ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ НОВЕЛИ ЯК ЛІТЕРАТУРНОГО ЖАНРУ.
Дипломна робота
ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ НОВЕЛ М. ХВИЛЬОВОГО
Студентки VІ курсу
Заочної форми навчання
Лисенко Людмили Віталіївни
Науковий керівник
доцент Пеха М.П.
_______________
Рецензент
________________
Рекомендовано до захисту: Захищено на засіданні ДЕК № ________________________
Протокол засідання кафедри протокол № ____ від «___» ___ р._____№ __ від «___» ____ р. Оцінка _________________________
Завідуючий кафедрою _________ _______________ Голова ДЕК ________
Одеса - 2012
ПЛАН
ВСТУП
І. РОЗДІЛ. Особливості новели як літературного жанру.
1.1. Типи новел і формування течій.
1.2. Класифікація новел.
1.3. Еволюція літературної форми „новела”.
1.4. Мелетинський про новелу.
ІІ. РОЗДІЛ. Жанрове розмаїття творчості письменника.
2.1. Літературна оцінка спадщини М.Хвильового
2.2. Аналіз творчої спадщини митця критиками.
2.3. Головні естетичні категорії у творах автора
ІІІ. Композиція збірки М. Хвильового. «Сині етюди»
ВИСНОВКИ.
ЛІТЕРАТУРА.
ВСТУП
Перша третина минулого століття – переломний етап розвитку української літератури. У цей час відбувалися кардинальні зміни у принципах художнього осмислення буття, руйнувалися старі канони і формувалися засадничо-нові уявлення про естетичні пріоритети, роль і завдання мистецтва. Особливе місце в цьому періоді посідають двадцяті роки, коли в українську літературу прийшло чимало талановитих письменників, доля більшості з яких склалася трагічно: вони стали жертвами брутального втручання тоталітарної держави в літературу.
Проте навіть на тлі звичних тоді злетів і падінь обдарованих художників слова феномен Миколи Хвильового – явище унікальне. Йому судилося стати символом прагнень української культури до європейської, її мрії вирватися із трясовини провінційності. Як ранній П.Тичина в поезії, М.Куліш у драматургії, Лесь Курбас у театрі, О.Довженко в кіно, А. Петрицький у малярстві, - Хвильовий у прозі намагався зруйнувати стереотипи і вийти на магістральні шляхи мистецького розвитку.
Творчість Хвильового через зрозумілі причини вивчалася непослідовно, спорадично, але спільними зусиллями вітчизняних критиків і літературознавців кількох поколінь удалося (особливо останнім часом) у загальних рисах окреслити літературний портрет видатного митця. У публікаціях О.Білецького, О. Дорошкевича, М. Чиркова, Ю. Лавриненка, Ю. Шереха (Шевельова), М. Шкандрія, М. Жулинського, ВІ. Агеєвої, В. Мельника, Л. Сеника, Т. Гундорової, Ю. Цекова, В. Брюховецького, Л. Плюща, Р. Мовчан, С. Журби, І. Констанкевич, І. Цуп’як, Г. Хоменко, та досліджені окремі складники поетики й авторської концепції дійсності Хвильового цікаві, хоча й нерідко й такі що суперечать одна одній, інтерпретації багатьох – творів здійсненні спроби визначити місце в літературі першої третини ХХ ст. зокрема і в історії української літератури взагалі. Та при всьому цьому відчувається нагальна потреба у всебічній внутрішньо несуперечливій характеристиці художньої системи письменника її зв’язків із явищами і тенденціями розвитку сучасної йому літератури. Вироблення такої характеристики є одним із першочергових завдань сучасного літературознавства.
Художній світ Хвильового – складне і багатогранне явище, що визначається філософсько – естетичною скомплікованістю, гетерегореністтю, синкретичністю його внутрішній структурі притаманна інтеграція різновекторних стильових складників. Письменник працював у літературному оточенні, зазнавав зовнішніх впливів, був відкритим до нових мистецьких ідей і віянь. Тому дослідження його художнього світу потребує висвітлення як особливостей творчості Хвильового так і її зв’язків із загальними тенденціями літературного розвитку першої третини ХХ ст.
Постать і творчість Хвильового набувають особливої значущості, оскільки митець явно вирізняється на загальному тлі тодішньої літератури, демонструючи дійсно модерне світобачення, цей письменник найяскравіше втілив ознаки модерністичної художньої парадигми започаткованої на зламі століть. Необхідність цілісного дослідження художнього світу Хвильового зумовлюється, таким чином, і потребою визначити етапи становлення й розвитку українського модернізму крізь призму творчості таких письменників, хто визначав цей процес.
Під таким кутом зору творчість Хвильового ще не була предметом дослідження. Його здійснення дозволить суттєво скорегувати уявлення про особливості світосприйняття і світорозуміння письменника, визначити основні характеристики твореної їм художньої реальності, прояснити засади концепції героя у його творах, показати провідні принципи і засоби поетики.
Актуальність теми полягає в тому, що творчість Миколи Хвильового, зокрема, його новели, в українській літературі – явище унікальне. Це ми доводимо і в нашій роботі. І тим більш несправедливо, що українські читачі та літературознавці тільки в останні роки отримали можливість ознайомитись та дослідити творчість цього талановитого письменника після десятиліть забуття.
На сьогоднішній день творчість Миколи Хвильового, його значення в українській та європейській літературах знаходиться в процесі осмислення та визначення. І особливо це стосується жанру новели - жанру, в якому його творчий хист та енергія розкрилися найповніше, жанру, в якому найяскравіше постає Хвильовий як унікальний митець.
Тому в своїй роботі ми спробували зробити власний літературознавчий внесок в цей глобальний процес осягнення творчості цього видатного українського письменника першої третини ХХ століття, а саме дослідити та проаналізувати жанрову своєрідність його новел.
Метою даної роботи є визначення, описання та спроба дати пояснення, якими особистісно - психологічними, художньо – естетичними, соціально-історичними та іншими чинниками зумовлені жанрові особливості новел Миколи Хвильового.
Завдання роботи.
1) визначити місце жанру новели в творчості М. Хвильового;
2) визначити особливості жанру новели взагалі та її специфічні риси в творчості М. Хвильового;
3) проаналізувати, якими чинниками зумовлена специфіка новел М. Хвильового;
4) проаналізувати вплив новел М. Хвильового на розвиток жанру новели в українській літературі.
Об’єкт дослідження: новелістика Миколи Хвильового різних періодів.
Предмет дослідження: жанрова своєрідність, специфічні риси жанру новели в творчості Миколи Хвильового.
Методологічною базою дослідження є роботи:
Фащенко В.В., Білецького О.І., Безхутрого Ю. М., Жулинського М.Г., Єфремова С.О., Павличко С..
Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів з підрозділами, висновків та списку використаної літератури.
РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ НОВЕЛИ ЯК ЛІТЕРАТУРНОГО ЖАНРУ.
«Новела – це невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється точною й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність точної та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і. т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. Новела з’явилася в ХІV-ХVІ ст. в Італії, хоча корені її сягають давніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження новела – це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси і назва жанру). «Декамерон», Дж. Боккаччо є характерним циклом новели тієї доби. Не без впливу Боккаччо з’являється збірник новел «Гептамерон» Маргарити Наварської (1558). У ХVІІ ст. новели представляє М. де Сервантес («Повчальні новели» 1613). Та найбільшого розквіту сягає вона у ХІХ ст.. Власне тоді та у ХХ ст. продовжують розвиватися її різновиди – психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел ХІХ ст. був Проспер Меріме («Матео Фальконе», «Таманго», «Коломба», «Кармен»). У російській літературі ХІХ – ХХ ст. новели гідно представляють О. Пушкін, І. Тургенєв, І. Бунін, у польській – Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну, (В. Стефаник), ліричну (Б. Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історичну (В. Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка).
Представлені в українській літературі також лірична повість у новелах («Вертеп», Арк. Любченка), алегорична повість у новелах – притчах («Блакитний роман» Г. Михайличенка) та історичний роман у новелах («Вершники» Ю. Яновського)». [53 с. 497-499]
Предмет зображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, що пояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу.
Оскільки для новели характерна парадоксальність, у ній завжди має місце сатиричний чи комічний пафос, іноді він набирає драматичного, а той трагічного відтінку. Кінцівка новели є непередбачуваною. В цьому жанрі значно більшої художньої сили набуває поетичне слово.
На думку Мелетинського: «новела є найважливішим з малих оповідних жанрів. Вона постає з казки і анекдоту». [ 38 с. 275].
Новела відрізняється від роману і повісті стислістю, а від розповіді і повісті більшою структурованістю. Стислість новели сприяє концентрації, загостренню, використанню символіки, багатством асоціативних зв’язків і чіткою структурною організацією, оскільки новела прагне на мінімумі площі виявити максимум змісту. І все ж таки, усвідомлюючи свою обмеженість і неможливість охопити в одній новелі повну «модель світу», новели тяжіють до того, щоб доповнювати одне одного, групуватися в цикли і об’єднуватися в певному обрамленні.
У новелі переважає дія, яка на ранній стадії є просто оператором виходу з конфліктної ситуації. Відбувається боротьба за здійснення бажання у вигляді якогось придбання або за збереження того, чим персонажі вже володіють, від можливого збитку або за повернення втраченого внаслідок вже завданого збитку.
Принципово новий крок в історії новели як жанру, на думку Мелетинського, здійснюється на етапі нового реалізму якраз тоді, коли реалізм остаточно позбавляється від романтичних пережитків і зупиняється на порозі натуралізму, імпресіонізму, неоромантизму. В кінці ХІХ ст., новела втрачає романтичні і романні риси, різко виділяється від роману і повісті, знову охоче використовує анекдотичні прийоми, хоча на абсолютно нетрадиційному матеріалі, ширше допускає сатиру і гумор. [ 38 с. 275]
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: