Свідомість - вища форма відображення дійсності

До Сократа і Платона філософія не мала ідеального тлума­чення. Душа розглядалась як повітря, вогонь, комбінація атомів. Тільки Сократ, а слідом за ним Платон стали розуміти душу як щось ідеальне, протиставляти його матеріальному. Платон сфор­мулював ідеалістичне вчення про душу. Душа і тіло в нього -це дві самостійні субстанції. Мислитель вважав, що як для всьо­го космосу безтілесний розум є першодвигуном, джерелом гар­монії, силою, котра здатна адекватно осмислювати саму себе, так і у кожній індивідуальній душі людини розум споглядає самого себе і разом з тим виступає активним першопочатком, що регулює поведінку людини. Арістотель присвятив цій про­блемі свою працю «Про душу». Для Арістотеля душа і тіло зна­ходяться в єдності, невіддільні одне від одного.

Важливу роль у формуванні поглядів на свідомість як особ­ливу форму психічного, на відміну від інших її форм, відіграли досягнення природознавства і медицини. Вони дозволили відокремити свідомість як здатність людини усвідомлювати власні вольові і розумові акти від інших проявів психічного (Гален). Свідомість порівнювалась із своєрідністю функціону­вання організму, у котрому матеріальний носій психіки - пневма - локалізувалась у різних частинах організму.

У філософії середніх віків домінували ідеалістичні погляди на свідомість. Бог створив людину за своєю подобою і вдихнув у неї душу. Душа - дар, або іскра Божа. Вона безсмертна. Будь-яка ідеалістична система так чи інакше проголошувала свідомість (розум, ідею, дух) самостійною надприродною сутні­стю, що не тільки не залежить від матерії, а й більше того, тво­рить весь світ і керує його рухом, розвитком. Розум у середні віки тлумачиться як атрибут Бога, а за людиною залишається лише крихітна «іскорка» всепронизуючого полум'я божествен­ного розуму. Разом з тим у глибинах християнства виникає ідея спонтанної активності душі. За Августином, усе знання закла­дено у душі, котра живе і рухається у Богові, накопичуючи внутрішній досвід. Для Фоми Аквінського внутрішній досвід -це засіб самозаглиблення і спілкування з Всевишнім у формі свідомого розуму.

Матеріалістичнороздумливі філософи і психологи почали розглядати свідомість як атрибут матерії, як її вічну властивість, притаманну всім - як вищим, так і нижчим її формам. Вони оголосили всю матерію здатною мислити. Цей погляд отримав назву гілозоїзму (від грецьк. - гіле - речовина, зое - життя). Це філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії. Сам термін з'явився у XVII ст., але ці погляди зустрічаються ще у давньогрецьких філософів (Фалес, Геракліт). Гілозоїзм ототожнює «живе» і «сутність», висловлює ідею наявного буття як результату проростання у світі. Звідси -назва простіших онтологічних сутностей (елементів) «кореня­ми» (Емпедокл) або «насінням» (Анаксагор). Фалес стверджує, що «все заповнено богами», що магніт і янтар мають душу. Елементи гілозоїзму відображуються у вченнях Бруно і Спіно­зи, філософських системах французьких матеріалістів XVIII ст. (Дідро, Ламетрі). Гілозоїсти твердили, що відчуття, мислення є іманентною властивістю матерії, і заперечували ідеалістичні положення про нематеріальну, духовну субстанцію. Незважа­ючи на загальну помилковість гілозоїзму, він таки містив раці­ональну думку, що носієм свідомості може бути тільки мате­рія, що свідомість слід тлумачити як властивість матерії.

На розробку проблеми свідомості у філософії Нового часу значно вплинув Декарт, котрий розглядав свідомість як внутрішнє споглядання суб'єктом змісту власного внутрішньо­го світу, як субстанцію, що протистоїть простору. Важливо, що свідомість починають ототожнювати зі здатністю суб'єкта мати знання про власний психічний стан. На противагу Декарту було висунуто вчення про несвідому психіку (Лейбніц). Французькі матеріалісти XVIII ст. (особливо Ламетрі і Кабаніс), спираючись на досягнення передової фізіології і медицини, обгрунтували положення про те, що свідомість е особливою функцією мозку, котра відрізняється від інших функцій тим, що завдяки їй лю­дина здатна набувати знання про природу і саму себе.

Нову епоху у поясненні генезису і структури свідомості було відкрито німецьким класичним ідеалізмом, що показав різні рівні організації свідомості, її активність, історизм, діалек­тику чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального.

Всередині XIX століття досить широке розповсюдження одержала вульгарно-матеріалістична точка зору на свідомість. Німецькі філософи Бюхнер, Фогт, Молешотт розглядали свідомість як різновид матерії, вважали, що мозок виділяє дум­ки так само, як і шлунок - шлунковий сік, печінка - жовч. Таке тлумачення свідомості ігнорує якісну відмінність свідомості від матерії, спотворює дійсну природу свідомості.

Взагалі ж, свідомість - це одне з понять філософії, психо­логії і соціології, що позначає вищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності поля­гає у тому, що відображення реальності у формі чуттєвих і уяв­них образів випереджає практичні дії людини, надаючи їм цілеспрямованого характеру.

Здатність людського мозку відображати дійсність - це ре­зультат тривалого розвитку високоорганізованої матерії. Всій матерії притаманна властивість відображення. Предмети і яви­ща перебувають в універсальному взаємозв'язку і взаємодії, отже, впливаючи одне на одного, вони викликають при цьому ті або інші зміни, котрі виступають у вигляді певного «сліду», що відображує особливості предмета, явища. Форми відобра­ження залежать від специфіки і рівня структурної організації взаємодіючих тіл. А зміст відображення виражається в тому, які зміни сталися в предметі відображення і які сторони в предметі впливу і явища вони відтворюють. Найпростішими приклада­ми властивості відображення, притаманного усій матерії, є зви­чайне відображення предметів і явищ у дзеркалі, сліди людини на піску, відображення дерев і хмар на поверхні води тощо.

Співвідношення між результатами відображення (слідами) і відображуваним (впливаючим) предметом може виражатися у вигляді ізоморфізму і гомоморфізму. Ізоморфізм - це схожість між певними об'єктами, подібність їх форми, структури, як це має місце, наприклад, у фотографії. Гомоморфізм - це тільки приблиз­не відображення, наприклад, зображення місцевості на карті.

Відображення виявляється у якісно різних формах і залежить від ступеня організації і розвитку самої матерії. Чим вище і складніше структура матерії, тим вище форма її руху, тим вище і складніше форма відображення. У зв'язку з цим необхідно ви­ділити кілька рівнів розвитку властивості відображення, де кож­ний наступний рівень більш складний, ніж попередній.

Вищі форми відображення пов'язані з життям, котре є особ­ливою формою руху матерії. Матеріальним носієм життя є до­сить високоорганізована матерія - білок і нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК). До головних функціональних ознак живого на­лежить: обмін речовин, без котрого усе живе гине; особлива структурна організація, у основі котрої лежить органічна кліти­на, здатність до відтворення собі подібних; пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища.

Свідомість людини виникла і розвивається в тісному зв'яз­ку з людського мозку під впливом трудової діяльності, суспіль­них відносин, спілкування. Свідомість є функцією людського мозку, сутність котрої полягає в активному цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість - властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові.

Свідомість є властивістю не всякої, а тільки високоорганізованої матерії, вона пов'язана з діяльністю людського мозку. Ця властивість полягає в створенні образів об'єктивного світу, в одержанні й переробці інформації. Носієм свідомості служить головний мозок людини, у сукупності психічних процесів. Сюди входять: усвідомлене (мислення, чуття, увага, пам'ять, воля, емоції, інтуїція) і неусвідомлене (навички, автоматичні дії, інстин­кти, а також емоції, інтуїція).

Під психічними явищами мають на увазі всі усвідомлені і неусвідомлені пізнавальні процеси, а також усі психічні влас­тивості людини, тобто всю сукупність явищ і станів внутріш­нього суб'єктивного світу особи.

Свідомість як психічне явище є вищою формою психічно­го. Це частина психіки, а саме: знання про зовнішній об'єктив­ний світ і його закони. Таким чином, слід зауважити, що понят­тя психічного ширше поняття свідомості

Свідомість притаманна лише найбільш досконалій формі організації матерії - мозку людини, котрий являє собою витон­чений нервовий апарат, що складається з безлічі нервових клітин - близько 15 мільярдів. Якщо їх розташувати у ряд, то це буде ланцюг у 15 тисяч кілометрів. Кожна з клітин при цьо­му завдяки відросткам у контакті з тисячами інших. Мозок лю­дини - це орган свідомості, а свідомість - функція людського мозку. За допомогою мозку ми думаємо, бачимо, чуємо, відрізняємо потворне від красивого, погане від доброго, при­ємне від неприємного. Інакше кажучи, завдяки мозку відбу­вається усе духовне, психічне життя людини. Зрештою, свідомість поза людським мозком не існує. Вона пов'язана з ним необхідно і нерозривно.

Взаємодія між організмом і навколишнім світом, а також між окремими частинами організму, його органами забезпечується за допомогою рефлексів, тобто реакцій організму, що виклика­ються подразненням органів чуття і здійснюються за участю центральної нервової системи. Рефлекси поділяються на дві основні групи - безумовні й умовні. Безумовні рефлекси- це природжені, успадковані реакції організму на вплив зовнішнь­ого середовища. Умовні рефлексії є набутими в процесі життєд­іяльності реакціями організму.

Органи чуття - це «апарати», призначені для відображен­ня, для інформування організму про зміни в навколишньому середовищі або всередині самого організму, а тому вони под­іляються на зовнішні і внутрішні. Зовнішні органи чуття – це зір, слух, нюх, смак і чутливість шкіри. Сигнали, що надходять від них до мозку, несуть інформацію про властивості речей, їх зв'язки, відношення. Сукупність органів чуття і відповідних нервових утворень І.Павлов назвав аналізаторами. Аналіз впливів середовища починається в периферійній частині анал­ізаторів - рецепторах (кінцевих утвореннях нервових волокон), де з усієї різноманітності видів енергії, що діють на організм, виділяється один. Найвищий і найтонший аналіз досягається тільки за допомогою кори головного мозку.

Свідомість- це не особлива, відокремлена від матерії сутність. Створений у голові людини образ предмета не зводиться ні до самого матеріального об'єкта, що перебуває поза суб'єктом, ні до тих фізіологічних процесів, що відбуваються в мозку і породжу­ють цей образ. Думка, свідомість реальні. Але це не об'єктивна ре­альність, а щось суб'єктивне, ідеальне. Свідомість є суб'єктивний образ об'єктивного світу. Коли ми говоримо про суб'єктивність образу, то маємо на увазі, що він є не спотвореним відображен­ням дійсності, а чимось ідеальним, тобто перероблене в голові людини матеріальне. Річ у свідомості людини - це образ, а ре­альна річ - її прообраз. Свідомість неможлива без пізнавального відношення людини до об'єктивного світу.

Психіка притаманна і тваринам, але у них немає свідомості. Психічне життя властиве новонародженій дитині, але у неї ще немає свідомості. Життя вимагає від людини не тільки усвідомле­них форм поведінки, а й несвідомих, що звільняють її від пост­ійного напруження свідомості там, де в цьому напруженні немає потреби. Діапазон неусвідомленого досить широкий. Він охоплює відчуття, сприйняття, уявлення, коли вони відбуваються поза фокусом свідомості, а також інстинкти, навички, інтуїцію.

Найелементарнішим фактом свідомості є відчуття, через яке здійснюється безпосередній зв'язок з об'єктивною реальністю. Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів об'єктивного світу під час безпосереднього впливу їх на органи чуття. Якщо відчуття відображають лише окремі властивості речей, то річ у цілому, в єдності її різних чуттєво відтворюва­них властивостей відображається у сприйнятті.

Сприймання у людини зазвичайно включає в себе осмислення предметів, їх властивостей і відношень. Характер сприймання залежить від рівня знань, якими наділена людина, від її інтересів.

Уявлення (найвища форма чуттєвого відображення) - це образне знання про об'єкти, котрі сприймалися нами в минуло­му, але котрі не впливають у даний момент на інші органи чут­тя. Уявлення виникають у результаті сприйняття зовнішніх впливів і їх збереження потім у пам'яті. Людина може творчо комбінувати і відносно вільно створювати нові образи у своїй свідомості. Відносна свобода від безпосереднього впливу об'єкта й узагальнення сукупності показників органів чуттів у єдиний наочний образ робить уявлення важливим ступенем процесу відображення, що йде від відчуттів до мислення.

Мислення, що виступає у формі понять, суджень і висновків, являє собою відображення суттєвих, закономірних відношень речей. На основі видимого, почутого, відчутного на дотик, ми завдяки розумовій діяльності проникаємо в невидиме, в те, що не сприймається на дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв'язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

Свідомості як функціональній властивості особливим чином організованої матерії притаманні свої якісні особливості, що відрізняють її від матерії. За своєю природою свідомість є не матеріальною, а ідеальною. Це не річ, а лише суб'єктивний об­раз; свідомість неможливо виявити за допомогою органів чут­тя. На ступені живого споглядання ідеальність свідомості ви­являється у відчуттях, сприйманні, уявленнях, а на ступені абстрактного мислення - у поняттях, судженнях, висновках, а також типових художніх образах.

Як ідеальне буття свідомість за своєю природою суб'єктив­на, бо, по-перше, належить суб'єкту, людині або соціальній групі і залежить від розвитку нервової системи і мозку, від ста­ну організму в цілому, від багатства або бідності практичного досвіду людини, рівня історичного розвитку, знань людства, тобто за змістом вона різниться у кожної людини. По-друге, вона суб'єктивна у тому сенсі, що відображує дійсність віднос­но, більш-менш вірно, але не в цілому. Оригінал завжди багат­ший за копію, тобто думка про предмет не охоплює його по­вністю. Суб'єктивність свідомості виявляється також і в тому, що в образи про об'єкти суб'єкт додає щось своє, суб'єктивне припущення. Прикладом такої суб'єктивності може бути худож­ня творчість: один і той самий ландшафт різні художники зоб­ражують по-різному залежно від суб'єктивних моментів.

Однак суб'єктивність свідомості не можна абсолютизувати, адже хоч за формою свідомість суб'єктивна, але за змістом -об'єктивна. Змістом її є об'єктивна реальність, котру вона відоб­ражує. По-друге, свідомість об'єктивна і тому, що свідомість усіх людей, окрім моєї власної, знаходиться зовні мене і існує незалежно від мене, тобто об'єктивно. З цієї причини ми можемо вивчати свідомість, як і будь-яка інше явище природи, об'єктивними ме­тодами, що застосовують фізіологія і психологія. По-третє, свідомість об'єктивна у тому сенсі, що вона, проявляючись у мові, у діях людей, стає доступною для інших людей.

Таким чином, у свідомості суб'єктивне і об'єктивне діалек­тична пов'язані. Такий зв'язок забезпечує можливість відтво­рення в ідеальних образах об'єктивної дійсності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: