Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Коментар до інтегральної моделі породження мовлення




 

В інтегральній моделі ПР виділяється декілька передвербальних стадій, передусім мотиваційно-спонукальна й мислеформувальна, а далі змішані, вербально-авербальні стадії, і, нарешті, власне вербальна.

Кожне мовне висловлення виступає як наслідок реалізації певної інтенції мовця – попросити про щось, повідомити про те, що трапилося, прокоментувати подію, виразити якісь емоції, висловити вимогу.

Перший пласт у семантиці висловлення – це прихована чи явна вказівка на той чи інший намір мовця. Найбільш чітко настанова мовця виражається при використанні ним перформативних дієслів чи перформативних конструкцій: „Хочу запитати в тебе ось про що...”, „Вимагаю, щоб ти це сьогодні зробив...”, „Я не збираюся приховувати від тебе, що...”. для реалізації спільних намірів мовця склалися особливі типи речень – розповідні, питальні, спонукальні й ін. Протягом усього ПР діє прагматичний оператор, який на початковому етапі мовлення складається з таких компонентів: пресупозиційної ситуації, в якій відправник повідомлення, мотиву повідомлення як мети впливу на співрозмовника, а також наявності у мовців певного фонду спільних знань.

За мотиваційною стадією йде стадія задуму мовлення. Він пов’язаний з предметним змістом висловлення, з темою. Задум належить до всього акту мовлення.

Теорія мовленнєвих актів (ТРА), яка будувалася на перших порах на матеріалі одного речення й визначенні його ілокутивної характеристики, поступово перебудовувалась за рахунок більш рішучого звернення до тексту, тому що в звичайному потоці мовлення, коли одне висловлення йде за іншим, у мовця не залишається часу для свідомого обмислювання кожного фрагменту тексту, це спонтанний процес, розгортання ланцюжків єдиного плану, спільного задуму мовлення.

Що ж таке розумові процеси, що передують мовленню чи безпосередньо з ним зв’язані? У якому субстраті вони відбуваються, і за допомогою яких оперативних одиниць нашої свідомості ми їх можемо описати? „Одиниці думки й мовлення не співпадають”, – писав Виготський. Однак які вони – одиниці розумової діяльності, вчені ще не знають. Передбачається, що людина оперує своєрідними слідами свого досвіду – енграмами, які виникли як наслідок відображення світу й діяльності з його пізнання, перш за все образами речей, предметів, людей та інших живих істот, уявленнями й т. ін. У людському мозку виділяють дві нейрофізіологічні системи: енграми предметно-образні й енграми мовні, а також систему співвіднесення і з’єднання одних з одними. Аби мовлення відбулося, треба якимось чином поєднати елементи невербальної й вербальної пам’яті, перекодувати одні в інші, якщо процеси мислення відбувались як невербальні. Вихідним матеріалом для будь-якої думки є фонд енграм; думка народжується при їх активному перегрупуванні, нових поєднаннях; образні й „картинні” енграми в правій півкулі мозку зв’язуються з іх мовними корелятами в лівій, задяки чому вважають, зазвичай, що робота з ПР припалає на праву півкулю. У світі викладеного зрозуміло, чому зв’язок півкуль означає фактичний перехід від цілісного бачення ситуації до її розчленованого гештальта – до його окремих частин, від ходістичного утворення – до його складових частин, що лінгвістично відповідає трансформації багатомірних структур у лінійно організовані, вибору з гештальта теми й реми, топиків і коментів, протиставленню даного й нового і т. ін.

У правій півкулі задум мовлення існує ніби у вигляді багатозначного контексту, котрий не піддається вичерпному поясненню, подібно до вражень від сприйнятої дійсності, у традиційній системі спілкування. Стратегія лівої півкулі полягає в його розбитті на інформацію про декілька об’єктів, у виборі того, що піддається вербалізації, того, що може бути виражено національною мовою, того, що можна логічно впорядкувати.

Отже, на етапі передмовлення можна припустити порівняння енграм правої й лівої півкуль, одиницям предметного коду ставляться у відповідність особистісні смисли, що формуються на їх основі.

Що відбувається на тому етапі, коли думка, нехай і така, що тільки формується, тільки смутно зароджується, приходить у зіткнення з мовою?

За У.Чейфом, існують два входи у свідомість: через почуттєве сприйняття світу й через витягнення з пам’яті. Слідом за активізацією свідомості можуть наступати різні стани психіки. Виділяють чотири різних схеми людської діяльності, що виникають слідом за такою активізацією чи безпосередньо з нею пов’язані:

1. Активізація свідомості викликає дію, вчинок немовного характеру, тобто предметну діяльність, не опосередковану вербально.

2. Активізація свідомості відбувається симультанно з випливанням на поверхню свідомості тих чи інших мовленнєвих (мовних) форм; це і є мовленнєве мислення, яке починається з внутрішнього мовлення і вирізняється аморфністю, неповнотою, але разом з тим уже принципово пов’язане зі словом чи групою слів.

3. Активізація свідомості пов’язана з проясненням ілокутивних сил майбутнього мовленнєвого акту, тобто вона рівносильна мовленнєвому вчинку й відбувається в умовах перформативного мовленнєвого акту.

4. Активізація свідомості пов’язана з народженням певної мовленнєвої інтенції, думка формується не на вербальному субстраті, але проходить етапи поступового перекодування з одного субстрату в інший.

За стадією задуму мовлення відбувається членування гештальту. За Кацнельсоном, на первинній фазі формування мовленнєво-мисленнєвого процесу потік активізованих елементів свідомості членується на окремі кадри, кожний з яких відображає окремі події чи стани. Засобом членування потоку думки є реляційні предикати і необхідні для їх конкретизації формальні поняття або значення. Пропозиції, що виникли з реляційних предикатів і значень, є матрицями, на базі котрих поступово будуються речення. У наведеній схемі ПР головним поняттям є пропозиція, яка попередньо „містить у собі момент образності” й „подібно картині” зображує цілісний епізод, не приписуючи напряму й порядку розгляду окремих деталей. Для того, щоб надати пропозиції завершеного характеру, треба в думці проіменувати „діючих осіб” даної пропозиції, тобто заповнити диктовані нею місця.

Первинна фаза вирізняється недостатнім розчленуванням її семантичних структур, їх близькістю до чуттєвого образу. Тому на вторинній фазі цього ступеня відбувається ще один крок у бік наближення семантичних структур зі структурами реальних висловлень, семантичні структури, поєднуючись у семантичні осередки, перетворюються на семантико-синтаксичні, а до останніх для трансформації їх у нормальне висловлення треба підібрати відповідні лексеми. Під пропозицією Д.Кацнельсон розуміє виділення з описаної події, (точніше, уявлення про неї) певних об’єктів, що беруть у ній участь, і встановлення відносин між ними.

Створення пропозиції полягає в організації певного роду структури, що поєднує дієслово з іменними групами, або, в інших термінах, функцію з її аргументами, або, нарешті, прообраз предикату з прообразами оточуючих його актантів.

Яким би не був потік думки за своїм субстратом – вербальним чи авербальним, у ПР наступає такий момент, коли в даному потоці з’являються одиниці, напряму зв’язані з мовою слова чи групи слів, або зв’язані з мовою більш опосередковано – уривки слів, але такі, що обов’язково мають мовні кореляти. З появою таких „мовних прив’язок” починається стадія мовного мислення, обов’язкова для ПР. Якщо в деяких типах мовлення вона екстеріоризована (наприклад, у спонтанному мовленні), для обмисленого заздалегідь мовлення вона повністю інтеріоризована, чому й іменується внутрішнім мовленням. „Будь-яка думка, – підкреслює Виготський, – прагне з’єднати щось із чимось”. У внутрішньому мовленні цей глибинний процес відображається у знаходженні внутрішнього слова чи групи слів, що виконують функцію позначання будь-якого з компонентів подібної думки, тобто, або тих суттєвостей, між якими мовець хоче встановити зв’язок (частіше – між суб’єктом та об’єктом), або однієї з даних величин. У цьому сенсі будь-яке внутрішнє слово опиняється опорним, ключовим, тобто таким, що зумовлює розгортання майбутнього висловлення. Можливі типи мовлення (тема, рема, кліше, перформативне висловлення) і визначаються тим, прообразом якої частини речення „обернеться” внутрішнє слово в зовнішньому висловленнє мовця, в якій саме синтаксичній функції виступить воно в реальному мовленні, чим стане в майбутньому реченні – темою, ремою, суб’єктом чи предикатом.

Відштовхуючись від внутрішнього слова як від психологічного предикату, мовець реалізує свою мовну інтенцію, враховуючи свого співрозмовника, а фактор адресата змушує його розчленити ситуацію й означити її компоненти так, як це прийнято в мові, тобто у формі речення, де кожному слову належить знайти певну синтаксичну позицію. Ось чому головною властивістю слова вважається його здатність бути навантаженим особистісними смислами, які виходять за межі об’єму його системного значення. Внутрішнє слово – це умовний знак ситуації для себе, згусток особистісних смислів, цілий семантичний комплекс, який на стадії його озвучення, переводу в зовнішнє мовлення і виведення в зовнішнє висловлення має бути розчленованим на частини, що відповідають (з метою нормального спілкування) конвенціональним мовним значенням, знайденим у тілах певних мовних знаків.

Внутрішнє слово як зародок майбутнього висловлення ще позбавлене граматичних ознак, це може бути не слово природної мови, а лише натяк на нього. Треба підкреслити ще одну, регулятивну функцію внутрішнього слова – його здатність виступати імпульсом, який дає рух асоціативно-вербальній мережі, активізує свідомість у певній ділянці й обмежує цю ділянку поточної свідомості певними рамками. Наведемо цікавий приклад такої пускової ролі слова, яке, будучи витягнутим із надр свідомості й пам’яті, приводить у рух асоціативні мережі, допомагає зафіксувати готову вислизнути думку, з’єднати щось із чимось.

 

Герой роману А.Крісті муркоче про себе дитячу пісеньку, і його друг роздратовано питає:

Що це ти, чорт забирай, наспівуєш?

Герой вибачається: він ніяк не може зрозуміти, що змушує його муркотіти про себе дитячу лічилку –






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных