Причини та наслідки поділів Польщі

Причини поділів

Польська проблема була однією з основних у зовнішній політиці Росії протягом усього XVIII ст. Росія була зацікавлена в слабкій і слухняній Польщі, а в перспективі й у поверненні під російський скіпетр польських земель, що колись входили до складу Київської Русі. Кризовий стан польської державності (виборний, майже позбавлений реальної влади король і погано керований сейм, на якому всякий рядовий шляхтич міг накласти вето на будь-яке рішення) сприяв досягненню цих цілей, і вже із часу Петра І Росія фактично диктувала свою волю ніколи грізному супротивникові.

Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з "найгеніальніших" засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави – держави, яка нікому не загрожує, – є гарантом її існування, ("Польща безвладдям сильна"). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої.

Польська політична еліта, перейнята боротьбою за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася розгледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала гарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо "польського питання" виконане без участи самих поляків ("угода трьох чорних орлів" від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення "дефінітивно розв’язати польське питання". [7, 23]

Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий гарант її суверенності та непорушності її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Пруссія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим.Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Три територіальних розділи польської держави були проведені в 1772, 1793 і 1795 роках сусідніми з Річчю Посполитою державами - Росією, Австрією й Пруссією:

І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину, Пруссія - споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.

ІІ поділ – 1793 р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія - польські землі.

ІІІ поділ - 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

Наслідки

Таким чином, Річ Посполита як держава припинила своє існування

Останньою крапкою в ліквідації польської держави було зречення від престолу останнього короля – Станіслава Августа Понятовського (25 листопада 1795 р), а також угода трьох союзників (26 січня 1796 р), в якій вони зобов’язувалися ніколи не вживати назви "Королівство Польське" або "Польща" і надалі спільно виступати проти будь-яких намагань відновити цю державу в будь-якій формі. Власне ця угода і стала найсерйознішою підставою тісної співпраці, союзу Росії, Австрії та Пруссії аж до останніх років минулого століття.

Після третього розділу Речі Посполитої російські володіння охоплювали 81% колишніх територій Польщі, тобто литовсько-білорусько-українські землі, а також територію центральної Польщі з Варшавою. Створене на території, яка належала Росії, Королівство Польське втратило автономію в результаті народних повстань 1830 і 1863 років.

27. Польща під владою Росії в 19 ст. (Королівство Польське, повстання 1830 і 1863)

За трьома поділами до Росії відійшло 62% території Речі Посполитої, де проживало 45% населення.

Королівство Польське Конгресове було утворене згідно з рішеннями Віденського конгресу 1815, коли європейські держави перебудовували Європу після наполеонівських війн. Займало територію Люблінського, Лодзького, Мазовецького, Підляського і Свентокшиського воєводств Польщі.

Спочатку Королівство Польське Конгресове було напівавтономною державою в персональній унії з Росією під егідою російського царя. Держава мала Конституцію, одну з найліберальніших в Європі 19 століття, законодавчий Сейм був підзвітний перед царем, власну армію, власну грошову одиницю, бюджет, кримінальний і цивільний кодекси і митницю на кордоні з рештою російських земель.

Але фактично царі мали автократичну владу, і не мали бажання поступатися нею. Опозиція до імператора підлягала переслідуванню, і польський закон міг бути проіґнорований російськими посадовими особами. Незалежність Королівства тривала 15 років; спочатку Олександр І мав титул царя Польщі і був зобов'язаний дотримуватися конституції. Потім він надав наміснику, Великому Князю Костянтину Павловичу майже диктаторські повноваження. З часом Петербург перестав рахуватися з рішеннями Віденського конгресу. У 1819 Олександр І скасував свободу преси і ввів цензуру.

Опір російській владі почався в 1820-х рр. Російська секретна поліція почала переслідування польських конспіративних організацій, з 1821 цар почав переслідувати масонів, що представляли патріотичні традиції Польщі.

Починаючи від 1825, сесії Сейму відбувалися таємно.

Наступник Олександра I, Микола I, був коронований королем Польщі 24 травня 1829 у Варшаві, але він відмовився присягати на вірність полякам, дотримуватися Конституції, продовжував обмежувати незалежність конґресового Королівства. Його правління мало на меті асиміляцію поляків, яка перетворила би їх на лояльних православних росіян. Православна Церква в Російській імперії фактично була частиною держави, інші релігії були дискриміновані. Папські булли в Царстві Польському не могли бути оголошенні без згоди російського уряду.

Тому вперше після третього поділу Польщі та наполеонівських війн спалахнуло національне повстання за відновлення незалежності.

Листопадове повста́ння 1830—1831 років — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії. Приводом до повстання стало повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. 29 листопада 1830 р. озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства П. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер - резиденцію царського намісника у Варшаві - великого князя Костянтина. Варшава опинилась у руках повстанців. Повстання розгорнулось і регулярні війська відновленного Війська вирушили в бій з царською армією. сПол.-рос. війна (битви під Ґрохувом, Дембом Вел., Іґанями, Остроленкою) закінчилася поразкою повстанців і падінням Варшави (IX 1831).

Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання (виїхали на т.зв. Велику еміграцію), скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності), набрала сили політика русифікації. Попри поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердженню ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства.

У січні 1863 р. вибухло нове повстання, спровоковане брутальною поведінкою російського окупаційного режиму.

Січневе повстання 1863-64

Почалось 22 січня у Варшаві, охопило Кор. Пол., Литву, Білорусь і частково Україну. Було кероване політичними угрупованнями червоних (шляхта, міщанство, інтелігенція, частково селянство, які прагнули здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення) і білих (помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно з кордонами 1772, литовські, білоруські та українські землі.). Його найвищим органом був Національний уряд. Носило характер партизанської війни (бл. 1200 сутичок). Скінчилося поразкою повстанців, з яких кількадесят тисяч загинули в сутичках, близько однієї тисячі були страчені, близько тридцяти восьми тисяч засуджені до каторги чи заслані до Сибіру, а близько десяти тисяч подалися на еміграцію. Наслідок - ліквідація решток автономії Кор. Пол., посилення політики русифікації.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: