ОСОБИСТІСТЬ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКІВ ТА ВЗАЄМОДІЙ

Підхід соціолога до проблеми особистості - це погляд на людину з боку суспільства, включеності людей у соціальні процеси, де їх індивідуальні якості несуттєві, бо вони самі розглядаються з точки зору того, в якій мірі вони містять загальносоціальні чи частковосоціальні риси. Отже, соціолог визначає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціального оточення. Дослідження особистості у соціології здійснюється за такими основними напрямами:

1. структура особистості, рольова діяльність і спілкування як шляхи реалізації потреб, інтересів, соціальних установок та ціннісних орієнтацій особистості;

2. структура та закономірності соціалізації як процесу включення індивіда до системи суспільних зв”язків, особливості життєвого шляху особистості;

3. соціальна типологія особистості, формування основних соціальних типів особистості, що відображають особливості соціальної організації й розвитку суспільства.

Ці напрями досліджень розробляються в соціологічних теоріях особистості, що перетворилися на самостійну галузь соціологічного знання.

3.1. Соціологічна структура особистості

У соціології прийнято розмежовувати поняття "людина", "індивід", "особистість", "індивідуальність".

Поняття "людина" служить для характеристики її біосоціальної природи.

Людина - родове поняття, яке вказує на належність до людства, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті.

Як жива істота, людина підпорядкована основним біологічним та фізіологічним законам, як соціальна - законам розвитку суспільства. Поняття "індивід" характеризує окрему людину. "Особистість" служить для характеристики соціального в людині.

Особистість - стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить, у життєдіяльність яких вона включена. З такої точки зору кожну людину можна вважати особистістю, оскільки через систему своїх соціальних якостей вона виявляє риси даного суспільства, соціальних груп та інших соціальних форм. Проте рівень розвитку особистості може бути різним.

"Індивідуальність" - це те, що різнить одну людину з іншою і як біологічну, і як соціальну істоту. Соціологію цікавить не сама по собі неповторність, індивідуальність, а її вплив на суспільство, місце у суспільних процесах.

Опосередковуючою ланкою між суспільством та особистістю виступає певна соціальна система. Соціологічна структура особистості розкривається через поняття соціального статусу, тобто позиції особистості у соціальній системі, яка пов'язана з її належністю до соціальної групи, та поняття соціальної ролі.

Основними елементами, функціональний зв'язок яких складає каркас суспільства, є соціальні статуси. Підґрунтям функціональних зв'язків виступає суспільний розподіл праці.Соціальні статуси - водій, батько, президент, журналіст, військовий - це ланки суспільного розподілу праці, що необхідні для існування суспільства як цілісності.

Неможливо уявити суспільство, де б одна людина виконувала всі властиві йому функції одночасно. У суспільстві різні види діяльності закріплені за різними групами спеціально підготованих людей (фахова спеціалізація), яким доводиться кооперуватися. Військовому, що охороняє спокій та безпеку своєї держави, потрібно їсти, мати одяг, житло, стежити за своїм здоров'ям, навчати своїх дітей. Отже, він кооперується з тими, хто виготовляє продукти харчування, шиє одяг, будує житло, лікує його, навчає його дітей. Так, на підставі спеціалізації та кооперації формується функціональний зв'язок статусів.

Слово "статус" прийшло у соціологію з латині. У стародавньому Римі воно позначало стан, правове становище юридичної особи. В кінці XIX ст. англійський історик Г. Мейн надає йому соціологічного звучання.

Статус - соціальний стан людини у суспільстві, узагальнена характеристика, що охоплює її професію, економічне становище, політичні можливості, демографічні характеристики. "Водій" - професія, "людина, що отримує середню за розміром заробітну платню" - економічно - стратифікаційні риси, "член демократичної партії" - політична характеристика, "40-річний чоловік" - демографічна. Всі ці визначення дають уявлення про соціальний стан однієї і тієї ж людини, але з різних боків.

Кожен статус, кожна позиція характеризується заданим колом прав, обов'язків та діапазоном очікуваної поведінки. Статус дитини, наприклад, це позиція, яка існує у будь-якому суспільстві (хоча для різних суспільств його вікові рамки є різними). Той, хто займає цю позицію, має соціально визначені права (дитину потрібно одягати, виховувати), обов'язки (дитина повинна підкорятися волі старших членів сім'ї), від нього очікують певного типу поведінки(у первісній общині діти займалися збиранням ягід і т.п.).

Саме завдяки правам та обов'язкам статуси пов'язані між собою і формують функціональні зв'язки суспільства. Обов'язки визначають те, як носій даного статусу повинен поступати стосовно інших. Права проголошують те, що людина може собі дозволити або допустимі стосовно інших дії. Права та обов'язки пов'язані між собою в такий спосіб, що передбачають одне одного та одночасно дозволяють передбачати поведінку інших людей.

Отже, статус - це визначена позиція у соціальній структурі групи або суспільства, що пов'язана з іншими позиціями через систему прав та обов'язків. Позиція вчителя змістовно пов'язана передусім, з позицією учня, директора школи, останнього - в першу чергу, з позицією міністра освіти і т.п. Статус учителя, як і будь-який інший, визначено відносно всієї системи освіти.

Кожна людина займає декілька позицій у суспільстві, оскільки бере участь у численних видах діяльності, є членом багатьох груп та організацій. Наприклад, студент є одночасно представником певної родини, нації, поселенської чи регіональної спільноти, може бути членом політичної партії, громадської організації, спортивної секції, фан-клубу тощо.

Статусний набір - це сукупність всіх статусів, властивих даному індивіду. В цьому наборі завжди знайдеться ключовий, головний або інтегральний. Інтегральним називають найбільш характерний для даного індивіда статус, за яким виділяють його ті, хто з ним спілкується.

Для жінок у традиційному суспільстві найчастіше головним інтегральним статусом виявляється статус господарки, а для чоловіка - статус, пов'язаний з основним місцем роботи – “директор банку”, “науковець” тощо. Є такі статуси, що через свою винятковість перетворюються на інтегральні незалежно від того, який набір статусів у даного індивіда (чемпіон світу, лауреат Нобелівської премії).

Розрізняють два види статусу - особистісний та соціальний (у вузькому значенні).

Соціальний статус (у вузькому значенні) - це позиція людини, яку вона займає автоматично як представник великої соціальної групи (професійної, класової, національної).

Колись негрів у США, ПАР вважали представниками нижчої раси, а тому до будь-якого негра - талановитий він чи ні, доброчесний чи недоброчесний - ставилися презирливо. Особисті якості відступали на другий план. І навпаки, позитивні риси білої людини перебільшувалися: при знайомстві та працевлаштуванні їй довіряли більше. Інший приклад - упереджене ставлення до жінок. У масовій свідомості поширена думка, що з керівною посадою жінка не впорається саме тому, що вона є жінкою - тобто представником певної соціально-демографічної групи.

Особистісний статус - позиція, яку людина займає в малій або первинній групі завдяки особистим якостям.

Помічено, що соціальний статус відіграє головну роль для незнайомих людей, а особистісний - для знайомих. Представляючись незнайомим людям, особливо офіційним особам, ми, як правило, називаємо місце роботи, соціальне становище, вік. Для знайомих важливими є не ці характеристики, а наші особисті якості, неформальний авторитет.

Термін статус також узгоджується з поняттям рангу - тобто позиції відносно інших людей у суспільстві. Кожен з нас є членом багатьох груп - великих і малих. Кожна група має свою власну ієрархію, крім того вона входить до загальносуспільної ієрархії груп. В тому випадку, коли статус розглядають як позицію у ієрархічній структурі, його називають рангом. Ранг може бути високим, середнім або низьким. Людина, що сягає верхівки ієрархії і, відповідно, високого статусу в одній групі, може мати низький статус в іншій. Студент - колекціонер може оцінюватись досить високо серед тих, хто збирає марки, однокурсники можуть вважати його посереднім студентом, а дружина, взагалі, може дивитись на нього зверхньо. Отже студент має одночасно три різних ранги: високий, середній та низький у різних групах. Рідко кому вдається обіймати високі статуси в усіх видах діяльності та в усіх групах, в які він включений. Індивід по-різному контролює свої соціальні позиції. Вік, стать, належність до певної раси, як правило, не контролюються конкретним індивідом, вони визначаються обставинами. Такі статуси носять назву приписних (аскриптивних).

Отже, приписний статус - це така позиція у суспільстві, яку індивід не контролює та /або/ яку він займає незалежно від своїх бажань, зусиль, волі.

На відміну від приписного, набутий статус визначається зусиллями самої людини, контролюється нею.

Професію водія, перекладача, або інженера людина отримує завдяки власним зусиллям, фаховій підготовці та вільному вибору. Статус чоловіка своєї дружини є набутим, тобто щоб його отримати, мужчина приймає рішення про одруження, наносить візит батькам своєї майбутньої дружини, робить офіційну пропозицію і т.п. Чим динамічніше суспільство, тим більше в його соціальній структурі ланок, які потребують набутих статусів.

Змішаний статус - така позиція, що несе в собі елементи двох попередніх типів статусу.

Іноді дуже важко визначити, до якого типу віднести той чи інший статус. Наприклад, статус безробітного дуже важко сприймати як набутий, це не та позиція, якої прагне більшість. Кожен, навпаки, намагається обминути безробіття. Як правило, людина виявляється безробітною всупереч своїй волі та бажанню, через економічну кризу, масові скорочення, структурну перебудову виробництва. Але і приписним його теж назвати не можна, статус безробітного не можна ставити в один ряд з демографічними, расовими характеристиками індивіда.

Кожен соціальний статус несе з собою очікувані моделі поведінки, тобто соціальну роль. Статус і роль відображають статичні та динамічні аспекти соціальної позиції.

Статус позначає місце індивіда в соціальній системі, а роль -сукупність моделей поведінки, що їх повинен виконувати носій визначеного статусу. Президент країни - це статус. Характерною для нього є президентська роль, що визначається соціальними нормами, які приписують носієві даного статусу визначені моделі поведінки (у стосунках з урядом, з парламентом, армією і т.п.) Статус президента -фіксована позиція у суспільстві, роль є більш гнучкою, для неї характерні значні варіації у тому, як той чи інший носій цього статусу себе поводить.

Кожен статус, як правило, передбачає певний набір ролей. Статус викладача включає його роль у стосунках із студентами, роль, яку він відіграє у відносинах із своїми колегами викладачами, роль дослідника у певній галузі знань та багато інших.

Зміст рольової поведінки апріорі визначається рольовими очікуваннями, тобто загальноприйнятими соціальними нормами, що фіксують, як повинна бути реалізована та чи інша роль. Реальна рольова поведінка носить назву рольового виконання. Наші реакції на дії інших людей в багатьох випадках залежать від того, наскільки рольове виконання узгоджується з рольовими очікуваннями. Якщо стоматолог попросить вас розкрити рот і показати зуби, ви очевидно зреагуєте на його прохання і покажете їх, якщо те ж прохання прозвучить від господині дому на званому обіді, ваша реакція буде іншою.

Згідно з Т.Парсоном будь-яку роль можна описати п'ятьма основними характеристиками:

1. емоційність - одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші розкутості;

2. спосіб одержання - одні пропонуються, інші - здобуваються;

2. масштаб - частина ролей сформульована та чітко обмежена, інша розпливчата;

3. формалізація - дія відповідно жорстко встановлених правил або довільна;

5. мотивація - егоцентрична або соціоцентрична.

Оскільки кожна людина одночасно виконує багато соціальних ролей, то імовірні ситуації рольових конфліктів.

Поняття рольового конфлікту використовують в різних ситуаціях.

1. Іноді індивід виявляє, що він одночасно виконує дві чи більше ролей. Ця ситуація ставить перед індивідом суперечливі вимоги. Так часто буває, коли, наприклад, працюючим жінкам доводиться задовільняти одночасно рольові очікування робітниці, жінки та матері. При тому рольові очікування можуть знаходитися у конфлікті між собою.

2. Іноді індивід визначає свою роль по-одному, а ті, хто в рамках своєї ролі з ним пов’язаний, визначає його роль інакше. Так, наприклад, вчителі дотримуються свого кодексу професійної поведінки, а батьки чи місцеві керівні органи у сфері освіти трактують поведінку вчителя зовсім по-іншому.

3. Іноді різні ролі пов’язані з несумісними очікуваннями стосовно якоїсь однієї ролі (майстер, який знаходиться під впливом суперечливих одне одному очікувань робітників та менеджерів).

Повсякденне життя несе з собою безліч ролей. Одна і та ж людина може бути студентом, робітником, покупцем, сином або дочкою одночасно. І хоча кожна роль базово визначає лінію поведінки рольового виконання, тим не менше у людини завжди залишається право вибору, а отже кожен з нас вносить певну специфіку, свій персональний стиль у рольове виконання. Роль дочки або сина можна виконувати "по-різному". Один з варіантів "виконання" цієї ролі - ідеальна дочка або син: ставитися до батьків з глибокою повагою, прислухатися до їх порад, піклуватися про них і т.п.

Як правило, наші ролі достатньо відокремлені одна від одної в такий спосіб, щоб мінімізувати конфлікт між ними. Тим не менше, іноді складається така ситуація, в якій індивід відчуває що змушений поєднувати ролі, які не можуть співпадати. Ця проблема відома як ситуація "рольового конфлікту", в якій кожен з нас відчуває себе не дуже комфортно. У ситуації рольового конфлікту у людини виникає відчуття, що її штовхають у різних, іноді протилежних напрямках одночасно.

Як правило, людина намагається уникати рольового конфлікту, хоча це іноді вимагає неабияких зусиль від неї. Серед способів вирішення рольових конфліктів - об'єктивні і суб'єктивні. Об'єктивні передбачають вдосконалення суспільних відносин, тобто створення таких сприятливих суспільних обставин, за яких наприклад, роль матері не суперечила б виконанню професійних обов'язків. Сам індивід може намагатися змінити соціальну ситуацію, в якій реалізуються рольові функції. Наприклад, рольовий конфлікт: мати - представник професійної групи - може вирішуватися або звільненням з роботи (позбавлення професійного статусу), або перекладання своїх материнських обов'язків на когось іншого (відмова від ролі матері). Крім того, існують внутрішні психологічні механізми вирішення рольового конфлікту, які змінюють не ситуацію, а лише її сприйняття. Саме їх З.Фрейд назвав захисними механізмами. На думку З.Фрейда у психіці людини весь час відбуваються конфлікти між свідомістю, якій доводиться витримувати тиск реальності, та підсвідомістю, що керується принципом задоволення (робити тільки те, що подобається). Щоб уникнути напруженості природа подарувала людині механізм, який діючи на підсвідомому рівні, пригнічує, витісняє, виправляє все те, що не відповідає вимогам морального "цензора". До елементів такого механізму З.Фрейд зарахував: репресію (витіснення пригнічення неприємних елементів досвіду у пам'яті індивіда); проекцію (підсвідома спроба приписати пригнічувані імпульси іншій людині), заміщення (переорієнтація імпульсу або почуття з одного об'єкту на інший, більш доступний), раціоналізація (намагання пояснити самому собі все з точки зору логіки, яка б задовольняла індивіда) і т.п.

Рольові конфлікти є природним явищем для будь-якого суспільства, їх характер, частота та інтенсивність змінюються і наростають по мірі ускладнення самого суспільства, суспільних взаємин. Конфліктні ситуації, що складаються при виконанні особистістю своїх соціальних ролей можуть служити як поштовхом для вдосконалення суспільства та особистості, так і ускладнювати їх розвиток, а навіть викликати руйнівні процеси в суспільстві та особистості.

Регулювання перебігу рольових конфліктів мінімізація їх негативних наслідків є одним із завдань як соціальної політики, регулювання суспільних процесів з боку держави, так і проблема, яка повинна вирішуватися самою особистістю - суб'єктом суспільного життя, активним учасником соціальної творчості.

3.2. Процес соціалізації

Процес інтеграції індивіда в суспільство через систему соціальних статусів, через засвоєння ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на підставі яких формуються соціально значимі риси особистості, моделі її поведінки носить назву соціалізації.

Соціалізація пояснює, яким чином людина з істоти біологічної перетворюється на соціальну. Соціалізація розповідає на індивідуальному рівні про те, що відбувалося із суспільством на колективному рівні. Індивід дорослішає, у "згорнутому" вигляді проходить ті ж самі етапи, які пройшло суспільство впродовж культурної та біологічної еволюції. Жоден біологічний вид окрім людини не навчився "згортати" етапи свого розвитку.

Ступінь біологічно запрограмованої людської готовності жити у суспільстві є досить великим, але його не можна перебільшувати. Навіть якщо все необхідне для соціалізації запрограмоване у генах, це лише потенційна можливість, лише паростки, які потребують для своєї реалізації певних умов. Це підтверджується аналізом випадків з так званими "феральними людьми" (тобто істотами, які виросли в ізоляції та виховані тваринами), "мауглі".

У 1976 році в Індії знайшли такого хлопчика-мауглі на ім'я Раму, який виріс у вовчій зграї. Тіло його було деформоване, ймовірно тому, що йому доводилось лежати у незвичних для людини позах. Він поводився як тварина, пересувався на чотирьох кінцівках, приступаючи до їжі попередньо її обнюхував, лякався вогню, вживав сире м'ясо. В процесі інтенсивної соціалізації у дитячому притулку його навчили митися і одягатися, але він так і не зміг говорити.

При наявності біологічних передумов для соціалізації, але відсутності соціального середовища, ці діти виявилися недорозвинутими з точки зору соціальних стандартів. "Мауглі" довели, що залишені напризволяще люди перестають бути людьми у соціальному розумінні.

По поверненню у людське співтовариство, "мауглі", як правило, засвоюють лише елементарні навички, оволодівають мовою, що складається максимально з 10 - 30 слів. "Ізолянти" так і не можуть навчитися дружити, посміхатися, абстрактно мислити, вести бесіду.

До змісту соціалізації входить засвоєння індивідом мови, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності та чуттєвості, сприйняття індивідом норм та цінностей, традицій, звичаїв, зразків та прийомів діяльності. Індивід соціалізується приєднуючись до різних форм соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. У цьому плані соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Разом з тим соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, власний світогляд та досвід, формуючи свої здібності, потреби та цінності. Не може бути соціалізації без індивідуалізації.

Процес соціалізації складається з ряду етапів. Розрізняють первинну соціалізацію - засвоєння соціальних норм та цінностей дитиною, входження її до даної культури, та вторинну - послідовне засвоєння соціальних ролей, що є характерним для життєдіяльності дорослої людини. Процес засвоєння норм та цінностей суспільства не може припинитися тоді, коли індивід відсвяткує свій вісімнадцятий день народження, або закінчить школу. Початок професійної кар'єри, одруження, народження дитини, зміна роботи, переїзд в інше місто - всі ці ситуації передбачають знайомство з новими ролями, а отже соціалізацію.

Соціологи ідентифікують вторинну соціалізацію як таку, що відбувається у дорослому віці та може бути різною за формою.

Певні життєві ситуації просто будуються на існуючих нормах, цінностях та ролях, інші вимагають ресоціалізації, або засвоєння альтернативної сукупності норм та цінностей. Наприклад, новобранці в армії або душевнохворі у психіатричній лікарні повинні бути ресоціалізовані до нових ролей. Ресоціалізація є найбільш очевидною у інституційному контексті таких закладів як в'язниця, психіатрична лікарня, військова казарма.

Але і виконання певних професійних обов'язків (у медицині, вихованні, юриспруденції, роботі правоохоронних органів) залежить в значній мірі від навчальних програм, які намагаються позбавити індивіда старого уявлення про себе та цінностей і норм з ним пов'язаних (отриманого внаслідок первинної соціалізації) - цей процес носить назву десоціалізації - та формують замість нього нове світосприйняття та нове уявлення про себе.

Ще один тип соціалізації - попередня соціалізація (соціалізація, що здійснюється заздалегідь), він має відношення до умовної репетиції, конкретних планів та відповідних змін у цінностях та уявленнях, які відбуваються, коли ми знаємо (відчуваємо), що відбуватиметься зміна наших соціальних ролей. Діти залучені до такої соціалізації, коли граються у "дочки - матері", "лікаря і пацієнта", "вчителя та учня". Звичайно, що їх уявлення про дорослі ролі є обмеженими та ідеалізованими.

І, нарешті, професійна соціалізація включає в себе вивчення норм, цінностей та вірувань, необхідних для нової професії або для роботи в новій організації, набуття професійних навичок та умінь.

Успішна соціалізація зумовлена різними факторами, зокрема існуванням нормативного канону людини, тобто уявлень про природу та можливості людини. Цей канон має щонайменше два виміри: уявлення про те, що являє собою дитина від народження, а також якою вона повинна стати в результаті освіти та виховання. Такий канон фіксується у філософсько-релігійних текстах, фольклорі. Кожне суспільство формує своїх членів відповідно до канонів власної культури. У стародавній Спарті хлопчиків навчали бути дисциплінованими, фізично загартовувати себе, не бути занадто емоційними, обмежувати себе у всіх своїх людських проявах. В сусідніх Афінах батьки привчали своїх синів бути не тільки загартованими, але й сприймати світ високого мистецтва, бути широко освіченими. Така практика привела до того, що результатом виховання були різні індивіди, які з одного боку творилися різними суспільствами, а з другого - самі формували ці різні культури.

У сучасних США, наприклад, схвалюється індивідуалізований погляд на життя, конкурентноспроможність, іноді штучно створюються умови для розвитку таких рис (принцип перемішування дітей у шкільних класах кожен рік, щоб уникнути можливості встановлення стійких емоційних зв'язків, глибоких дружніх, кооперативних стосунків), а в Китаї, навпаки, визнається важливим виховати у дитини лояльність до групи, спрямованість на кооперацію, спроможність поставити інтереси суспільства над інтересами особистості (такий тип виховання взагалі характерний для тоталітарних суспільств).

Трансформація або формування поведінки індивіда відбувається відповідно до внутрішніх детермінант соціальної поведінки під впливом агентів соціалізації.

До суб'єктивних детермінант соціальної поведінки особистості належать перш за все її потреби та інтереси.

Потреби людини - це ті її форми взаємодії зі світом (матеріальні чи духовні), необхідність яких зумовлена особливостями відтворення та розвитку її біологічної, психологічної визначеності, та які в тій чи іншій мірі усвідомлюються, відчуваються людиною. Потреби демонструють суперечність між наявним та необхідним. Це характеристика об'єктивного в особистості, це потреба в чомусь, необхідність чогось, що забезпечує її існування, збереження.

Одну з найцікавіших та досконалих класифікацій потреб людини запропонував американський соціолог А.Маслоу. Він виділив п'ять типів потреб і розташував їх у висхідному порядку від нижчих до вищих, духовних.

Класифікація потреб людини, запропонована американським соціологом А. Маслоу:

1. фізіологічні та сексуальні потреби - у відтворенні людини, їжі, одязі, житлі, відпочинку;

2. екзистенціальні потреби - у безпеці свого існування, впевненості в майбутньому, стабільності умов життєдіяльності, потреба у гарантованій зайнятості;

3. соціальні потреби - потреби в певних уподобаннях, належності до колективу, спілкуванні, турботі про них та уваги до себе, участі у трудовій діяльності;

4. потреби престижу - у повазі з боку інших значимих осіб, у службовій кар'єрі, у визнанні, у високій оцінці своєї діяльності;

5. потреба у самореалізації, у творчому самовираженні.

На думку А. Маслоу, потреби кожного нового рівня не можуть перетворюватися на актуальні, якщо не задоволені потреби попереднього рівня.

Отже, через призму потреби усвідомлюються та оцінюються предметні ситуації, виникають почуття задоволення або незадоволення. Інтерес має об'єктивно - суб'єктивну природу. Він виникає як усвідомлення потреб особистості у зв'язку з конкретною ситуацією можливості задоволення цих потреб.

Потреби та інтереси лежать в основі системи цінностей та ціннісних орієнтацій людини. Оцінюючи предмет, індивід не просто співставляє його прямо або опосередковано із своїми потребами чи інтересами (які він може і не повністю усвідомлювати, знати, розуміти), а пропускає цю оцінку через розуміння ціннісних критеріїв, готових оцінок, уявлень про належне, справедливе, корисне, прекрасне та ін., через призму розповсюджених у даному суспільстві канонів культури.

Процес соціалізації проходить у оточенні багатьох людей та соціальних інституцій, тобто агентів соціалізації, які є відповідальними за навчання у процесі засвоєння культурних норм та соціальних ролей.

Агенти соціалізації відіграють різні ролі в житті людини, можуть ставити перед собою різні цілі, по-різному впливати на неї. В одній ситуації вплив агентів соціалізації може доповнювати один одного, підсилюючи ефект результативної дії, в іншій вони можуть вступати у конфлікт, зменшуючи тим самим виховний ефект. Наприклад, батьки бажають, щоб їх діти ставились однаково до чоловіків і жінок, школа також може підтримувати такі прагнення батьків, а гумористичні сценки на телеекрані, що висміюють емансипацію жіноцтва, групи ровесників, які як правило вимагають від своїх членів стереотипізованої статевої поведінки (тут однаково не сприймаються дівчата, що своєю поведінкою нагадують хлопців, і хлопці, що своєю поведінкою нагадують дівчат), вступають у конфлікт з бажанням батьків та вимогами вчителів у школах.

Сім'я - це перший світ соціального оточення дитини, члени сім'ї - це дзеркало, в якому дитина вперше себе бачить. Вона - найважливіше джерело соціалізації в період раннього розвитку дитини. Сім'я відіграє центральну роль, тому що дає перший досвід, який дитина отримує в спілкуванні з іншими, коли вона вперше відчуває себе особистістю. По суті, сім'я - це перша референтна група, чиї норми та цінності дитина сприймає як свої особисті в оцінці навколишнього світу.

Сім'я також вводить дитину у світ групового спілкування. Сумісне проживання передбачає необхідність підтримувати порядок в домі, розподіляти обов'язки, домашні ресурси, які включають простір квартири, певні предмети споживання, вільний час та увагу батьків.

Певні моменти сімейного життя суттєво впливають на соціалізацію. Наприклад, материнський та батьківський стилі виховання часто є різними. Батько, як правило, звертає увагу на фізичні вправи та незнайомі ігри, а мати - більше розмовляє з дитиною та використовує добре відомі ігри. Значний вплив на соціалізацію мають кількість дітей у сім'ї та порядок народження. Взаємодія з братами та сестрами навчає дитину як вести себе у кооперації та конфлікті, як домовлятися з партнерами.

Отже, сім'я вводить дитину у суспільство, допомагаючи їй знайти свою ідентичність у соціальному світі.

Соціологи відзначають, що критичну роль у процесі введення дитини у суспільство відіграють групи однолітків. Вони наділяють індивіда досвідом рівноправних взаємин. Відсутність владного дисбалансу дозволяє одноліткам навчати одне одного в такий спосіб, який не доступний, як правило, у сімейному вихованні. Дитина сама обирає собі друзів серед одноліток, батьків вона обрати не може. Ця можливість вибору дозволяє дітям та підліткам перевірити свою спроможність спілкуватися з різними типами приятелів. Однолітки також знайомлять одне одного з такими сферами життя, які є дуже делікатними та іноді забороненими у розмовах з батьками (сексуальні проблеми, наприклад). В міру дорослішання дитини, посилюється вплив однолітків та зменшується батьківський. Крім того, відбувається змістовна спеціалізація: проблеми, що вдягнути, куди піти, обговорюються з ровесниками, але для того, щоб визначити життєві цілі та цінності, дитина найчастіше все ж звертається до батьків.

Суттєву роль у сучасній соціалізації відіграють засоби масової інформації. Підраховано, що дитина проводить більше часу перед телевізором, ніж у школі. Дослідження свідчать, що телебачення має подвійний ефект: позитивний, тобто стимулює позитивну поведінку, якщо дитина дивиться програми, спрямовані на популяризацію відповідних цінностей, або стимулює насильство, інші негативні моделі поведінки, якщо програми пропагують агресію і подібні типи негативних явищ.

Освіта є важливим джерелом соціалізації, зокрема уXX столітті, коли суспільство набуває рис урбанізованої спільноти. Школа відіграє роль посередницької ланки між сім'єю та світом дорослих. Тут дитина знайомиться з певними офіційними цінностями (інтелектуальна майстерність), а також із прихованими "навчальними курсами", тими, що не внесені у шкільну програму (як пристосуватися до вимог бюрократичної організації).

Всі ці агенти соціалізації відносяться до так званої первинної соціалізації, яка здійснюється на ранніх стадіях життя індивіда. В житті дорослої людини важливу роль відіграють такі агенти соціалізації як армія, церква, політичні партії, лідери громадської думки, яких можна вважати агентами вторинної соціалізації.

Сполучення різних факторів процесу соціалізації дає можливість говорити про два прямо протилежні підходи, дві теоретичні моделі соціалізації, різницю між якими можна продемонструвати у вигляді таблиці.

Таблиця. 3.1. МОДЕЛІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ.

Це два крайніх підходи, в реальному процесі соціалізації завжди присутні елементи і примусової, і партнерської моделі.

Результатом соціалізації є утвердження в суспільстві різних соціальних типів особистості. Схожі умови формування особистості детермінують у багатьох індивідів спільні погляди на світ та його цінності, спільні життєві цілі та завдання, норми поведінки. Звичайно, це не заперечує того факту, що кожна особистість є відповідно до різних критеріїв своєрідною та неповторною.

Узагальнений вираз сукупності рис особистості, що повторюється, фіксується у понятті "соціальний тип особистості".

За критеріями прийнятності цінностей та норм домінуючої культури, внутрішніх або зовнішніх орієнтацій індивіда типологізується соціальний характер (термін, що у західній соціології відповідає "соціальному типу особистості") Д.Рісменом. Цей соціолог розрізняє традиційно - орієнтований, консервативний, конформний типи соціального характеру, інтравертний, екстравертний і, нарешті, позитивний характери.

У радянській соціології переважала тенденція до фіксації лише одного типу особистості, що, як вважали, характерний для зрілого соціалістичного суспільства. Російський вчений В.О.Ядов підкреслює необхідність виявлення базисного типу, характерного для певного суспільства, та модального (реального), переважаючого на тому чи іншому етапі його розвитку.

В період радикального руйнування суспільних відносин загострюється проблема неспівпадіння модального та базисного типів особистості. Ті риси характеру та цінності, які вкорінені у реальності "homo soveticus" – “радянської людини” несумісні із здійснюваними у країні економічними та політичними реформами. Трансформація радянської людини, адаптованої до життя в умовах так званої адміністративно-командної системи, тоталітарних політичних відносин, повинна пройти через складний процес перегляду ідеалів та цінностей, рис соціального характеру.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття “особистість” у соціології. Основні теоретичні підходи до аналізу особистості та її розвитку.

2. Статусно-рольова структура особистості. Статусний набір особистості та його складові.

3. Рольова поведінка особистості. Рольові конфлікти та їх подолання.

4. Типи особистості сучасного українського суспільства. Тип “гомо совєтікус”: чи зберігся він сьогодні?.

5. Проблема ресоціалізації в умовах суспільної трансформації.

6. Що дає унікальний індивідуальний досвід? Як він доповнює груповий досвід?

7. Як співвідносяться соціальна детермінація та соціальна активність особистості?

Література:

1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.,1974;

2. Кон И.С. Социология личности. – М.,1967;

3. Кон И.С. Открытие “Я”. – М.,1978;

4. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.,1984;

5. Лобанова А. Соціальна мімікрія як адаптивний спосіб життєдіяльності// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. - № 2;

6. Мартинюк І.О., Соболєва Н.І. Люди і ролі. – К.,1993;

7. Рисмен Д.Некоторые типы характера и общество// Социологические исследования. – 1993 - № 5;

8. Українська душа / Ред В.Храмова. – К., 1992;

9. Штомпка П. Социология социальных изменений. – М.,1996.

ТЕМА 4.

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ: МАКРОСОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Люди відрізняються один від одного кольором шкіри, професією, віком, місцем проживання, мовою, якою розмовляють та цінностями, якими керуються при виборі життєвого шляху. Таким чином, будь-яке суспільство є внутрішньо неоднорідним, бо складається з частин-спільнот, що їх творять люди, відмінні одні від одних за ознаками, які мають природний характер, чи виникають в результаті їх суспільного співжиття. Які з цих відмінностей є суспільно важливими і чому, як впливає на соціальне самопочуття особистості приналежність до певних соціальних спільнот, що формуються за наведеними та іншими ознаками і як вони впливають на життєдіяльність суспільства?

Про важливість цих проблем говорить навіть той факт, що і саму соціологію ряд дослідників трактують як "науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину - творця цих спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку" (Н. Черниш). Основоположники української соціології, зокрема М. Драгоманов, М.Грушевський, М.Шаповал також підкреслювали важливість вивчення соціальних спільнот, громад, як першооснов суспільності. Це відбилося і в назві однієї з перших українських установ, що вела дослідження у галузі соціології - Українського інституту громадознавства, заснованого у Празі в 1924 р. М. Ю. Шаповалом і членом-кореспондентом якого, до речі, був ще один видатний дослідник соціальних спільнот - П. Сорокін. Актуальним цей підхід (його часто визначають як мезосоціологічний) є і у теперішній світовій та вітчизняній науці.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: