Міф як світоглядно-естетичний феномен

Два напрями мислення. З'ясуємо ті елементи міфу, які зробили можливим його існування — звичайно, у інших формах — у наступні, розвинуті періоди європейської культури. Починаючи з класичного періоду давньогрецької культури (V ст. до н. е.) і до наших днів європейській культурі притаманно співіснування двох напрямів мислення, які ми назвемо «арістотелевим» і міфологічним («доарістотелевим»),

Арістотелеве мислення сприймає кожне явище світу лише остільки, оскільки воно є причиною певного наслідку, або наслідком, що має свою певну причину. «Доарістотелеве» (міфологічне) мислення сприймає світовий порядок як споконвічний і незмінний, закономірний і усталений. Він осягається несвідомо, входить у рудиментарну (підсвідому) пам'ять і не потребує від свідомості причинно-наслідкового обґрунтування. Такими є відносини між членами родини, ставлення до світових констант — змін пір року, часу доби, погоди і небесних явищ, до природи та ієрархічного місця у ній людини та інших істот і явищ, окремі вияви психічного і фізичного життя людини (статевий потяг, потреба їжі, сну) та багато іншого.

Арістотелеве мислення велику роль відводить можливому, випадковому, творчому. Воно припускає появу у світі, у полі діяльності людини нового, непередбаченого, раніше неіснуючого. Оволодіння причиною дозволяє людині скеровувати за власною волею наслідки і таким чином творити культуру. Boнo сприймає історичний час як лінійний, тобто як такий, що збагачується новим змістом. Міфологічне мислення, на відміну від «арістотелевого», сприймає час як циклічний, тобто як постійно повторюваний, що виступає лише у інших формах. Символом такої узаконеної споконвічної стабільності світу є у грецькій міфології поняття долі.

Античність як дитинство європейської культури. у усій античній літературі ми знаходимо примхливе переплетіння цих двох особливостей мислення, що надає їй своєрідної неповторності. Як свідчать дослідження з вікової психології, «міфологічне», «доарістотелеве» мислення притаманне значною мірою дитині (адже дитяча свідомість намагається з'ясувати не причину речей, а місце власної особистості у ієрархії існуючого порядку, — який вона сприймає як споконвічний і назавжди усталений! — і тим визначити межі свого «Я»), і цей відтінок зворушливої «дитинності» відзначали у грецькій літературі всі, хто заглиблювався у її вивчення. Ш. Перро і Й. Й. Вінкельман перші назвали античність «дитинством» європейської культури.

*Шарль Перро (1628—1703) — французький прозаїк і поет, відомий казкар, знавець античності. Иоганн Йоахим Вінкельман (1717—1768) — німецький мистецтвознавець, автор книжок з античного образотворчого мистецтва.

Названі особливості дають можливість розглядати міф як певне «надісторичне» явище, хоча його джерела — у історичному (точніше — доісторичному) бутті людини. Дослідження саме цих особливостей має велике значення для розуміння певних «ірраціональних» феноменів сучасної європейської культури.

Міфологія і мистецтво. Характерна особливість давньогрецької міфології полягає у тому, що, досягнувши розвинутих форм, вона не сакралізувалася і не самоізолювалася у релігії, як це трапилося у стародавній Іудеї, або у культі, як у середньовічній католицькій Європі. Давньогрецька міфологія плавно продовжувала свій розвиток уже у рамках мистецтва. Це дозволило їй зберегти свій гуманістичний субстрат, тобто спрямованість на людину, на людське. Ось чому оновлення європейської культури у добу Відродження було тісно пов'язане з відродженням грецької і римської античності, античного ідеалу людини.

Які ж головні риси цієї людини були успадковані від античної Греції? Узагальнимо все сказане. Це культ естетично прекрасного і фізично довершеного людського тіла; культ розуму, прагнення пізнати світ; фізична активність, зорієнтованість на героїчний вчинок. Уже у грецькій міфології ми знаходимо зародження такої неповторної риси європейської культури, як індивідуалізм, тобто опору на себе — свій розум, сили, підприємливість.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: