Мовознавство устародавньому Китаї

Китайське мовознавство має понад двотисячирічнуісторію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося зовсім самостійно при незначномувпливі індійського мовознавства.

Стародавнє китайське класичне мовознавствоявляє собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій,відомих історії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською,давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив паяпонське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не далосучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаїіснували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.

Перша з них найдавніша, називається сюньгу; цянаука тлумачила давні слова шляхом пояснювання їх значень, або шляхомперекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Другагалузь філології була відведена вивченню писемності, з'ясуванню структури іетимології ієрогліфів. Третя — фонетика, або точніше фонологія, що вивчалавідмінності між звуками. Граматична наука в Китаї почала поступово виділятисяіз схоластики лише в XVIII—XIX ст.

В історії розвитку китайського мовознавства ВанЛі виділяє три основні періоди: у першому з них розвивалася майже тількисхоластика; у другому — основним напрямом стає фонетика, в третьому розвиваютьсяпаралельно всі три напрями.

В історії розвитку фонетики виділяються триетапи: перший починається з появою фонетичних словників, другий — фонетичнихтаблиць; третій збігається за часом з третім періодом історії китайськогомовознавства у Ван Лі і характеризується дослідженнями в галузі історичноїфонетики, тобто працями, метою яких була реконструкція елементів фонетичноїсистеми китайської мови минулих епох,.

З російських праць про китайське мовознавствослід указати на граматику китайської мови П. Шмідта «Опытмандаринской грамматики с текстами для упражнений».

Звертаючись до словника «Шовень», як до праці,де відображена лінгвістична думка давніх китайців, М.І. Конрад виявляє в ньомутакі основні думки: 1. Кожне слово мислилось як певна єдність ряду елементівйого складників— єдність, відмінна від інших подібних єдностей. Свідченнямтакого уявлення є сувора індивідуалізація графічного символа слова — йогографічного знака, індивідуалізація не тільки форми, що входить у певний знакелементів, а й їх число і розташування. 2. Основним елементом слова вважаєтьсязначення, що потверджується змістом словникової статті. При всіх своїх модифікаціяхсловникові статті мають одну мету: розкриття значення слова. 3. Другимелементом слова вважається звучання. Про наявність уявлення про звукову сторонуслова свідчить уведення в певних випадках у склад граматичного знака словаспеціального фонетичного визначника — окремого графічного елемента,призначенням якого було тільки вказувати на звучання слова, позначеного певнимграфічним символом. 4. Існувало уявлення про лексичну омонімію. Це можнавбачати* по-перше, у застосуванні одного й того самого ж фонетичного визначникадля вказання на звучання різних за значенням слів. Наявність уявлення пролексичну омонімію виявляється, по-друге, і в випадках застосування цілогознака, створеного спеціальні для певного слова 8 метою позначити слова з іншим значенням, але з тим самим звучанням… Уцьому випадку омонімічність поєднується з омографічністю. 5. Існувала думка проспіввіднесеність значення слова з поняттям, яке в свою чергу розглядалось якщось похідне від уявлень. Наявність ідеї про таку співвіднесеність можнавбачати в тому, що графічним символом слова в одних випадках служив рисунок —зображення предмета, позначеного певним словом: такий рисунок був графічнимсимволом поняття, яке ґрунтувалося на наочному уявленні предмета.

6. Існувало уявлення про групу слів, про щосвідчить розподіл у словнику «Шовень» за певними групами, причому основою длявіднесення декількох слів до однієї групи служить одна властивість з комплексувластивостей, що утворюють значення слова. 7. Існувало уявлення смисловогодеривата. Це можна вбачати в тому, що будь-який знак, наприклад, знак слова«старість», входив у склад знаків різних слів, вихідним моментом значення якихбуло саме поняття старості.

До цього М.Й. Конрад в кінці додає, що вже удавнину в Китаї виникло уявлення про звукову сторону мови.

1. Фонетичною одиницеювважається комплекс, що відповідає слову. Окремі елементи відзначено у складітакого комплексу — «звуки» і «голос» сприймаються як компоненти цілого.

2. «Звуки», тобто якіснікомпоненти звукової сторони слова, розглядалися не тільки як елементи, щостановлять вимовне ціле — слово, а й як елементи, що породжують це ціле.

3. Такі назви відображаютьуявлення про те, що початкові й кінцеві к' чюненти вимовного цілого словапротилежні і за своїми функціями в утворенні цілого, і за своєю фонетичноюприродою. Оскільки початковими компонентами були приголосні, кінцевими —голосні, остільки протилежними за фонетичною природою мислилися приголосні іголосні.

4. Про те, що початковимикомпонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст.класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні,напівзубні, напів'язикові.

5. Протилежнимипочатковими вважалися кінцеві, які за своєю фонетичною природою були голосними,що можна бачити з класифікації цих звуків на класи: «внутрішні», «зовнішні»,«відкриті», «вільні» тощо.

6. У фонетичнухарактеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія,підвищення і пониження її висоти, або удержування її на одній висоті, наявністьпротяжності вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як«повільність» та поривність. Вчення про звукову сторону китайського словарозвивалося внаслідок таких причин: 1) необхідність подавати у словнику вимовуслова, позначеного певним ієрогліфом; 2) поява римованої поезії; 3)необхідність транскрибування іншомовних власних імен.

Наступною частиною національної традиціїкитайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про «повні», «пусті» та«службові» слова.

У період розквіту китайської класичноїфілософії спеціальних теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало.Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися впитанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовникивчили, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним і повинна йому відповідати.Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управліннядержавою, він відповів: «Найнеобхідніше — це виправлення імен! Людина, щозаймає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цьогостановища». У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядківу суспільстві. Цю теорію «виправляння імен» визнавали і представники іншоїфілософської школи — легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали,що зв'язок між словом і річчю — довільний.

Синтез цих двох поглядів у III ст. дав СюньКуан, який вважав, що назви «встановлюються погодженням і закріплюютьсязвичаєм». Немає первісного зв'язку між назвою і реальністю, назву дають люди задомовленістю; але коли назва стає звичною, її вживання вважається правильним

Китайська мовознавча думка органічно пов'язаназ розвитком китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структурикитайської писемності відбувалося у І і II ст. н. е., коли пройшла остаточнанормалізація китайської ієрогліфіки. Тоді були створені основні стилікитайського письма, ієрогліфічного письма: уставне письмо, напівуставне письмо іскоропис. Цей потрібний поділ китайського рукописного письма і є остаточнимстановленням графічної системи китайської рукописної мови.

Систему китайського письма створили самікитайці, про це свідчать знайдені під час археологічних розкопок так званіворожильні кості, що являли собою кості тварин, на яких гострим стилетом булинадряпані писемні знаки. Прочитання текстів цих численних ворожильних костей тай інших надписів іншого змісту дало підстави думати про багатовіковий процесстановлення стародавньої китайської писемності.

У VIII ст. до н. е. за імператора Сюань Ваня булопроведено першу писемну реформу, завданням якої було створення стандартниходнотипних знаків.

У III ст. до н. е. в результаті утворенняєдиної китайської держави було створено єдину державну обов'язкову системукитайської графіки, в якій кожний знак мав тверду і незмінну форму написання.Поряд з державним стандартом чжуань китайці вживали ще у ділових документахстворене в'язнем Чен Мао письмо лішу, в якому наявні спеціальні скорочення іспрощення у написанні букв.

У результаті цих реформ створено багатознаковукитайську ієрогліфічну писемність, у якій діє принцип: один ієрогліф однозначновідповідає одній морфемі.

Перевагою китайського письма е те, що багатоморфем-омонімів позначаються на письмі різними ієрогліфами, а одні й ті саміморфеми ще по-різному звучать у діалектах, об'єднані одним і тим самимієрогліфом. Хибою китайської писемності є багато писемних знаків.

Вивчення граматики китайської мови почалося задинастії Хань, тобто з часу остаточного становлення китайської ієрогліфічноїписемності. Результатом граматичних досліджень були праці «Ер'я», «Фан'янь»,«Шовень цзецзи» та «Шимін».

«Ер'я» являє собою сукупний орфографічний,енциклопедичний та ідеологічний норматив знань стародавніх китайців у виглядісловника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожний розділ — це тлумаченняоднієї категорії світу: найменування,. тлумачення, споріднення, небо, земля іт. ін.

«Ер*я» дає філософську картину світу такількісний склад тематичних угрупувань, відображає порядок розгортання такзваних містичних чисел.

У частині, де йдеться про твірне слово,синонімні слова, організовані у певній послідовності. Так, перший слнонімнийряд містить слова-найменування із значенням «початок», наприклад, чу«зачинати», шоу «голова» тощо.

Текст «Ер'я» в його сучасній редакції складенов III—І ст. до н. е. як книгу, що допомагала читати і тлумачити змістканонічних творів. Пізніше на зразок книги «Ер'я» було укладено словник«Гуанья».

На рубежі нашої ери Ян Сюн створив працю«Фаньянь», яку вважають початком китайської діалектології. У ній витлумаченонародні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження певногослова.

Найважливішою давньокитайською писемноюпам'яткою вважаєть-ться словник Сю Шеня «Шовень цзецзи», закінчений в 100 р. н.е., який нагадує словник, побудований за алфавітом. Сю Шень встановив, що 9353ієрогліфи, які він подав у словнику, укладені в результаті різних комбінацій540 елементів, або «частин» знаків,— «бу». Словник «Шовень цзецзи» е першоюпрацею, де описано китайську мову як предмет власне граматичного мистецтва. СюШень створив і розвинув теорію шести категорій ієрогліфів: зображальну,вказівну, ідеографічну, фонографічну, видозмінну і категорію запозиченихієрогліфів.

Ієрогліфи розподіляються па прості і складні,утворені з простих. Прості ієрогліфи у межах складних ієрогліфів і вієрогліфічній писемності взагалі інтерпретуються як ключі, радикали або корені.

Справжні складні ієрогліфи становлять двікатегорії — меншу ідеографічну і більшу — фонетичну. Всі шість категорійієрогліфів відмінні у структурио-фупкціональиому відношенні.

Наступною важливою працею давньокитайськоїфілології є «Шимін». Це етимологічний словник, який уклав Лю Си у II ст. н. е.У цьому словнику дано етимологію кожного імені.

Усі чотири стародавні китайські писемні«пам'ятки: «Ер'я», «Фань-янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін» становлятьоснову головних напрямів китайської філології.

Давньокитайські лінгвісти приділяли особливуувагу вивчанню синхронічної та історичної фонетики, дослідженню питаньтекстології, ієрогліфіки та діалектології, а також проводили відповідніграматичні студії на матеріалах давньоіндійських писемних пам'яток

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: