Тема 7. Африканське звичайне право. 1 страница

1. Валеев Д.Ж. Обычное право и начальные этапы его генези­са // Правоведение. – № 6. – 1974. – С. 71-78.

2. Денисов В.Н. Системы права развивающихся стран: Становление и развитие национальных систем права стран Африки, освободившихся от британского колонизма / Отв. ред. Корецкий В.М. – К.: Наукова думка, 1978.

3. Жидков О. А. История государства и права стран Латинской Америки. – М, 1967.

4. Кочакова Н. Б. Традиционные институты управления и вла­сти (по материалам Нигерии и Западной Африки). – М., 1993.

5. Лихачев В.А. Уголовное право в освободившихся странах сравнительные исследования). – М., 1988.

6. Максименко Л.Н. Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – М., 1983.

7. Мельников Е.Н. Развитие форм правления стран капиталистической ориентации Африки (на примере бывших французских колоний) // Советское государство и право. – 1984. – № 9. – С. 105-109.

8. Муромцев Г.И. Источники права в развивающихся странах Азии и Африки: система и влияние традиций. – М., 1987.

9. Муромцев Г.И. Мусульманское право и правовые системы государств Африки, избравших не капиталистический путь развития // Известия вузов. Серия: Правоведение. – 1968. – № 3. – С. 135-138.

10. Муромцев Г.И. О некоторых особенностях традиционного права в развивающихся странах Азии и Африки // Советское государство и право. – 1989. – № 6. – С. 95-102.

11. Орлов А. Г. Законодательные органы стран Латинской Аме­рики. – М., 1998.

12. Право в независимых странах Африки: становление и разви­тие / Отв. ред. Р. А. Ульяновский. – М., 1969.

13. Синицина И.Е. Обычай и обычное право в современной Африке. История изучения, кодексы обычного права. – М.: Наука, 1978.

14. Строганов А. И. Новейшая история стран Латинской Амери­ки. – М., 1995.

15. Супатаев М.А. Право в странах Восточной Африки. – М., 1984.

16. Супатаев М.А. Право современной Африки. – М., 1988.

17. Тарвердова Е.А. Распространение ислама в Западной Афри­ке. – М., 1967.

18. Тимофеева Н. Г. Становление и развитие правовой системы Мексики // Правоведение. – № 2. – 1992. – С. 79-83.

19. Тихонов А.А. Система источников права в буржуазных стра­нах Латинской Америки // Источники права. – М., 1985.

20. Чиркин В.Е. Закон как источник права в развивающихся странах // Источники праваю – М.: Наука, 1985. – С. 5-28.

21. Штатина М. А. Возникновение и развитие административ­ного права в странах Латинской Африки // Правоведение. – №1. – 2000. – С. 27-38.

22. Baade H.W., ed. African law. New law for new nations. – N.Y.: Oceana publications, 1963.

23. Daniels W.C. Ekow. The common law in West Africa. – L.: Butterworth & Co. – 1964.

24. East African law today. A report of a discussion.: – L. Stevens, 1966.

Тема 5. Змішані правові системи.

1. Беляневич В.Е. Прецедентність судової практики: деякі аспекти дослідження проблеми // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – № 11. – С. 73-81.

2. Гладких В.М. К вопросу об интеграции российской правовой системы в семью континентального (романо-германского) права // История государства и права. – 2006. – № 10. – С. 43-44.

3. Гук П.А. Судебный прецедент в национальных правовых системах: зарубежный и российский опыт // Современное право. – 2006. – № 1. – С. 33-39.

4. Егоров О. Поривняльне правоведение о некоторых особенностях дальнейшего развития украинской правовой системы // Право Украины. – 1992. – № 3. – С. 31-33.

5. Кондратенко Ю.В. Перспективи приєднання правової системи України до романо-германської правової сім'ї // Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави. – 2004. – С. 106-107

6. Лаврів З.М. Прецедент у європейському та вітчизняному праві // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 2. – С. 257-261.

7. Марченко М.Н. Является ли судебная практика источником российского права? // Ежегодник Российского права 2000. – 2001. – С. 32-41.

8. Мірошніченко М. Методологічні передумови класифікації правової системи України // Право України. – 2003. – № 11. – С. 33-36.

9. Оборотов Ю.Н. Правовая система Украины и евразийская правовая семья //Актуальні проблеми політики. – 2000. – Вип.9. – C. 36-42.

10. Погорилко В., Малишко М. Правова система – система права – система законодательства суверенной Украины // Право Украины. – 1993. – № 9-10. – С. 10-13.

11. Садовская О.Н. Место правовых систем Италии и Украины среди правовых систем мира // Государство и право. – 2001. – Вип. 13 – С. 16-20.

12. Синюков В.Н. Российская правовая система: Введение в общую теорию. – Саратов, 1994.

13. Скакун О.Ф. Правовая система Украины на правовой карте мира. – Харьков, 2004.

14. Сорокин В.В. О проблеме «неправа» в переходный период // Современное право. – 2003. – № 9. – С. 28-31.

15. Сорокин в.В. Право и время: правовая система и переходное время // Правоведение. – 2002. – № 1. – С. 180-195.

16. Султанов А.Р. Влияние на право России Конвенции о защите прав человека и основных свобод и прецедентов Европейского Суда по правам человека // Журнал российского права. – 2007. – № 12. – С. 85-92.

17. Тилле А.А. Социалистическое сравнительное правоведение. – М., 1975.

18. Харитонов Є. Українська традиція приватного права: між Сходом і Заходом // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 4 (№ 19). – С. 19-33.

19. Хорошковська Д.Ю. Роль судової практики в системі джерел права України: теоретико-правове дослідження: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01. – К., 2006.

20. Чичнева, Е.А. Взаимосвязь права и религии в сравнительных исследованиях российского и западного права //Философские науки. ФН. – 2003. – №1. – C.125-136

21. Gladkikh V.M. On the Integration of the Russian Legal System into the family of continental (Romano-Germanic) Law // Russian law. – 2007. – № 1. – P. 6-9.

13. Інформаційні ресурси

Сайт Института законодательства и сравнительного правоведения при правительстве РФ – http://izak.ru

Сайт Украинской ассоциации сравнительного правоведения - www.comparativelaw.org.ua

Сайт Федерального образовательного портала "Юридическая Россия" – http://law.edu.ru

Сайт Лаборатории сравнительного правоведения в странах Азиатско-тихоокеанского региона – www.labatr.bsu.ru

Сайт Юридического клуба – http://forum.yurclub.ru

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Тема 1. Наукознавчі та теоретичні аспекти порівняльного правознавства. (4 години)

Статус порівняльного правознавства. Предмет порівняльного правознавства. Методологія порівняльного правознавства. Система та структура порівняльного правознавства. Місце порівняльного правознавства у системі юридичних та інших споріднених наук. Функції порівняльного правознавства.

1. Порівняльне правознавство є досить складним утворенням, а термін “порівняльне правознавство” має три значення:
1) порівняльне правознавство як метод, що є науковим засобом вивчення правових явищ, завдяки застосуванню якого стає можливим виявити загальне, особливе й окреме в правових системах;
2) порівняльне правознавство як наука, що є сукупністю наукових знань про правові системи;
3) порівняльне правознавство як навчальна дисципліна, що є предметом викладання знань про правові системи у вищих навчальних закладах.
Крім питання про статус порівняльного правознавства, слід зосередити увагу на проблемі термінології. Поряд з терміном “порівняльне правознавство” у вітчизняній та іноземній юридичній літературі активно використовуються терміни “компаративізм”, “порівняльна юриспруденція”, “порівняльне право”.
Термін “компаративізм” походить від латинського “сотрагаїіуш” (“порівняльний”) і досить активно використовується вітчизняною наукою для позначення порівняння правової матерії. Суттєвих причин заперечувати проти його застосування немає. Правознавці, що займаються порівняльним правознавством, називаються компаративістами.
Термін “порівняльна юриспруденція” — це синонім терміна “порівняльне правознавство” (одне із значень юриспруденції — правознавство).
Щодо співвідношення між термінами “порівняльне право” і “порівняльне правознавство”, то обидва вони широко застосовуються вченими для позначення того ж самого правового явища і мають право на існування. Відмінність полягає лише в тому, що перший з них набув поширення в західній юридичній науці, а другий — у соціалістичній та постсоціалістичній науці.
2. Обов'язкова риса будь-якої науки — наявність специфічного предмета дослідження. Предмет науки, у свою чергу, визначає методи дослідження і способи їхнього застосування.
Порівняльне правознавство як один з наймолодших наукових напрямків вивчення права має труднощі з приводу визначення свого предмета.
На нашу думку, можна погодитись з тим, що предметом порівняльного правознавства як науки в узагальненому його вигляді є розробка теорії порівняльно-правового методу і дослідження на його підставі загальних принципів та закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем.
Разом з тим предмет порівняльного правознавства може бути представлений у більш розгорнутому вигляді. У цьому випадку ним, зокрема, охоплюються:
- методологічні проблеми порівняння у праві (теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів пізнання, що застосовуються в порівняльно-правових дослідженнях);
- порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх класифікація, закономірності розвитку;
- порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку;
- порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини і громадянина; - порівняльне дослідження правотворчої та правозастосовної діяльності, факторів, які впливають на їх ефективність; - порівняльний аналіз правосвідомості і правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій розвитку; - порівняльне дослідження юридичної термінології.
3. Методологія порівняльного правознавства є багаторівневою. Порівняльне правознавство використовує практично весь методологічний арсенал сучасної юридичної науки. Тому методологія компаративістики не може бути обмеженою використанням виключно порівняльно-правового методу. Разом із тим останній є провідним, домінуючим у науці порівняльного правознавства. Отже, можна говорити про те, що порівняльне правознавство засноване на свідомому, теоретично і методично виваженому застосуванні порівняльного методу як основного наукового методу дослідження.
Порівняння — невід'ємна частина людського мислення. Порівняльний метод активно використовується в суспільних і природничих науках. У філософській літературі справедливо зазначається, що порівняння є одним з основних логічних прийомів пізнання зовнішнього світу. Проте його, безумовно, не можна розглядати ізольовано від інших логічних прийомів пізнання (аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо). Окремо один від одного ці компоненти загальної системи пізнавальних засобів існують лише як уявна абстракція.
Порівняння як метод є способом, за допомогою якого встановлюється схожість або розбіжність об'єктів (явищ, речей, процесів), що досліджуються. Такий результат досягається шляхом зіставлення, розрізнення об'єктів за будь-якою ознакою, властивістю. Тому порівняння має сенс лише тоді, коли об'єкти, що порівнюються, мають якусь схожість (навпаки, не рекомендується порівнювати пуди з аршинами, а їжака із шевською щіткою).
Порівняння широко застосовується в правознавстві при виявленні загальних і специфічних рис таких явищ, як норми права, джерела права, правопорушення тощо. Ця процедура неминуче передує стадії формування правових понять, категорій, законів. Перш ніж пізнати важливе, суттєве, необхідне, те, що становить зміст поняття, закономірності, треба попередньо виявити, що ж є загальним і сталим в об'єкті дослідження. Одержанню цих відомостей і сприяє порівняльний метод.
Порівняльний метод дозволяє констатувати спільність правових систем, окремих правових галузей та інститутів, норм права і виявити те, чим вони розрізняються. Водночас причини повторюваності, сталості цієї спільності в процесі порівняльного дослідження найчастіше залишаються нерозкритими. Отже, порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню емпіричних знань. Теоретичні ж знання здобуваються завдяки іншим науковим методам. Так, статистичний метод аналізує кількісний бік порівняння, далі застосовуються методи абстрагування тощо.
Для порівняльного правознавства характерним є активне використання загальнофілософських методів: принципів, законів та категорій діалектики, системного підходу тощо. Крім того, при проведенні порівняльних досліджень використовуються інші наукові методи. Це, зокрема, формально-юридичний, історичний, соціологічний методи, метод правового моделювання, математичні і кібернетичні методи.
4. Структуру порівняльного правознавства визначає його предмет і зміст. З урахуванням того, що предметом порівняння можуть бути правові системи або у процесі їх історичного розвитку, або взяті на певний історичний момент, розрізняють вертикальне та горизонтальне порівняльне правознавство.
Виходячи з методології, мети і завдання, можна виокремити загальну (загальнотеоретичну) та спеціальну галузеву компаративістику. Остання, у свою чергу, поділяється на порівняльне цивільне право, порівняльне кримінальне право, порівняльне конституційне право тощо. Галузеві науки дуже активно використовують матеріали порівняльного правознавства, зокрема, для поглибленого вивчення національного права, для внесення обгрунтованих пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства. У свою чергу порівняльне правознавство (особливо така його частина, як спеціальна галузева компаративістика) повинне спиратися на досягнення галузевих наук. Унаслідок взаємодії порівняльного правознавства та галузевих юридичних наук утворюються порівняльні галузеві навчальні дисципліни (такі як конституційне право
зарубіжних країн, порівняльне кримінальне право, порівняльне цивільне право). Сьогодні існує необхідність більш широкого впровадження цих дисциплін у навчальний процес. Значення порівняльно-правових досліджень обумовлюється також тим, що вони дозволяють вийти за національні кордони своєї правової системи, глянути під особливим кутом зору на низку традиційних проблем юридичної науки та практики, розширити обрії юридичних пошуків, здійснити обмін правовою інформацією, науковими ідеями, враховувати як позитивний, так і негативний зарубіжний юридичний досвід у різних сферах — у науковій, освітянській і практичній.
Для юридичної науки використання порівняльного правознавства є особливо важливим. Відомо, що істина пізнається в порівнянні. Тому без порівняння неможливе з'ясування сутності будь-якого юридичного феномена. Порівняльне правознавство допомагає встановити, як вирішується та сама правова проблема в різних країнах, і, таким чином, сприяє вивченню національного права. Порівняльно-правовий аналіз здатний озброїти науковця ідеями та аргументами, які не можна отримати при знанні лише національного права. У наш час без врахування даних компаративістики загальнотеоретичні висновки не можуть претендувати на універсальний статус. У межах порівняльного правознавства аналізується й більшість проблем галузевих юридичних наук.

5. Порівняльне правознавство виконує низку традиційних для юридичної науки функцій, які модифіковані щодо особливостей його предмета.
1. Пізнавальна функція. Порівняльне правознавство завжди орієнтоване на глибоке вивчення правових явищ, перш за все на здобуття і розширення наукових знань про правові системи сучасності. Ця наука вивчає всі елементи правових систем світу, стабільні і тимчасові правові ситуації в іноземних державах, фактори, що впливають на прийняття та зміну іноземних правових актів, умови, що сприяють або стримують реалізацію права в країнах світу.
2. Евристична функція. Компаративістика спрямована на пізнання закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем. Власне кажучи, порівняння і використовується саме для того, щоб з'ясувати характер загальних, необхідних, стійких, повторюваних зв'язків між явищами, процесами, що відбуваються в правових системах сучасності, щоб знайти порядок або встановити послідовність їхнього виникнення, зміни, за фіксувати тенденції розвитку. Наприклад, вчені-компаративісти відзначають тенденцію конвергенції (взаємопроникнення) англосаксонських та романо-германських правових традицій, передумови якої вже історично склалися на трьох рівнях — на рівні джерел права, систем права та характеру норм права.
3. Функція наукового передбачення. Вчені-компаративісти завжди налаштовані на наукове прогнозування шляхів подальшого розвитку правових систем сучасності. Так, сьогодні вчені прогнозують, що у XXI столітті у світі буде створена загальна основа правотворчості як система пріоритетів та засобів правового регулювання, що детермінована сучасним предметом глобалізації та проблемами постіндустріального суспільства.
4. Методологічна функція. Порівняльне правознавство розробляє теорію порівняльно-правового методу, яким потім активно користуються інші юридичні науки. Саме завдяки цій обставині порівняльне правознавство досить часто характеризується як методологічна наука.
5. Функція допомоги практиці. Сучасна юридична практика має велику потребу в науково обґрунтованій, об'єктивній та повній інформації про розвиток і функціонування іноземних правових систем, про їхні взаємозв'язки, тенденції правового розвитку в регіональному і світовому масштабах. Потреба в цій інформації задовольняється насамперед шляхом підготовки вченими-компаративістами довідкових матеріалів про розвиток зарубіжного законодавства, інформаційних оглядів зарубіжного законодавства (наприклад, за країнознавчою ознакою, за окремими галузями, підгалузями законодавства, правовими інститутами). Науковці повинні критично оцінювати зарубіжний правовий досвід, надаючи юристам-практикам рекомендації щодо корисності або недоцільності його запозичення до національної правової системи.

Тема 2. Класифікація національних правових систем. (2 години)

Поняття правової системи як квітенсенційного об’єкту порівняльно-правових досліджень. Риси та структура правової системи. Огляд підходів вчених щодо класифікації правових систем. Критерії та фактори класифікації правових систем.

1. Одним з видів досліджень, що проводяться в компаративістиці, є порівняння на макрорівні, коли

об'єктом дослідження виступають окремі правові системи. Цей рівень традиційно вважається основним у порівняльному правознавстві, оскільки воно спрямоване головним чином на розкриття взаємовідносин і взаємного впливу правових систем сучасності, образно кажучи, на вивчення юридичної географії світу.
Питання про поняття правової системи, яке належить до стрижневих у компаративістиці, є безумовно непростим. Як справедливо зазначають О. І. Харитонова і Є. О. Харитонов, у сфері порівняльного правознавства це поняття, незважаючи на його широке застосування, залишається малодослідженим. У сучасній юридичній літературі даються неоднакові визначення правової системи, і майже кожне з них має своє “раціональне зерно”. Така різноманітність обумовлюється насамперед тим, що правова система є складним соціальним явищем, якому притаманні певні риси. їх з'ясування значною мірою сприятиме встановленню змісту поняття “правова система”. Правова система є частиною суспільної системи. Слід враховувати, що виникнення, розвиток, існування та функціонування правової системи тісно пов'язані з дією в певному суспільстві інших соціально-регулятивних систем (політичної, економічної, моральної, релігійної тощо). Правова система є єдністю позитивного права та тісно пов'язаних і взаємодіючих з ним юридично значущих реалій — юридичної практики, правової ідеології тощо. У цьому аспекті правова система є частиною більш широкого поняття “правова дійсність”, яке охоплює всі без винятку існуючі в суспільстві правові явища. Правова система відрізняється від правової дійсності тим, що вона поєднує в собі лише найбільш активні елементи правової дійсності, які так чи інакше стосуються позитивного права. 3. Правова система існує в суспільствах з більш-менш розвинутою державною організацією, які можна вважати націями в сучасному їх значенні і де відповідно встановлюється своє, національне право. Тенденція до закріплення державного і національного характеру правових систем посилилась внаслідок широкого руху в напрямку створення національних кодексів, що мав місце в Європі в XIX столітті і перекинувся на інші континенти.

2. Правова система характеризується здатністю до накопичення, зберігання та передавання відповідної інформації. Це дає підстави деяким вченим стверджувати, що правова система є особливим різновидом соціально-правової пам'яті. Перелічені риси свідчать про те, що правова система є багатоплановим явищем, яке включає цілий комплекс компонентів, що здійснюють нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини. Причому важливо зазначити, що правова система — це не механічна сума складових, а нова, соціально-політична, ідеологічна, юридична якість, яка не властива окремим її частинам. До структури правової системи, як правило, включають:
1) право — головний, цементуючий елемент правової системи, навколо якого інтегруються всі інші елементи. Це базова підсистема в системі. Саме вплив права визначає напрямки розвитку і функціонування системи в цілому; 2) правовідносини, що виникають внаслідок переходу правових норм на основі відповідних юридичних фактів у фактичні суспільні відносини; 3) права й обов'язки особи — своєрідну візитну картку цієї системи; 4) правову культуру і правосвідомість, яким зараз надається особлива (ключова) роль і які є свого роду барометром правової системи;
5) юридичну практику, в тому числі судову. Без цього елемента правова система була б мертвонародженим утворенням; 6) правову поведінку; 7) систему юридичної освіти; 8) систему правової інформації; 9) зв'язки між цими елементами, які визначають результат їхньої взаємодії (наприклад, законність, правопорядок).

3. Класифікація Р. Давида. Відомий французький компаративіст пропонує два рівноправні критерії, за допомогою яких відбувається класифікація правових систем:
- юридична техніка, якою користуються юристи тієї чи іншої країни, вивчаючи і практикуючи право;
- однакові філософські, політичні й економічні принципи.
Неважко побачити, що перший критерій, по суті, є технічний, а другий — ідеологічний.
Пояснюючи перший критерій, Р. Давид зазначає, що правові системи належать до однієї правової сім'ї тоді, коли методи роботи юристів, способи створення, систематизації, тлумачення норм права, джерела права і юридичний словник різних правових систем є ідентичними або в цілому збігаються. В іншому випадку ці правові системи належать до різних правових сімей.
Однак першого критерію недостатньо. Наприклад, якщо керуватись лише цим критерієм, то можна зробити висновок про те, що правові системи ФРН та НДР (йдеться про ситуацію до об'єднання цих держав) належали до однієї правової сім'ї. А це невірно, оскільки перша входить до романо-германської сім'ї, а друга входила до соціалістичної. Правові системи, що належать до однієї правової сім'ї, повинні спиратися на однакові філософські, політичні й економічні принципи.
На підставі цих критеріїв Р. Давид висунув ідею трихотомії — виокремлення трьох правових сімей (романо-германської, англосаксонської, соціалістичної), до яких примикає весь інший юридичний світ, що охоплює чотири п'ятих планети за назвою “релігійні і традиційні системи”. У своїх більш пізніх роботах Р. Давид розподілив релігійно-традиційну правову сім'ю на окремі підвиди: мусульманську, індуську, іудейську сім'ї, а також на правові сім'ї країн Далекого Сходу, Африки та Мадагаскару.
Класифікація К. Цвайгерта. Видатний німецький вчений висуває як критерій класифікації поняття “правовий стиль”. На думку К. Цвайгерта, поняття стилю як відмінної риси давно вже не є винятковим привілеєм мистецтва. Так, К. Цвайгерт наводить приклад застосування цього поняття в юриспруденції: згідно з 20-м каноном Кодексу канонічного права в разі відсутності відповідної ясно вираженої норми — норму, що підлягає застосуванню, слід вивести, виходячи з аналогії загальних правових принципів, що відповідають поняттю канонічної справедливості, постійно діючої панівної доктрини і стилю, практики римської курії.

4. Проблема класифікації правових систем на певні групи, або сім'ї, є однією з основних проблем порівняльного правознавства. Сама ідея групування правових систем у правові сім'ї виникла в порівняльному правознавстві в 1900 році й набула великого поширення вже на початку XX століття. Так, наприклад, учасники І Міжнародного конгресу порівняльного права в 1900 році розрізняли французьку, англо-американську, німецьку, слов'янську і мусульманську правові сім'ї.
Як відомо, класифікація — це система розподілу будь-яких однорідних предметів або понять за класами, відділами на основі певних загальних ознак (критеріїв). У нашому випадку такими однорідними предметами виступають правові системи. Результатом класифікації правових систем є систематична одиниця — правова сім'я.
Необхідність класифікації правових систем обумовлюється тим, що класифікація допомагає встановити найбільш важливі, загальні для всіх правових систем якості, сприяє їх більш глибокому пізнанню, дозволяє зафіксувати закономірні зв'язки між правовими системами. Класифікація полегшує визначення місця і ролі конкретної правової системи в загальній світовій системі, дає змогу робити обґрунтовані прогнози щодо шляхів подальiого розвитку як окремих правових систем, так і їхньої сукупності в цілому, сприяє уніфікації чинного законодавства й удосконаленню національних правових систем.
Традиційно складним є питання про вибір критеріїв класифікації національних правових систем. У пошуках цих критеріїв юристи-компаративісти брали за основу різні фактори. Так, можливе об'єднання правових систем за цивілізаційною ознакою, за географічною, за регіональною та іншими загальними зовнішніми і внутрішніми ознаками. Класифікація може мати діахронний (історичний) або синхронний характер; її можна проводити як на рівні правових систем, так і в межах окремих галузей права різних правових систем. Звідси випливає принципова можливість множинності класифікацій, що побудовані за різними критеріями і здійснюються з різною метою. Проте при класифікації правових систем пріоритет повинен бути відданий критеріям юридичного порядку. На думку М. М. Марченка, критерії класифікації правових систем повинні відповідати, зокрема, таким вимогам: 1) мати у своїй основі постійні, фундаментальні, а не тимчасові та випадкові фактори; 2) бути більш-менш визначеними ознаками-критеріями; 3) мати сталий об'єктивний характер;
4) вирізняти основний, домінуючий критерій у разі, коли в основу класифікації правових систем покладено не одну, а кілька ознак-критеріїв.

Тема 3. Романо-германська (континентальна) правова сім’я.

Особливості становлення та розвитку правових систем романо-германського типу права. Дуалізм романо-германського типу права: германське право та французьке права, як моделі германської та романської правових груп. Структура романо-германського права. Основні види джерел романо-германського права та критерії їх класифікації.

1. Романо-германська правова сім'я має тривалу історію, своїм корінням сягаючи в середньовіччя. Свій історичний початок вона бере в Стародавньому Римі, оскільки її витоки знаходяться в римському праві. Це відрізняє дану правову сім'ю від інших іс­нуючих правових сімей. З приводу часу формування романо-германського права існують різні точки зору. Одні автори вважають, що романо-германське право сформувалося в XII—XIII ст. в епоху Відродження, коли почалося вивчення римського права в стінах європейських університетів (Р. Давид). Цей період можна назвати періодом доктринального розроблення і обґрунтування романо-германсь­кого права. Інші ж автори вважають, що романо-германське право сформувалося в континентальній Європі в XVIII—XIX ст. (С.С. Алексеев), тобто по суті, французька кодифікація ознамену­вала формування романо-германської правової системи. Існує думка, згідно з якою для об'єктивного вивчення романо-германського права його розгляд необхідно починати з періоду, що передував безпосередньому формуванню даної правової сім'ї, тобто до XII—XIII ст. (М.М. Марченко). Для об'єктивного ви­вчення процесу формування і становлення романо-германського права даний підхід вбачається найбільш обґрунтованим. У своєму розвитку романо-германське право пройшло тривалий шлях. Умовно можна виділити декілька основних періодів у його формуванні і розвитку.

2.Сім'я законодавчого права включає правові системи, в яких закон не просто є джерелом права, а містить основні принципи їх функціонування. Процес кодифікації відіграв вирішальну роль у становленні даної правової сім'ї.Як відзначає Г. Дж. Берман, усі західні правові системи — англійська, французька, німецька, італійська та ін. — мають спільне історичне коріння, з якого вони виводять не тільки спільну термінологію і спільні методи, але і спільні поняття, спільні при­нципи права і спільні цінності. На його думку, тільки чотири основні напрями західної традиції продовжують розвиватися в теперішній час. По-перше, право автономне і відокремлене від релігії, політики, моралі і т. ін.; по-друге, право розвивається професіоналами, фахівцями права, законодавцями, суддями, ад­вокатами і т. ін.; по-третє, перебувають на підйомі юридичні нав­чальні заклади, в яких розробляються концепції і систематизації; по-четверте, юридичне навчання складає метаправо, за допомогою якого право оцінюється і пояснюється'.Таким чином, правові системи, що входять до сім'ї законо­давчого права, сформувалися в рамках західної традиції права і сягають своїм корінням у римське приватне право, складалися під впливом канонічного права, мають високий рівень правової культури і будуються відповідно до концепції правової держави. За цими ознаками романо-германське право характеризується як законодавче право, як єдина правова сім'я.Головний засіб, за допомогою якого забезпечується поши­реність і вплив даної правової сім'ї, — це закон, який, як уже наголошувалося, відіграє роль не просто джерела права, а багато в чому визначає суть і зміст даних правових систем.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: