ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Період новонародженостіПеріодом новонародженості вважають перші 28 днів життя після народження. Ці дні перших контактів з навколишнім світом надзвичайно важливі для подальшого фізичного і психічного розвитку дитини. Особливо слід звернути, увагу на перші години після появи дитини на світ та перші 3-4 дні. Фізіологічний розвиток. Численні дослідження й експерименти [11] показали, що для оптимального розвитку організму дитини, так само як і до народження, потрібна м'язова активність. Найвідчутнішим стимулом м'язової активності малюка є різниця температур його тіла й навколишнього середовища. Чим більша ця різниця, тим активніший м'язовий тонус, який забезпечує нормальний розвиток [10]. Аршавський рекомендує дотримуватись температури середовища, в якому перебуває малюк, не вище 20-22 °С (при температурі 32-34 оС - мускулатура цілком розслаблюється). Але й цього недостатньо. Оскільки в перші тижні життя дитина спить майже весь час, необхідно звертати увагу на свободу її рухів під час сну. У диханні сплячої дитини рефлекторно періодично включається фаза тривалого видиху. Виникає дефіцит кисню - «пусковий механізм», рухової активності. Відбувається рефлекторне тремтіння. У результаті до 50-60% часу спання дитина фактично проводить у русі. Тому для повноцінного розвитку малюка важливо не перешкоджати його руховій активності тугим сповиванням У медичній літературі широко висвітлюється «питання про необхідність раннього грудного вигодовування дитини. Але це не входить у коло питань нашого дослідження. Психічний розвиток. Сучасні дослідження говорять про те, що перший контакт жінки із щойно народженим малюком має величезне значення як для матері, так і для дитини. І.А.Аршавський запропонував з метою оздоровлення організму матері й дитини прикладання немовляти до грудей матері в перші 20 хвилин життя. При цьому він і його послідовники помітили зміну ставлення жінки до дитини. Багато вчених вважають, що це момент включення материнського інстинкту [11, 156]. Багаторічні спостереження й експерименти показують, що контакт не тільки матері, але й батька з новонародженою дитиною в перші хвилини життя прив'язує батьків до своєї дитини, робить їхній зв'язок тіснішим у наступні роки. Ідеальною, мабуть, була б ситуація, коли жінка, перший раз погодувавши дитя після пологів, передавала його батьку. До цього древнього ритуалу народження все більше звертаються в багатьох цивілізованих країнах. Надзвичайно важливим є перший контакт із матір'ю і для дитини. Американський психолог Томас Харіс назвав його психологічним народженням людини [163]. На схемі (мал. 3.1) умовно показані початкові етапи людського життя, як їх уявляє Т.Харіс. Перший відрізок це 9 місяців між зачаттям і біологічним народжейням. Протягом цього періоду життя, що починається, поміщене в найідеальніші умови, які тільки можуть бути для людської істоти. Потім настає біологічне народження, і маленький індивідуум усього за кілька коротких годин виштовхується в катастрофічно чужий світ, де на нього «безжалісно накидаються» холод, шум, світло, де дитина позбавляється звичних зв'язків; вона відірвана, відділена, відкинута. Через декілька секунд на допомогу немовляті приходить Рятівник - інша людська істота, що «відновлює близькість» і, примиряючи з тим, що відбулося, пробуджує в ній бажання жити. Т.Харіс вважає, що часті тілесні й емоційні конта кти (погладжування») дуже важливі для виживання дитини.
Вік Соціальне народження (перший клас школи)
Зона відчудження Психічне народження (перше „погладжування")
Фізичне народження (перший вдих) Клітинне народження (зачаття)
Без них вона б умерла, якщо не фізично, то, принаймні психолопчно. Так, більшість смертей у притулках і будинках дитини не можна пояснити ніякими іншими причинами, крім відсутності достатньої кількості стимулів, що спонукують життя (оскільки вихованці цих установ позбавлені саме ранніх «прогладжувань»). Подібні явища - високий відсоток смертності дітей до року і помітне відставання в психічному розвитку в ранньому дитинстві - спостерігаються й у сучасних будинках дити. Тісний зв'язок дитини з матір'ю необхідний тому, що біологічно підстраховує безпомічну істоту й цим закладає в її примітивній психіці відчуття захищеності. Саме тривале внутрішнє відчуття захищеності - одна з основних умов здорового психічного розвитку дитини. Якщо ж ця гармонія порушується, то можливі відхилення від нормальної життєдіяльності немовляти й зародження майбутніх психологічних труднощів. Дослідники, наприклад, звертають особливу увагу на наслідки раптового, непідготовленого й особливо раннього відлучення малюка від грудей. Недарма Станіслав Гроф відносить цю проблему до найбільш ранніх і глибоких травм психіки, що не може не відбитися на її формуванні. Для повноцінного психічного розвитку дитини, безумовно, необхідний тісний емоційний контакт із мамою. У цьому плані показовий експеримент, проведений біологами Харлоу і Суомі з людиноподібними мавпами. Вчені вивчали, у якому віці маленькі мавпочки найкраще навчаються. Але для уроків мавпочок доводилося віднімати від матерів, щоб ті не заважали «навчанню». Для маленьких мавпочок кожне розлучення з матір'ю ставало трагедією. Це так подіяло на них, що зупинився їхній психічний розвиток: 6-місячні мавпочки залишилися на рівні 3-мі-сячних (у цьому віці почався експеримент). Ще більш вражаючі експерименти стихійно ставить життя. Діти-«мауглі» при тривалому перебуванні поза людським суспільством у подальшому вже ніколи не зможуть у своєму розвитку досягти вікової норми. Найнебезпечніший ворог для нормального психічного розвитку дитини - це фактор депривації. Цей термін почали вживати з 60-х років XX сторіччя. Під депривацією розуміють стан, що виникає в результаті певних життєвих снтуацій, коли суб'єкт позбавлений можливості задовольняти свої людські психічні потреби достатньою мірою ідосить тривалий час. Англійський психолог Дональд Хебб дав таке визначення депривації: це стан, пов'язаний з біологічно повноцінним, але психічно недостатнім середовищем [22]. Під емоційною депривацією розуміють тривалу відсутність ласки, турботи, людського тепла й розуміння, тобто всіляку тривалу емоційну ізоляцію. Безмежна потреба в любові» - це, на думку Л.Толстого, відмінна риса дітей. Емоційна материнська депривація для розвитку психіки дитини безслідно не проходить. Отже, емоційна близькість матері й немовляти - це обов'язкова умова повноцінного формування психіки дитини. Який вплив дисгармонійних відносин матері й малюка в плані наслідків цієї дисгармонії для дитячої психіки? Для психолога має надзвичайну важливість поглиблене вивчення етапів вікового розвитку дітей, особливо раннього віку. Ця проблема широко й повно висвітлюється у віковій психології, тому ми більше уваги приділимо розгляду питання формування в дитини уявлень про себе й самооцінки, що вважаємо дуже важливим для розуміння психологічних проблем дітей різного віку. У сучасній західній психології досить поширена концепція Е.Еріксона про завдання розвитку [177]. Суть її полягає в тому, що кожна стадія процесу становлення особистості висуває свої завдання розвитку, потребує формування певних здібностей, просування в певному напрямку; відсутність же такого просування, несформоваиість тих чи інших утворень веде до деформації процесу особистісного розвитку на наступній стадії, до неможливості або крайньої утрудненості набуття необхідних якостей надалі. Таким чином, повноцінний психічний розвиток дитини прямо залежить від того, чи зуміла вона у відповідний момент свого особистісного розвитку правильно реалізувати основні психологічні потреби - у любові й довірі у самостійності, у заповзятливості й визнанні.
Етапи психічного розвитку за Е.Еріксоном
Немовля
Відповідно до теорії Еріксона, основи особистісного розвитку людини закладаються на першій стадії, що триває від народження до півтора року. У цей період дитина має набути почуття довіри до навколишнього світу, до інших людей і самої себе [177]. Ступінь довіри значною мірою залежить від того, чи піклуються про неї близькі. Якщо дитина відчуває, що її люблять, що її завжди готові прийняти, у неї закладається міцна основа для майбутньої взаємодії з іншими людьми і для формування позитивного ставлення до самої себе. Якщо ж дитина не одержує належного догляду, не зустрічає любові й турботи, то в неї виробляється недовіра: боязкість і підозрілість щодо навколишнього світу. Любов батьків сприяє виникненню в людини вже на першому році життя первісного почуття власної цінності як живої істоти. Навіть стиль догляду і ставлення до дитини, починаючи з перших днів її життя, формують ті чи інші особливості її психіки й поведінки. Так, мати, яка відчуває невпевненість у собі, а тим більше невротична мати, може сприяти формуванню тривожності, невпевненості, нестабільності в характері дитини [24, 33, 55]. Розглянемо, як відбувається становлення самосвідомості дитини. На першому році життя дитина усвідомлює себе як окрему істоту. Це відбувається завдяки відчуттям - шкірним, кінетичним, органів чуттів, які ведуть до створення постійної «картини» свого тіла. Крім того, активна дослідницька діяльність малюка під кінець року приводить до виникнення в нього відчуття, що він - центр власної діяльності, збудник і одержувач багатьох вражень. Поєднуючись, ці враження утворюють вісь «Я. є (існую)» і поступово стають постійними і стійкими. Отже, до кінця першого року життя формуються зачатки самосвідомості особистості дитини з матір”ю, а також у вигляді схеми тіла і самовідчуттів,появи емоційного ставлення немовляти до дорослих та предметів.
Ранній вік На 2-му і 3-му роках життя самосвідомість дитини продовжує розвиватися. На думку Блага і Шебека, у цей період формуються осі «Я вмію, я пізнаю», «Я маю», «Я хочу». Враження «Я вмію, я пізнаю» формується завдяки великій руховій активності дитини, появі в неї нових умінь і навичок, переживанню малюком успіху чи невдачі від своїх досягнень. Велике значення має ставлення батьків до дій дитини, тому що своєю поведінкою вони або підтримують активність малюка (тоді він відчуває себе успішним), або ж перешкоджають їй (тоді він сприймає свої дії як неуспіх). Сімейна атмосфера, сповнена радістю й добротою, найкраще підтримує в дитині відчуття безпеки, яке необхідне їй щохвилини. В ідеалі це виглядає так: батьки задоволені своїм малюком, чим спонукують його до подальшого прогресу. Формування осі «Я вмію, я пізнаю» (див. мал. 2.2), по суті, триває все життя і значною мірою створює і підтримує автономію і незалежність глобального Я. У школі вся робота будується навколо цієї осі, а з віком її значення тільки збільшується. Вісь «У мене є (я маю)» відбиває прояви різного роду ставлень до предметів і людей навколо себе. У період формування цієї осі в дітей часто виражені почуття жадібності та ревнощів, дорослі повинні поставитися до цього з розумінням і терпін-ням. З часом це мине, а в даний момент маля «привласнює» собі навколишній світ, відстоює право власності на речі та близьких людей. Дуже важливим для формування самосвідомості дитини є поєднання її бажань з уявленнями про мету, що засвідчує поча- І ток формування мотиваційної системи особистості. Вісь «Я хочу» - результат внутрішнього синтезу, коли важливі на даний момент потреби дитини перетворюються на бажання, що прожи-ваються, а зовнішній світ перетворюється на можливі цілі, з якими пов'язані бажання. Досягнення ж мети означає поєднання найрізноманітніших умінь, які малюк уже опанував. Фактично виникає функціональне поєднання чотирьох осей самосвідомості «Я є», «Я хочу», «Я вмію, я пізнаю», «Я маю» [16]. Уже до кінця 2-го року багато дітей користуються займенником «Я». Це важливий показник того, що зародкові примітивні частки образу себе поступово починають перетворюватися в об'єднану цілісну систему. Потрібно відзначити ще один важливий момент у розвитку особистості дітей раннього віку. Як ми вже говорили, перший рік життя - період становлення взаємин у системі мати - дитина. Дисгармонія цих взаємин складає основу різних проблем психічного розвитку дитини в даний період і, як правило, протягом усього життя. Однак, на 2-3-му роках життя важливої ролі набуває спілкування дитини з іншими дітьми. Штучна ізоляція дитини в цей час, за жорсткої регламентації, неприйняття, тривожної опіки, гіперсоціалізації чи егоцентричного виховання ускладнить спілкування надалі, покладе початок невротичній деформації системи взаємин особистості. 2,5-4 роки - це ключовий, вузловий період у розвитку особистості. Психологи називають його періодом самоствердження, становлення особистості, її самооцінки і системи ставлень. У цей період дитина усвідомлює свій індивідуальний початок і саму себе як активно діючу істоту. У неї виникає гостра необхідність берегти і відстоювати своє Я, коли батьки надмірно позбавляють її самостійності. Ця самостійність для дитини є важкою ношею. Виявляючи її, малюкові доводиться іноді навіть відмовлятися від проявів батьківської любові, дуже необхідної йому, адже дитяче Я дуже слабке і недостатньо незалежне. До того ж любов матері «зігріває» позитивний почуттєвий полюс образу Я: дитина відчуває себе значущою, такою, що становить цінність. Захист автономії Я і прагнення материнської любові часто приводить малюка до ледь стерпного конфлікту. І все-таки головний позитивний результат розвитку на цій стадії - досягнення почуття незалежності» У цей період дитина здатна на глибоке переживання гіркоти невдач і радості перемог. Вона вчиться адекватно оцінювати масштаби цих явищ і робити висновки з того, що відбувається. На думку Еріксона, якщо батьки дають можливість дитині робити те, що вона може, не обмежують її активність, не кваплять її, то в дитини з'являється відчуття, що вона володіє своїм тілом, своїми прагненнями, самою собою і значною мірою своїм середовищем, тобто в неї виникає почуття самостійності. Якщо батьки нетерплячі, поспішають усе робити за дитину, часто соромлять її за «нещасні випадки» (мокра постіль, розбита чашка і т.ін.), у дитини розвивається (посилюється) невпевненість у собі, що в більшості випадків залишається на все життя. Еріксон вважає, що альтернатива автономії і залежності є ключовою проблемою раннього дитинства. При цьому, вибір шляху розв'язання кризи найсерйознішим чином позначається на всьому подальшому розвитку дитини. Почуття автономії, що тільки но зароджується» мас зустрічати заохочення настільки, щоб конфлікти, пов'язані з заборонами дорослих, не приводили до появи зайвої сором'язливості й сумніву у власних силах. Розвиток самоконтролю має відбуватися без шкоди для формування позитивної самооцінки. Відзначимо, що тактовне ставлення до дитини необхідне не тільки в ранньому дитинстві, але й у будь-якому віці. Не тільки батьки, а й будь-яка людина, що контактує з дитиною чи підлітком, повинні поважати її прагнення до самоствердження й уникати такого поводження, яке може викликати в неї сумнів у своїх силах і своїй значущості. Отже, згідно з Еріксоном, у ранньому віці в дитини повинні розвитися: по-перше, вихідне почуття довіри до навколишнього світу, по-друге, почуття автономії, незалежності. Ці досягнення підвищують самооцінку, оскільки дитина відчуває себе значущою, компетентною і самостійною в розв'язанні певного кола завдань. Схвалення батьків і схвалення себе самого поєднуються, як у фокусі, у відчутті власної цінності, що формується. Для дитини, у якої тільки починає формуватися почуття власного Я, важливою складової самооцінки є її здатність адаптуватися до навколишнього світу. На цьому рівні розвитку самооцінка тісно пов'язана з почуттям автономїї. Дитина більш самостійна і більш допитлива, як правило, має і вищу самооцінку. Отже, у цьому віці показником самооцінки може служити та чи інша міра пізнавальної активності і прагнення до самостійності. Зауважимо, що надалі в розвитку цілісного образу Я важливу роль відіграє так званий ідентифікаційний механізм. Це означає, що дитина починає переймати форми поведінки й реакції матері та інших оточуючих її людей. Завдяки досвіду ідентифікації малюк почуває і поводить себе впевненіше навіть у незнайомих ситуаціях. До третього року завдяки важливим якісним змінам у розумінні близьких, насамперед батька й матері, дитяче глобальне Я зміцнюється у своїй незалежності від батьків. Дотепер малюк жив у безпеці тільки тоді, коли відчував опору, турботу і любов батьків. У подібних випадках він сприймав їх переважно як «гарних». Якщо ж вони сердилися чи відмовлялися виконувати якісь його бажання, або на якийсь час віддалялися і не піклувалися про нього, він сприймав їх як «негарних». При цьому він постійно відчував потребу в їхній любові і почував себе непотрібним, самотнім. До трьох років у дитини складається відносно стійкий образ батьків, який не так сильно залежить від окремих ситуацій. Якщо в дитини склався образ близьких як «переважно гарних», це допомагає йому почувати себе впевнено, адаптуватися в нових або несприятливих ситуаціях. Загалом можна сказати, що досягнення певної емоційної стабільності в розумінні батьків є водночас серйозним посиленням глобального Я. Дитина вже не так залежить від присутності та поведінки батьків і значно більше керується власним досвідом. У цьому віці продовжується об'єднання сформованих уявлень про себе і, як ми знаємо, переважно на основі приємних переживань. Дитина уявляє себе здебільшого гарною і відчуває гордість за свої уміння. У той же час вона може відчувати сором та ніяковість. Тому малюк часто бурхливо переживає свої провини - плаче, обіцяє ніколи так не робити або заперечує свою провину, що є різними формами захисту. У цьому віці не можна викривати й дорікати малюкові, тому що позитивний образ себе - це глибока дитяча потреба.
Дошкільний вік У дошкільному віці надзвичайно активною стає пізнавальна діяльність дитини, головною рушійною силою якої є допитливість. Для подальшого розвитку особистості дитини важлива реакція батьків на всі прояви її пізнавальної діяльності. Діти, яким надано ініціативу у виборі занять, виробляють і закріплюють почуття заповзятливості (за Еріксоном). Ініціатива і заповзятливість також підтримуються готовністю батьків докладно відповідати на запитання дитини, не заважати їй фантазувати і грати. Навпаки, якщо батьки показують дитині, що її ігри небажані і стомлюючі, що запитання настирливі, а фантазії безглузді, вона починає почувати себе «винуватою» і несе це почуття провини протягом багатьох років. Еріксон вважає головною небезпекою для розвитку Я-концепції в цьому віковому періоді можливість появи в дитини почуття провини за свою допитливість і активність, що може придушити почуття ініціативи. Причина ж виникнення внутрішнього конфлікту в цьому віці, за Еріксоном, полягає в нездатності дитини здійснити прагнення до продуктивної активності. Зовні цей конфлікт може виявлятися в низькому рівні домагань, млявості, пасивності, невпевненості в собі, тривожності. З таким комплексом дитині буде дуже важко адаптуватись до школи. Багато психологів вважають, що вже до 4-6 років складається істинна самооцінка як провідна настанова особистості. Надзвичайну роль у її формуванні відіграють батьки, адже саме вони є для дошкільника головним джерелом інформації про нього самого. Який він гарний чи поганий, умілий чи незграбний дитина довідується від батьків. Повага, увага, турбота і схвалення близьких сприяють становленню в малюка почуття власної цінності і позитивної самооцінки. Р.Бернс виділяє три умови, необхідні для формування в дитини позитивної самооцінки: внутрішнє, безумовне прийняття батьками своєї дитини; ясні й послідовні вимоги; повага и індивідуальності [14]. К.Роджерс також підкреслює цінність і необхідність безумовного позитивного ставлення батьків до себе, тому що, на його думку, дорослий, схильний до самозаперечення, не здатний до справжньої батьківської любові і не може служити дитині зразком прийняття себе. У дошкільному періоді розвиваються і зміцнюються всі осі структурного Я. Вісь «Я є», що виникла раніше за інші, тепер формується в основному напрямку: «Я хлопчик», «Я дівчинка». У переддошкільному віці тут головну роль відігравала пряма статева ідентифікація - дитина наслідувала поведінку осіб однієї з нею статі. У чотири роки посилюється емоційна прихильність дівчинки до батька, а хлопчика до матері. Це пояснюється тим, що тільки взаємодоповнення обох статей додає статевій ідентифікації змісту, тобто вона виникає як перенесення «усередину» себе системи ставлень до іншої статі. У повній родині дитина чітко бачить зриму модель поведінки дорослих, і це створює її власну модель поведінки, що відповідає або не відповідає ставленню до іншої статі, яке спостерігає дитина. Зі сказаного вище ясно, наскільки важлива в дошкільному віці й пізніше повна родина й нормальні взаємини в ній. Вісь ідеалу Я (якою б дитина хотіла бути), як правило, охоплює ідентифікаційні моделі батьків, інших близьких людей, однолітків. Важливо і те, що дитина в цьому віці починає поступово складати критичне уявлення про себе. На думку К.Блага і М.Шебека, це викликано тим, що структурне Я збагатилося ще однією віссю - віссю совісті, тобто відбулася інтеріоризація норм і правил поведінки. Дитина «обживає» у глибині себе первинні, часто повторювані вимоги батьків до її поведінки. Ці вимоги стають її внутрішньою нормою. Так відбувається зародження моральних рис і основ майбутньої совісті.років У 6-7 дедалі більшого значення спілкування дитини з однолітками, яке задовольняє її потреби в інформації, наслідуванні, в апробації самооцінки, у самоствердженні,саморегуляції і, нарешті, у контакті із собі подібними. Дитині вже важливо «бути, як усі», тобто вона приймає вимоги оточуючих щодо себе як представника певної статі, вимоги до свого інтелекту здібностей, поведінки. До семи років дитина здатна ставити перед собою досяжні цілі, аналізувати свій і чужий досвід, твердо засвоювати основні вимоги моралі, правила поведінки. Як бачимо, дитина готова до свого третього народження (за Т.Харісом) - соціального, тобто до вступу до школи.
Молодший школяр Головною характеристикою цього періоду є те, що дитина включається у систематичну організовану навчальну діяльність і здійснює її самостійно або у взаємодії з іншими людьми. Адаптація дитини до школи значною мірою залежить від рівня й характеру її самооцінки. Одні діти з упевненістю переступають уперше поріг школи, інші ж, навпаки, сумніваються у власних можливостях, тому що досить виразне уявлення про свою цінність, що склалося в дитини до цього віку, викликає в неї цілий ряд очікувань, пов'язаних з навчанням і школою. Одночасно початок навчання — це і якісно новий етап формування самооцінки. Тим паче, що тепер більшого значення набувають власні дії дитини, вона вже змушена відповідати за себе сама, а її досягнення і невдачі набувають офіційного характеру, постійно реєструються та проголошуються привселюдно. Унаслідок цього школа неминуче стає джерелом нового досвіду, який не може не вплинути на подальший розвиток Я-концепції дитини. Слід враховувати і те, що в житті дитини з'являється ще одна значуща особа, від якої вона отримує зворотний зв'язок, - учитель. Відповідно до концепції Еріксона, у цей період формується таке важливе особистісне утворення, як почуття соціальної і психологічної компетентності (або при несприятливому розвитку соціальної і психологічної неповноцінності), а також почуття диференціювання своїх можливостей. Протягом перших років навчання дитина, здійснюючи різноманітну продуктивну діяльність, намагається здобути визнання і заслужити схвалення,, Невміння виконувати певні дії, низький статус у ситуаціях сумісної діяльності ведуть до появи почуття власної неадекватності, Таким чином, розвиток, що відбувається в шкільні роки, істотно впливав на уявлення людини про себе як про компетентну і творчу особистість. З проблемою компетентності або некомпетентності людина стикається протягом усього життя.У шкільні роки вона постає особливо гостро, оскільки в цей період доводиться багато вчитись, іперед дитиною щодня виникають нові пізнавальні завдання, з якими вона не завжди може успішно справлятися. Відзначимо, що проблема компетентності в будь-якому віці є не що інше, як пробпозитивного самосприйняття. У дитини повинна з”явитися здатність сприймати свою некомпетентністьу нових ситуаціях як привід навчитися чогось, а не як дефект особистості або ознаку неминучої невдачі. Тому, якщо дитина чогось не вміє, завдання батьків і вчителів- переконати її, що успіх обов'язково прийде, тільки пізніше і за умови наполегливої праці. Дуже важливо, щоб дитина зберегла самоповагу й тоді, коли вона відчуває свої недоліки. Слід зазначити, що, на жаль, домінуючою цінністю в сучасній системі освіти є успіхи в навчанні. Діти, які демонструють гарні навчальні результати, одержують позитивну соціальну оцінку. А ті, хто не здатний змагатися з ними в навчанні, одержують низьку оцінку, незалежно від того, які вони мають здібності. Головною, якщо не єдиною, основою визначення здібностей школярів у системі традиційного шкільного навчання є вербальні прояви інтелекту. Всі інші навички і здібності не витримують конкуренції і витісняються з цієї системи цінностей. Тому багато дітей, які не мають високих даних в плані вербального інтелекту, відчувають, що вони взагалі ні до чого не здатні, а це відчуття найчастіше прирікає їх на невдачу. Отже в самій системі освіти закладене формування потенційно заниженої самооцінки дітей. Це підтверджується результатами досліджень, які показують, що середня самооцінка учнів 2-7 класів характеризується стійким і неухильним заниженням [2, 129]. Включаючись у шкільне життя, дитина фактично починає паралельно освоювати дві програми. Одна - це офіційна навчальна програма, освоєння якої є загальновизнаним завданням кожного школяра. Друга - прихована програма соціалізації, зумовлена характером міжособистісних взаємин, що складаються в школі. К.Влага і М.Шебек вважають,що до кінця першого класу в дитини виникає нове уявлення про себе - образ себе як товариша [16]. Перші товариські взаємини ще не стійкі в часі, але вони важливі для вдосконалення правил нової суспільної ролі. Дитина вчиться «товариськості» й одночасно виробляє уявлення про свої вимоги до д слабшає. До кінця другого-початку третього років навчання в класі формується суспільна думка, виробляються групові норми поведінки. Вчинки товаришів тепер оцінюються, симпатії та антипатії ґрунтуються на уявленні про достоїнства й недоліки. У цьому віковому періоді ми маємо справу з формуванням колективу і ставлень у системі особистість - колектив. Однолітки стають «значущими іншими» і впливають на самооцінку дитини. Особливо яскраво це виявиться в підлітковому віці.
Підліток Вітчизняні психологи, які розробляли проблему психічного розвитку в підлітковому віці (Л.І.Божович, М.Й.Боришевський, Т.В.Драгунова, Л.Г.Подоляк, Е.І.Савонько, Д.Й.Фельдштейн, П.Р.Чамата, Д.Б.Ельконін та ін.), висловили думку, що центральне новоутворення особистості підлітка пов'язане з якісним зрушенням у розвитку самосвідомості у формі виникнення в підлітка уявлення про себе вже не як про дитину. Дієвою стороною уявлення є прагнення бути і вважатися дорослим [17, 111, 126]. Усвідомлення себе дорослим, з одного боку, суперечить фактичним можливостям підлітка. З іншого боку, ставлення дорослого до підлітка найчастіше не відповідає цьому новому сприйняттю. Тому підліток усіма доступними йому засобами намагається утвердити себе самостійним суб'єктом, здатним на незалежні прояви в поведінці, в окремих вчинках. При цьому протест і непокора підлітків є засобом, за допомогою якого підліток хоче домогтися зміни попереднього типу взаємин з дорослим на новий, специфічний для спілкування дорослих людей. Таким чином, на початку підліткового періоду складається ситуація, яка зумовлює виникнення суперечностей, якщо в дорослого ще зберігається ставлення до підлітка як до дитини. Саме ця суперечність є джерелом конфліктів і труднощів у стосунках дорослого й підлітка, які виникають через розходження їх уявлень про характер прав і міру самостійності підлітка. Звідси і негативізм, упертість, замкнутість, скритність, непокора волі дорослого та інші прояви конфліктності, характерні підлітковому віку [80]. Отже, джерелом конфліктності в підлітків є фрустрація їх основних потреб. Д.Б.Ельконін відзначає в підлітків наявність потреби в повазі, довірі, такті, визнанні людської гідності і права на певну самостійність. Факт існування цих потреб найбільш яскраво виявляеться за відсутності бажаного для підлітків ставлення до себе виражається в образах і різних формах протесту: неслухняності, грубості, протиставленні себе дорослим і товаришам, в агресивності, яка найчастіше має захисний характер, у зіткненнях і конфліктах [80,125, 126, 129]. Важливим питанням у проблемі підліткової конфліктності є особливості розвитку самосвідомості у цьому віці, оскільки становлення цілісного уявлення про себе, самоідентичності є центральним новоутворенням віку (Л.І.Вожович, М.Й.Боришевський, Т.В.Драгунова, П.Р.Чамата, ІЛ.Чеснокова та ін.). В.А.Аверін [2] розглядає розвиток самосвідомості дитини як поступове усвідомлення нею своєї відокремленості від матері, родини, світу дорослих, що її оточує. 3 цього погляду універсальною метою отроцтва є визволення підлітка від батьківської опіки, набуття дедалі більшої незалежності в поведінці. Однак це неможливо здійснити, якщо в підлітка не склалися цілісний образ самого себе і власне ставлення до цього образу Я. Відомо, що внутрішній зміст Я - це ставлення особистості до інших людей і до самого себе (М.Боришевський, І.Кон, О.Леонтьев, В.М'ясіщев). Усвідомити себе означає усвідомити цю систему ставлень, зрозуміти, у чому її відмінність від системи ставлень інших людей - однолітків, батьків, дорослих. Оскільки виникнення і функціонування «Я» згідно з діалектикою неможливе поза зв'язком з його антитезою - «не-Я» [19], то єдиний спосіб набуття почуття відмежованості свого Я від Я інших людей - це активна взаємодія з цими іншими, яка нерідко має форму протистояння. Саме ця обставина стає причиною негативізму, упертості, свавілля і протесту. Мета такої поведінки полягає, в основному, в уточненні й закріпленні меж свого Я, відокремленні його від безлічі Я інших людей. Аверін виділив два етапи становлення самосвідомості в підлітковому віці [2]. Змістом першого етапу є формування в підлітка почуття відмежованості своєї особистості від оточення. У вітчизняній психології виділяють три важливих способи набуття почуття відмежованості. Перший із них - вироблення почуття дорослості. Привабливість цього почуття пояснюється тим, що дорослі в очах підлітка мають максимум самостійності, тому й поводяться такі хочуть. Отже, бути дорослим для підлітка означає робити те, що дозволено дорослим, але забороняється дітям. Другий спосіб набуття почуття відмежованості свого Я і в злитті себе а групою однолітків. Дорослі в очах підлітка виглядають як «Вони», а «Ми»- безліч таких, як Я. Відзначимо, що характерною рисою підліткової поведінки є реакція «групування» (О.Лічко), входження в різні малі групи. Третім важливим способом забезпечення стійкості образу Я є пошук підлітком схвалення себе і своєї поведінки з боку оточення. Саме тому підліток відчуває потребу в позитивній оцінці своєї особистості. Цим пояснюється гостра потреба підлітка в гідному ставленні до нього в групі однолітків. Часто можна спостерігати зовсім протилежну поведінку того самого підлітка в різних групах: в одній він робить одне й одержує за це визнання і схвалення групи, в іншій - інше, в обмін на те саме визнання і схвалення. Два останніх феномени (реакція групування й потреба в схваленні) породжує так звану «ситуативну особистість» (В.Аверін) - коли підліток стає невизначеною особистістю на невизначений час. Такими є способи вироблення почуття відмежованості свого Я, що становить найважливіший чинник самосвідомості. Однак внутрішня структура Я підлітка залишається все ще погано опрацьованою і слабо усвідомлюється ним. Розширення та уточнення змісту Я, набуття самоідентичності визначає наступний етап розвитку самосвідомості (старший підлітковий вік та рання юність). Дехто з психологів труднощі підліткового віку пов'язує саме з проблемою побудови цілісного уявлення про себе - самоідентич-ністю (І.Кон, О.Лічко, М.Ремшмідт, Е.Еріксон та ін.). Під ідентичністю в психології розуміють усвідомлення тотожності особистості самій собі, її безперервність у часі й пов'язане з цим відчуття, що інші також визнають це. Основними складовими ідентичності є сталість і безперервність особистості, незважаючи на її зміни і розвиток [79, 129, 131, 177]. Е.Еріксон виокремлює три форми ідентичності [177]. 1. Приписна - визначається умовами, що їх окрема людина не вибирає. Належність до певної раси, групи народонаселення, соціальної верстви, вікової групи, статі веде до того, що під впливом цих факторів формуються істотні елементи ідентичності. 2. Набута - охоплює те, що вже досягнуте власними зусиллями: професійні ознаки, вільно обрані ставлення та орієнтації. 3. Запозичена - виконання ролей, засвоєних у ході розвитку, в результаті збігу різних обставин. Часто їх запозичують у якогось зразка. Нерідко вони зумовлені очікуваннями значущих оточуючих. Прикладами можуть служити ролі «лідера», «помічника», «винного», «пригнобленого» і т.д. Якщо ідентичність - це стан, то ідентифікація - процес формування цього стану. Еріксон вважає, що ідентифікація завжди пов'язана з іншими людьми, які протягом короткого чи тривалого періоду можуть служити «зразками». При цьому дуже суттєвий вплив мають батьки та інші референтні особи. Формування ідентичності, таким чином, завжди має суспільні й культурні аспекти [111, 131, 177]. За концепцією Еріксона, становлення самоідентичності - основне завдання формування особистості в підлітковому та юнацькому віці. Ідентифікаційна поведінка та ідентичність розвиваються безперервно, починаючи з раннього дитинства, протягом усього життя [14, 17]. Коли дитина дорослішає, то досягається певна консолідація цих властивостей. Завершується розвиток статевих ролей, триває запозичення інших ролей, властивих зрілому віку, досягнення рівноваги між залежністю і незалежністю, засвоєння регламентованих форм поведінки. Перед підлітком постає завдання поєднати все, що він знає про себе самого як про хлопчика (дівчину), сина (дочку), учня, друга, спортсмена і т.ін. Усі ці ролі дитина повинна зібрати в єдине ціле, осмислити і спроектувати в майбутнє, визначивши цим свій подальший життєвий шлях. Отже, у підлітковому віці активно здійснюються два процеси: поглиблення самопізнання (побудова цілісного уявлення про себе, вироблення власної індивідуальності, неповторності) і соціалізація (вироблення особистісних якостей, моральних норм, ціннісних орієнтацій, які відповідають вимогам суспільства). Фізична і психічна нестабільність, очікування з боку суспільства і проблеми розвитку ставлять підлітків у нелегке становище, бо в цей період їм доводиться узгоджувати власні переживання, вимоги оточуючих і пристосування до суспільних норм [125, 126, 131]. Необхідність такого узгодження часто пов'язана зі значними труднощами, які стають причиною виникнення суперечностей у розвитку підлітка [79]. Згідно з теорією Е.Еріксона про завдання розвитку особистості формуванню ідентичності передують події, що визначають її здоровий розвиток або пояснюють можливі порушення цього процесу. Якщо підліток на попередніх стадіях уже виробив довіру, то його шанси на успішну психосоціальну ідентифікацію значно збільшуються. Недовірливого, соромливого й «невпевненого підлітка з підвищеним почуттям провини і своєї неповноцінності чекають серйозні труднощі ідентифікації. У цьому випадку в дитини спостерігаються симптоми сплутаності ролей: неповне і фрагментарне уявлення про свою особистість і свої життеві цілі. До найскладніших конфліктів цього віку відносять такі: - дифузія ідентичності: короткочасна чи довгострокова нездатність Я сформувати ідентичність.Такі молоді люди не можуть виробити свої цінності, цілі й ідеали, стикаючись із проблемами розвитку вони уникають адекватних і характерних для їхнього віку вимог і повертаються на більш ранній ступінь розвитку, який певною мірою виправдовує їх поведінку (механізм регресії); - дифузія часу: порушення почуття часу - або виникає відчуття найжорсткішого цейтноту, або людина відчуває себе і дуже молодою і старою одночасно (плин часу немовби зупинився); - застій у роботі: підлітки або нездатні зосередитися на необхідних і відповідних їхньому віку завданнях, або на шкоду усім іншим заняттям надмірно поглинені непотрібними для їх подальшого розвитку справами. Негативна ідентичність виявляється в запереченні всіх властивостей і ролей, які в нормі сприяють формуванню ідентичності (сімейні ролі і звички, статево-рольові стереотипи і т.д.). У крайньому варіанті можлива орієнтація на зразки, ролі чи властивості, які демонструвалися в ході розвитку підлітка як небажані або небезпечні [92, 169]. Підліток, який успішно пройшов зазначену стадію розвитку, має гарне почуття особистої ідентичності і здатний спілкуватися зі світом з позицій цієї ідентичності. Матеріали багатьох досліджень показали, що в підлітковому віці значно підвищується інтерес до внутрішнього світу оточуючих та свого власного. Самопізнання, самоспостереження, саморегулювання поведінки та діяльності вперше стають однією з необхідних потреб особистості. Однак механізм самопізнання ще надто недосконалий, унаслідок чого самооцінка в підлітка нестійка, містить випадкові й суперечливі висновки та залежить від зовнішніх оцінок. З цих причин підліток часто переоцінює або недооцінює себе, а рівень його домагань часто не відповідає рівню фактичних досягнень. Якщо поведінка базується на такій неадекватній самооцінці, то конфлікт між підлітком і оточенням стає неминучим. У процесі пізнання власних якостей у підлітка зберігається та ж послідовність, що й у пізнанні якостей іншого, тобто спочатку виділяються суто зовнішні, фізичні характеристики, потім якості, пов'язані з виконанням яких-небудь видів діяльності, і, нарешті, особистісні якості, приховані властивості внутрішнього світу. Це положення може бути орієнтиром у формуванні здатності підлітків до оцінювання. Відзначимо, що становлення уявлень про себе та їх caмооцінка тісно корелюють із тривожністю і невпевненістю в собі переживання - своєрідні емоційні індикатори розвитку як самооцінки, так і самосвідомості в цілому [2, 126, 129]. Отже, тривога в підлітковому віці — це вікова характеристика, яку бажано враховувати в плані профілактики психічного розвитку підлітка. Зіставляючи динаміку тривоги з динамікою самооцінки, легко знайти їх тісну взаємозалежність, особливо в старших класах. Чим вища й адекватніша самооцінка, тим менша тривожність і більша впевненість у собі і своїх можливостях. Оскільки інтерес до себе в підлітка загострений, він чутливо реагує на оцінку дорослими окремих якостей своєї особистості інтелекту, здібностей і характеризується великою вразливістю, болісно переживаючи будь-які критичні зауваження щодо себе іноді критичні зауваження падають на ґрунт невпевненості в собі, у своїх можливостях і здібностях. Подібна ситуація викликає сильні афективні переживання. Переживання, які виникли в момент загострення внутрішнього конфлікту, мажуть приховано зберігатися в підлітка дуже довго і надалі стати стійким станом його психіки. На ці та на інші особливості психіки особистості у підлітковому віці (загострення агресивності, акцентуацій характеру, підвищена чутливість, уразливість тощо) повинні звертати увагу психологи та вчителі. Визначимо ще один важливий для організації корекційної роботи бік формування особистості підлітка. У зазначеному віці самосвідомість дедалі більше включається у процес керування поведінкою. В загальній формі особистісну саморегуляцію можна уявити як свідому активність індивіда, спрямовану наприведення внутрішніх резервів увідповідність з умовами зовнішнього середовища для успішного досягнення значущої мети. У процес саморегуляції особистості активно включається її самооцінка образ Я як інтегрована форма свідомості, що є цілісним уявленням особистості про себе а також оцінні ставлення до інших. Звідси здатність особистості адаптуватись до найрізноманітніших життєвих ситуацій (вибір певного стилю поведінки, способу реагування) зумовлюється адекватнимзнанням про себе(належний рівень розвитку особистостісної рефлексії) та достатньо стійким і позитивним ставленням себе, що дає можливість постійно «примірювати» свої реальні можливості до вимог ситуацій, співвідносити свою поведінку з очікуваннями інших людей, не втрачаючи при цьому самоповаги й почуття власної гідності. Отже, як було показано вище, підліткова криза супроводжується актуалізацією сприйняття себе самостійним суб'єктом, зростанням потреби в самопізнанні та саморегуляції. Тому можна припустити, що створення сприятливих умов для розвитку цих потреб, навчання самопізнання та саморегуляції гармонізує Я-концепцію підлітків, пом'якшить перебіг кризи, зменшить внутрішню та зовнішню конфліктність у цей віковий період і в подальшому житті. Це положення ми реалізували в розробці психологічної програми особистісного саморозвитку для підлітків (див. додаток 2). Підсумуємо. Вище було розглянуто процес становлення особистості від народження до ранньої юності. Найважливішим елементом цього розвитку є становлення самосвідомості особистості дитини-підлітка.
Мал. 3.2. Етапи становлення самосвідомості в дитячому і підлітковому віці
Говорячи про смисл психічного розвитку дитини, ми, посилаючись на В.Аверіна, подали його як процес поступового усвідомлення дитиною своєї відокремленості. Нагадаємо, що результатом розвитку немовляти стало біологічне й фізичне відділення від матері, а результатом розвитку дитини в ранньому дитинстві - перше уявлення про себе, про своє Я і статево-рольова ідентичність. Основним особистісним новоутворенням дошкільного дитинства є формування внутрішньої позиції дитини, яка, у свою чергу склала основу для виникнення довільної поведінки молодшого школяра. І, нарешті, у підлітковому віці було виділено два етапи становлення самосвідомості: формування почуття відокремленості своєї особистості від оточуючих (молодший підлітковий вік) та розширення й уточнення змісту Я (старший підлітковий вік та рання юність. Схема етапів розвитку самосвідомості зображена на мал. 3.2). Характеризуючи ці етапи, завжди слід пам'ятати про провідну діяльність дитини на кожному з вікових періодів. Така діяльність зумовлює рух уперед, і також мінливий характер взаємин між дитиною і дорослими (соціальна ситуація розвитку). Ігнорування особливостей характеру цих взаємин призводить до виникнення конфліктних стосунків між дитиною і дорослими і, як наслідок, появи психологічних проблем, труднощів розвитку.
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|