Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Літературна оцінка спадщини М.Хвильового




Літературний жанр (фр. genre – рід, вид) – тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури.

Категорією вищого порядку при тричленному поділі літератури є

літературний рід (загальне) – епос, лірика, драма;

категорією середнього порядку – літературний вид (особливе) –

роман, повість, новела в епосі;

категорією нижчого порядку окреме(- різновид (жанр).

Першим підкреслив культурно-історичний характер літературного жанру французький учений Ф.Брюнетьєр (1849 - 1906) у книзі «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890). Визначається літературний жанр по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Арістотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінг), категорій гносеології (об’єктивне - суб’є ктивне в Г.Гегеля), формальних ознак (А.Н. Веселовський), психології (Е.Штайгер). Ряд літературознавців ототожнює поняття літературний вид і жанр, вживаючи ці слова як синоніми.

З часів Аристотеля, що дав в своїй «Поетиці» першу систематизацію літературних жанрів, зміцнилося уявлення про те, що літературні жанри є закономірною, раз назавжди закріпленою системою, і завданням автора є лише добитися якнайповнішої відповідності свого твору сутнісним властивостям вибраного жанру. Таке розуміння жанру – як передлежачою авторові готової структури – привело до появи цілого ряду нормативних поетик, що містять вказівки для авторів щодо того, як саме повинні бути написані ода або трагедія; вершиною такого типу творів є трактат Буало «Поетичне мистецтво» (1674). В той же час зміни (і дуже істотні) тривалий час або не помічалися теоретиками, або розглядалися ними як псування, відхилення від необхідних зразків. І під кінець ХVІІІ століття розкладання традиційної жанрової системи, зв’язане, відповідно до загальних принципів літературної еволюції, як з внутрішньо літературними процесами, так і з дією абсолютно нових соціальних і культурних обставин, зайшло настільки далеко, що нормативні поетики вже ніяк не могли описати і приборкати літературну реальність.

З погляду на тип поетичної структури літературного твору (спосіб) творення уявного світу, позиція літературного суб’єкта, наявність чи відсутність сюжету, рецепція найчастіше виділяють такі жанрові види

Серед епічних творів: Серед ліричних Серед драматичних:
епопея казка байка легенда оповідання повість роман новела новелета художні мемуари та інші     ліричний вірш пісня елегія епіграма епітафія та ін.. трагедія комедія драма водевіль фарс та ін..

 

У процесі історичного розвитку майже кожен жанровий вид варіював у різновиди, або жанри. Так, жанровими різновидами роману сьогодні є роман:

біографічний,

автобіографічний

детективний

духовний

історичний

готичний

бульварний

крутійський

пригодницький

психологічний

науково-фантастичний

соціально-побутовий

тенденційний

роман-епопея

роман-щоденник

роман - причта

та ін.

 

Класифікацію підвидів проводять то за змістовою ознакою (історичний роман, духовний роман, роман жахів), то за композиційною чи версифікаційною особливістю (соне, рондо), то за сукупністю ознак і особливостей (мадригал, хоку). Типологія жанрів була чітко визначена в класицизмі. Романтизм порушив класицистичну «чистоту» жанрів. У ХІХ ст.. стало поширеним поєднання літературних родів у жанрі. Коли ж у жанровім виді виступають елементи двох чи трьох родів, говоримо про змішаний жанр (поема, балада – змішані ліро-епічні жанри). Іноді виділяють пограничні літературні жанри, котрі містять у собі літературні елементи з науковим стилем викладу (літературу й публіцистику поєднують художній нарис, есе, фейлетон, репортаж). Літературні жанри і жанрові системи – категорії історично змінні. У цих умовах одні традиційні жанри стали стрімко відмирати або маргиналізоватся, інші, навпаки, переміщатися з літературної периферії в самий центр літературного процесу. Зліт балади на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст., зв’язаний в Росії з ім’ям Жуковського, виявився досить короткочасним, то гегемонія роману – жанру, який нормативні поетики століттями не бажали помічати як щось низьке і неістотне, - затягнувся в європейських літературах щонайменше на сторіччя. Популярна в епоху класицизму, ода в літературі ХІХ – ХХ ст.. майже зовсім зникає.

Просвітництво висунуло на перше місце міщанську драму, сатиричний жанр, які пізніше були витіснені романтичними жанрами – елегією, баладою, ліро-епічною поемою та ін.. Особливо активно стали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п’єси, про які складно сказати, комедія це або трагедія, вірші, яким неможливо дати ніякого жанрового визначення, крім того, що це ліричний вірш. Падіння чітких жанрових ідентифікацій виявилося і в умисних авторських жестах, націлених на руйнування жанрових очікувань: від романа Лоренса Стерна, що обривається на півслові, «Життя і думки Трістрама Шенді, джентельмена» до «Мертвих душ» Н. В. Гоголя, де парадоксальний для прозаїчного тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з достатньо звичної колії крутійського роману його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи – і епічними) відступами.

У ХХ столітті на літературні жанри зробило особливо сильний вплив відособлення масової літератури від літератури, орієнтованої на художній пошук. Масова література наново відчула гостру потребу в чітких жанрових приписаннях, що значно підвищують для читача передбаченість тексту, дозволяють легко в нельму зорієнтуватися. Зрозуміло, колишні жанри масової літератури не годилися, і вона досить швидко сформувала нову систему, в основному якої ліг вельми пластичний і такий, що накопичив немало різноманітного досвіду жанр роману. В кінці ХІХ, першій третині ХХ-го остаточно оформляються детектив і поліцейський роман, фантастика і дамський («рожевий» роман).

Не дивно що актуальна література націлена на художній пошук прагнула як найдалі відхилитися від масової і тому йшла від жанрової визначеності якнайдалі. Але оскільки крайнощі сходяться, остільки прагнення бути далі від жанрової визначеності часом приводило до нового жанротворення; так, французький антироман настільки не хортів бути романом що у основних творів цієї літературної течії представленої такими самобутніми авторами як Мішель Бютур і Наталі Сарот виразно спостерігаються ознаки нового жанру. Таким чином сучасні літературні жанри (і таке припущення ми зустрічаємо вже в роздумах М.М. Бахтіна) не є елементами якої- небудь визначеної системи: навпаки вони виникають як точки концентрації напруженості в тому або в іншому місці літературного простору відповідно до художніх завдань які висуваються певним колом авторів.

М. Хвильовий входив у літературу як представник першого покоління радянських поетів. Дебютував енергійними бадьорими віршами цілком узгодженими з віковим максималізмом юного суспільства необтяженим зв’язками з минулим. Критика заговорила про нього на повний голос одразу після публікації в журналі «Шляхи мистецтва». І поеми («в електричний вік») видав поетичні збірки «Молодість». 1921р. «Досвітні симфонії» 1922р. Але кохаючись у верлібрі рано перейшов на прозу. Його поезії в прозі також були присвячені революційним бумом. Але документально місткіші явили ширший тематичний і емоційний спектр.

Що становить світоглядну концепцію М. Хвильового. М. Хвильовий вніс вагомий вклад у літературу і став основоположником української прози ХХ століття. Його світоглядна концепція це щира романтична віра в життя заперечення міщанства, обивательщини, бюрократизму, руйнації душі. Він вчасно помітив як деградують революційні завоювання гаснуть ідеали. Вже перші його творі пронизані тривогою за долю революції і держави. М. Хвильовий започаткував романтичну течію в українській літературі схвилював і захопив читача чим засвідчив самобутність і оригінальність свого творчого мислення.

У чому виявилось жанрове розмаїття творчості М. Хвильового? Сказати про Хвильового в кількох словах неможливо. Про це пишуть дисертації, книжки, наукові трактати. Але ніхто не скаже про письменника краще ніж його твори. Його перші поетичні збірки з’явились на початку 20 –х років. Це («Досвітні симфонії» 1922р., «Старі поезії» 1921р.) особливу увагу письменник приділяє памфлету. Найзручнішому жанру щодо викладу теоретичних міркувань з приводу норм моралі загально людської та класової. Так протягом 1925 - 1926 рр. з’являються твори «Камо грядеши» (Думки проти течії), але чим раз Миколу Хвильового сильніше вабили прозові жанри. Перші збірки його новел та оповідань «Сині етюди» 1923 «Осінь» 1924, «Мати» 1927, засвідчили його потужний мистецький талант у 1927 році працює над романом «Вальдшнепи». В якому намагається показати деформацію омріяних ідеалів революції утрату віри в людину і намагання пристосуватися до нових умов. Розмірковує над непереможною волею історичних законів у трактаті «Україні чи Малоросія» та над наступними творами.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных