Методичні рекомендації до вивчення теми

Під час підготовки до практичного заняття слід враховувати, що П. Меріме набув визнання, як майстер новели, романтичного жанру, який відрізняється від оповідання незвичністю дієвого плану. Проза Меріме завжди гостросюжетна і стилістично відточена. Його цікавили характери сильні і цільні, і він шукав їх на околицях цивілізованого світу: на Корсиці, в Україні, в Іспанії, і навіть в Африці.

Вже в перших новелах («Матео Фальконе», «Взяття редуту», «Таманго», «Перлина Толедо») письменник проявив основні особливості своєї новелістики, як то: інтерес до незіпсованих цивілізацією народів, що зберегли первозданне, природне ставлення до світу; відсутність афектації і патетики; прихований психологізм, який виявляється через акцентовану деталь або жест; легкий, іронічний авторський тон.

«Матео Фальконе» (1829) розказує про подію, що леденить кров: корсиканець вбиває власного малолітнього сина, викривши його у видачі поліції збіглого злочинця. Але в авторському тоні повністю відсутні такі, здавалося б, доречні тут подив, співчуття і осуд. Меріме представляє корсиканські звичаї холодним тоном енциклопедиста, не нав'язуючи читачеві ніяких моральних оцінок. «Якщо ви убили людину, біжіть в макі Порто-Веккьо, і ви проживете там в безпеці, маючи при собі добру рушницю, порох і кулі; не забудьте прихопити з собою коричневий плащ із капюшоном - він замінить вам і ковдру і підстилку. Пастухи дадуть вам молока, сиру і каштанів, і вам нічого боятися правосуддя або родичів убитого, якщо тільки не з'явиться необхідність спуститися в місто, щоб поповнити запаси пороху», - незворушно говорить він.

У новелі «Таманго» (1829), створеній під впливом європейського аболіціоністського руху, письменник розказує про захват корабля чорними рабами. Традиційно рабовласники з’являлися в аболіціоністських творах як втілене зло, а раби – як християнські мученики. В новелі «Таманго» ми стикаємося з холодним, дещо іронічним авторським тоном, який відчужено оповідає про торговців «чорним деревом», як про головорізів, та «бравих моряків», а африканців представляє не тільки як жертв, але і як досить жорстоких людей, що легко міняють своїх же земляків на намиста і віскі. Та, не дивлячись на жорстокість Таманго, який в стані алкогольного сп'яніння продав білим навіть власну дружину, він викликає пошану, перш за все, завдяки величезній силі духу, закладеній в ньому природою. Таманго піднімає рабів на бунт, захоплює корабель (яким не вміє керувати) і вмирає на Ямайці, де його використовують як екзотичну прикрасу під час військових парадів. Могутня фігура чорного вождя знаходить значення символу природних сил, обдурених розумом цивілізації, та здатних на страшний стихійний протест.

На відміну від свого літературного наставника Стендаля, Меріме не вдається до прийому внутрішнього монологу для розкриття душевного світу персонажів. І читач не розуміє відразу, чому, дітовбивця Матео і дикий Таманго викликають у нього співчуття. А вся річ у тому, що письменник вдається до прихованого психологізму, розкриваючи душу героя через дрібниці його поведінки, причому говорить про це дуже коротко, буквально двома словами. Перед вбивством сина Матео примусив хлопчика прочитати всі молитви, які той знав, а після вбивства замовив по своєму єдиному спадкоємцю месу. Він любив свого довгоочікуваного сина і сподівався, що душа убитого потрапить в рай, але страшний гріх на себе узяв, оскільки честь роду для корсиканського пастуха - набагато більш важлива цінність, аніж його особисті прихильності. Говорячи про останні роки Таманго, письменник обмежується трьома короткими реченнями: «Він трохи вивчився англійської, але не любив розмовляти. Зате він непомірно пив ром і цукрову горілку. Помер він в лікарні від запалення легенів». Таким чином, ми розуміємо, що Таманго, який народився вождем, рабом не став і не міг стати. Англійців своїми господарями він так і не визнав. А убила його туга, яку він намагався заглушити алкоголем.

Відмовляючись від мелодраматизму, Меріме глибоко вражає читача своєю лаконічною, витриманою манерою. «Стиль – це людина», - сказав Бальзак, тобто індивідуальність письменника неминуче виявляється в його манері оповіді. Сучасники стверджували, що холодність і скептицизм були ключовими якостями особистості П.Меріме. Але, так само, як співчуття до персонажів ховається у Меріме в підтексті, так і його власний гуманізм був відчутний далеко не відразу. «Етруську вазу» і «Подвійну помилку» вже можна назвати оповіданнями, оскільки вони пов'язані із більш буденними подіями, аніж попередні, та й дія в них розгортається в сучасній письменнику Франції. Досліджуючи характер сучасних йому французів, письменник наголошує, в першу чергу, на такій рисі, як нездатність прямо виражати свої почуття. В «Етруській вазі» (1830) Сен-Клер гине на дуелі через світську плітку, яка затьмарює його почуття до мадам де Курсі. Незадовго до смерті він дізнається про невинність коханої, та відмовитися від дуелі вже не може. Незабаром після його смерті вмирає і Матильда, за висновком лікаря від «грудної хвороби, викликаної сімейними переживаннями». Хоча лише одне напряму поставлене запитання могло запобігти трагічному фіналу.

У 1837 р. письменник знову повертається до романтичного впливу і під враженням перебування в Каталонії створює містичну новелу «Венера Ілльська», в якій представляє своєрідність каталонського життя. Що ж до містичного наповнення, то в ньому, як завжди в Меріме, присутній елемент іронії. Стародавня статуя оживає для того, щоб прийти на ложе кохання до того, кого вона вважає своїм нареченим. При цьому такі деталі, як важезні кроки і придушення чоловіка нагадують швидше сільські «страшні» історії, аніж серйозні езотеричні праці, і не можуть не викликати усмішки. Подібна ситуація буде присутня і в новелі «Локіс» (1869), де також досить яскраво, хоча і не зовсім правдиво, буде представлена литовська специфіка, а історія графа Михайла Шемета сильно нагадуватиме народні казки, пов'язані із стародавніми тотемними культами. Шемет, породжений жінкою і ведмедем, зрештою перетворюється на звіра: лазить ночами по деревах, страждає манією вбивства і, врешті-решт, загризає свою молоду дружину. Однак, не слід думати, що Меріме сприймав всерйоз містику народних розповідей. В його прозі присутній романтичний елемент, та за ним стоїть скептична свідомість автора. Ось, наприклад, як він представляє місцеву відьму в «Локісі»: «В обличчі її поєднувались вираз хитрості і тупості, що нерідко зустрічається у так званих чаклунів, здебільшого одночасно і неуків і шахраїв». Тому Меріме якщо і вважається у Франції романтиком, то досить умовно. За романтичними сюжетами його новел стоїть аналітична свідомість, що вже є ознакою реалістичних тенденцій.

??? Питання для інтерактивної бесіди:

1. В чому виявилося своєрідне співвідношення романтизму і реалізму в «екзотичних» новелах П. Меріме?

2. Що означає поняття «місцевий колорит» і як він визначає психологію персонажів в «екзотичних» новелах П. Меріме?

3. Яку роль в композиції новел П.Меріме відіграє оповідач?

4. Якими засобами П. Меріме досягає необхідного в новелах лаконізму?

5. Що створює конфлікт новел Меріме – бурхливий розвиток подій чи психологічне напруження?

6. Яке значення в новелах П. Меріме має деталь?

Література:

Основна:

1. Луков В.А. Мериме: Исследование персональной модели литературного творчества. – М.: Изд-во МГУ, 2006. –110 с. www.mosgu.ru/nauchnaya/publications/monographs/Lukov_Merime/

2. Луков В.А. Проспер Мериме. – М.: Просвещение, 1983. – 284 с.

3. Фрестье Ж. Проспер Мериме. – М.: Радуга, 1987. – 311 с.

4. Виппер Ю.Б. Проспер Мериме – романист и новеллист // Виппер Ю.Б. Творческие судьбы и история. – М.: Худож. лит, 1990. – С. 262-284. www.durov.com/literature3/vipper-90i.htm

5. Берковский Н.Я. Мериме // Берковский Н.Я. Статьи и лекции по зарубежной литературе. – СПб.: Азбука-классика, 2002. – С. 264-277.

6. Новикова М. Міфосвіт «Кармен»: бик і бог // Всесвіт. – 2003. – № 5-6. – С. 125-138.

7. Косиков Г. Об «экзотических» новеллах П. Мериме // www.libfl.ru/mimesis/txt/merime.html

8. Акімова Л. Образ сильної особистості в новелістиці Меріме // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001. – № 6. – С. 19-21.

9. Братко В.О. «Стерничий скрипку січе смичком…»: Екзотична новела Меріме «Таманго» // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 10. – С. 13-25.

Додаткова:

1. Слизько Г. Проспер Меріме «Матео Фальконе» // Зарубіжна література. – 2003. – № 6. – С.4-8.

2. Пархоменко Т. Проблеми честі та вірності, корисливості та зради в новелі П.Меріме «Матео Фальконе» // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2003. – № 6. – С. 29-30.

3. Ялтанець Т. «Любити тебе не можу, жити з тобою не хочу». Новела П. Меріме «Кармен» // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. - № 8. – С. 12-13.

4. Михайлов А. Д. Проспер Мериме в своих письмах // Мериме П. Письма к незнакомке. – М., 1991. – С. 4-18.

Тема № 5.

Засоби творення характеру та дійсності У романі Ч.Діккенса

«Посмертні нотатки Піквікського клубу»

Мета: визначити особливості сюжето- та характеротворення в романі Ч. Діккенса; встановити своєрідність соціального аналітизму письменника.

Питання для обговорення:

1. Жанрова природа «Нотаток Піквікського клубу» (роман мандрів, крутійський роман, спортивна повість, нотатки).

2. Особливості структури роману (реалізація принципу «концентричних кіл»). Функції вставних новел.

3. Система персонажів: англійські національні типи та «вічні образи» в романі Ч.Діккенса.

4. Характер соціального аналітизму та історизму.

Основні поняття: роман мандрів, крутійський роман, «вічний образ», «комічний епос», гумор, сатира, історизм, аналітизм, характер, психологізм.

Практичні завдання:

1. Прокоментуйте думку С. Гречанюка: «Зміст «Піквіка» не ви­черпується ані Піквіком, ані іншими героями, яким би великим не було їхнє функціональне навантаження. В героях і сю­жеті – лише половина «Піквіка». Його друга половина – це те, що взагалі перебуває за романним каркасом» [4]. Що має на увазі дослідник? В чому ви вбачаєте своєрідний «дух роману»?

2. Підтвердьте прикладами з роману думку англійського романіста Енгуса Уїлсона: «Діккенс змушує нас поважати людей, від яких ми не чуємо жодного мудрого слова. Більше того, ми починаємо поважати їх саме за це, бо їхня недоречність робить їх непричетними до розрахунків дріб'язкового сус­пільства, яке автор обрав об'єктом критики» [5].

3. Поясніть, що дало підстави Г. Честертону назвати Ч. Діккенса «великим романтиком» та «міфотворцем» [1]. Які ознаки романтичного світогляду та естетики присутні в романі?

4. Прокоментуйте думку Дж. Б. Прістлі стосовно Тома та Сема Велерів: «Ці два філософи, настільки ж типово англійські, як яловичина з портером…, без сумніву, є двома великими фігурами нашої комічної епопеї сільського життя. Вони належать своєму часу…, та одночасно вони належать і всім часам і, зрозуміло, всій англійській історії» [6]. Чи згодні ви з оцінкою дослідника? Аргументуйте власну думку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: