Класифікація новел.

У новелі нового типу психологізму пильно досліджується найдрібніший, але найхарактерніший відтінок людського життя, причому у житті людської душі передусім мусив змінитися характер сюжету. Він стає внутрішнім і відбиває динаміку людських переживань, душевних станів, діалектику почуттів. «Новелісти „молодої генерації” почали сміливо „обрубувати” фабули. Багатометражність старого оповідання змінив один сповільнений кадр, але дуже напружений. Постає проблема компенсації, увиразнення одних компонентів твору за рахунок інших». [16 с.117]

Функціональність деталей у швидкоплинності „золотого потоку” життєвих вражень і почуттів героя надзвичайно зростає. Побитий градом трьох крапок, сповнений знаків питання, окликів, синтаксис оповіді, який втрачає давній епічний спокій, стає наскрізь ліричним і драматично напруженим; внутрішня схвильованість передається в уривчастості речень. Усі ці засоби суворо функціональні й покликані розкрити барвистий, багатий, яскравий і принадний внутрішній світ борця за свободу.

Гостра конфліктність, наповненість думками, і почуттями героя, пристрасне, активне шукання істини, інтелектуалізм – усе це характерно для новел, близьких до потоку свідомості в українській літературі. Посилений інтелектуалізм, глибока змістовність, відрізняють їх від імпресіоністичних новел, що спеціалізувалися на зображенні нюансів почуттів і швидкоплинних моментальних вражень, адже споглядальність і пасивність у пізнанні,проявилися в них як заперечення інтелектуалізму.

Структурний тип реалістичної новели, побудованої на суцільному внутрішньому монолозі, в українській літературі початку ХХ ст. створює комплекс таких рис:

1) викладовою формою є суцільний внутрішній монолог без втручання автора. Здебільшого це самоаналіз, нерозрахований на слухача, скоріше ліричний щоденник, далекий від „сказа”. Це дає змогу зосередитися на найтонших імпульсах думки й почуттів, показати їх діалектичний розвиток. Це позначається на мовному стилі (деконцентрація, деталізація, дроблення фрази, гнучкість синтаксису). Епічність поступається ліризмові і драматизму.

2) Новели цього типу ліквідує обрамлення, передісторію, навіть розв’язку, це – суцільна пульсація думок і почуттів. Напруга і драматизм, гостра конфліктність їх свідчить про те, що перед нами новела, а не оповідання. Твір будується не на зовнішній подійності, а на розвитку теми, який відбувається за діалектичною тріадою: теза – антитеза – синтез.

3)Якщо в „новелі акції” характери здебільшого „готові”, то в психологічній новелі, заснованій на внутрішньому монолозі персонажа, є більш чи менш тривалий розвиток, формування нової якості його характеру. Так, у „Невідомому” Коцюбинського герой переборює страх, герої „Intermezzo” – свою роздвоєність.

4) Психологічна новела, близька до потоку свідомості, трактує тло як еманацію душі персонажа.

5) Це новела з одним героєм; інші персонажі трактуються сумарно, в рамках ліричного „підмета” у плані вражень, які вони на нього справляють, і не дістають самостійного розвитку. [16 с. 141].

Показ героя у зв’язку з навколишньою атмосферою, якою він дихає, його емоційного сприйняття природи, створює нову якість. На початку ХХ ст. в українській літературі оформлюється підвид малої прози, який можна назвати за аналогією до пейзажної лірики – пейзажною новелою. Розвиток ліризму, зокрема у малярстві, йшов одночасно з розвитком пейзажу. Пейзажною мала проза стає більшою мірою на початку ХХ ст. Це пов’язано з посиленою увагою до синтезу мистецтва. Від малярського способу зображення дійсності проза бере „картиний” принцип передачі простору, що проявляється у певних пропорціях між персонажем і тлом. Людина все частіше зображується у нерозривному зв’язку з природою. Пейзаж у літературі не є самоціллю, він, за словами Пришвіна, - дача для душі героя. Фігурально кажучи, зображення людини у гармонійній єдності з природою – це змалювання квітки з її ароматом. Функції пейзажу в літературі багатогранні.

Одним із типів новел являється музична новела. До них належить новела Лесі Українки „Голосні руни”. У новелах цього типу настроєву атмосферу створюють музичні образи і музичні переживання. Вони є головними засобами розкриття психології персонажу. Якийсь музичний образ стає лейтмотивною, сюжетно-творчою деталлю. Сюжет розвивається за зміною, градацією настроїв. Герої музичних новел - це звичайна людина вразливої на музику, витонченої душі.

[16 с. 149]

Також існує сатирична новела В. Василька. Звертання до жанрів і родів більш ліричних ніж проза, є одним із засобів привнесення ліричного контексту в новелу. Інструкція уривків пісні – одна з найхарактерніших прикмет стилю української новелістики протягом усього її розвитку у дожовтневий період. Та якщо в етнографічно-побутових оповіданнях рясно цитуються уривки з пісні як готові формули народної мудрості, як замінник власної думки і роль їх аналогічна цитаті в науковій статті, то в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. новелісти прагнуть використати настрої пісні, асоціації, викликані її образами.

Оповідання також не залишається байдужим до покликів боротьби, стає гнучким еластичним жанром з новими можливостями. Можна виділити принаймні три типи оповідання того часу:

1) Так зване дрібне оповідання.- тип закритої малої прози.

2) Новаторські оповідання, особливого змістовного навантаження. Багатопроблемність і багатозначність. Алегоричність якого дають змогу трактувати його як нову форму прози.

3) Гібрид різних літературних форм.

Для літератури початку ХХ ст. властиві більшою чи меншою мірою тенденції, притаманні високорозвиненим світовим літературам. Спостерігається нахил до читкішої дефініції жанрів, зростає культура підзаголовка, множаться різновиди малої прози. Авторський чи редакційний підзаголовок вживається з наміром акцентувати якусь властивість даної форми зображення дійсності та має певне значення в процесі сприймання твору. Читач налаштовує себе на сприймання певного ладу, певної форми стилізації дійсності. І вже чогось іншого шукатиме в творі з підзаголовком„акварель” або „шкіц з вугіллям”, „пастель” чи „ноктюрн”.

В українській новелістиці початку ХХ ст. жанрово-визначальні підзаголовки можуть вказувати на:

а) розмір (новела, оповідання, мініатюра, дрібні оповідання, дрібні малюнки);

б) спорідненість характеру виконання з жанрами суміжних мистецтв – живопису, музики тощо (етюд, ескіз, (нарис), шкіц, арабеска, панорама, акварель, образок, картина, фрагмент, ноктюрн, студія;

в) форму викладу, техніку виконання, внутрішню структуру (імпровізація, подорожні нотатки, фантазія, поезія в прозі, легенда, казка);

г) тематику, спосіб здобуття матеріалу локальний колорит (записки лікаря, спогади судового слідчого, сільська ідилія, образок з життя, гірські акварелі, гуцульські образки);

д) психологізм (психологічний етюд, психологічна студія, настрої).

Звичайно, багато тих різновидів малої прози траплялося і раніше. Особливо поширений був образок, але такого розмаїття форм попередні фази розвитку української новели ще не було. Причини трансформацій жанрів малої прози в українській літературі найрізноманітніші. Це і суспільні причини – момент, мінливість форм політичного життя, струси і катаклізми, які не дають часу на великі спокійні полотна; а також зросла культура жанру і потреба засвоювати культурне надбання різних народів.

Реалістична новела – це вияв такого письменника, який визнає світ як певну логічну організацію, де одне явище закономірно зумовлене іншим. Структура реалістичної новели відбиває закономірну форму зв’язків людини. Несподіваний поворот, пуант, є лише фікційно несподіваним. Ілюзорність несподіванки прикриває лише залізну логіку розвитку конфлікту і це лише мистецька гра.

Модерністська новела, своїм пуантом має викликати почуття шоку, вжахнути читача прийом алогізму, нехтування законом типізації і причинно-наслідковими зв’язками.

«Потреба розшифровувати дає нам шанс сформулювати наші катастрофи спроможності, тобто, ми висуваємо на передній план елементи нашого буття, часто не будучі свідомими того». [23 с. 365]. Продукування значення літературних текстів, яке ми обговорюємо у зв’язку із формуванням тексту, не завжди спричиняє відкриття ще непізнаного, яке може використовуватися активною уявою читача, але іноді викликає можливість о-мовлення самих себе. І таким чином відкриття того, що ще недавно ухилялось від нашого розуміння. Це і є шляхи, завдяки яким читання літератури дає нам шанс о-мовити ще не-омовлене.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: