Форми державного устрою.

Форма державного устрою — це спосіб організації владно-територіальної цілісності держави, що проявляється в розподілі держави на складові частини й розподілі влади між ними і її керуючим центром. Форма державного устрою виражає структуру розподілу державної влади «по вертикалі» (наприклад, у рамках систем «влада центра — влада на місцях», «влада федерального центра — влада суб'єктів федерації»), визначає характер взаємин між центральними й місцевими органами.

За формою державного устрою держава може бути:

1) простим (унітарним);

2) складним.

Для простої (унітарної) держави характерний поділ на адміністративно-територіальні одиниці й наявність у ній єдиних, загальних для всієї країни вищих органів влади й керування.

До складу унітарної держави можуть входити автономні утворення (наприклад, Україна — унітарна держава, у ній Автономна Республіка Крим — адміністративно-територіальна автономія). Унітарними державами є Франція, Італія й ін.

Складною державою є імперія (у сучасному світі імперій немає), федерація — союзна держава. Для федерації характерна наявність вищих органів влади й керування загальних для держав — членів федерації, при збереженні ними в себе аналогічних органів, свого законодавства, громадянства, податкової системи.

25.Форма правління та форма державного устрою України.

За формою державного правління Україна є республікою, що визначено у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Главою Української держави є Президент України.

Таким чином, Україна за формою державного правління - це напівпрезидентська (президентсько-парламентська) республіка, що означає перенесення центру тяжіння державної влади від парламенту до президента.

Україна за формою державного правління, починаючи з часу власної незалежності, є змішаною республікою. Проте суть змішаної республіки постійно зазнавала динамічних змін. У перші роки незалежності Україна тяжіла до президентської форми державного правління, що, до речі, було властиве всім колишнім республікам Радянського Союзу. До прийняття Конституції України 1996 року Президент України наділявся великим обсягом повноважень у сфері законодавчої діяльності, визначення основних напрямів зовнішньої і внутрішньої політики держави, формування уряду, економічної стратегії розвитку держави та ін.

26.Громадянське суспільство:поняття та інститут.

Громадя́нське суспі́льство — це сукупність недержавних організацій, які представляють волю та інтереси громадян[1]. Воно включає в себе сім’ю і приватну сферу, тобто "третій сектор" суспільства паралельно з державою та бізнесом. Елементами громадянського суспільства є різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя.

Біла книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об'єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».

Приклади інституцій громадянського суспільства:

недержавна організація (англ. NGO)

приватна добровільна організація (англ. PVO)

народна організація

громада

Посередницька організація волонтерів та позабюджетні

громадська фундація

клуби місцевої громади

профспілка

об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками

харитативна організація

соціальні або спортивні клуби

кооператив

природоохоронна організація

професійна асоціація

академія

приватний бізнес

правничі інституції

організації споживачів

засоби масової інформації

добровільна дружина

релігійні організації

клуби за інтересами

Чи всі з наведених організацій є складовою громадянського суспільства є питанням дискусійним. Наприклад Неера Чандок, науковець з Індії, вважає, що лише критично налаштовані до уряду організації можуть вважатися інституціями ГС. Але в суспільствах, які розвиваються, нових демократіях, будь-яка організація, що може позитивно для суспільства впливати на уряд може розглядатися, як складова ГС, що зароджується.

27.Взаємодія держави та громадянського суспільства за різними політичними режимами.

Громадянське суспільство - система самоорганізуюча, саморозвиваюча. Однак досвід різних країн свідчить, що воно функціонує ефективніше коли для цього створюється певні умови:

І) фактичне володіння власністю кожним громадянином, одної сім’ї або колективне правої розпоряджатися власністю на свій розсуд;

2) створення необхідних законів, сформування демократичних структур, суворе дотримування державою загально прийнятих норм та процедур;

3) створення в рамках конституції противаги державі у вигляді незалежних громадянських організацій масових демократичних суспільних рухів, засобів масової інформації;

4) наявність в суспільстві розвинутої, різноманітної соціаль­ної структури, яка висвічує різноманітність інтересів суцільних угрупувань;

5) досить високий рівень соціального інтелектуального психологічного розвитку "особистості" членів суспільства, здібності до повної самодіяльності.

Таким чином,громадянське суспільство і правова держава - це дві органічні складові збалансованої соціальної цілісності. Порушення рівноваги між ними є небезпечним для існування суспільної системи як цілісності. Однаково небезпечними є як спроби віддати перевагу державі і поставити її над суспільством, так і вимоги відпустити суспільне життя на самоплив.

Громадянське суспільство являє собою безпосередню неконтрольовану державою сферу життєдіяльності індивідуумів, до яких входить об’єднання неполітичних взаємин економічних, націо­нальних і т.д., область спонтанного самовияву інтересів та волі свобідних індивідуумів та їх асоціацій, відгороджена законом від регламентації їх діяльності з боку держави.

Діалектика держави і грома­дянського суспільства така: держава обумовлюється і визначає громадянське суспільство, а громадянське суспільство обумовлює, визначає державу; чим більше розвинуто громадянське сус­пільство, тим менше ймовірне існування авторитарних та тоталі­тарних режимів.

Формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову переходу України до ринку і правової державності, повернення в русло світової цивілізації.

28.Понятт та типи політичної партії.

Політична партія - це добровільне й організаційне оформлене об'єднання громадян, яке виражає спільні інтереси, потреби і цілі певної соціальної групи і прагне їх задовольнити шляхом здобуття, утримання й використання державної влади.

Політична наука (згідно Дж. Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.);

Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);

Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні анти системні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

29.Основні теорії влади (реляционістські,системні,біхевіористські).

Реляціоністська концепція влади. Латинське слово relatio означає ''донесення''. Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах,/підкреслюється асиметричність владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади.

Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: ''опору'' (психологічний акцент у системі владовідносин), ''обміну ресурсами'' (соціологічний акцент), ''розподілу зон впливу'' (політичний акцент).

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття:

макропідхід — влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;

мезопідхід — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). Влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами;

мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Зверненням до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда в суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.

Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимір-ною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади. Послідовність викладу їх свідчить певною мірою про історичну послідовність дослідження влади у світовій політології.

Біхевіористська концепція влади. Політичний біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності політичної системи). Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади? ''

ТГВлада як ''воля до влади''. На цьому побудована ''силова модель'' політичного процесу.

Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін.

30.Поняття та ознаки політичної влади.

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт­них підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядку­вання у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здат­на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Ознаки політичної влади:

легальність владиозначає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів.

легітимність влади– це добровільне визнання її справедливою, прогресивною більшою частиною населення.

верховенство влади– це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.

вплив влади– це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей з певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів.

всезагальність (публічність)– означає, що політична влада діє на основі права від імені усього суспільства.

моноцентричністьвлади означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень.

ефективність і результативністьполягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

31.Структура політичної влади.

Структура влади – це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Таким є її суб’єкт, об’єкт, підпорядкування об’єкта, джерела і ресурси влади.

Суб’єкт. Ним є джерело активної предметно-практичної діяльності, спрямованої на об’єкт. Існує думка, що поняття „суб’єкт влади” і „носій влади” не тотожні.Суб’єкт влади– це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери;носій влади – державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Крім того суб’єктів поділяють на:

первинні –ними за республіканського, демократичного правління є народ – носій суверенітету та єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне:основнимсуб’єктом є великі групи населення, об’єднані спільністю корінних інтересів і цілей;неосновними –невеликі етнічні групи, релігійні громади, тощо.

вторинні –малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб’єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов’язками. Суттєву роль відіграють політичні лідери.

32.Легальність та легітимність політичної влади.

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.

Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що означає "законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

33.Джерела та типи легітимності політ. Влади.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступаютьтри основні суб'єкти:1) населення; 2) уряд; 3)зовнішньополітичні структури. До того ж додатковимджерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективністьрежиму, що виражається у високому рівні життя населення.

Вебер виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимністьспирається на традицію, на колись встановлений порядок. геронтократія- влада старійшин;патріархальна- влада племінних вождів;патримоніальна- влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху

Харизматична легітимністьзаснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір'ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю.

Легальна (раціональна) легітимністьмає за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва

34.Криза легітимності політ. Влади:визначення та шляхи їх подолання.

Легiтимнiсть* - це визнання влади народом, навіть якщо воно та і не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду.

Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режимові у цілому, яку впливає на якісні зміни їхніх ролей й функцій.

шляхів й засобів виходу із кризисних ситуацій для держави, де цінується думка громадськості, можна назвати такі:

· Підтримка постійних контактів із населенням.

· Проведення роз`яснювальної роботи відносно своїх цілей.

· Врівноваженність гілок влади.

· Посилення ролі правових методів для досягнення цілей й постійного поновлення законодавства.

· Дотримання правил політичної гри без попирання інтересів сил, котрі беруть у ній доля.

· Організація контролю із боці організованої громадськості за різнімі рівнями державної влади.

· Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві.

· Подолання правового нігілізму населення тощо, насадження правової культури.

· Розвиток у населення почуття справедливості, почуття законного, тобто того, що обґрунтовано називають «почуттям права».

· Піднесення національного духу, формування почуття національної, державної вартості, значущості, патріотизму.

· Задоволення соціально-економічних потреб населення.

Алі усе ж таки таки зупинити чи позбавитися кризи легітимності досить важко й не завжди вдається. Тому ця проблема відноситься до розряду тихий, які простіше запобігти, ніж припинити, коли смердоті уже почалися.

35.Соціальне управління як особлива сфера людської діяльності і людських

відносин.

Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.

36.Поняття «еліт», «правляча еліта», «політична еліта»:сутність та відмінності.

Політична еліта- це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.

Еліти (в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

представляють в політиці групові інтереси;

створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;

формують мету і перспективи розвитку суспільства;

ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізаці

37.Теорії еліт (Моско,Парето,Міхельса).

Моско делит общество на 2 класса:правящий,управляемый.

Оснвные 3 фактора:при помощи силы;при помощи одеологической и полит. Доктрины;путём комуникацыи.

Парето делит на 2 класса:управляющие и управляемые.

Управляющие черты:гибкость,хитрость,насилие.

Разработал идею цыркуляцыи элит-изминения происходят когда элита становится психологически не пригодной для управления.

Михельс демократия с его точки зрения трансформируется в олигархию,власть

38.Способу рекрутування в еліту:антрепренерська система та система гільдій.

Під рекрутуванняму політології розумієтьсяпроцес відбору і просування людей до активного політичного життя. Суттєве місце серед різних рівнів процесу рекрутування займає рекрутування еліти. Формування еліти в кожній конкретній країні на кожному конкретному етапі її розвитку відрізняється значною своєрідністю. Існують, однак, загальні закономірності процесу входження людей у правлячу групу. Універсальними для всіх країн є каналирекрутуванняеліти - ті соціальні інститути, входження в які дає людям змогу досягти влади.

Універсальними є й основні системи рекрутування еліти. Система рекрутування- це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска. Сучасна наука трактує їх відповідно якантрепренерську систему і систему гільдій.

Система гільдійпередбачає закритий і неконкурентний характер відбору, який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних (досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством. Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип формування еліти характерний для традиційних суспільств

При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі - всім населенням через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність.

39.Типологія політичних систем.

Залежно від політичного режимурозрізняють такі політичні системи:тоталітарні; авторитарні; демократичні.

За характером взаємодіїз зовнішнім середовищем розрізняють: —відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем; —закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.

Досить поширене виділення традиційних(до індустріальних) імодернізованихполітичних систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем: англо-американськуз секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою;до індустріальні і частково індустріальніз диференційованою політичною культурою;тоталітарнуз гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.

40.Функції політичних еліт.

Функція політичного цілепокладанняполягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти.

Сутність інтегративноїфункції полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення.

Регулятивна фукнкціяполягає у прийнятті політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійсненні розподілу і перерозподілу матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів.

41.Поняття політичного лідерства.Теорії лідерства.

Політичне лідерство – це особливого виду підприємництво. Така інтерпретація політичного лідерства проявляється головним чином лише в демократичних суспільних умовах, коли є реальна конкуренція між політиками, їх виборчими програмами, партіями.

1 теория черт-30-50годы 20века

Лидерство данной шкалы: совокупность определённых психологических черт,наличие которых способствует выдвижению лидеров на лидирующии позицыи и наделяет его способностью принимать властные отношения в отношении других людей.

2 теория ситуацыонная-лидер –это продект ситуацыи.

Выделяют этапы и требования для лидера:1 этап-оценка ситуацыи;2 этап-умение разработать программу выхода из критической ситуацыи;3 этап-умение мобилизировать людей.

3 теория-теория последователей-группа сама выбирает лидера,который удовлитворяет интересы.

42.Функції політичного лідера.

Функції, виконувані політичними лідерами, визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною й політичною) у якій їм доводиться діяти.

В умовах кризової ситуації політичний лідер направляє свої зусилля, насамперед, на реалізацію наступних функцій:

Аналітична, або постановка діагнозу. Її виконання припускає глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалася, вивчення сукупності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій.

Розробка програми дій. У її реалізації велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера: розум, рішучість, енергійність, інтуїція, відповідальність.

Мобілізація країни на виконання прийнятої програми. Виконання цієї функції багато в чому залежить від уміння й здатності політичного лідера спілкуватися із широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.

Названі функції характерні для надзвичайної ситуації. В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера розширюється.

43.Політичний процес:зміст поняття,суб’єкти політ. Процесу.

Політичний процес- сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи.

Політичний процесможна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розумінні - загальноколективною) владою волі суспільства.

Зміст політичного процесубуде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, прямо чи побічно впливаючих на процес прийняття політичних рішень; ступеня розподілу гілок влади.. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору. По своїй структуріполітичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута. Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси, виконавців.

В ході реалізації своїх ролевих функцій і позицій суб'єкти і учасники політичного процесу демонструють свою функціональну значущість, здатність відтворювати, розвивати, змінювати або руйнувати елементи політичної системи. Таким чином, політичний процес розкриває як поверхневі, так і глибинні зміни, що відбуваються в політичній системі, характеризує її перехід від одного стану до іншого.

Суб'єктами політичного процесує окремі особи і соціальні групи.

44.Політична партія:поняття та різновиди.

Політична партія— організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

45.Партійна система:поняття та види.

Партійна система — це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

1.Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається;

партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою

партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою

(характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова(відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції)

46.Різновиди політичної участі у сучасній політиці.

Політична участь - дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичної влади - місцевому чи загальнонаціональному. Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, що використовує законні або незаконні засоби влади.

Конвенціальна та неконвенціальна політична участь.

Автономна і мобілізуюча участь. Автономна політична участь - свідома активність окремих громадян, більш-менш безпосередньою метою яких виступає вплив на позицію й діяльність політиків, що обираються виборцями. Такий вид участі поширений у країнах демократичного режиму. Розуміння міри важливості політичного рішення є стимулом активної політичної участі.

Політична мобілізуюча участь - це вимушена дія, коли участь у політичних актах, подіях залежить від неполітичних стимулів. Участь, що мобілізується, характерна для традиційних суспільств та тоталітарних політичних режимів.

Звичайно, активність та інтерес до політики виявляє в суспільстві меншість людей. Для багатьох політичних систем характерні пасивність та політична байдужість людей до політики. Залучення людей до власних проблем, намагання досягнути професійної кар'єри, захоплення богемним життям або субкультурою викликає в них апатію, байдужість до політики.

47.Політична модернізація:поняття та теорії.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого. В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

Теорія модернізації – інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ: 1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.); 2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

48.Проблема демократизації, її основні типи,шляхи та закономірності.

49.Реформа,революція,переворот,трансформація:сенс понять та їх взаємодія.

Реформа (франц. réforme, від латів.(латинський) reformo — перетворюю), перетворення, зміна, перевлаштування якої-небудь сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ), що не знищує основ існуючої соціальної структури. З формальної точки зору, під Р. мається на увазі нововведення будь-якого вмісту. Проте в політичній практиці і політичній теорії Р. зазвичай називають більш менш прогресивне перетворення, відомий крок до кращого.

Революція- це докорінна, повне перетворення структури влади в суспільстві, радикальна зміна його політичної системи, що відкриває можливість значних соціального економічних перетворенні.

Політичні перевороти— форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.

Політична трансформація - історичний процес змін, що постає як єдність декількох складових:трансформаціяполітичної системисуспільства; трансформація "політичної людини" (особа,еліта,колектив,організація); трансформаціяполітичної культурисуспільства і особи (ідеї,норми, рівень політичних відносин).

Співвідношення Р. і революції— одна з найважливіших теоретичних і практичних проблем міжнародного робочого руху, світового революційного процесу в цілому. Принципова відмінність дороги реформіста від революційного полягає в тому, що при першому влада залишається в руках колишнього правлячого класу, а при другому влада переходить в руки нового класу (Ленін)

50.Політичний конфлікт:поняття,сутність та ознаки.

Політичний конфлікт- це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів.Всі політичні конфлікти в суспільстві можна розділити на два основні вигляд:горизонтальні(В них боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого ладу. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупуваннями в правлячій еліті, державою і окремими суб'єктами політики (особою, групою, інститутом) і т.д.) івертикальні(В них конфронтація проходить по лінії «влада – суспільство». Різні соціальні шари, класи і етнічні групи в неоднорідній соціальній політичній структурі суспільства займають різні позиції (статуси) і грають різні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада - суспільство».).

51.Причини виникнення та стадії розвитку політичних конфліктів.

Найбільш загальною причиною виникнення конфліктів є нерівне становище, займане людьми в суспільстві, розлад між очікуваннями, практичними намірами і вчинками людей, несумісність претензій сторін при обмеженості можливостей їх задоволення., Головне питання в конфліктах - це хто і яким чином розпоряджається ресурсами, в чиїх руках влада, що дозволяє одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших.

У процесі управління конфліктом важливо враховувати етап його формування та розвитку. Конфлікт не виникає відразу. Причини його накопичуються, зріють дуже тривалий час. Об'єктивно існуючі протиріччя можуть призвести до конфлікту лише у випадку їх усвідомлення суб'єктами (лідерами, партіями, групами тощо). Майбутній конфлікт зароджується в атмосфері напруженості у відносинах між опозиційними сторонами, що свідчить про наявність предмета спору і конкуренції, розбіжності позицій. Це етап виникнення конфлікту. На даному етапі важливо виявити справжні причини конфлікту, тим самим розкрити протиріччя, що лежить в його основі, встановити певні норми і правила взаємодії сторін. Такий аналіз може сприяти введенню конфлікту в рамки, що дозволяють контролювати його хід і розвиток.

Етап розвитку конфлікту характеризується проявом сил, що підтримують конфліктуючі сторони або протистояли їм. Стають очевидними кордону конфлікту, його інтенсивність і напругу. Особливо велике напруження конфліктів з приводу цінностей, пов'язаних з моральністю, уявленнями про честь і гідність. Ефективність дій влади на етапі розвитку конфлікту визначається їх здатністю законними методами забезпечити зниження напруженості у відносинах сторін і поворот їх до примирення позицій.

Етап закінчення конфлікту - найбільш складна фаза, так як від результату закінчення протиборства залежить нова розстановка сил у суспільстві. Можливі два варіанти закінчення конфлікту: досягнення примирення сторін або їх непримиренність, тобто нерозв'язність конфлікту. Примирення, у свою чергу, може носити характер повного або часткового врегулювання конфлікту. Конфлікт може вирішитися сам собою, наприклад, через втрату актуальності предмета спору, втоми учасників, виснаження ресурсів тощо

52.Типологія політичних конфліктів.

В основі типології конфліктів може бути:

- Подібність причин, що викликали конфлікт: соціальна несправедливість, нерівне участь у прийнятті політичних рішень, відчуження від влади і політичних інститутів;

- Сфера прояви: економічна, соціальна, міжнаціональна, культурна, військова і т.п.;

- Рівень формування та прояви: на міжособистісному, груповому, регіональному та глобальному рівнях; на організаційному рівні - міжпартійні, міжінституційні, між існуючою владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у владних структурах або представлені у вигляді заперечення і придушення цих інтересів, всередині самої влади;

- Час дії: затяжні, швидкоплинні.

53.Методи вирішення політичних конфліктів.

Типовими шляхами є:

1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;

2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути:

— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;

— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;

— знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер).

54.Тероризм як чинник сучасної політики.

Під сутністю тероризму фахівці мають на увазі сукупність оригінальних ознак, характерних рис і відмітних особливостей, властивих тероризму як соціально-політичній і правовій категорії і які становлять його внутрішній зміст. Дослідники виділяють такі ознаки тероризму як злочинного діяння.

1. Тероризм є однією з форм організованого насильства.

2. При тероризмі здійснюється примус більш широкої соціальної групи, ніж безпосередні жертви насильства.

3. Формування цілей здебільшого не пов'язане з конкретними проявами насильства, тобто між жертвою та метою, на яку спрямовують свої дії терористи, немає прямого зв'язку.

4. Тактична мета тероризму полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми, стратегічна - досягти певних соціальних змін (свобода, незалежність, звільнення з виправно-трудових установ певного контингенту осіб, революція тощо).

5. Акти тероризму самі по собі становлять традиційні форми загальнокримінальних злодіянь.

6. Тероризм паралізує протидію з боку громадськості.

7. Знаряддям впливу тероризму є психологічний шок, який супроводжується усвідомленням того, що будь-хто може стати жертвою незалежно від того, до якої верстви суспільства він належить.

8. Будь-які правила чи закони не визнаються - жертвами терористичних актів можуть бути як дорослі чоловіки, так і жінки та діти.

9. Розрахунок робиться на ефект раптовості, неочікуваності та несподіваності.

10. Публічність виступає як основна ознака тероризму.

11. Демонстративність актів тероризму - бажання справити враження на широкий загал

12. Тероризм припускає “політичне вимагання”, тому він не пов'язаний із стихійними повстаннями та виступами населення.

13. Тероризм вимагає негайного задоволення висунутих вимог, інакше він вдається до реалізації погроз та ескалації насильства.

14. Може бути використаний організаціями будь-якого забарвлення.

15. Практично завжди бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, оскільки вони є засобом досягнення мети, а не самоціллю.

16. Являє собою антитезу політичного вбивства. Йому притаманна індиферентність щодо жертв, на противагу від селективності при політичному вбивстві.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: