В) визначення понять, 6 страница

Подібність між предметами за властивостями або відносинами між предметами може мати різну ступінь і бути сильною або слабкою.

Сильна (сувора) або наукова аналогія має необхідний зв’язок переносимої ознаки з ознакою подібності. В такому випадку можна отримати достовірний результат. Приведені вище приклади можуть слугувати прикладами наукової аналогії, оскільки базуються на суттєвих властивостях і відносинах.

Слабка (несувора) або популярна аналогія – це така подібність, коли залежність між подібними та переносимими ознаками мислиться як необхідна з більшим чи меншим ступенем ймовірності. Така аналогія широко застосовується в повсякденному житті, наприклад, якщо ви купили товар певної фірми і він виявився високої якості, то купляючи інший товар цієї ж фірми ви сподіваєтесь, що і цей товар буде такої ж якості. Ви переносите властивість попереднього товару – якість – на новий.

Умовами, які підвищують ступінь правдоподібності висновків за аналогією є наступні:

1) подібність суттєвих ознак – чим більша подібність суттєвих ознак і чим більше подібних суттєвих ознак, тим більш правдоподібним є висновок;

2) відсутність істотної різниці між подібними предметами;

3) знання про залежність між подібними ознаками та тими, що переносяться;

4) необхідно, щоб спільні ознаки порівнюваних предметів були одночасно якомога різноманітнішими і однотиповими.

Як і інші види умовиводів, аналогія може бути повною або неповною. Подібно до силогізму, аналогія може бути розгорнутою або скороченою.

4.3.3. Аналогія закону і права

Аналогія широко використовується в юридичній практиці як аналогія закону і аналогія права. Аналогія закону використовується в тих випадках, коли потрібне правове регулювання тих чи інших відносин, які не передбачені законом або передбачені неповністю, але існують правові норми, які регулюють подібні відносини. Така система існує, наприклад, в Англії, де немає однотипових покарань за однотипові правопорушення, а міра покарання встановлюється за аналогією подібного правопорушення.

Аналогія права використовується в тих випадках, коли немає подібних правових норм. Тоді приходиться керуватися загальними началами і змістом відповідної галузі права або законодавства країни в цілому. Аналогія права широко застосовується в судовому процесі.

В слідчій практиці широко застосовується аналогія при окресленні кола підозрюваних, коли маємо справу з однотиповими обставинами злочину.

Питання для самоконтролю

1.Що таке аналогія?

2.На які види поділяється аналогія?

3.Чим відрізняються аналогія властивостей і аналогія відносин між предметами?

4.Яку аналогію називають науковою?

5.Яку аналогію називають популярною?

6.За яких умов підвищується правдоподібність аналогії?

7.Які види аналогії застосовуються в юридичній практиці?

Завдання для самостійної роботи

Практикум №4.3, тест №4.2-3

Заліковий модуль 2. Основи аргументації та полеміки

Змістовий модуль №5. Основи теорії аргументації

Основні питання лекції та семінарського заняття

5.1. Поняття аргументації та її структура.

5.2. Сутність доведення та його структура.

5.3. Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики.

5.4. Правила й помилки в доведенні та спростуванні.

5.5. Софізми і парадокси.

5.6. Загальна характеристика гіпотези.

5.7. Види гіпотез. Поняття версії.

5.8. Способи підтвердження і спростування гіпотез.

Основні поняття: пропонент, опонент, аудиторія, теза, антитеза, аргумент, демонстрація, критика, апорема, софізм, парадокс, гіпотеза, версія.

5.1.Поняття аргументації та її структура.

Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, який складається з доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора, так і в опонентів.

Розкриваючи проблему аргументації, слід зазначити, що знання людини про навколишній світ – це не ізольовані, самостійно існуючі висловлювання про ті чи інші предмети, а певні системи доведених і перевірених на практиці положень. Існують два способи аргументації – безпосередній спосіб, який здійснюється за допомогою органів чуття в процесі діяльності людини (експеримент, спостереження тощо) та опосередкований спосіб доведення, який полягає в обґрунтуванні тих чи інших висловлювань за допомогою раніше встановлених правил, законів, загальних положень, істинність яких вважається незаперечною (твердження, гіпотези, концепції, теорії). В формальній логіці вивчають саме опосередкований спосіб аргументації.

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різних сферах людської діяльності, при цьому переконуючий вплив комунікативних суджень залежить не лише від логічних факторів (правильно побудованого доведення), але і від позалогічних факторів – лінгвістичних, риторичних, психологічних та ін. Отже, в аргументації поряд з логічними застосовуються також мовні, емоційно-психологічні та інші методи, що впливають на переконання людей.

Теорія аргументації – це комплексне вчення про найбільш ефективні в комунікативному процесі логічні та позалогічні методи, що впливають на переконання.

Суб’єктами аргументації є: пропонент (S 1) – це учасник, що відстоює певне положення – особисте чи колективне; опонент (S 2) – це учасник, що виражає незгоду з пропонентом (він може приймати участь в обговоренні або може не бути присутнім); аудиторія (S 3) – це основний об’єкт аргументативного впливу – аудиторія підтримує або не підтримує пропонента або опонента.

За формою аргументація є:

а) демонстративною (дедуктивною);

б) ймовірною або правдоподібною (індуктивною, традуктивною).

Дедуктивну аргументацію будують, як правило, на підставі тих аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вдається дедуктивно обгрунтувати якесь положення, то воно набуває статусу вірогідності як і аргументи, з яких його виводять.

Правдоподібна аргументація будується за схемами правдоподібних міркувань, індукції та традукції. Характерною рисою такої аргументації є те, що положення, яке стверджується, тут завжди ймовірне і вимагає подальшої перевірки. Істинність доказів у такій аргументації ще не гарантує істиності самого положення.

5.2. Сутність доведення та його структура

Поняття доведення вживається в широкому та вузькому значеннях. В широкому розумінні доведення означає будь-яку форму обґрунтування істинності висловлювання, як логічну так і поза логічну.

Доведення у вузькому розумінні означає особливу логічну форму обґрунтування істинності суджень – дію, в процесі якої істинність певного судження обґрунтовується за допомогою інших суджень, істинність яких доведена. Доведення є центральною процедурою логіки. У ході доведення ми не просто встановлюємо істинність якогось положення, але примушуємо свого співрозмовника визнати цей факт.

Структура доведення складається з:

· тези;

· основи доведення (аргументів);

· способу доведення (демонстрації).

Теза - це положення, істинність якого треба довести. Логічною формою вираження тези є судження. Однією з основних властивостей тези є те, що вона повинна бути істинною. Хибне положення, яке висувається як теза, не може бути обґрунтоване ніяким доведенням.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним, отже виділяють основну тезу і підлеглі, часткові тези. Часткова теза - це таке положення, котре стає тезою лише через те, що за її допомогою доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи – це положення, істинність яких доведена, які є достатньою підставою для підтвердження істинності тези. Аргументами можуть бути: факти, закони, теорії, постулати, аксіоми тощо. Аргументація звернута, перш за все, до розуму людини. Вона має наступні суттєві моменти:

1) виражена завжди мисленнєво, тобто має форму висловлених, або написаних тверджень;

2) аргументація є цілеспрямованою діяльністю, завдання якої полягає в посиленні або послабленні деяких переконань;

3) аргументація є соціальною діяльністю, оскільки спрямована на іншу людину або людей; вона передбачає діалог;

4) аргументація передбачає розумність тих, хто її сприймає, їх здібність раціонально оцінювати аргументи.

У сучасній логіці відбувається становлення нової теорії аргументації, що створюється на зрізі багатьох наук: логіки, лінгвістики, психології, філософії, герменевтики, риторики, евристики. У сучасних умовах постмодерну характерна поліваріантність аргументацій.

Демонстрація – логічне міркування, в процесі якого з аргументів з логічною необхідністю виводиться істинність чи хибність тези. Демонстрація може приймати форму будь-якого умовиводу: індуктивного, дедуктивного, за аналогією. Аналогія і індукція дають ймовірні висновки, тому як методи доведення вони мають обмежене застосування.

Найчастіше обґрунтування істинності судження відбувається в формі дедуктивного умовиводу. Але абсолютно “чистих” дедуктивних, індуктивних і традуктивних міркувань не існує. Як правило, застосовується “змішаний” спосіб доведення.

Аргументація в правовому пізнанні відіграє першочергову роль. Будь-який юридичний факт чи обвинувачення повинні бути не суперечливими, а аргументованими. Це дає гарантію його неспростовності. Доказ і переконливість - важливі вимоги, яким повинні задовольняти рішення суду.

Проблема співвідношення логічного доведення і судового доказу.

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній науці і практиці відбувається термінологічне розмежування понять “доведення” і “судовий доказ”. Судовий доказ – це специфічна форма пізнання, яка здійснюється під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судовий доказ і логічне доведення – не тотожні поняття. Судовий доказ ширший за обсягом, ніж поняття логічного доведення.

Логічне доведення – це розумова діяльність, розумовий процес обґрунтування одного положення за допомогою інших положень, що доведені раніше.

Судовий доказ – це не лише логічний процес, а складна діяльність, яка складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки, оцінки доказів, а також практичної діяльності. Логічне доведення відбувається за законами і правилами лише логіки. Судовий доказ підлягає також і юридичним законам, він має юридичний характер. Це означає, що суб’єктом судового доказу може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, суддя; факти дійсності стають доказовими у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права. Отже, логічне доведення – це складова судового доказу.

Види доведення: пряме та непряме.

Види доведення поділяються в залежності від: мети доказу, способу доказу і ролі фактичних даних як основи доказу. За способом доказу доведення поділяють на прямі і непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези безпосередньо випливає з аргументів. Наприклад, у результаті аналізу обставин однієї справи слідчий прийшов до висновку, що постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані. Аргументація слідчого мала такий вигляд:

Аргументи:

1.Якщо навколо вогнепальної рани знаходять сліди пороху, що не згорів, то постріл був зроблений з близької відстані.

2.Навколо вогнепальної рани на тілі Н. знайдено сліди пороху, що не згорів.

Теза:

Постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані.

Схема такої аргументації:

А 1

А 2

Т

А 1 і А 2 – аргументи, Т –теза.

Непряме доведення – це доведення, в якому істинність тези визначається через доведення хибності суперечного їй судження (антитези).

Непряме доведення буває двох видів: апагогічне і розділове. Апагогічне доведення – непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Міркування в даному випадку відбувається за наступною
схемою:

Висувається теза – Т, а також антитеза ù Т. Антитезу визнають істинною, з неї виводять наслідки (С) ù Т ® С.

Наслідки С співвідносять з фактами дійсності (встановлюється, що наслідки суперечать фактам дійсності):

СÚF, F

ùC

Із хибності наслідків С витікає хибність тези (міркування у формі заперечувального модусу):

ùТ® С,ùС

ù ù Т

Із хибності антитези витікає істинність тези:

ù ù Т

Т

Існує ще один вид непрямого доведення – розділове доведення, яке полягає в тому, що з розподільного судження, до складу якого входить теза, послідовно виключають всі альтернативи крім однієї - тези.

Міркування відбувається в формі заперечувально-стверджувального модусу розділово-категоричного умовиводу:

ТÚВÚС, ùВ, ùС

Т

Наприклад, в ході слідства висувається версія, що злочин скоїв Н. Формулюється розділове судження, в якому перераховуються всі підозрювані: “Злочин могли скоїти або М., або Т., або Н.” На основі матеріалів слідства стає відомим, що ні М., ні Т. не були причетні до злочину. Отже, злочин скоїв Н.

Термін “непряме доведення” ми зустрічаємо в кримінальному процесі. Але тут у цей термін вкладається інший зміст. У логіці непряме доведення – це спосіб встановлення істинності тези, а в кримінальному процесі під непрямим доведенням розуміють характер зв’язку певного факту з певною подією. Наприклад, у справі про крадіжку свідчення про те, що звинувачений виходив із квартири, де сталася крадіжка, з краденими речами є прямим доказом, а такі факти, як те, що у звинуваченого знайшли крадені речі або, що звинувачений висловлював наміри здійснити крадіжку, це буде непрямий доказ.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: