Сутність та форми девіантної поведінки

В усі часи суспільство намагалося стримати небажані форми людської поведінки. Як небажані часто сприймалися праведники і генії, бездари і злодії, занадто ліниві та занадто працелюбні, багаті та бідні. Різкі відхилення від середньої норми як у позитивну, так і у негативну сторони загрожували стабільності суспільства, яка в усі часи цінувалася якнайвище.

Соціологи називають нестандартну поведінку девіантною, маючи на увазі будь-які вчинки або дії, що не відповідають писаним або неписаним нормам. У деяких суспільствах найменше відхилення від традицій, не кажучи вже про серйозні проступки, суворо каралися. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Так робили правителі стародавньої Спарти у V ст. до нашої ери, і радянські партійні органи у XX ст.

У більшості суспільств контроль девіантної поведінки є несиметричним: відхилення у негативну сторону підлягають осуду, а в позитивну - схвалюються. В залежності від того, позитивним чи негативним є відхилення, всі форми девіації можна розташувати у певному континіумі: на одному полюсі буде група осіб, що виявляють максимально несхвальну поведінку /революціонери, терористи, непатріоти, політичні емігранти, злочинці, вандали, бомжі/, а на другому - група з поведінкою, що максимально схвалюється: національні герої, видатні артисти, спортсмени, художники, політичні лідери, місіонери, здорові та красиві люди. Якщо провести статистичні підрахунки, то виявиться, що у нормально розвинутих суспільствах та у звичайних умовах на кожну з цих двох екстремальних груп континіуму приходиться приблизно по 10-15% загальної чисельності населення, а 70% - це "тверді середняки", тобто люди з неістотними відхиленнями.

Соціологія досліджує девіантну поведінку тоді, коли існують такі соціальні явища, які знаходять свій вираз у відносно розповсюджених масових формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим, або тим, що фактично склалися.

Існують певні проблеми у визначенні девіантності конкретного варіанту поведінки. Вона визначається відповідністю чи невідповідністю вчинків соціальним очікуванням. Тобто у суспільстві повинна існувати угода, щодо того, що вважати допустимим, а що ні. Але одні і ті ж дії людини (наприклад, виклик, що кинула Жанна д’Арк католицькій церкві) могли розглядатися як серйозний злочин в епоху, коли це відбувалося, і як героїчний вчинок, що викликає захопленнявсіх наступних поколінь. Найбільш вірогідно прикладом девіації можна вважати нелюдські вчинки, котрі майже завжди викликають осуд - зґвалтування чи вбивство. Але навіть вбивство у певних умовах є виправданим, воно не тільки дозволяється, але і нагороджується в часи війни. Набагато важче вирішити, чи є девіантними інші типи поведінки. Наприклад, в Україні проституція є нелегальною, а отже девіантною, а в Парижі, або в Амстердамі - легалізована і не викликає осуду.

Очікування, що визначають девіантність поведінки з часом змінюються. Американський соціолог Н.Смелзер наводить приклад історії з цигарками у США. В часи громадянської війни цигарки були включені у пайок, що видавався солдатам. Але на початкуXX ст. протидія палінню, викликана моральними та релігійними мотивами, була настільки сильною, що 14 штатів прийняли закони про його заборону. Після II світової війни, паління не тільки було розповсюдженим явищем, а навіть заохочувалося соціально. Однак після 1957 року, коли вчені довели, що воно є причиною багатьох захворювань, включаючи рак легенів, виникає нова хвиля протидії цій звичці. Фактично сьогодні в США паління є різновидом девіації. Навіть багато з тих людей, які палять цигарки, вважають себе девіантами. Тому часто-густо замість питання "Не бажаєте закурити?" тепер можна почути "Ви не заперечуєте, якщо я запалю цигарку?".

• Отже, перша проблема - це проблема релятивістської природи самої девіації, тобто співвідношення певного варіанту з часом та обставинами, в яких він реалізується.

• Друга проблема - проблема невизначеності поведінкових очікувань. Іноді правила гри не зовсім з'ясовані. Чи можна вважати перехід через дорогу там, де це не дозволено і не заборонено робити, девіацією? Це не дозволено правилами і не заборонено, а отже вважається напівлегальним до тих пір, поки не порушується робота транспорту і це нікому не заважає.

• Третя проблема - проблема самої угоди в суспільстві щодо існування тих чи інших норм. Навіть якщо очікування, правила або норми поведінки чітко сформульовані серед населення можуть виникнути суперечки відносно їх законності та правильності. З 1919 по 1933 рік, коли в США було заборонено продавати алкогольні напої серед американців не було єдності відносно того, наскільки це законно. Час від часу виникають суперечки з приводу законності заборони абортів в тих країнах, де така заборона існує.

Отже всі ці фактори: релятивістська природа девіації, невизначеність очікувань, різні думки з приводу правил і норм, свідчать про те, що недопустимо навішувати ярлик девіантності на певний тип поведінки не з'ясувавши попередньо всіх обставин.

Оскільки девіантна поведінка в масовій свідомості асоціюється з негативними проявами /"зло" з точки зору релігійного світосприйняття, симптом "хвороби" з точки зору медицини, зокрема психіатрії, "незаконні" дії з точки зору правових норм/ виникла тенденція вважати девіантну поведінку "ненормальною". Важливо зрозуміти, що девіація є такою ж природною, або "нормальною" формою поведінки як і конформізм. Нормативне регулювання суспільного життя, як вже зазначалося, обов'язково передбачає, що поведінка людей не завжди відповідає таким нормам. Отже,феномен девіації, з точки зору соціолога (на думку Н.Смелзера), включає три основних компоненти:

• людину з певною формою поведінки;

• норму, яка є критерієм оцінки девіантної поведінки;

• іншу людину, групу або організацію, що реагує на поведінку певним визначеним чином.

Тільки в результаті взаємодії всіх елементів соціального контролю виникає явище девіації.

Серед вчених існують різні думки з приводу причин та сутності девіантності. В різних теоріях, що пояснюють це явище, акцент зроблено на одному з трьох компонентів девіації:.людині, нормі, групі.

Таблиця 6.1. ТЕОРІЇ ДЕВІАЦІЇ

Біологічні та психологічні пояснення природи девіації пов'язані з аналізом природи девіантної особистості. Італієць Чезаре Ломброзо (1911р.) вважав, що люди народжуються злочинцями. Проводячи аутопсію відомих італійських злочинців, він дійшов висновку, що вилиці девіантів (злочинців) подібні до вилиць мавпи або первісної людини. Він дозволив собі зробити висновок, що злочинець - це атавістична істота, в якої відтворюються тваринний інстинкт агресії. Ломброзо разом із своїми студентами зайнявся вимірюванням голів злочинців. Всі виміри підтвердили його думку про те, що злочинці - це крок назад в еволюції людини, це "хижаки" серед цивілізованих людей. Фатальна помилка Ч.Ломброзо полягала в тому, що він досліджував лише злочинців, вибірку, яка не є репрезентативною щодо цілого населення. Пізніше англієць Ч.Гор (1913) порівняв виміри злочинців і інших так би мовити нормальних людей і виявив, що фактично немає ніякої різниці.

До розряду біологічних слід віднести і пояснення девіації, яке було запропоновано В.Шелдоном (1940). Він твердив, що будова нашого тіла обумовлює наявність чи відсутність у індивідів деяких характерних рис, а відповідно і типів поведінки. Шелдон ідентифікував три основні типи поведінки: ендоморф - людина середньої повноти з м"якими округлими формами (така людина є надзвичайно комунікабельною, для неї характерним є уміння знаходити спільну мову з іншими, потакання своїм бажанням); мезоморф - чия будова тіла відрізняється силою та стрункістю, має схильність до хвилювання, є надзвичайно активним і не надмірно чуттєвим; екдоморф, для якого характерні тонкість та тендітність тіла, має схильність до самоаналізу, підвищену нервозність та чутливість. До девіації, на думку В.Шелдона, схильні мезоморфи. Пізніше цей висновок В.Шелдона було поставлено під сумнів.

Соціологічні пояснення враховують соціальні та культурні фактори, на підставі яких людей вважають девіантами. Вперше соціологічне пояснення девіації дав Е.Дюркгейм. Він використав теорію аномії для пояснення сутності самогубства. Однією з причин суїцидальної поведінки він вважав аномію /розрегульованість суспільних відносин/. Норми керують поведінкою людей, люди знають чого очікувати від інших. Життєвий досвід індивідів більш-менш відповідає очікуванням, які зумовлені соціальними нормами. Однак, під час кризи, або радикальних соціальних змін, життєвий досвід перестає відповідати цінностям, які втілені у соціальних нормах. В результаті у людей з'являється відчуття дезорганізації, дезорієнтації. Соціальні норми порушуються, люди втрачають орієнтацію, все це сприяє девіантній поведінці.

Р.Мертон вніс певні зміни в концепцію аномії. Він вважав, що головною причиною девіації є розрив між культурними цілями та соціально схваленими засобами їх досягнення. Як приклад він наводить суперечливе ставлення американців до багатства. Будь-який американець пишається своїми фінансовими успіхами, досягнення багатства - загальноприйнята в американській культурі мета, елемент "американської мрії". Соціально схваленими або інституалізованими засобами досягнення цієї мети є такі традиційні методи як отримання вищої освіти, влаштування на роботу у престижну торгівельну, юридичну фірму. Проте, реальний стан речей свідчить, що не всім доступні такі соціально схвалені засоби. Більшість не може платити за вищу освіту, а кращі підприємства беруть на роботу лише обмежену кількість спеціалістів. Згідно Р.Мертону, коли люди прагнуть фінансового успіху але переконуються у тому, що його не можна досягнути за допомогою соціально схвалених засобів, вони можуть звернутися до незаконних засобів, наприклад, рекету, спекуляції, торгівлі наркотиками та ін.

Типологізація девіантної поведінки пов'язана з труднощами визначення самої девіації. Будь-який вияв девіації - аборт, вживання спиртних напоїв, паління - можна вважати девіантними, так і недевіантними, все це визначається нормативними вимогами, на підставі яких вони оцінюються. Найбільш вдалою вважається типологія девіантної поведінки, Р.Мертона, яка виходить з того, що девіація виникає внаслідок аномії - розриву між культурними цінностями-цілями та соціально схваленими засобами їх досягнення.

Таблиця 6.2. ТИПОЛОГІЇЯ ДЕВАІЦІЇ Р. МЕРТОНА.

Примітка: + означає згоду; - означає заперечення.

Тотальний конформізм передбачає згоду з цілями суспільства та законними засобами їх досягнення. Молода людина, котра отримує хорошу освіту, знаходить престижну роботу та успішно просувається по службовій ієрархії - уособлення конформізму. Вона ставить перед собою мету /фінансовий успіх/ і досягає її законним способом. Потрібно враховувати, що конформізм є єдиним типом недевіантної поведінки у цій типології способів адаптації людини в суспільстві.

Друга можлива форма адаптації носить назву новації. Вона передбачає згоду із схваленими даною культурою цілями, але заперечує соціально схвалені засоби їх досягнення /часто через неможливість скористатися ними/. При тому, запропоновані "новатором" способи досягнення багатства з часом можуть бути узаконеними в суспільстві: вживання наркотиків (а отже їх розповсюдження) були на початку століття у Голандії злочином, а нині - це узаконене в певному обсязі явище.

Третя реакція - ритуалізм. Ритуаліст абсолютизує інституційні засоби, але цілі або ігнорує, або забуває, ритуали для нього - основа поведінки. Бюрократ, фанатично відданий своїй справі, буде стояти на тому, щоб кожен документ було акуратно виконано, подвійно перевірено та розмножено в чотирьох примірниках.

Четверту форму адаптації називають ізоляцією або втечею від реальності. Її можна спостерігати в тому випадку, коли людина одночасно заперечує і цілі, і соціально схвалені засоби її досягнення. Найяскравішим виявом ретреатизму /так ця форма називається у Р.Мертона/ стають маргінали: алкоголіки, бродяги, душевно хворі, наркомани.

Накінець бунт, подібно до втечі від реальності, теж одночасно заперечує і культурні цілі, і соціально схвалені засоби їх досягнення. Але він веде до заміни старих цілей і засобів на нові, розвивається нова ідеологія /вона може бути революційною/. Наприклад, систему соціалістичної власності, що витісняє приватну власність, революціонер вважає більш законною, ніж існуюча.

Концепція Р.Мертона є важливою перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девіацію як дві сторони єдиного явища, а не як окремі феномени. Наголос зроблено на тому, що девіація не є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальноприйнятих стандартів як часто вважають окремі люди. Наприклад, злодій не заперечує соціально схваленої мети досягнення матеріального добробуту. Бюрократ - уособлення ритуалізму, не відвертається від загальноприйнятих правил роботи, але виконує їх занадто буквально, чим доводить до абсурду. Але обидві ці особи є девіантами.

Девіація має цілий ряд соціальних наслідків, її можна розглядати водночас як функціональне і як дисфункціональне явище.

Безумовно шкідливим у девіації є порушення важливих соціальних норм, що може призвести до розладу у соціальній системі, тобто зробити соціальне життя непередбачуваним, привести до конфлікту в групі або у суспільстві.

Друга небезпека девіації полягає у тому, що на боротьбу з девіантними явищами відволікаються величезні матеріальні та людські ресурси /як, наприклад, на боротьбу із злочинністю/, які можна було б спрямувати на досягнення позитивних, продуктивних цілей.

Третя дисфункція девіації: вона підриває соціальну довіру - основу людських взаємин. Соціальні відносини формуються на принципах прийнятних соціальних норм поведінки: не порушувати угоду, не експлуатувати друзів, повертати борги, не вбивати. Девіація підриває цю довіру та генерує соціальну напруженість.

Четверта дисфункція девіації полягає в тому, що коли не караються вияви девіації, то в людей зникає бажання і воля бути конформістами. Найважливішу функцію девіації визначив Е.Дюркгейм: існування девіації допомагає з'ясувати соціальні норми та визначити межу соціальної терпимості. Якби не було девіантів, невідомо б було, хто такі конформісти.

Друга функція девіації доповнює першу. Колективно реагуючи на девіацію та девіантів, конформні члени суспільства підтверджують норми і цінності. Наслідком цього є групова солідарність. Отже, девіація виконує функцію інтеграції.

Третя функція - девіація виступає клапаном безпеки для соціального незадоволення. Індивід радше буде порушувати правило, ніж атакувати самі норми. Користуючись послугами повій, наприклад, чоловік може знаходити сексуальне задоволення поза шлюбом, не піддаючи загрозі всю систему шлюбних стосунків. Якщо б не існувало проституції, позашлюбні стосунки найвірогідніше розглядалися б як загроза інституту шлюбу, а не просто емоційно засуджувалися. Отже, девіація функціонує в такий спосіб, щоб зняти напруженість у соціальних стосунках, упереджуючи надмірне нагромадження незадоволення.

Четверта функція - девіація сигналізує про деякі дефекти у соціальній організації. У певних обставинах норми порушуються через інституалізовані відхилення. Занадто високий рівень алкоголізму в деяких соціальних групах, кількість прогульників в деяких школах -сигнал про те, що в таких групах або в таких школах щось негаразд.

Нарешті, остання функція полягає в тому, що девіація, як правило, є джерелом соціальніх змін. Той, кого сьогодні вважають девіантом, завтра може бути конформістом. Будь-яка людина або група, яка намагається змінити існуючі норми, ризикує отримати ярлик "девіантної", але ці зміни можуть бути необхідними, і без людей, які готові взяти на себе відповідальність за ці зміни, їх здійснити неможливо. Як приклад, можна навести дисидентів, діяльність яких вважали девіантною за часів колишнього Радянського Союзу, а пізніше, в умовах демократизації, інакомислення стає нормою, необхідною умовою процесу прийняття рішень.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке система соціального контролю? Якими є її складові?

2. Що таке соціальні норми? Якими вони можуть бути?

3. Яких форм набуває соціальний контроль?

4. Як можна класифікувати соціальні санкції?

5. Чому існують труднощі у визначенні девіації?

6. Які причини девіантної поведінки з точки зору соціологів?

7. Назвіть функції та дисфункції девіації.

8. Р.Мертон про причини та класифікацію девіантної поведінки.

Література:

1. Бобнева М.И. Социальные нормы и регулирование поведения. - М., 1976.

2. Головаха Е., Панина Н. Социальное безумие. – К., 1994.

3. Гилинский Я. Й. Социология девиантного поведения как специальная /социологическая теория/ Социологические исследования. - 1992. - № 4.

4. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку XX ст. - К., 1993.

5. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. – К., 1996.

6. Социальные отклонения: Введение в общую теорию. - М., 1984.

7. Феофанов К.А. Социальная аномия: обзор подходов американской социологии// Социологические исследования. – 1992. - № 5.

8. Яковлев А.М. Теория криминологии и социальная практика. - М., 1985.

ТЕМА 7.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: