Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Модель Чарльза Морріса




(прагматична)

Головна наукова праця Ч.Морріса – „Основи теорії знаків”. У цій роботі він уводить поняття семіозису – процесу, в межах якого дещо функціонує знаки, і виділяє три виміри семіозису:

· семантичний – відношення знаків до об’єктів, до яких вони застосовуються;

· прагматичний – відношення знаків до інтерпретаторів (риторику Ч.Морріс трактує як ранню форму прагматики);

· синтаксичний – відношення знаків до інших знаків.

У систематичному уявленні прагматика спирається на синтактику й семантику. Прагматичні правила визначають умови, згідно з якими знакові засоби сприймаються як знаки. В цілому визначення мови отримує у нього таке формулювання: „Мова в повному семіотичному значенні терміна є будь-який міжособистісний набір знакових засобів, вживання котрих задається синтаксичними, семантичними і прагматичними правилами.

Прагматика розробляє проблему відношення знаків до їхніх користувачів, а це є найбільш цікавою зміною семіозису. Семіотика, на його думку, – не просто наука серед наук, а інструментарій для будь-якої науки. Її обов’язкові частини – семантика, прагматика й синтактика.

 

Модель Пола Грайса

(прагматична)

Грайс запропонував серію постулатів, які описують процес комунікації під загальною шапкою „кооперативного принципу”: „робіть ваш внесок у співрозмову таким, яким він потрібний на тій стадії, на якій це відбувається, згідно з прийнятою метою і напрямком співбесіди”. Цей принцип реалізується в межах категорій кількості, якості, відношення й способу.

Категорія Кількості реалізується за допомогою наступних максим: 1) Робіть ваш внесок настільки інформативним, наскільки це потрібно. 2) Не робіть свого внеску більш інформативним, ніж це потрібно.

Категорія Якості вимагає казати правду: 1) Не кажіть того, що ви вважаєте брехнею. 2) Не кажіть того, для чого у вас немає достатніх доказів.

Категорія Відношення вимагає бути релевантним: наприклад, при виготовленні пирога на кожному етапі потрібний той чи інший інгредієнт, він не потрібний раніше чи пізніше, хоча в принципі й потрібний.

Категорія Способу потребує бути ясним і зрозумілим, уникаючи двозначності, повільності й ін.

Пол Грайс аналізує багато прикладів, користуючись запропонованими максимами. Наприклад:

– У мене скінчився бензин.

– За поворотом є гараж.

Згідно з вимогою бути релевантним очікується, що в цьому гаражі є бензин, що гараж у цей час працює і т.д. Грайс описує правила комунікативної поведінки, які дозволяють аналізувати не тільки прямі варіанти мовленнєвої взаємодії, але й інші, набагато складніші.

 

Створений також цілий ряд прикладних моделей комунікації у межах розв’язання конкретних завдань у галузі комунікації, наприклад, у разі переговорів. Використовувані методи такі: конвент-аналіз (найстаріший метод), нейролінгвістичне програмування (новий) – досвід передбачень.

Основні прикладні моделі: математична (К.Шеннона), кібернетична (Н.Вінера), соціально-психологічна (Т.Ньюкомба), контент-аналізу (О.Хольсті), розвідувальна (В.Плетта), конфліктологічна (У.Юрі).

 

5. Види комунікації

Усі перераховані вище моделі комунікації розглядають різні аспекти комунікативного простору, який є базовим поняттям для аналізу комунікації.

У межах комунікативного простору (КП) реалізуються всі комунікативні дискурси. Під дискурсом [Ходж і Кресс] розуміють соціальний процес, у який вбудований текст, а текст є конкретним матеріальним об’єктом, отримуваним у дискурсі. Таким чином, дискурс – це два взаємо доповнених поняття, які відсилають до однієї й тієї самої реальності. Реальний погляд з точки зору соціального процесу дає нам дискурс, з точки зору процесу лінгвістичного – текст.

Д.Спербер і Д.Вілсон у своїй теорії релевантності пропонують розмежовувати інформаційну інтенцію й комунікативну інтенцію. У першому випадку йдеться про бажання повідомити дещо, у другому – комунікатор демонструє своє бажання в явному вигляді. Зазвичай обидві інтенції (особливо у випадку вербальної комунікації) збігаються в одну. Метою комунікатора є вплив на уявлення отримувача. Комунікатор створює конкретне повідомлення для конкретного отримувача, розраховане на даний конкретний момент, на дане конкретне місце, на даний конкретний текст. Центром у цьому ланцюжку стає поняття релевантності для конкретного індивідуума.

КП структурований первинними й вторинними комунікативними процесами. Вторинні процесі – так звані „посткомунікативні”, пов’язані з обговоренням і розповсюдженням інформації, вперше отриманої за первинним процесом. Тільки той первинний процес має успіх, який далі продовжується у вторинному процесі. Наприклад, оповідання про вилиту Жириновським склянку соку розійшлося більш активно, ніж сам первинний процес. Уся по-культура базується на пріоритеті вторинних процесів.

Людина по-різному поводиться, коли вона із собою наодинці й коли вона в масі. Людина в масі стає більш схильною до впливу, оскільки відбувається вирівнювання її почуттів. На цьому базується робота засобів масової комунікації – мас-медіа, а також сусіди, друзі, рідні, проходячи через яких, людина в обговоренні змінює свою думку.

Структурація комунікації виходить із спільного каналу: вербальна, візуальна, перформансна (що поєднує обидві перші у межах КП).

Візуальна комунікація. Людина отримує інформацію по всіх каналах, що має під рукою. Але частина з них носить особовий характер для спілкування. Це візуальна й вербальна комунікації. Ф.Ніцше писав: „Люди свободно лгут ртом, но рожа, которую они при этом корчат, все-таки говорит правду” („По ту сторону добра и зла”). Михайло Булгаков так само відзначав невідповідність виразу очей у того, хто бреше, тому, про що він говорить:

– …Очень приятно, гражданин Канавкин, итак?

– Сдаю, – тихо сказал Канавкин.

– Сколько?

– Тысячу долларов и двадцать золотых…

– Браво! Все, что есть?

Ведущий программу уставился прямо в глаза Канавкину, и … показалось, что из этих глаз брызнули лучи, пронизывающие Канавкина насквозь…

– Верю! – наконец воскликнул артист и погасил свой взор… Ведь сколько же раз я говорил вам, что основная ошибка заключается в том, что вы недооцениваете значение человеческих глаз. Поймите, что язык может скрыть истину, а глаза – никогда! Вам задают внезапный вопрос, вы даже не вздрагиваете, в одну секунду вы овладеваете собой и знаете, что нужно сказать, чтобы укрыть истину, и весьма убедительно говорите, и ни одна складка на вашем лице не шевельнется, но увы, встревоженная вопросом истина со дна души на мгновение прыгает в глаза, и все кончено: она замечена, а вы пойманы! («Мастер и Маргарита»)

Досвідчений гравець у покер ніколи не видає своїх почуттів, вираз обличчя безпристрасний, але за рухами його рук можна прочитати багато.

Характер передачі інформації по візуальному каналу, таким чином, є доволі автономним. 69% інформації, що зчитується з екрану телевізора, припадає на візуальну комунікацію.

Вербальна комунікація відіграє головну роль у будь-якій галузі людської діяльності. Дуже важливим тут є володіння мовою (голос Олександра Лебедя став його важливішою характеристикою, мова Брежнєва нищила будь-які зусилля пропагандистів).

Вербальна комунікація – не одне й те саме, що текстова, оскільки текстом сьогодні вважається одиниця як вербальної, так і невербальної сфер. (Наприклад, Умберто Еко стверджує, що текст – це набір зв’язаних ситуацій).

Ми живемо у світі слів. Отже, ми дотримуємося певних норм мовлення. Звідси – важливість доброго володіння мовою.

Перформансна комунікація. Якщо вербальна комунікація використовує для передачі вербальний канал, візуальна – візуальний, то перформансна розташовує своє повідомлення у просторі. Ритуали є важливою складовою життя будь-якого суспільства, водночас зі значеннями, вже втраченими у віках, вони несуть у собі чіткі комунікативні вказівки. Жалобні процесії, церемонії прощань, привітань – у минулі епохи потребували особливого головного убору, жестів, дій. Процес інаугурації Б.Єльцина в серпні 1996 р. продемонстрував важливість перформансів у політиці. Франція має свій ритуал, під час якого президент, який йде, на сходинках зустрічає й вітає нового президента.

Обряди присвячення, ініціації тощо – все це ритуальна поведінка, мета якої (за Ю.Шрейдером) вироджена: „вона полягає у виконанні самого ритуалу”.

Під ритуалом (Р.Шехнер) розуміються дії однієї людини чи групи людей перед іншою людиною чи групою. Центральною характеристикою тут стає третя особа – спостерігач, глядач, – наявність якого кардинальним чином змінює всю процедуру (модель театральності).

Поряд з перерахованими вище прийнято також виділяти ще два види комунікації:

– міфологічну – наприклад, міф соціалістичний та міф капіталістичний;

– художню – різні літературні твори, публіцистика й т. ін.

Таким чином, комунікація визначається до певного ступеня тим каналом, по якому вона протікає. Особливий інтерес в цьому плані являють вербальний та візуальний канали. Але не втрачений інтерес суспільства й до ритуалів через їх високу ефективність. Усі ці характеристики можна вважати зовнішніми. Водночас на комунікацію впливають і внутрішні чинники (міфологічний і художній типи комунікації).

 

На закінчення:

У сучасних умовах різко змінилося ставлення до комунікації. СРСР характеризувало панування монологічної комунікації (пор.: у середні віки основним було цитатне слово, Біблія, те саме – стосовно марксистсько-ленінського вчення). Допуск діалогічності призвів до зміни ситуації. Новий комунікативний простір зараз породжується рівноцінними учасниками, які не залежать один від одного. У цій новій ситуації комунікація стає об’єктом дослідження, оскільки від рівня нашого знання цих процесів залежать наші результати. Перед суспільством у цих умовах виникає нова задача – як поєднати в єдині типи поведінки соціальні групи з автономною поведінкою, як досягти консенсусу (адже невипадково даний термін став улюбленим у мові політиків пострадянських часів). Система ієрархічної комунікації, де головним компонентом був наказ, стала змінюватись на систему демократичної комунікації, де основним стає переконання.

Задача переконання вирішується головним чином у мовній комунікації – спілкуванні людей, що розуміють у широкому сенсі слова не тільки як розмову, а як будь-яку взаємодію з метою обміну інформацією (читання, письмо).

Спілкування здійснюється в процесі мовленнєвої діяльності людини за допомогою вербальних (словесних) і невербальних засобів. Вербальна діяльність включає чотири аспекти: говоріння, слухання, читання, письмо.

Основна мета мовного спілкування – обмін інформацією. Згідно з цим задачі, які людина вирішує в процесі спілкування, можна звести до таких основних:

· ефективне отримання інформації;

· ефективна передача інформації;

· досягнення поставленої мети шляхом переконання співрозмовника і спонукання його до дій;

· отримання додаткової інформації про співрозмовника;

· позитивна саморепрезентація.

Ефективне отримання інформації належить як до усного, так і письмового мовлення і залежить від рівня володіння навичками читання й слухання. Ефективна передача інформації (у письмовій та усній формах) передбачає володіння навичками письма й говоріння. Досягнення поставленої мети шляхом переконання співрозмовника потребує знання основних риторичних прийомів (як у письмовому, так і в усному мовленні), а також володіння мовленнєвими тактиками переконання й спонукання. Отримання додаткової інформації про співрозмовника можливе на основі знання об’єктивних закономірностей функціонування мови в суспільстві (щоб визначити рівень соціально-культурного розвитку людини, її соціальну приналежність), уміння розрізняти відтінки інтонації й голосу співрозмовника (щоб оцінити його емоційний стан), уміння інтерпретувати зміст його висловлень і зрозуміти можливий підтекст. Позитивна саморепрезентація означає здатність справити хороше враження на співрозмовника (або на читача) і передбачає володіння основами культури мовлення, що включає в себе і знання норм мови, і вміння „виконати” своє мовлення у приємній для співрозмовника манері, продемонструвавши свої позитивні якості.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.

2. Формановская Н.И. Речевой этикет и культура общения. – М.: Высшая школа, 1989.

3. Колшанский Г.В. Паралингвистика. – М.: Наука, 1974.

4. Психолингвистические проблемы массовой коммуникации. – М.: Наука, 1974.

5. Бахтин М.М. Теория речевых жанров. – М.: Наука, 1960.

6. Leech G.N. Principles of pragmatics. – London: Academic Press, 1983.

7. Grice H.P. Logic and Conversation // Syntax and Semantics. – Vol.3: Speech Acts. – N.Y. etc: Academic Press. – 1975.

8. Gordon D., Lakoff G. Conversational Postulates // Syntax and Semantics. – Vol.3: Speech Acts. – N.Y. etc: Academic Press. – 1975.

9. Austin J. How to Do Things with Words. – Cambridge: University Press. – 1962.

 

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных