Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Міф у історичному розвитку




Періодизація. Можна сказати, що сьогодні встановилася традиція виділяти у розвитку давньогрецької міфології 3 основні періоди:

1. Архаїчний міф як форма мислення (хтонічна міфологія).

2. Вербалізований міф у формі оповідань, переказів з чітко вираженим сюжетом (героїчна міфологія). Обидва ці періоди доступні лише у реконструйованій формі.

3. Літературний міф, коли міфи виступають як сюжети літературних творів (власне історія античної літератури). Звичайно, міф має і свій історичний період згасання, деградації. У цьому етапі ми віднесемо його до четвертого періоду. Наразі ми розглянемо два перші періоди.

Хтонічна міфологія. Перший і найтриваліший період, що обіймає, очевидно, кілька десятків тисяч років (від неандертальської людини), А. Ф. Лосєв називає «хтонічним» (від грецьк. земля). Назва має засвідчити, що людина у цей період тільки виходить з природи, багато у чому залежить від неї і боїться її. У цей період людина робить відкриття, що, крім світу конкретних речей, навколо неї існує ще світ понять, уявлень про ці речі у голові самої людини. Співвідношення між конкретними речами і поняттями про них первісна людина уявляла нечітко, плутано. Нерідко вона просто не розрізняла саму річ і уявлення (поняття, ідею) про неї. Більше того, самі поняття, перебуваючи в її уяві, жили самостійним життям. Сприйняття речі як живої при нечіткому розрізненні самостійної речі та уявлення (поняття, ідеї) про неї належить до найпершої форми міфологічного мислення — фетишизму (від португальського feitigo — річ, предмет).

Фетишизм. Для фетишизму характерне почуття залежності людини від речі, бо людина нечітко уявляє межі самої речі, її можливості й поведінку. Однак вона намагалася встановити свою владу над річчю, принаймні використати таємничу силу речі для себе.

Така влада одержала назву магії, магічної влади. Як пережиток фетишизму (як психологічної залежності людини від речі), і зокрема магії (як намагання хоч якось встановити свою владу над річчю), ми можемо розглядати віру у різні обереги, талісмани. Сюди ж належать татуювання (зображення на тілі) і орнамент (зображення на одязі та посуді). До фетишистських магічних оберегів слід віднести окремі слова-заклинання, які дійшли до нас

Магією займалися чаклуни. Вимагалося, щоб магією володів вождь племені, бо від цього залежали погода, успіх у полюванні, дітонароджуваність і взагалі добробут племені.

Пережитки магічного фетишизму ми знаходимо у більш розвинених формах міфу, зокрема у грецькому міфі про героя Мелеагра. Коли Мелеагр тільки народився, богиня сказала його матері, що дитина житиме, доки не згорить поліно у вогнищі. Мати одразу ж загасила поліно і сховала його. Коли Мелеагр став уже дорослою людиною, він посварився з родичами матері. Тоді розгнівана мати вийняла поліно і кинула йото у вогнище. Поліно згоріло, і Мелеагр, який у цей час перебував далеко від дому, помер.

Анімізм. А.Ф.Лосєв відносить фетишизм до першої форми хтонічної міфології, другу він називає анімізмом (від латинського anima — душа). Анімізм — це суттєвий крок уперед у розвитку абстрактного мислення первісної людини. Безперечно, уявлення первісної людини про «душу» речі суттєво відрізняються від пізніших. Спробуймо уявити, як первісна людина розуміла «душу» речі. Обробляючи камінь, наприклад з метою виготовлення рубила або скребка, неолітичний майстер тримав у голові не просто зразок цієї речі (у такому разі вироблення кам'яного предмета не привело б ні до якого вдосконалення); він уявляв ідею цього знаряддя праці, яка ніби диктувала свою волю, примушувала майстра робити саме так, а не інакше. Тобто майстер відчував владу ідеї, владу уявленого предмета, можливо, не бачачи сам цей уявлений предмет у деталях. Ця ідея (уявлена суть речі, її поняття), яка виявляла свою владу над людиною, сприймалася як душа речі або її божество. Душа існувала окремо від речі, навіть до її виникнення, і «диктувала» майстру свою волю ще до того, як він виготовить конкретне рубило.

Не тільки окремі речі, а насамперед явища природи у уявленні первісної людини мали свою душу. Анімістична людина зробила революційне відкриття, що сонце, ховаючись за горизонт, не зникає зовсім, так само не зникають і піч, дощ, повінь, посуха, оскільки завжди невидимо присутні їхні божества. Уявлення про душу речі дозволили людям відкрити категорію майбутнього, тобто планувати свої дії. Вони могли молити божество дощу під час посухи, закликати місяць, молити про приплід у худоби тощо. Кожний трудовий акт розпочинався із замовляння відповідного божества. Замовляння як рудименти анімістичної доби збереглися у численних народних піснях — трудових, обрядових та iн.

Наводимо приклади з українського фольклору:

2) Ой чук, чукинук,

Та наївся я щук,

Та напився водиці.

І набрався бідиці!

З) Ой люлі, люлі,

Чужим дітям дулі.

А нашому калачі.

Щоб спав добре уночі!

Зовнішність анімістичних істот. Уже у анімістичних «духах» («демонах», «божествах») ми знаходимо перші ознаки релігійних вірувань: анімістичні божества мали незаперечну владу над людиною, були всесильні, вічні (безсмертні).

Людина намагалася уявити зовнішність анімістичних божеств. у її уявленнях відбилося домінуюче на той час почуття, яке супроводжувало життя первісної людини: страх перед природою. Зовнішність цих божеств була зооморфною (твариноподібною). З часом ці уявлені образи пережили еволюцію: одні набули людиноподібної (антропоморфної) зовнішності і поступово стали вважатися богами, інші стали ще потворнішими. Твариноподібні міфологічні персонажі А.Ф.Лосєв називає «хтонічними чудовиськами». Характерна риса їх зовнішності — дисгармонійність, неузгодженість частин тіла. Наприклад, потвора сфінкс мала тіло лева, голову молодої жінки і крила птаха; грифон — голову хижого птаха і тіло пантери з крильми; медуза Горгона — голову жінки і замість волосся — численних змій, що звивалися і сичали; сирени — тіло птаха з головою жінки.

Метаморфізм. Усій хтонічній міфології притаманний метаморфізм (віра у здатність до перетворень). Він показує, що людина, хоча і відкрила абстрактне мислення, була ще нездатна до тонких понятійних дефініцій. Так, поняття «небо» включало у себе і хмари, і птахів, і дощ з громом і блискавкою, і сонце або місяць, зрозуміло, і божество неба. Все це були для хтонічного мислення семантично однорідні поняття, а точніше — одне-єдине слабо розчленоване поняття. Тому все могло перетворюватися на все і з'являтися у свідомості людини у найнесподіваніших іпостасях. Очевидно, така ж нерозчленованість була характерна і для мови первісної людини.

Різні функції анімістичних істот. Уже тоді у міфології відбилася головна відмінність між зооморфними і антропоморфними божествами. Перші несуть із собою смерть. Так, від погляду медузи Горгони людина перетворюється на камінь; сирени своїм співом причаровують подорожніх і вбивають їх; сфінкс загадує подорожнім загадку, яку вони неспроможні відгадати і тому гинуть. І навпаки, антропоморфні божества падають людям допомогу, несуть життя, про що свідчить приклад Зевса, богині плодючості Деметри, богині кохання Афродіти і т. п. Ця відмінність мала прогресивний характер, бо засвідчила той факт, що людина ПОСТУПОВА) переставала відчувати страх перед таємничими силами природи, починала вільніше і впевненіше почуватися у довкіллі. Зародилося почуття оптимізму, яке відіграло гаку важливу роль у виживанні людського роду. Можна припустити, що уже у період хтонізму виникла здатність людини сміятися, зародилося комічне як осмислення невідповідності наявного (емпіричного) факту абстрактному поняттю.

Героїзм як новий період. Другим важливим періодом у розвитку міфології став героїзм, або період героїчної міфології. Вона виникла у історичну добу батьківського роду (патріархату) і пов'язана значною мірою з відкриттям металів, з яких виготовляли зброю (IV— III тис. до н. е.). у цю добу людина прощається з первісним станом і підноситься на рівень стародавньої цивілізації. Цей новий період позначений остаточним закріпленням форм релігійного культу і формуванням образів олімпійських богів у Греції. Міфологія набуває оповідних форм, стає переказом, розповіддю; з'являється новий персонаж — герой (звідси назва всього періоду). Образи і логіка попереднього, хтонічного, періоду трансформуються тепер у нові форми або залишаються у них у вигляді рудиментів, первісний смисл яких уже не схоплюється свідомістю. На основі міфології тепер формуються окремі фольклорні жанри (казки), стародавній епос (поеми Гомера та інші).

Герой. Герой — не просто чоловік, а син божества (Геракл народився від шлюбу Зевса і земної жінки Алкмени; Персей — від шлюбу Зевса з царівною Данаєю, у покої якої він проникнув у вигляді золотого дощу; Тесей вважався сином Посейдона; матір'ю Ахілла була богиня Фетіда), або чоловік, який перебуває під заступництвом богів (Одіссея підтримує Афіна). у образі героя відбилася практика шаманства, чаклунства. Шаман (чаклун) здійснює зв'язок між земним світом, у якому живе його рід (плем'я), зі світом божеств чи з царством померлих. Ця функція шамана (чаклуна) визначає винятковість його становища у роді, його персональну неповторність, силу, статеві здібності, розум, магію. На його долю випадають найтяжчі завдання. Так і у героїчних міфах: у «Одіссеї» багато сильних чоловіків, але герой тільки один. Як і шаман у першооснові. Одіссей спілкується з богами, пізнає життя всіх земних стихій, встановлює зв'язок з царством померлих (XI пісня), має надзвичайну силу (перемагає понад сто наречених!) і витримує інші виняткові випробування. Biн спирається на допомогу богів, і у цьому полягає його сила.

Олімпійські боги. Саме у добу героїзму формуються образи олімпійських богів. Це істоти уже з цілком людською зовнішністю всемогутні та всевладні. Людська уява оселяє їх на вершині «світової гори» — Олімпу. у міфології кожного народу існує поняття «світової горн» або «світового дерева». Вершина гори чи дерева символізує царство верху, віддане божествам; середня частина віддана земному життю, людям; нижче розташований підземний світ, відданий померлим або хтонічним істотам.

Поряд з богами, що втілюють сили природи і розвинулися з найдавніших хтонічних божеств, з'являються боги, які відбивають перехід людини на рівень цивілізації. Божество вогню Гефест розширює свої функції і стає богом ковальської справи. З'являються бог торгівлі Гермес, богиня мудрості Афіна, бог війни Арес, бог мистецтва Аполлон, богиня жіночої вроди і кохання Афродіта, богиня землеробства Деметра та ін.

У всіх світових міфологіях спосіб життя богів копіював соціальну організацію самих людей. Олімпійські боги жили великою патріархальною родиною на чолі з Зевсом. Постійні суперечки Зевса з дружиною Герою, як вважають учені, відбивають історичний конфлікт між материнським і батьківським родом (правом). Пізніше, коліт у Греції складалася полісна система, греки уявляли, що їхні боги теж збираються на таку собі «раду богів» (вона зображена на початку «Одіссеї» Гомера).

Хтонічні рудименти у період героїзму. Антропоморфні анімістичні істоти, що пізніше стали знаменитими богами стародавніх греків, втіленням фізичної краси й досконалості, мають у своїй зовнішності дещо від хтонічної епохи. Такі пережиточні елементи зовнішності або поведінки називаються хтонічними рудиментами. Так, у поемах Гомера богиня Гера постійно характеризується епітетом «волоока». Це вказує на те, що у анімістичну добу їй поклонялися як телиці, корові і лише пізніше стали уявляти як вродливу жінку. Богиня мудрості і воїнської звитяги Афіна з'являється у Гомера з епітетом «совоока», а це означає, що колись їй поклонялися як сові. Існують досить складні рудименти, які не так просто пояснити. Наприклад, бога землетрусів і морів Посейдона зображали з тризубом у руці. Але ж він не бог рибальства! Існує гіпотеза, що гарпун з трьома вістрями — це три скелі у Гібралтарській протоці, особливо небезпечні для мореплавців, а Посейдон спочатку був хтонічним демоном тої бурхливої і страшної протоки.

Здатність до перетворень як хтонічний рудимент. До хтонічних рудиментів ми відносимо також здатність бога до перетворень. Особливо багато перетворень пов'язано з постаттю головного бога давньогрецької міфології — Зевса. Так, у одному міфі він перетворюється на бика і викрадає юну вродливицю Європу, у іншому — на білосніжного лебедя і вступає у шлюб з красунею Ледою (від цього шлюбу народжується знаменита красуня Гелена, через яку спалахнула Троянська війна). Іншого разу Зевс перетворився на дощову хмару і вступив у шлюб з красунею Іо. У вигляді золотого дощу він вступає у шлюб з красунею Дапаєю, яка народила Персея. Нарешті, він перетворюється на грім і блискавку й так з'єднується з красунею Семелою, яка від цього згоріла, але встигла зачати сипа — Діоніса, якого виносив у своєму тілі сам Зевс.

«Еротичний» характер подібних перетворень можна правильно зрозуміти, якщо згадати, що тотемізм — це вірування у походження людей від спільного тваринного першопредка. Кожний рід і плем'я мали свій тотем (першопредка). Так, на острові Крит колись поклонялися Зевсу як бику. Проте смисл тотемістичної еротики фактично невичерпний, бо з нею можна пов'язати і магічні дії чаклуна — вождя роду (племені), якому допомагає у важливому акті відтворення життя підтримка родових божеств (тотемів); цим еротичним актом вождь-чаклун міг обґрунтовувати своє виняткове право на верховенство у роді (племені) і свою магічну силу.

Релігійний культ у греків. Міфологія у стародавньому суспільстві була формою релігії. Культ, тобто форми служіння богам, був загальнообов'язковим для всіх греків. Але він не утискував особистості, не чинив примусу, не вимагав обов'язкових виявів персональних почуттів, не вимагав і людських жертвоприношень '. Греки сприймали своїх богів як далеких предків, відповідно і ставилися до них: шанували, але могли принагідно й посварити, і поглузувати з них. І над людьми, і над богами панує доля. Боги відрізняються від людей зокрема тим, що знають про свою долю, а також своїм безсмертям і всемогутністю.

Три етапи героїзму. У сюжетно-тематичному аспекті ми виділяємо у розвитку героїчної міфології три етапи. Для них характерна одна модель сюжету: герой вступає у двобій або змагання з хтонічною потворою і перемагає її.

А.Ф. Лосєв тлумачить змагання героя з хтонічною потворою як відображення історичної боротьби патріархального права з матріархальним. Майже у усіх випадках хтонічні потвори виступають як істоти жіночої статі. Боротьба між патріархатом і матріархатом у міфах могла відбиватися у формах просто-таки гротескних з пізнішої точки зору. Наприклад, за відомим міфом, Зевс виступає у ролі породіллі і народжує (зі своєї голови) дочку — богиню Афіну-Палладу, а іншим разом (зі свого стегна) бога Діоніса.

«Етап Геракла». Перший етап героїчної міфології у Греції умовно можна названі «етапом Геракла». Цього героя уявляли з важкою палицею і у лев'ячій шкурі, що свідчить про виникнення образу у дометалеву добу, коли одягу ще не ткали. Цей популярний герой, що здійснив 12 знаменитих подвигів за наказом боягузливого царя Еврісфея, вступав у двобій із хтонічними чудовиськами і перемагав їх за допомогою грубої фізичної сили (немейський лев, лерпейська гідра, стимфалійські птахи, критський бик, копі Діомеда, корови Геріона, пес Кербер та ін.). Зв'язок образу з функцією шамана найяскравіше виявляється у міфах, де він тримає небесне склепіння (міф про яблука Гесперид) або сходить у підземне царство Аїда (міф) про пса Кербера). Пізніше, у літературний період міфології, Геракла нерідко зображають іроїкомічно — як людину розумово недалеку, ненажеру і п'яницю (в комедіях Арістофана, у творах Лукіана).

«Етап Одіссея». Другий етап ми умовно назвемо «етап Одіссея». Герой перемагає хтонічних чудовиськ за допомогою не так фізичної сили, як розуму, хитрощів, спритності. Його стосунки і конфлікти з довкіллям урізноманітнюються (в число його подвигів входить і перемога над нареченими). Гомер постійно називає Одіссея «хитромудрим», «хитрим». При цьому Одіссей користується порадами богів — Афіни, Гермеса та інших. Рудиментарний зв'язок з чаклунством виявляється у XI пісні, де герой спускається у підземний світ і спілкується з предками, зокрема з матір'ю.

До цього ж етапу належить і ЕДЙІ, що також перемагає за допомогою розуму. Він єдиний з людей розгадує складну загадку Сфінкса, і ця потвора втрачає свою злу силу, стає нешкідливою для людей.

«Етап Персея». Третій етап умовно назвемо «етапом Персея». Герой також вміє перемагати чудовиськ за допомогою хитрощів, розуму — у двобої з медузою Горгоною він дивиться на її віддзеркалення у своєму відполірованому до блиску мідному щиті. Проте з'являється і зовсім повий елемент: здолавши іншим разом страшне чудовисько, він звільняє вродливу дівчину Андромеду і одержує її як дорогоцінну здобич та винагороду за звитягу.

Цей третій етап показує, що закінчилася боротьба між чоловіком і жінкою за владу і вплив у роді. Місце жінки визначилося. Це дозволило чоловікові іншими очима поглянути на жінку. Тепер він відкриває у ній естетично високі якості — фізичну вроду. У фольклорі боротьба старих і нових уявлень про жінку відбилася у казках про молоду жінку і свекруху, про мачуху і падчерку, лісову чаклунку (бабу-ягу) і молоду дівчину (відважну сестру).

На цьому, третьому, етапі міф переростає (трансформується) в епос і певні фольклорні жанри (казку тощо). Так, у «Іліаді» розкривається боротьба за вродливицю Гелену, а у другій половині «Одіссеї» — боротьба за руку Пенелопи. Настає третій, літературний період розвитку міфу, який буде предметом розгляду у наступних розділах.

|3|






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных