ЛЕКЦІЯ 6. ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ. ПРИНЦИПИ І ЗАКОНОМІРНОСТІ ДІАЛОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ.

ПЛАН

1. Основні типи МА: ілокутивний, локутивний (пропозиційний), перлокутивний.

2. Класи мовленнєвих актів.

3. Перформативні висловлення і засоби їх вираження.

4. Прямі й непрямі мовленнєві акти.

1. Основні типи МА: ілокутивний, локутивний (пропозиційний), перлокутивний

Теорія мовленнєвих актів (ТМА) пов’язана з іменами таких учених, як Остін, Серль, Грайс та ін. Вона стала одним із джерел сучасної прагматики. ТМА виходить з того, що основною одиницею комунікації є не речення, а виконання певного роду дій, таких, наприклад, як твердження, прохання, питання, наказ, висловлення подяки, вітання й т. ін. Засновником ТМА вважається англійський філософ і логік Дж. Остін. У книзі „” (1962) він виклав основні постулати ТМА, які перекликалися з положеннями В. фон Гумбольдта, Ш. Баллі, Е. Бенвеніста, К. Бюлера, Л. Вітгенштейна. Як і вони, Остін уявив мову в аспекті її діяльнісності й телеологічності: мовлення є знаряддям здійснення цільової настанови мовця в діяльнісній ситуації мовленнєвого акту. Бюлер, залучив у теорію мовлення мовця й слухача, а також розглянув співвідношення понять МА і мовленнєвої дії. Вважається, що мовленнєві дії складаються з дій мовця й слухача – так званих мовленнєвих актів. Власне мовленнєва дія як здійснення певних актів, а не висловлення є, згідно з ТМА, мінімальною одиницею вербальної комунікації. Отже, центральним поняттям ТМА постав мовленнєвий акт – дія мовця, або здійснення інтенції мовця через мовлення (Нікітін 1997).

У концепції Дж. Остіна цілісність МА забезпечується трьома операціями, групами дій: 1) локуцією – „говорінням” у взаємозв’язку з фонетичним (вимовним), фатичним (лексикалізація й граматикалізація висловлення), ретичним (смислопородження й референтна співвіднесеність) компонентами; 2) ілокуцією (ілокутивними силами), тобто наміром, метою, продуманим розрахунком (інформування, наказ, попередження, тощо); 3) перлокуцією, тобто наслідками досягнення результату МА, виходячи з впливу мовця на свідомість і поведінку адресата (переконання, спонукання, переляк, здивування). Така потрійна дія свідчить про те, що розуміння речення далеко виходить за межі буквального значення.

За методологічним статусом ТМА є вузькоспеціальною лінгвістичною теорією, яка не претендує на висунення загальної теорії про природу мови. Для засновників теорії вона виступала як розвиток і поглиблення уявлень про смисл і значення мовних виразів, закладених у філософській логіці. Так, Остін, уводячи поняття перформативного висловлення, розглядає це як черговий крок між усвідомленими і несвідомими висловлюваннями. Об’єктом дослідження в ТМА стає акт мовлення, який полягає у вимовлянні мовцем речення в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачами. Таким чином, ТМА характеризується максимальним звуженням об’єкта дослідження порівняно з іншими теоріями (теорією діалогу, де об’єктом дослідження є обмін мовленнєвими актами; теорією мовної діяльності, де об’єктом вивчення є діяльність спілкування, тобто комунікація в рамках цілісного акту соціальної взаємодії).

Суб’єкт мовленнєвої діяльності – це абстрактний індивід, який є носієм ряду характеристик: психологічних (намір, тобто інтенція, знання, думка, воля, емоційний стан) і соціальних (статус стосовно слухача, функція в межах певного соціального інституту). Соціальні властивості суб’єкта, які виявляються в його мовній поведінці, подані в ТМА слабіше, ніж в інших ученнях, у яких мовець виступає як володар певного репертуару ролей, як носій певних національно-культурних традицій.

ТМА пропонує свою оригінальну модель комунікативної ситуації. Поряд з такими компонентами, як мовець, слухач, висловлення, обставини, без котрих не обходиться жодна модель спілкування, модель МА в ТМА включає в себе мету й результат мовленнєвого акту. Підхід до МА як засобу досягнення людиною певної мети й розгляд під таким кутом зору вживаних нею мовних засобів – головна особливість ТМА, яка привернула до неї увагу мовознавців, яких уже не задовольняла проста констатація того, що мова є засобом, знаряддям, інструментом спілкування. Інтереси розвитку власної науки й завдання, поставлені перед нею практикою, змусили лінгвістів шукати відповіді на питання про те, який саме механізм використання мови для досягнення певної мети, що виникають у ході соціальної взаємодії людей.

2. Класи мовленнєвих актів

Дж. Остін розрізняв п’ять класів МА залежно від ілокутивної сили: 1) вердиктиви – рішення, думка, оцінка, схвалення; 2) екзерситиви (англ. exercise – “здійснювати, вживати, проявляти”) – наказ, змушення, попередження, порада, призначення; 3) комісиви (англ. commitment – “зобов’язання”) – обіцянка; 4) бехабітиви (англ. behave – „поводитися” та habit – „звичка”) – вибачення, похвала, співчуття, лайка, поздоровлення; 5) експозитиви (exposition – “тлумачення, пояснення, опис, показ”) – місце висловлення мовця в ході розмови (Я доводжу, визнаю, відповідаю, припускаю).

Головним недоліком концепції Дж. Остіна в цілому є протиріччя між наявністю в цілісному МА ілокуції, локуції, перлокуції та повним ігноруванням перлокуції, наслідком чого стало ототожнення ілокутивного акту з мовленнєвим, а також співвіднесеність перлокутивного акту і значення до галузі психології. Це протиріччя було зазначене П. Стросоном. У праці „Намір і конвенція в мовленнєвих актах” він розглянув співвідношення наміру й реакції, критично оцінив положення Остіна про конвенціональність ілокутивного акту, протиставивши їй загальну конвенцію всякого МА.

Альтернативну типологію, побудовану на категоріях ілокутивної мети, пристосування й умовах відвертості висунули Дж. Серль і Д. Вандервекен, згідно з якою існує п’ять ілокутивних різновидів мети – асертивна, комісивна, директивна, декларативна й експресивна. Теоретична цінність цієї класифікації – розмежування комунікативних та конвенціональних ілокутивних актів. Спираючись на цю таксономію, засновник Київської школи прагматики Г.Г.Почепцов запропонував таку класифікацію МА – 1) директив (та його різновид реквестив) – наказ, прохання; 2) квеситив – запит інформації, 3) промісив – обіцянка; 4) менасив – погроза; 5) експресив – вираз почуттів, емоцій, відношення; 6) констатив – твердження, повідомлення.

К. Бах і Р Харніш провели розмежування інституційних (ефективи, вердиктиви) та неінституційних (констативи, директиви, комісиви, межособистісні соціальні формули) МА. Перші корелюють із конвенціональними, а останні – з комунікативними МА за Серлем і Вандервекеном. Два найбільш конвенціональних типи – це ефективи й вердиктиви. Конвенційні МА суттєво відрізняються від комунікативних, головна їх особливість полягає в тому, що вони змінюють стан справ у межах якогось соціального інституту. До них належать різноманітні ритуалізовані мовленнєві дії: хрещення, арешт, голосування, шлюб, визнання провини, заборона, накладання вето.

Узагальнюючи викладене вище, слід зазначити, що класифікація МА здійснюється залежно від пропозиції, з одного боку, і ставлення до неї мовця, з іншого. Проте даний класифікаційний критерій не вичерпує всіх факторів, які враховуються при класифікації. Серед таких факторів можна виділити три головних і декілька побічних. Головні фактори:

1. Різниця в меті даного (типа) акту. (Так, смисл (або мета) наказу може бути охарактеризований як спроба добитися того, щоб слухач щось зробив, опису – представити деякий стан справ, обіцянки – взяти на себе зобов’язання здійснити дещо).

2. Різниця в напрямі пристосування слів до світу (тобто як кодується й декодується інформація в різних випадках, тобто стосовно різних типів комунікативних актів: May I offer you some brandy? – пропозиція у формі питання).

3. Різниця у вираженні психологічних станів (мовець виражає своє відношення, стан і т. ін. стосовно пропозиційного змісту: певне переконання, бажання, намір, задоволення).

Побічні фактори:

4. Різниця в енергійності чи в силі, з якою подається мета. („Я пропоную піти в кіно” і „Я наполягаю, аби ми пішли в кіно”).

5. Різниця в статусі мовця й слухача (генерал і рядовий).

6. Різниця у співвідношенні з рештою дискурсу.

7. Різниця у способі, яким висловлення співвідноситься з інтересами мовця й слухача (похвальба й скарга, вітання й вираз співчуття)

8. Різниця в пропозитивному змісті, визначена на підставі мовленнєвої інтенсивності. (Різниця, скажімо, між повідомленням і пророченням пов’язана з тим, що пророчення має робитися про майбутнє, а повідомлення може бути про минуле чи теперішнє).

9. Різниця між тими актами, котрі завжди мають бути МА, і тими, котрі можуть здійснюватись як мовними, так і немовними засобами.

10. Різниця між тими актами, котрі потребують для свого здійснення позамовних установлень, і тими, котрі не потребують.

Для кожного типу МА на шляху їх перетворення на комунікативні можна запропонувати деякий набір додаткових передумов, що роблять відповідний комунікативний акт можливим. Незважаючи на те, що ці умови можуть здаватися загальними для комунікативних актів усіх типів, усе ж найточніше характеризує кожний окремий тип.

Так, соціальні ролі комунікантів не відіграють вирішальної ролі у випадку із репрезентативами, так само як умова відвертості не є обов’язковою умовою експреси вів, здатність адресанта уявити собі можливості адресата нерелевантна для комісивів.

Загальне правило тут можна було б сформулювати таким чином: вступаючи в той чи інший акт мовленнєвої взаємодії, слід врахувати спеціальні умови комунікації, задані типом комунікативного акту.

Для репрезентативів:

· здатність адресанта оцінити наявні в нього відомості:

1) з точки зору їх значущості,

2) з точки зору їх релевантності;

· готовність адресата прийняти відомості.

(При недотриманні обох правил:

я вбігаю на засідання Думи з інформацією про те, що в мене згоріла яєчня.)

Для директивів:

· єдність комунікантів у погляді на:

1) соціальні ролі партнерів,

2) рівень конвенціональності ситуації;

· здатність адресанта уявити собі можливості адресата;

· здатність адресата усвідомити мотиви адресанта.

(При недотриманні трьох правил:

я приказываю моему случайно встреченному на улице начальнику съесть пробегающего мимо кота.)

Для комісивів:

· наявність в адресата зацікавленості чи потреби в дії адресанта;

· здатність адресанта тверезо оцінити свої можливості.

(При недотриманні обох правил:

я клянусь вагоновожатому никогда больше не носить обуви.)

Для експресивів:

· єдність комунікантів у оцінці конвенції;

· єдність комунікантів відповідно до даної конвенції до даного випадку.

(При недотриманні обох правил:

наступивши на ногу пасажирові, я вітаю його з присудженням Бродському Нобелевської премії.)

Для декларацій (вердикти вів та ін.):

· єдність комунікантів у оцінці конвенції;

· єдність комунікантів у оцінці можливості застосувати дану конвенцію до випадку;

· єдність комунікантів у оцінці один одного як осіб, повноважних здійснити дану конвенцію.

(При недотриманні всіх трьох правил:

вибігаючи під час матчу на футбольне поле, я прирікаю гравця до страти.)

3. Перформативні висловлення і засоби їх вираження

З моменту виникнення ТМА велику увагу привертали до себе цікаві властивості дієслів, що позначають ту чи іншу мовленнєву дію. Такі дієслова отримали назву перформативних.

Спираючись на постулати позитивізму про інструментальність мовлення й відповідність смислу висловлень фактам, Остін увів поняття перформативного речення (від perform – „виконувати, здійснювати”) на відміну від констативу, розуміючи перформатив як висловлення в ході виконання дії, що вводить істинну пропозицію, яка відповідає наміром дії: Проголошую вас чоловіком і дружиною (заключення шлюбу), Я прошу вибачення і т. ін. Перформативи, таким чином, – це висловлення, що містять у собі перформативне дієслово.

Отже, ідеї Дж. Остіна дали основу для побудови перформативної теорії в сучасній лінгвістиці. Саме він виділив новий тип висловлення – перформатив. Якщо звичайні висловлення (названі Остіном констативами) лише описують ситуацію, наприклад: Ось іде мій приятель, то перформативи вказують на безпосередню участь у ситуації.

Перформативи, за Остіном, можуть бути експліцитними, явними (обіцяю, нарікаю, оголошую) та імпліцитними, прихованими: Іди, тобто Я наказую йти. Це свідчить про те, що перформативи так само, хоча й значно слабше описують ситуацію. Отже, тісний зв’язок із наявною ситуацією є центральною відмінною рисою перформативу від констативу. Експліцитному перформативу властиві такі характеристики:

· еквіакціональність (рівнозначність дії);

· неверіфікованість (неможливість застосувати до нього критерію істинність/хибність, бо перформатив є істинним у силу самого його вимовляння);

· автореферентність (перформатив відсилає до самого себе);

· автономінативність (перформативний МА описує самого себе);

· еквітемпоральність (збіг часу перформативного дієслова з моментом мовлення);

· компетентність (наявність повноважень у мовця);

· лексична й граматична вираженість (перформативне дієслово має бути в 1-й особі однини теперішнього часу, перший актант виражається дейктичних елементом першої особи однини).

Проте, форма експліцитного перформативу досить рідко зустрічається в реальній практиці мовної комунікації. Іноді трапляються перформативи в пасивному стані чи формі множини. Деякі перформативи втрачають один актант (Thank you замість I thank you), чи обидва актанти (Thanks). Якщо перші два актанти дейктичні, то їх легко поновити в системі граматичного еліпсису. Опущення третього актанту (всієї пропозиції) можливе тільки за умови безпосередньої присутності цієї пропозиції в контексті.

У зв’язку з цим виникла так звана перформативна гіпотеза, відповідно до якої в глибинній структурі практично будь-якого висловлення знаходиться перформативне дієслово і його актанти (які визначають тип МА). Тоді єдиної різницею між перформативними й неперформативними висловленнями стає тільки поверхнева експлікація перформативного дієслова чи трансформативне перекреслення перформативної формули.

Недескриптивним висловленням, позбавленим перформативного дієслова, була надана назва імпліцитних перформативів, тому що вони відповідають головному критерію перформативності – еквіакціональності: висловлювання типу: Добре! Well done! Граматично не відповідають експліцитному перформативу Я схвалюю те, що ти зробив! I approve what you have done!, у той час як на рівні дії вони можуть його заступати, виконуючи перформативну функцію.

Не всі типи висловлень можуть виражатися через експліцитний перформатив: Ти в мене ще побачиш! є погрозою, але навряд чи хто скаже Я погрожую тобі. Це справедливо стосовно фраз із дієсловами погрожувати, глузувати, лестити, лаяти, брехати, похвалятися (*I menace; *I insinuate; *I lie; *I flatter; *I brag). Подібні вживання отримали назву ілокутивного самогубства [З.Вендлер], тому що при експлікації в такому випадку перформативного дієслова, що воно відповідає ілокутивному типу висловлення й комунікативному наміру, в його семантику закладається елемент, який робить неможливим їх успішну реалізацію, бо однією з умов успішності в даний МА є приховування мовцем свого комунікативного наміру.

4. Прямі й непрямі мовленнєві акти

Особливого статусу в теорії мовленнєвих актів набула дихотомія прямих і непрямих мовленнєвих актів (direct/indirect speech acts). Дж. Серль пише: „К простейшим случаям выражения значения в языке относятся такие, при которых говорящий, произнося некоторое предложение имеет в виду ровно и буквально то, что он говорит… Известно, однако, что подобная семантическая простота присуща далеко не всем высказываниям на естественном языке: при намеках, выпадах, иронии и метафоре и пр. значение высказывания данного говорящего и значение соответствующего предложения во многих отношениях расходятся. Важный класс подобных расхождений составляют случаи, когда говорящий имеет в виду и прямое значение высказываемого им предложения, и нечто большее”. Хрестоматійний приклад такого роду – формально питальне речення „ Can you pass the salt? ” Такі висловлення мають дві ілокутивні функції. Адже в принципі можна, не порушуючи жодної мовної норми, інтерпретувати це висловлення як питання й відповісти Yes чи No. Але в переважній більшості випадків воно розцінюється саме як прохання.

Проблема непрямих МА полягає в з’ясуванні того, яким чином мовець може за допомогою певного висловлення виражати не тільки те, що воно безпосередньо означає, але й дещо інше; яким чином стає можливим розуміння слухачем непрямого МА, коли речення, яке чуєш і розумієш, означає щось більше. Серль пише, що співрозмовники при непрямих МА спираються на загальні фонові знання, мовні й позамовні, а також на загальну здатність розумного міркування слухача.

Як саме МА з ілокутивної силою питання використовується для реалізації дії з іншим ілокутивних спрямуванням – прохання? ТМА відповідає на це питання так. Для кожного типу ілокутивного акту є свій набір умов, необхідних для його успішного виконання. Непряме спонукання може бути вираженим або за допомогою питання, або за допомогою твердження про виконання попередніх умов, або про виконання умови пропозиційного змісту чи про виконання умови відвертості, а також про існування вагомих причин для здійснення дії, що вимагається.

Тому багато з непрямих МА знаходяться на шляху до конвенціоналізації (стандартизації мовних виразів у типових ситуаціях). Наприклад, фрази типу „Можна запропонувати вам кави?” частіше сприймаються як пропозиція, а не питання, або запит дозволу. Формально питальні речення типу „Ви не знаєте, котра година?”, „Не могли б ви допомогти мені з речами?” є стандартними виразами прохання. В галузі непрямих МА найбільш плідним виявилося вивчення спонукальних ілокутивних актів. Справа в тому, що в силу прийнятих вимог увічливості в мовному спілкуванні нерідко буває недоцільним висловлення прямих наказових речень („Вийдіть з кімнати!”) чи експліцитних перформативних речень („Я наказую вам вийти з кімнати!”), і тому ми шукаємо непрямі засоби для здійснення наших ілокутивних намірів: „Хотів би я знати, чи не будете ви так люб’язні вийти з кімнати”.

Цікавий розвиток отримала ТМА у працях Грайса, який розробив механізми мовленнєвого імплікування. За Грайсом, інформація, що передається в МА, поділяється на дві частини. Те, що дійсно сказано, являє собою логічний зміст висловлювання. Для решти інформації, яка може бути вилучена слухачем з конкретного висловлення, Грайс запропонував термін „імплікатура”, аби не плутати відповідне явище з імплікацією в логічному сенсі. Грай розуміє імплікатури мовлення як несуворі імплікації, що дозволяють, базуючись на знанні комунікативних конвенцій, визначити контекстно зумовлений смисл висловлення.

Самі імплікатури поділяються на два різновиди: конвенціональні йй не конвенціональні, зокрема, імплікатури спілкування, або „ імплікатури дискурсу ”. Конвенціональні імплікатури включають усі ті не зв’язані з умовами істинності аспекти інформації, котрі передаються висловлюванням тільки в силу значення тих слів чи форм, що містяться в ньому. Конвенціональні імплікатури (те, що прийнято називати пресупозиціями) тісно зв’язані з тим, що говориться в суворому смислі в реченні. Навпаки, імплікатури спілкування зв’язані з лінгвістичним змістом висловлення тільки непрямим шляхом. Вони виводяться зі змісту речення, але зобов’язані своїм існуванням тому факту, що учасники МА пов’язані спільною метою комунікативного співробітництва. Принцип співробітництва більш детально буде розглянуто в наступній темі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Т.В. Булыгина. О границах и содержании прагматики. – Изв. АН СССР. – 1981. – Т.40, №4.

2. Остин Джон. Слово как действие. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVII. Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986.

3. Серль Джон Роджерс. Классификация иллокутивных актов. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVII. Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986.

4. Серль Д.Р. Косвенные речевые акты. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVII. Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986.

5. Грайс Г.П. Логика и речевое общение. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVI. Лингвистическая прагматика. – М.: Прогресс, 1985.

6. Стросон П. Намерение и конвенция в речевых актах. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVII. Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986.

7. Вендлер З. Иллокутивное самоубийство. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVI. Лингвистическая прагматика. – М.: Прогресс, 1985.

8. Падучева Е.В. Прагматические аспекты связности диалога. – Изв. АН СССР. – 1982. – Т.41, №4.

9. Клюев Е.В. Речевая коммуникация. Успешность речового взаимодействия. – М.: Рипол Классик, 2002.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: