Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Еволюція літературної форми „новела”.




Ренесансний гуманізм на перших своїх кроках не тільки не протиставляв себе середньовіччю, а й навіть у багатьох моментах солідаризувався з ним – єдине, в чом він відрізняє себе від традиції – це оцінка себе як studia humana – „людська„ в розумінні світська наука, на відмінну від офіційної (університетської) studia divina (освяченої церквою) і тому божественної науки.

Проте „очищені” від „варваризму” катастроф середньовічні тексти буквально на очах здивованих гуманістів вступають у суперечності зі змістом – „відновлена” у своїй „античній” чистоті латина перестає служити засобом вираження середньовічної культури. „Класичність” латинської мовної норми провокує виникнення ренесансного міфу про середні віки, як нібито „темні”, що постають як своєрідна „перерва” в історичному просторі культури.

Незабаром однак виявляється нездатність античної латини бути засобом адекватного вираження не тільки середньовічної, а й новітньої для ХІV- ХV віків культури.

Це було власне відродження. Відроджування зневажуваних протягом катастроф національних мов в ролі справжніх носіїв культури. Повернення національним мовам їх функцій та адекватних засобів вираження сприяло відродженню етнонаціонального менталітету.

Латиномовна форма західноєвропейської середньовічної культури була свого роду „маскою”, що створювала пласт єдиного народу і, навіть, єдиної держави в Європі (за цією маскою крилися далеко не ілюзорні імперські амбіції Римської католицької церкви з її претензіями не тільки на духовну а й політичну владу в Європі, з традиційною для Риму латиномовністю). Недаремно, Ренесанс, покінчивши з монополією латини на культурних європейських теренах, починає змагання – підхоплені й продовжені Реформацією – проти політичних устремлінь Римської церкви. Ренесанс зруйнував ілюзію єдиного християнсько-католицького європейського „народу” так само, як і ілюзію європейської „єдиномовності”, продемонструвавши натомість справжні реалії європейського життя – наявність тут різних націй, які творять свою культуру національною мовою.

Саме таку картину Європа бачила і в Україні аж до кінця ХVІІ століття. К.Д. Лямар говорить, що вже через століття українці перетворюються на 15-ти мільйонний європейський народ, „забутий в історії” звідки ж приходить забуття? З тих самих джерел, з яких виникла ілюзія єдиного і „західноєвропейського народу” - тільки тут ”забуття” приходить від імперських амбіцій Римської церкви, в Україні ж джерелом подібних амбіцій була Російська імперія. Ще в кінці ХVІІІ століття „всі у Франції і Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”, – говорить Д. Лямар і говорить щиру правду. Адже в цей час тільки починається руйнація української державності (ліквідація спочатку Запорізької Січі, а згодом і гетьманщини), національної культури і мови (укази Петра І та Катерини ІІ), спрямовані на те, щоб, як казала остання: «Вырвать с украинцев ” развратное мнение, по коему поставляют себя народам от здешнего отличным». Але вже на кінець ХІХ століття, коли Україна остаточно втратила залишки державності, коли указами 1863-1876 років було жорстоко заборонено українську мову, і виникає ілюзія, старанно підтримувана офіційною російською історію, про „единый народ” яка у дещо модифікованій формі зберіглася й у СРСР.

Світ культури активно опирається тиску безстороннього, байдужого об’єктивізму. На захист гуманістичних цінностей людського світу стає екзистенціальна методологія, яка виростає з романтичної критики, раціоналістично-об’єктивістської програми Просвітництва й діалектико-містичного, ірраціонального „бунту” проти позитивістського розуму.

В СРСР у політиці якого все відвертіше постають „універсалістські” великодержавні традиції Російської імперії. В 60-ті роки проголошується виникнення нової історичної спільності – „радянського народу”, яка була по-суті лише „соромливим псевдонімом російського народу”.

Екзистенціальна методологія формується ХVІІІ – ХІХ століття як альтернативна позитивно – об’єктивному методу саме у відстоюванні принципової можливості першорядності і культурно-багатоголосої унікальності людського буття „своєї класичної форми екзистенціальна методологія набуває в ХХ столітті у рамках національних шкіл філософії екзистенціалізму (німецького, французького, іспанського та інших) водночас варіюючись у таких своїх різновидах як феноменологічний, герменевтичний, історико - синтетичний.

Засліплене утилітарно-прагматичними успіхами бурхливого науково – технічного розвитку ХІХ на початку ХХ століття людство не сприйняло кантівське застереження про необхідність суворого морально-гуманістичного контролю „над чистою об’єктивною наукою”. Розплата – вже на початку ХХ століття лавиноподібно зростає число аварій і з’являються різні ознаки майбутньої екологічної кризи – відчуваючи дискомфорт у світі продуктів науково-технічної цивілізації, людина прагне „втекти „ від неї до природи.

Множинний статус вияву „розуміння – тлумачення” є цілком зрозумілою характеристикою як екзистенціального (невіддільного) від людини буття свідомості адже саме людина є єдиною у світі істотою яка здатна безпосередньо контактувати з багатоголосим „світом можливостей” і тому єдиною у світі справді вільною істотою. А оскільки за висновком Протогора „людина є мірою всіх речей” – існуючих в тому, що вони існують, а не існуючих в тому, що вони не існують. Можемо сказати що свобода приходить у світ „так само ” як і „ніщо” за Сартром разом з людиною.

Новела – це короткий епічний твір, в якому здійснюється композиційно стисле відкриття цілого світу в «зосереджуючій миті» життя, тобто, в невеликому колі зв’язків, які в певному вузлі утворюють один, на відміну від роману чи повісті, епіцентр настрою і думки, важливої і значної для осягнення протиріч дійсності.

В Україні новела виникла на ґрунті оповідання.

І. Денисюк був правий, коли казав, що «різниця між новелою і оповіданням в композиційних особливостях. Новела ХХ ст. це стисліша, порівняно з оповіданням прозова форма».

Новела – більш стисла форма малої прози, ніж оповідання. В ній мало персонажів, мало подій і вчинків, інше компонування твору. На відносно невеликому шматочку життєвого матеріалу, завдяки добору й групуванню фактів та деталей, концентрованій типізації їх, новеліст змальовує образ – тип, через окремий вчинок дає змогу глянути мало не на все життя персонажа.

Для реалістичної української новели, що висунулася на аванпости прози в кінці ХІХ ст., характерний лаконізм. В її основі завжди якась «новина», якась характерна і цікава подія, обмежена і кількістю учасників, і часом, і простором. Але любовна інтрига зустрічається рідко. Взята для зображення подія показується сконцентровано, скупо, без зайвих подробиць, з використанням характеристичних деталей і штрихів. Новеліст уникає коментування своїх думок і характерів. Він тільки розкриває думки та почуття персонажів, включаючи їх у розмови. Автори прагнуть знайти такий критичний чи зламний момент у психологічному життя персонажа, розкривши який, вони мали б змогу розповісти про людину коли не все, то багато. Часто порушуються плавне розгортання події – і це мотивується психологічним станом персонажа. Новелі властива динаміка, а іноді й несподівана розв’язка. Малий розмір твору змушує автора до загострення форми, до філігранного опрацювання кожного елементу, кожної деталі. Звертається увага навіть на ритм, звучання фрази, її мелодику. Іноді використовуються художні засоби інших видів мистецтва (малярства, музики і т.д.).

Зрозуміло, що кожен видатний майстер надає своїм новелам щось неповторно – своєрідне, залежне від творчих завдань і індивідуального стилю. [21 с. 2].

Генезу української новели слід шукати з одного боку у всезагальній тенденції літератур до фрагментарності, а з другого – у комплексі тих змін, які на початку ХХ ст. створили реалізм нової якості – так званий психологічний реалізм.

Нахил до дроблення фрагментарності прозових жанрів зв’язаний загальним поступом людства.

Розуміння новели як фрагменту із вільною композицією, в якій той чи інший компонент випинається в залежності від художньої концепції, обіймає всі типи новелістичних різновидів, як от етюд, образок, шкіц, ескіз, творів з внутрішнім сюжетом – настроєвих мініатюр, акварелі, пастелів, чи «симфонічних» новел.

Оскільки від початку ХХ віку в українську прозу проникає потужній струмінь ліризму, оскільки є прозаїки епіки і лірики, то є і новели двох типів. Є новела факту, акції, і є новела рефлексій – настроєва мініатюра. Для новели першого типу характерний якийсь катаклізм, що здемасковує характер, визволяє затаєне психічну енергію, показує в людині щось нове. Звідси і порівняння Шлегеля про будову новели з композицією анекдота, в якому є момент зриву, вибуху. Але в ліричних настроєвих мініатюрах того всього може й не бути, хоч і тут бувають найхарактерніші «кульмінаційні» деталі.

Але є щось єдине, що об’єднує новели усіх типів, щось, що для цього жанру малої прози специфічне. Різні теоретики в різні часи пошукували чогось об’єднуючого: той уривок життя, який зображує новела.

Отже, під новелою слід розуміти найкоротший вид прози, твір з асиметричною композицією, яка підкреслює одну подію, конфлікт, картину, відтинок життя, обнятий одним переживанням. В характерному фрагменті людської долі чи в настрої хвилини новела в сконденсованій формі розкриває нову сторінку сутності людини, її життя.

Гарна новела таїть у собі могутність великих пам’ятників – символів. Підтекст, недомовленість, натік у новелі покликані стимулювати читача до глибоких роздумів. [16 с. 257].






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных