Тема 7. Африканське звичайне право. 2 страница

3. Структура романо-германського права — це єдина система. Як відзначає Р. Давид, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї юридична наука об'єднує правові норми в одні і ті ж великі групи. Всюди ми зустрічаємося з одним і тим же фундаментальним поділом права на публічне і приватне. Поділ права на публічне і приватне є стрижнем романо-германської правової сім'ї. Як відомо, поділ права на публічне і приватне зародився в Стародавньому Римі для диференційованого правового регулю­вання суспільних і приватних інтересів. Публічне право — це сукупність галузей і інститутів, які визначають статус і по­рядок діяльності органів держави. Трактування публічного права передбачає специфічне розуміння ролі права в системі влади і соціально-політичних процесів і визнання ЇЇ в забезпеченні суспільних інтересів. Разом із тим, публічне право не можна зводити тільки до забезпечення державних інтересів. Воно пов'язане з публічним, суспільним інтересом і об'єднує приватних осіб у рамках єдиної державної влади в єдиний колектив. Це спільні інтереси людей різного роду співтовариств, об'єднань, тобто політичні, професійні і ін. Стосовно публічного права маються на увазі потреби, відно­сини, інтереси, без яких неможливе як задоволення приватних, так і публічних інтересів суспільства в цілому. Галузями публіч­ного права є: конституційне право; адміністративне право; фінан­сове право; міжнародне публічне право та ін.Приватне право регулює переважно відносини, пов'язані з правами і свободами людини і громадянина. Воно не тільки за­безпечує особі умови і можливості самореалізації, але й гарантує права і свободи шляхом покладання на державні органи, посадових осіб і всі суспільні інститути обов'язку сприяти їх реалізації.

4. Верхній щабель ієрархічної системи джерел законодавства і, відповідно, джерел права, займають конституція і конституційні закони, норми яких мають особливий статус. У всіх державах романо-германської правової сім'ї розроблені і діють конституції, норми яких мають вищу юридичну силу. їхній особливий статус виражається у встановленні більшістю держав інституту судового контролю за конституційністю всього законодавства.За своїм значенням у регулюванні різних суспільних відносин, що охоплюються цілими галузями права, за універсальним харак­тером регулювання, і закріпленням основоположних принципів правового регулювання, серед законодавчих актів виділяються кодекси. У XIX ст. вони переважали в романо-германській пра­вовій сім'ї. Так само йшла справа й у XX ст., причому в багатьох державах за ними визнається особливий статус (як правило, це обумовлюється в тексті самого законодавчого акта). Значення терміна «кодекс» змінювалося з часом. Спочатку так називалися розпорядження римських імператорів. Потім так почали називати збірники різних законів. Яскравим прикладом останніх є «Кодифікація імператора Юстініана» 534 p., де підбито підсумок майже тисячолітній римській правовій історії і показано правовий розвиток цієї держави. До джерел романо-германського права належать і звичай. Його роль і значення як джерела права в правових системах різних держав романо-германського права неоднакові, відповідно існує декілька концепцій щодо його ролі і значення як джерела романо-германського права. Згідно з концепцією «соціологічного плану», звичай займає головне місце в системі джерел права. Уважається, що саме він є основою права. Згідно із цією концепцією, звичаї виз­начають способи застосування і розвитку закону законодавцями, суддями і доктринами (у Швейцарії і Німеччині закон і звичай вважаються одними з основних джерел права).

Тема 4. Англо-американська правова сім’я (2 години).

Специфічні риси та особливості системи загального права. Становлення та розвиток загального англійського права: основні періоди. Структура англійського загального права: загальне право та право справедливості. Історія становлення американського права. Американське право: федеральне право та право окремих штатів.

1.Загальне право відносять до прецедентного права, оскільки воно формувалося шляхом нагромадження судових рішень, що набули характер прецедентних. Саме судовий прецедент виступає не тільки як головне джерело права, але і як основоположний метод, що дозволяє даній правовій системі вирішувати практично будь-який судовий спір. Загальне право спочатку сформувалося в результаті діяльності англійської судової системи і стало централізованою правовою системою для всієї Англії. Оскільки Англія була найбільшою колоніальною державою, загальне право отримало поширення в багатьох державах світу як право метрополії. У кожній конкретній державі, куди прийшло загальне право як колоніальне, воно пос­тупово утверджувалося і ставало частиною національної правової системи. Після завоювання цими державами національної неза­лежності загальне право виступало як модель для формування національних правових систем. У результаті сьогодні майже тре тина населення світу перебуває в тій чи іншій мірі під впливом загального права. Система загального права включає в даний час правові системи всіх, за деяким винятком, англомовних держав. Загальне право значно вплинуло на становлення і розвиток правових систем де­ржав, політично пов'язаних з Англією. У системі загального права виділяються дві гілки. Англійська гілка системи загального права охоплює правові системи Англії, Ірландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Нігерії й інших держав Британської співдружності. Американська гілка системи загального права включає пра­вову систему США і правові системи штатів США. Англійське загальне право справило вирішальний вплив на розвиток правової системи США, хоча вона в даний час багато в чому відрізняється від правової системи сучасної Англії, але входить разом із нею в сім'ю загального права.

2. В історії формування і розвитку англійського загального права виділяються декілька основних етапів. Перший етап у становленні англійського загального права пов'язано з формуванням права як централізованого і загально­національного, норми якого складалися в практиці королівських суддів. У 1066 р. Англія була завойована нормандцями. Відомо, що це дата битви при Гастінгсі, в якій нормандці на чолі з Віль-гельмом Завойовником здобули перемогу над військами англо­саксів. Так було створено передумови для подальшого затверд­ження нормандського панування на Британських островах. Із цього періоду починається становлення і розвиток загаль­ного права, що діяло в усій Англії. Загальне право було ство­рене королівськими судами. Судді королівських судів селилися в одному з районів Лондона, звідки виїжджали для судових роз­глядів. Роз'їзні суди, здійснюючи правосуддя, знайомилися з міс­цевими звичаями, корегували їх нормами римського і канонічного права, що дійшли з континенту, а також, можливо, і нормандсь­кими законами. До кінця ХНІ ст. зростає роль і значення статутного права¹. У зв'язку з цим правотворча діяльність суддів почала деяким чином стримуватися принципом, згідно з яким зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля і парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути — право, яке судді привласнили собі, посилаючись на те, що беруть участь у парламенті при обговоренні статутів.Наступний етап, що охопив XIV — середину XIX ст., пов'язують із реформуванням архаїчного загального права і фор­муванням права справедливості. У XIII—XV ст., у зв'язку з великими змінами у феодаль­ному суспільстві Англії, зокрема розвитком товарно-грошових відносин, зростанням міст, занепадом натурального госпо­дарства, переходом від натурального феодального господарства до товарно-грошових відносин, виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи прецедентів, що вже склалися. Цю роль узяв на себе королівський канцлер, який вирішував у порядку певної процедури спори, з якими їх учасники звер­талися до короля. Завершується цей період у XIV ст. першою кризою системи загального права, яка спричинила появу суто англійського феномена — права справедливості.

3. Загальне право формувалося й розвивалося не в університетах, не вченими-юристами, не доктринально, а юристами-практиками — суддями, тому його називають ще суддівським правом. Суддя (на відміну від законодавця) не створює рішень загального ха­рактеру щодо випадків, які можуть відбутися в майбутньому, а зосереджує свою увагу на правильному доведенні до кінця судо­вого спору.Для англійських юристів право — це, перш за все, те, до чого призведе судовий розгляд справи. При цьому основна увага зосереджується на процедурі судового розгляду з тим, щоб ухва­лювати правильне і справедливе рішення у справі. Загальне право є некодифікованим правом. Тут до сьогодні йдеться лише про систематизацію шляхом консолідації. Відрізняється і понятійно-категоріальний апарат загального права, в якому такі поняття, як юридична особа, батьківська влада, непереборна сила, фальсифікація, не застосовуються. Проте в ньому є такі поняття, як довірча власність, зустрічне задоволення, введення в оману, зловживання впливом та ін., які не зустрічаються в романо-германському праві. Процес тлумачення статутів англійськими судами регламентується спеціальними правилами або, точніше, сукупністю спе­ціальних прийомів. їх основне призначення полягає у визначенні тих меж, у яких англійські судді можуть уважати себе вільним і робити те, що вони вважають за необхідне. При цьому вони можуть не боятися, що вступлять у конфлікт із законодавчою владою — Парламентом. Слід зазначити, що всі правила рівні за своїм значенням, хоча в різні історичні періоди пріоритет відда­вався то одним, то іншим. Іноді ці правила називають канонами судового тлумачення законів. Вони значно впливають на ті вис­новки, які виходять із тексту законодавчого акта. Вибір правила тлумачення залежить від розсуду суддів. Тому складно передбачити, який прийом тлумачення буде використано в даній справі, а, отже, як буде застосовано закон. У статутному праві, як складовому елементі загального права, домінували парламентські акти і королівські укази, які характеризувалися анахронізмом і рутинним відтворенням старовинних звичаїв.

4. Американське право почало формуватися ще в колоніальний період. Історія британського колоніального правління бере свій початок із заснування англійськими переселенцями форту Джеймс­таун (1607 p.). Ініціатива в освоєнні нових колоній належала Британській короні: у 1606 р. Яків І подарував хартії двом тор­говим компаніям (Лондонській і Плімутській) на освоєння і уп­равління узбережжя, розділивши між ними землі на дві умовні колонії — Віргінія і Нова Англія. Ці дві території стали ос­новою формування 13 колоній — майбутніх штатів. Перші колонії були суто комерційними підприємствами і їхній правовий статус визначався колоніальними хартіями, які були своєрідними дого­ворами між Британською короною і акціонерами тієї чи іншої компанії. Англійські поселенці принесли із собою англійське загальне право, яке із часом у кожній з колоній зазнало певних змін. У колоніях діяло спрощене англійське право або ж просто суміш звичаїв поселенців з їх морально-релігійними настановами, і навіть з біблійними текстами. Судові прецеденти Англії, незва­жаючи на своє середньовічне походження, архаїчність форми і казуїстичність змісту, проявили достатньо високий ступінь гнучкості і пристосовності до умов формування нового суспіль­ства. У процесі становлення американської державності англійське загальне право отримало офіційне визнання в кожному зі штатів. У більшості колоній ще в XVII ст. було видано збірники законо­давчих актів, що діяли в кожній з них. Так у 1648 р. було скла­дено законодавчий збірник «Права і свободи Массачусетсу», що вплинув на кодифікації, проведені в інших колоніях. Даний збірник відобразив загальну для колоній тенденцію до спрощення англійського загального права з тим, щоб воно було зрозуміліше поселенцям. Правові інститути були розташовані в ньому в алфавітному порядку, що послужило зразком для багатьох по­дальших публікацій американського законодавства¹. До збірників, виданих пізніше в інших колоніях, було включено не тільки пра­вові розпорядження, але й пуританські звичаї і морально-релігійні принципи, що отримали визнання в колоніальних судах. Найважливішу роль у становленні американської державності і формуванні правової системи відіграли Континентальні конгреси. Перший Континентальний конгрес, що відбувся в 1774 p., зібрав 56 представників від 12 колоній (окрім Джорджії). В ухва­ленні рішень із різних питань кожен штат мав по одному голосу. Незважаючи на те, що конгрес засудив англійську політику, ідея про власну державність була тільки висунута.Другий Континентальний конгрес, що відбувся в 1776 p., зібрав уже представників від усіх 13 штатів, на якому було ухвалено історичне рішення про організацію збройних сил і про призначення генерала Д. Вашингтона головнокомандуючим аме­риканською армією. Також колоніям було запропоновано органі­зувати самостійні органи влади, зокрема власні уряди.

5. Оскільки в США співіснує правова система федерального рівня і 50 правових систем штатів, то використання поняття «Націо­нальна правова система» є не зовсім точним. Поняття правової системи США (американське право) відображало і відображає всю сукупність специфічних рис вищезгаданих правових систем, що володіють внутрішньою єдністю, зумовленою історичними чин­никами, що дозволяє вважати їх єдиною правовою системою. Федеральна правова система утворилася після завоювання незалежності і прийняття Конституції США 1787 p. Що сто­сується формування правових систем штатів, то вони також були зумовлені проголошенням незалежності США, їх фундамент був закладений першим і другим континентальними конгресами. Цей процес було прискорено прийняття Конституції США. Як відомо, в сім'ї прецедентного права виділяються англійська і американська гілки. При цьому американське право базується на англійському загальному праві. Незважаючи на їх генетичний зв'язок і схожість, у процесі розвитку американське право набуло специфічних рис, що дозволяють відрізнити його від англійського загального права. У теперішній час відмінність між англійською і американською правовими системами визначається низкою чинників. Відмінності між ними містяться і в способі життя, і в системі управління, і в економічній структурі, і навіть у методах використання одних і тих же правових інструментів, якими є судові установи і джерела права. Англія — країна традицій, із монархічною формою прав­ління парламентського типу, а США — президентська республіка з достатньо сильним парламентом. Американське право не спри­йняло деякі англійські судові рішення, що мали середньовічне походження (у галузі земельної власності, спадкування тощо). Найважливіша особливість американського права полягає у цільній дії правила прецеденту, що виявляється в тому, що Верховний суд США і верховні суди штатів ніколи не були жорстко пов'язані своїми прецедентами. Звідси — їх велика свобода і можливість маневрувати в процесі пристосування права до потреб, що змінюються із розвитком суспільства. Таке вільне поводження із судовим прецедентом набуває особливого значення у світлі правомочності американських судів здійснювати контроль тa конституційною закону. Таким чином, Верховний суд США і верховні суди штатів можуть відмовитися і від прецеденту конс­титуційного тлумачення.Необхідно відзначити, що в США, як і в Англії, застосування закону залежить від судових прецедентів його тлумачення, і немає гарантій, що одноманітні кодекси або закони будуть однаково тлу­мачитися судовою практикою у різних штатах.

Тема 5. Змішана правова сім'я (2 година).

Змішані правові системи: поняття та особливості. Місце правових систем Скандинавських держав на правовій карті світу.. Особливості скандинавського права. Загальна характеристика латиноамериканського права. Система та джерела скандинавського права. Конституційний розвиток латиноамериканських держав.

1. Правові системи як динамічні явища передбачають у процесі еволюції. Даний процес передбачає не тільки взаємодію між правовими системами, але і їх взаємопроникнення, унаслідок чого запозичені в інших правових системах правові положення входять у тканину власного національного права, що, у свою чергу, зумовлює змішаний характер практично всіх правових систем. Використання в компаративістській літературі при кла­сифікації правових систем терміна «змішане право» щодо конк­ретної правової сім'ї (системи) підкреслює, що в її рамках поєд­нуються правові положення романо-германського і загального права. Сім'я змішаного права включає правові системи, що знахо­дяться між романо-германським і загальним правом і мають за­гальні закономірності розвитку і схожі ознаки. їх ще називають гібридними правовими системами, що поєднують елементи міс­цевих джерел права і запозичені правові положення як у романо-германського, так і в загального права. Але, незважаючи на це, вони вважаються самостійною правовою сім'єю. Згідно з визначенням, даним Ф.П. Велтоном, змішані юрис­дикції (змішані правові системи) — це правові системи, в яких романо-германська правова традиція наповнилася до певної міри англо-американським правом. Таким чином, по суті, усі правові системи є змішаними, проте використання цього терміна до даної конкретної правової системи підкреслює: у її рамках поєднуються одночасно запозичення еле­ментів правових систем романо-германського і загального права. До сім'ї змішаного права входять латиноамериканське право і скандинавське право.

2. У визначенні місця латиноамериканського права на правовій карті світу в сучасній компаративістиці немає єдиної думки. Якщо одні компаративісти відносять правові системи держав Латинської Америки до романо-германської правової сім'ї, то інші виділяють їх у самостійну групу серед інших правових сімей су­часного світу. Латиноамериканське право, запозичивши багато правових положень у романо-германського і загального права, точніше американського права, виступає як самостійна правова сім'я змішаного типу. Таким чином, найважливіша специфіка латиноамериканського права полягає в його змішаному характері, який виражається в тому, що правові системи держав Латинської Америки багато в чому побудовані на основі романо-германських моделей (це особ­ливо виявляється у сфері приватного права), а також моделей правового будівництва в рамках загального права (це очевидно у сфері публічного права). Латиноамериканське право, як і романо-германське право, — це кодифіковане право, причому кодекси побудовано за єв­ропейським зразком з урахуванням національних особливостей. Кодифікація закріпила політичну незалежність і сприяла станов­ленню розвиненого національного законодавства. Запозичення ко­дифікації романо-германського права вело до побудови аналогічної структури права і системи джерел, що виявилося в абстрактному характері викладення норм права і сприйнятті юридичної техніки в континентального права. Принципи побудови і функціонування судової системи держав Латинської Америки також запозичені з правової системи США, що особливо виявляється в діяльності і структурі верховних судів цих держав. Проте судовий прецедент у системі джерел права в правових системах цих держав не виступає як основне джерело, аналогічно американському праву. Розглядаючи правові системи держав Латинської Америки, не­обхідно звернути увагу на особливе місце і роль армії як інституту держави. Армія в цих державах уважається повноправним учас­ником у регулюванні політичних питань життя суспільства. Більше того, вирішальна участь армії у розв'язанні політичних проблем у латиноамериканських державах є загальновизнаним фактом. У державах Латинської Америки традиційно армія розгляда­лася як єдиний гарант стабільності державно-правового життя і ефективного засобу вирішення соціально-економічних конф­ліктів суспільства, особливо в період гострих політичних криз. Політична нестабільність ставила армію у виняткове становище, робила її часто арбітром у політичних конфліктах. Армія не вва­жала себе зв'язаною конституцією.

3. Згідно з латиноамериканською правовою доктриною, під джерелами права розуміються тільки ті джерела, завдяки яким формулюються правові норми, що сприяють їх сприйняттю. Як основні джерела права виступають закони, акти делегованого законодавства і підзаконні акти. Судова практика, звичай, доктрина і загальноправові принципи вважаються, відповідно, неосновними джерелами права. Усі джерела права формують єдину систему, яка очолюється законом. Іншими словами, головним джерелом права є закон, що регулює основні сфери життя суспільства. У системі законодавства конституційні норми займають чільне місце. У латиноамериканських державах уже давно (з початку XIX ст.) склалася практика і традиція конституційного будівництва. Незважаючи на конституційну нестабільність у цих державах, саме конституції належало і належить чільне місце в системі джерел права. У всіх державах прийняті і діють писані конституції, серед яких найстарішою на латиноамериканському континенті є Кон­ституція Болівії 1826 р. Конституцію Аргентини було прийнято в 1853 p., а діє вона в новій редакції 1994 р. Конституцію Мексики було прийнято в 1917 p., Конституцію Бразилії — в 1934 р. (нова редакція 1988 p.), Конституцію Чилі — 1980 р. Латиноамериканські конституції побудовані, як наголошува­лося, на запозичених правових положеннях і принципах, пере­важно орієнтованих на Конституцію США. Конституції латино­американських держав називають ще розгорненими конституціями, завдяки їх значному обсягу і деталізації правових норм, закріп­лених у них. У системі законодавства особливе місце займають кодекси, побудовані переважно на основі романо-германських моделей ко­дифікації. Укладачі цивільних кодексів у більшості держав Ла­тинської Америки зазнали сильного впливу ЦК Франції, більш того, в деяких з них він був відтворений майже текстуально (ЦК Гаїті 1825 р., ЦК Домініканської Республіки 1884 p.). Першим ко­дексом, як уже наголошувалося, що проклав шлях кодифікації в державах Латинської Америки, був цивільний кодекс Чилі 1855 р. У державах Латинської Америки поширено делеговане зако­нодавство. Це зумовлено як президентською формою правління, так і існуванням на певних етапах історії цих держав дикта­торських режимів, при яких багато функцій, що належали законо­давчій владі, переходили до президентів і військових диктаторів. Наприклад, у період існування військового режиму в Аргентині верховний суд визнав силу закону за декретами, що приймалися урядом. Судова практика відіграє допоміжну роль у системі джерел права. її роль як джерела права в різних національних пра­вових системах держав Латинської Америки різна.

4. Скандинавська правова сім'я об'єднує національні правові сис­теми Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Ісландії (деякі автори до цієї групи відносять правові системи держав Балтії: Естонії, Латвії, Литви). Скандинавську правову сім'ю називають ще «пів­нічною» і «північноєвропейською», що пов'язано з географічним розташуванням скандинавських держав. Питання про природу і місце скандинавського права на пра­вовій карті світу є дискусійним. У сучасній компаративістиці іс­нують різні думки про зв'язки скандинавського права з основними правовими сім'ями сучасності. Думка одних учених зводиться до того, що скандинавське право є самостійною правовою сім'єю, оскільки існують їхні спільні історичні, політичні, економічні і культурні основи формування і розвитку, відмінні від інших пра­вових систем (К- Цвайгерт, X. Кьотц). Відповідно до даної точки зору скандинавська правова сім'я є самостійною правовою сім'єю, що перебуває між системами загального і романо-германського права (К. Осакве). Деякими компаративістами скандинавська правова сім'я вза­галі не виділяється як самостійна, а правові системи цих держав включаються до романо-германської правової сім'ї (Р. Давид). Інші ж уважають, що скандинавська правова сім'я є змішаним типом права, оскільки вона має загальні риси у формуванні і розвитку, схожі з іншими правовими сім'ями, зокрема з романо-германською правовою сім'єю, і з правовою сім'єю загального права (О.Ф. Скакун). Вплив римського права на формування і розвиток правових систем скандинавських держав менш значний, ніж на процес фор­мування романо-германської правової сім'ї. Основна причина в тому, що територія скандинавських держав ніколи не входила в Римську імперію. Римське право значно вплинуло на характер і суть сканди­навського права через романо-германське право і має опосередко­ваний характер. Деякі положення римського права, зокрема поділ права на публічне і приватне, а також роль закону як основного джерела права, були сприйняті скандинавським правом через ро­мано-германське право. Цей вплив посилився в XVII ст., коли в цих державах склалися національні системи права

5. Джерела сучасного скандинавського права формують єдину систему, що складається із законів, делегованого законодавства, судової практики, звичаїв, доктрини, правових принципів і між­народно-правових актів. Всю систему законодавства очолюють конституційні закони. Конституція Норвегії була прийнята в 1814 р., а в новій редакції — у 1913 p.; Конституційний закон Фінляндії — у 1919 p., Кон­ституція Ісландії — у 1944 р. і Конституція Данії — у 1953 p.; Конституція Швеції — у 1974 p., вона складається з трьох законів: закону про форму правління, закону про престолонаслі-дування і закону про свободу друку. Важливе місце серед джерел скандинавського права належить делегованому законодавству. Питома вага нормативних актів, прийнятих у рамках делегованого законодавства, перевищує кіль­кість законів, прийнятих законодавчими органами цих держав. Наступним джерелом скандинавського права є судова прак­тика, її роль як джерела права в скандинавських державах, як уже наголошувалося, помітніша, ніж у країнах романо-гер­манського права, хоча і неоднакова в різних країнах Сканди­навії. У таких державах, як Данія і Норвегія, при регулюванні деяких питань її роль є не допоміжною, а основною. Зокрема, окремі інститути цивільно-правових відносин, регулюються тільки нормами прецедентного права. Проте «застосування су­дових прецедентів у Данії не регулюється такими жорсткими і суворими правилами, як це передбачено, скажімо, англійським правом».Особливе місце судової практики як джерела скандинавсь­кого права пояснюється тією обставиною, що закони дозво­ляють суддям при вирішенні окремих питань діяти більш вільно на свій розсуд, що розширює можливості судових органів при застосуванні і тлумаченні норм права. Також судді зобов'язані керуватися рішеннями, прийнятими по аналогічних справах ви­щими судовими органами. Проте необхідно відзначити, що судові рішення мають конкретний характер, що ускладнює їх вико­ристання надалі. Згідно з норвезьким законодавством, рішення Верховного суду й іноді інших судових інстанцій, прийняті у конкретній справі, мають силу «переконливого прецеденту», якими необхідно керу­ватися в ході судового розгляду судовим органам. Роль судової практики як джерела права в правовій системі Швеції менш помітна, ніж у Данії і Норвегії. Незважаючи на від­сутність у законодавстві даної держави норм, що визнають судові рішення як джерело права, вони іноді виступають як такі (перш за все, це рішення верховних судових органів).

Тема 9. Пострадянські правові системи. Місце правової системи України на правовій карті світу. (2 година)

Правові системи держав, які виникли на пострадянському просторі як системи перехідного типу права. Характерні риси «перехідних» правових систем. Основні джерела соціалістичного та постсоціалістичного права, їх спільність та відмінність з джерелами романо-германського типу права. Структура та джерела пострадянських правових держав.

1. Пострадянські правові системи не формують самостійну пра­вову сім'ю. Разом із тим, визначення їх місця на правовій карті світу є актуальним. Яким шляхом вони розвиватимуться: або приєднаються до од­нієї з існуючих правових сімей, або підуть по шляху утворення нової правової сім'ї? Дане питання викликає дискусію, що відоб­ражає різне бачення не тільки історичного шляху їх розвитку, але й перспектив їх трансформації. При обговоренні в науковій літературі питання про те, чи є правова система Росії складовою частиною романо-германського права (це питання можна поширити і на сучасні правові сис­теми держав пострадянського простору), М.М. Марченко називає три варіанти розвитку правової системи Росії. Згідно з першим варіантом, російське право зберігає свій самостійний характер і не належить до жодної правової системи. Згідно з другим варіантом, російське право належить до романо-германського права як його складової частини і продовження, і як підтвердження М.М. Мар­ченко посилається на думку Р. Давида: «Росія завжди входила в романо-германську правову сім'ю. Російська юридична наука ба­гато запозичувала з візантійського права, тобто з римського права і з країн континентальної Європи, що дотримуються романської системи»'. Згідно з третім варіантом російська правова система, будучи типовим варіантом соціалістичного права в радянський період, кардинальним чином змінила свою суть у пострадянський період і розглядається як система, що має багато спільних ознак із романо-германським правом, зокрема структуру права, загальні витоки розвитку і систему джерел. Багато дослідників уважають, що тенденції розвитку пра­вових систем пострадянських держав дають підстави вважати, що вони рухаються у бік приєднання до сім'ї романо-германського права. Вони поступово відходять від свого соціалістичного мину­лого.На думку К- Осакве, правові системи більшості держав пост­радянського простору вже відповідають двом з чотирьох основних вимог (згідно із запропонованою ним класифікацією), що вису­вається до правових систем сім'ї романо-германського права, а саме — методологічній і інфраструктурній. За цими двома кри­теріями сучасні правові системи держав пострадянського про­стору відрізняються лише деякими особливостями від сім'ї ро­мано-германського права.Що стосується таких критеріїв, як правова ідеологія і струк­тура кримінально-процесуального права, то, як стверджує К. Осакве, сучасна російська правова система (це можна від­нести і до більшості держав пострадянського простору) ще не порвала зі своїм соціалістичним минулим. Незважаючи на це, у цих правових системах, як і в романо-германському праві, діють змагальний цивільний процес та інквізиційний кримі­нальний процес, разом із тим, є істотні відмінності між проце­суальним правом цих держав і процесуальним правом держав романо-германського права. Наприклад, чинне російське кримі­нальне процесуальне законодавство, незважаючи на значні зміни в цій галузі, зберігає багато положень соціалістичного кримінального процесу. З погляду західного права, як відзначає К- Осакве, неприйнятні аспекти російського чинного кримі­нального процесу (та інших держав пострадянського простору) зводяться до такого: домінуючої ролі прокурора і підлеглого йому слідчого на всіх стадіях досудового процесу, що при­рівнює роль адвоката на цих стадіях до безглуздої формальності; суворості кримінального покарання й у багатьох випадках не­відповідності покарання тяжкості скоєного злочину; нелюд­ських умов утримання осіб, які перебувають під слідством, у слідчих ізоляторах; і, нарешті, збереження практики «телефон­ного права» при розгляді деяких кримінальних справ.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: