорів. Для вирішення спору приймаються до уваги всі критерії, що передбачені законодавством для встановлення винагороди в цілому. Однак домінування критеріїв може мати місце за таких випадків. Скажімо, коли дії рятівників були спільними, то перш за все приймаються до уваги критерії майстерності і зусиль рятівників, ризиків відповідальності та інших ризиків, на які наражалися рятівники або їх обладнання. Якщо дії щодо рятування були розпочаті рятівниками не водночас, то приймається до уваги первенство у рятуванні, тобто швидкість надання послуг. У випадку послідовних дій рятівників для розподілу винагороди першорядне значення має корисний результат від кожної дії, а також те, наскільки він сприяв досягненню кінцевого результату.

У будь-якому випадку при вирішенні питання про розмір винагороди приймається до уваги внесок кожного рятівника у досягнення позитивного результату рятування незалежно від того, чи мова йде про професійного чи випадкового рятівника.

Відповідно до ст. 336 КТМ України

розподіл винагороди між судновласником, членами екіпажу та іншими особами, які брали участь у рятувальній операції, провадиться з урахуванням особистого вкладу кожного в досягнення позитивних результатів рятування за взаємною угодою заінтересованих сторін, а за відсутності угоди - згідно з рішенням суду, господарського суду або Морської арбітражної комісії України.

Правила частини першої цієї статті не застосовуються до розподілу винагороди за здійснення рятувальної операції суднами, для яких такі операції є професійною діяльністю.

В цій статті визначається порядок розподілу винагороди між судновласником, членами екіпажу та іншими особами, які брали участь у рятувальній операції. З огляду на це для можливого розподілу винагороди мають значення наступні застереження:

1) розподіл винагороди можливий між судновласником, членами екіпажу та іншими особами за умови, якщо вони приймали участь у рятувальній операції;

2) розподіл винагороди здійснюється з урахуванням особистого вкладу кожного з наведених осіб в досягнення позитивних результатів рятування;

3) розподіл винагороди здійснюється за взаємною угодою заінтересованих сторін, а за відсутності угоди - згідно з рішенням суду, господарського суду або Морської арбітражної комісії України.

Зазначимо, що згідно ст. 15 Конвенції розподіл між власником, капітаном та іншими особами, які перебувають на службі на кожному судні, що здійснювало рятування, визначається законом держави прапора цього судна. Якщо рятування здійснювалося не із судна, розподіл визначається законом, під дію якого підпадає договір, укладений між рятувальником та його підлеглими. З огляду на це, в національному законодавстві повинні бути норми про правила розподілу винагороди між зазначеними особами. В КТМУ такі правила не наводяться, тоді як за законодавством інших країн такі правила передбачають визначення розміру часток винагороди, що належать судновласникові, членам екіпажу та іншим особам відповідно до світової практики. Зокрема, йдеться про наступні розміри часток: 3/5 винагороди спрямовується судновласникові, а 2/5 розподіляються між членами екіпажу.

Згідно ч. 2 цієї статті правила розподілу винагороди між судновласником, членами екіпажу та іншими особами, які брали участь у рятувальній операції, не застосовуються до розподілу винагороди за здійснення рятувальної операції суднами, для яких такі операції є професійною діяльністю. Отже, професійний рятівник самостійно визначає порядок використання зароблених від своєї професійної діяльності коштів.

Згідно ст. 23 Конвенції для позовів стосовно сплати винагороди за рятування встановлюється строк позовної давності два роки. Строк позовної давності починається з дня закінчення рятувальних операцій. Однак цей строк може бути подовжений. До того ж позов про відшкодування з боку особи, яка несе відповідальність, може бути висунутий навіть після закінчення строку позовної давності, якщо він висувається протягом строку, встановленого законодавством держави, де здійснюється судочинство.

Відповідно до ст. 337 КТМ України

виплата винагороди за рятування провадиться у тій валюті, в якій вона одержана.

Зазначена стаття наводить спеціальне правило щодо розрахунків за результатами рятівної операції. Отже, винагорода за рятування сплачується у тій валюті, в якій її присуджено до сплати судом (арбітражем), або в якій вона одержується відповідно до умов договору про рятування чи іншого роду згоди сторін.

Відповідно до ст. 338 КТМ України

якщо рятівник здійснив рятувальні операції стосовно судна, що само по собі або його вантаж становили загрозу заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, і не набув при цьому права на винагороду, то він має право на одержання від власника цього судна спеціальної компенсації, еквівалентної його витратам, яка може бути збільшена максимально на 30 відсотків понесених рятівником витрат. Проте якщо суд, господарський суд або Морська арбітражна комісія, врахувавши відповідні критерії, зазначені у статті 333 цього Кодексу, буде вважати справедливим і розумним збільшити в подальшому таку спеціальну компенсацію, то це збільшення не може перевищувати 100 відсотків понесених рятівником витрат.

В цій статті визначено право рятівника на одержання окремого платежу - спеціальної компенсації. Право рятівника на спеціальну компенсацію виникає за трьох умов:

1) рятівник здійснив рятувальні операції стосовно судна;

2) судно або його вантаж становило загрозу заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу;

3) рятівник не набув права на винагороду.

Отже, спеціальна компенсація не є винагородою за рятування, а становить спеціальний платіж, розмір якого має бути еквівалентним витратам рятівника. Цією статтею також передбачена можливість збільшення розміру спеціальної компенсації: (а) максимально на 30 відсотків понесених рятівником витрат; (б) за рішенням суду, господарського суду або Морської арбітражної комісії це збільшення не може перевищувати 100 відсотків понесених рятівником витрат.

Зазначимо, що в контексті ст. 14 Конвенції слід звернути увагу на наступні положення:

1) Право на одержання спеціальної компенсації рятувальник одержує в результаті здійснених ним рятувальних операцій за умови, якщо він запобіг шкоді навколишньому середовищу чи зменшив її.

2) Витрати рятувальника означають фактичні витрати, обґрунтовано здійснені рятувальником під час проведення рятувальної операції, та справедливу оплату за обладнання й персонал, фактично та обґрунтовано використані в ході рятувальної операції, з урахуванням критеріїв, які наведені щодо визначення розміру винагороди за рятування.

3) Якщо рятувальник виявив недбалість і через це не зміг запобігти шкоді навколишньому середовищу чи зменшити її, він може бути повністю або частково позбавлений спеціальної компенсації.

Отже, відповідно до Конвенції визначення розміру спеціальної компенсації здійснюється таким чином:

(а) у випадку, якщо рятівник не запобіг шкоді навколишньому середовищу чи не зменшив її, спеціальна компенсація дорівнює витратам рятівника;

(б) у випадку, якщо рятівник запобіг шкоді навколишньому середовищу або зменшив її, спеціальна компенсація дорівнює витратам рятівника, однак може бути збільшена до 30 % чи навіть 100 % витрат рятівника.

Спеціальна компенсація сплачується за рахунок власника судна, до того ж власник судна має право адресувати регресну вимогу третім особам.

Спеціальна компенсація не є загальною аварією.

Застосування ст. 14 на практиці викликало чимало складнощів, тому Міжнародний рятувальний союз у 1999 р. схвалив інший метод визначення спеціальної компенсації, він знайшов закріплення в Умовах про спеціальну компенсацію клубів Пі енд Ай (The Special Compensation P&I Clab Clause, скорочено - Scopic Clause). Зокрема, згідно "Скопік клоуз" застосування положень про спеціальну компенсацію не ставиться в залежність від спричинення шкоди навколишньому середовищу.

Відповідно до ст. 339 КТМ України

без згоди держави-власника жодне з положень цієї глави не може бути використано як підстава для вилучення, арешту або затримання некомерційних вантажів, що є власністю держави і мають під час проведення рятувальних операцій суверенний імунітет згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права.

Зміст цієї статті відповідає ст. 25 Конвенції й закріплює принцип недоторканості особливої категорії вантажів - вантажів, що належать державі.

Наведену категорію вантажів характеризують наступні положення:

(а) вантажі є некомерційними, а це значить, що їх перевезення та подальше використання не переслідує одержання прибутку;

(б) власником вантажів є держава;

(в) на вантажі розповсюджується режим суверенного імунітету згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права під час проведення рятувальних операцій.

Згідно цієї статті відносно вантажів, що належать державі, не можуть застосовувати такі дії, як арешт, вилучення або затримання без згоди власника, тобто держави. З огляду на це було б доцільно визначитися з органом державної влади, який має надавати згоду на вчинення таких дій.

Відповідно до ст. 340 КТМ України

на прохання рятівника особа, відповідальна за виплату рятувальної винагороди, зобов'язана надати забезпечення вимоги, включаючи відсотки і судові або арбітражні витрати рятівника.

Власник врятованого судна повинен використати всі можливості для гарантії того, щоб власники вантажу до того часу, як його буде видано, надали достатнє забезпечення вимоги до них, включаючи відсотки і судові або арбітражні витрати рятівника.

Без згоди рятівника врятоване судно та інше майно не може бути переміщено з порту або місця, куди це майно спершу доставлено після закінчення рятувальних операцій, до того часу, поки не буде надано належного забезпечення вимоги рятівника до відповідного судна чи майна.

Зазначена стаття відповідає ст. 21 Конвенції і закріплює правила, що стосуються надання забезпечення. Таке забезпечення повинно бути достатнім задля того, щоб виконати вимоги щодо сплати відповідних сум внаслідок рятування, включаючи відсотки і судові або арбітражні витрати рятівника.

Згідно ч. 1 статті рятівник має право вимагати надання забезпечення, а особа, відповідальна за виплату рятувальної винагороди, зобов'язана надати забезпечення на прохання рятівника. Проте законодавець не зазначає, з якого моменту рятівник може вимагати надати йому забезпечення. На практиці це питання вирішується таким чином:

а) стосовно винагороди за рятування приймається до уваги момент завершення рятівної операції.

б) стосовно виплати спеціальної компенсації приймається до уваги момент повідомлення власника судна про застосування правил "Скопік клоуз" (див. коментар до ст. 338 цього Кодексу).

Відповідно до умов "Скопік клоуз" власник судна протягом двох робочих днів з моменту письмового повідомлення рятівника про застосування "Скопік клоуз" надає рятувальнику банківську гарантію або гарантію клубів Пі енд Ай. Для забезпечення вимог щодо винагороди затверджена спеціальна форма гарантії Міжнародного рятувального союзу.

Право рятувальника на одержання забезпечення, як правило, пов'язується із застосуванням примусових заходів стосовно врятованого майна. До надання забезпечення рятівник має право морської застави, що надає йому право накладати арешт на майно, яке врятоване, задля забезпечення своїх вимог. Відповідно до ст. 20 Конвенції рятувальник не може здійснювати свого права морської застави тоді, коли належне забезпечення стосовно його вимоги, у тому числі відсотки та витрати, надане.

Відповідно до ч. 2 цієї статті власник врятованого судна повинен використати всі зусилля для того, щоб власники вантажу до того часу, як його буде видано, надали достатнє забезпечення рятівнику. Адже рятівник може мати складнощі в процесі встановлення власника врятованого вантажу. Таким чином, власник судна залишається бути відповідальним за надання рятівникові інформації про вантаж, його власників чи страхувальників.

Відповідно до ч. 3 цієї статті без згоди рятівника врятоване судно та інше майно не може бути переміщено з порту або місця, куди це майно спершу доставлено після закінчення рятувальних операцій, до того часу, поки не буде надано належного забезпечення. Це стосується можливих на практиці випадків, за яких рятівник не звернувся з вимогою про забезпечення або якщо він не має можливості реалізувати своє право на морську заставу.

Зазначимо, що відповідно до ст. 22 Конвенції суд чи арбітраж мають право винести рішення про сплату рятувальнику авансом такої суми, яка вважається справедливою й обґрунтованою (проміжна плата), і на таких умовах, які є справедливими й обґрунтованими згідно з обставинами справи, у тому числі на умовах, що стосуються забезпечення - у відповідних випадках. У випадку проміжної плати забезпечення, що надається, відповідно знижується.

Міжнародно-технічне забезпечення попередження зіткнення суден на морі. Міжнародно-правові вимоги, які висувають капітаном зітхкнувшихся суден. Оформлення документів. Рятувальний контракт та умови виникнення права на винагороду за рятування. Ухвала розміру винагороди.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: