Основні лінії суперечностей.

1. На першому місці за своєю конфліктогенністю знаходиться лінія суперечностей, яка розділяє власника і найманого працівника. Подібні суперечності можна розбити на декілька груп: а) суперечності, пов'язані з низькою заробітною платнею; б) суперечності, пов'язані з невиплатою (затримкою) заробітної платні; в) незабезпечення найманих робітників роботою, яка забезпечила б їм стабільний заробіток.

2. Друга лінія суперечностей відбувається між підприємцями і державними структурами, які регулюють підприємницьку діяльність.

3. Суперечності між різними професійними категоріями громадян через прагнення перерозподілу ресурсів на свою користь.

До форм трудового конфлікту можна віднести: 1) критичні виступи на загальних зборах; 2) колективне звільнення на знак протесту; 3) страйк: 4) масові демонстрації і мітинги; 5) саботаж; 6) бунт. До цих форм можна додати ще ряд специфічних, часто вживаних форм: перекриття магістральних доріг і вулиць, пікетування, марші, голодовки.

Визначення сторін соціально-економічного конфлікту походить з визначення єства типу конфлікту. По суті, в конфлікті можуть брати участь будь-які соціальні групи, які ведуть боротьбу за економічний статус і матеріальні ресурси.

Учасники трудових конфліктів, як правило, достатньо чітко відображаються на законодавчому рівні. У нас це ст. З Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових суперечок (конфліктів)" і ч. 2 ст. 13 Конституції України.

Динаміка конфлікту, як правило, включає особливості протікання у відкритій фазі, пов'язаній з наявністю нормативних актів, які можуть впливати на спосіб протікання конфлікту на цій фазі.

Вирішення конфліктів на макрорівні відбувається перш за все через співпрацю. Взаємний інтерес сторін в стабільності системи і наявність мінімальної законодавчої бази створює умови для врегулювання виниклих конфліктів.

При виникненні економічного конфлікту величезне значення відіграють умови, які не дозволили б перекласти протистояння на рейки агресії і руйнування, а перевели б процес в стан переговорів. Деякі принципи організації переговорів в ситуації трудового конфлікту були розроблені вже давно. До них відносяться такі:

1. Кожна із сторін повинна визнати право на існування одна одної і право мати власний погляд.

2. Учасник конфлікту повинен визнати наявність розбіжностей.

3. Всі учасники визнають правила процедури переговорів. До процесу переговорів можна додати т.зв. "психологічний супровід", який включає: стриманість від розширення і поглиблення конфлікту, дотримання попередніх домовленостей, добра воля, пошук загальних цінностей.

Як різновид економічного конфлікту можна розглядати трудові конфлікти.

Трудовий конфлікт - це зіткнення інтересів, думок і оцінок між представниками різних груп з приводу трудових відносин.

Предметом індивідуального трудового конфлікту є індивідуальне право на працю і відповідні умови його реалізації, якими володіє конкретна особа у сфері трудових відносин. Якщо є договір на виконання роботи або послуги з особою, що не числиться в штаті організації, то порушення такого контракту не обумовлює виникнення трудового конфлікту, оскільки виникаюча при цьому суперечка вирішується в рамках цивільно-правових відносин. До індивідуального трудового конфлікту можуть бути віднесені суперечки, що виникають між працівником і працедавцем, джерело яких знаходиться в постійних трудових зв'язках і відносинах, приводом для яких є дії (бездіяльність) або вимоги, що виходять за рамки трудового договору.

Достатньо широке коло причин організаційно-господарського і суб'єктивного характеру дозволяють звести індивідуальні трудові конфлікти до двох видів.

1. Трудові конфлікти, що виникають між працівником і адміністрацією підприємства, установи, організації з питань встановлення нових або змінення існуючих умов праці, ще не урегульовані трудовим законодавством або іншими нормативними актами про працю.

Такі суперечки носять непозовний характер і повинні вирішуватися адміністраціями і суспільними організаціями в рамках їх компетенції.

2. Трудові конфлікти, що виникають між суб'єктами трудових відносин з питань вживання вже діючих нормативних актів про працю. Це суперечки позовного характеру і повинні розбиратися в установленому порядку.

Все вище перелічене створює тільки конфліктну ситуацію, яка ще не є трудовим конфліктом. Для того щоб він виник, необхідні контр-дії іншої сторони, спрямовані на захист своїх прав І інтересів.

Під колективним трудовим конфліктом розуміються неврегульовані розбіжності між працівниками і працедавцями з приводу встановлення і зміни умов праці, виконання колективних договорів, угод з питань соціально-трудових відносин.

Тут так само не будь-які розбіжності слід оцінювати як колективний трудовий конфлікт, а тільки ті, які стають неврегульованими. Як і індивідуальні трудові конфлікти, колективні бувають двох видів.

Серед предметів суперечок таких конфліктів можуть бути не лише проблеми праці та її умови, але і різного роду соціально побутові проблеми, пов'язані, наприклад, зі встановленням пільг для певної категорії працівників. Економічна ситуація в країні також може впливати на динаміку колективних трудових конфліктів.

Форми організованої боротьби працівників в захисті своїх прав достатньо різноманітні. Серед них - колективні страйки, пікетування органів влади, мітинги, серед гострих форм групового опору можна відмітити голодовки, поломка устаткування, саботаж, а також різні форми акцій громадянської непокори, включаючи свідоме порушення суспільного порядку з метою залучення уваги громадськості й влади.

Страйк - це крайній, винятковий захід боротьби. Він застосовується найманими працівниками для досягнення своїх цілей і примушує роботодавця до виконання вимог працівників, тобто є своєрідним методом врегулювання колективного трудового конфлікту, який вже вийшов з латентної стадії.

Самі страйки не є однорідними за своїми формами. Так, вони бувають декількох видів:

1. "звичний страйк" - це коли працівники припиняють виробництво і залишають свої робочі місця;

2. "робота за правилами" або "страйк по-італійськи" - це коли працівники не припиняють роботи. Найстрогіше дотримання всіх правил технічної експлуатації, техніки безпеки звичайно приводить до яких-небудь збоїв в роботі;

3. "звільнення роботи" - це коли виробництво продукції не припиняється повністю, а лише скорочується її обсяг або який-небудь сегмент процесу.

4. "пульсуючий страйк" - це часткове, короткочасне припинення роботи або всіма, або на якому-небудь етапі виробничого циклу.

Слід знати, що право на страйк в будь-якій формі його проведення є конституційною формою захисту своїх прав громадянами.

Міжнародна конкуренція на міжнародному ринку —це економічний процес взаємодії, взаємозв'язку і боротьби про-дуцентів (країн — виробників) і постачальників при реалізаціїпродукції, суперництво між окремими виробниками або постача-льниками товарів і послуг за найбільш вигідні умови виробницт-ва і збуту.

Міжнародні економічні відносини представляють одну знайбільш конфліктних сфер міжнародної діяльності. Супере-чності між економічними інтересами різних країн, на які на-шаровуються геополітичні аргументи, породжують конфлік-ти різного ступеня складності — від протистояння у форміпротекціоністських заходів до торгових воєн.

Теорія міжнародних економічних відносин бере свій початоквід робіт А. Сміта и Д. Рікардо. Внесок Сміта в її розвиток поля-гає в обгрунтуванні теорії абсолютної переваги країн — учасни-ків міжнародної торгівлі, незалежно від того, є вони імпортерамиабо експортерами. Розвиваючи даний напрям економічній теорії,Д. Рікардо обгрунтував теорію порівняльної переваги і довів, щоіснування абсолютної переваги є лише окремим випадком зага-льного правила і обґрунтував теорію порівняльної переваги.

Основним стимулом до участі країн в міжнародній торгівлі єнерівномірність розподілу економічних ресурсів в світі. Протеперевага окремої країни у володінні яким-небудь ресурсом не євічним, оскільки поява на ринку нових товарів може викликатипотребу в нових ресурсах.

Абсолютна перевага може бути досягнуте як за рахунок при-родних умов (родючість ґрунту, наявність корисних копалин ітому подібне), так і в результаті застосування сучасних техноло-гій, у тому числі і ресурсозберігаючих, вдосконалення менедж-менту і тому подібне. Порівняльною перевагою по відношеннюдо інших країн володіє кожна країна, що має такий товар, вироб-ництво якого буде вигідніше, ніж виробництво решти товарів.

Відповідно до теорії порівняльних переваг всі учасники зов-нішньої торгівлі повинні отримати виграш у вигляді приросту за-гального добробуту. Проте величина цього виграшу у різнихкраїн неоднакова, оскільки:

він не може розподілятися рівномірно між країнами, оскі-льки його розмір залежить від світових цін;

усередині країни він розподіляється між споживачами івиробниками, експортерами і імпортерами не порівну;

в результаті спеціалізації відбуваються зміни в розподіліресурсів між галузями а, отже, змінюються доходи власниківвиробництва.

Не дивлячись на те, що вільна торгівля приводить до зростан-ня економічного добробуту всіх країн, як експортерів, так і імпо-ртерів, на практиці міжнародна торгівля ніде і ніколи не розвива-лася без втручання держави. Історія міжнародної торгівлівключає розвиток і вдосконалення державної політики обмежен-ня зовнішньої торгівлі в цілях захисту внутрішнього ринку відіноземної конкуренції. В ході розвитку зовнішньої торгівлі сти-каються економічні інтереси різних соціальних груп і верств на-селення, і держава виявляється залученою в цей конфлікт інтере-сів. Крім того, в сучасних умовах національна економіка стає всебільш відкритою, і держава повинна враховувати в своїй політицівзаємозв'язок економіки усередині країни і на світовому ринку.Тому, не дивлячись на рішення по ослабленню протекціонізмуГенеральної угоди по тарифах і торгівлі (ГАТТ) і створеній найого основі Всесвітній торговій організації (ВТО), зовнішньотор-говельна політика як і раніше залишається одним з основних на-прямів державного регулювання економіки.

Не дивлячись на те, що протекціоністські методи державноїдії на зовнішню торгівлю в абсолютній більшості випадків при-водять до чистих втрат добробуту, вони широко використову-ються практично всіма країнами світу. Це пояснюється перш завсе наявністю ефекту перерозподілу доходу і, отже, впливовихгруп населення, для яких політика протекціонізму вигідна. Вониможуть чинити тиск на державу на користь обмеження торгівлі, іце часто приносить свої плоди, тим більше що і державі митнийтариф і деякі нетарифні заходи протекціонізму приносять чима-лий дохід.

Прихильники протекціонізму стверджують, що обмеженняімпорту необхідне для того, щоб: 1) підтримати вітчизняних ви-робників, зберегти робочі місця і тим самим забезпечити соціа-льну стабільність. 2) збільшити сукупний попит в країні за раху-нок скорочення імпорту і тим самим стимулювати зростаннявиробництва і зайнятості.

Проте проблема полягає в тому, що:

вітчизняне виробництво потребує захисту із-за недостат-ньої ефективності, і політика протекціонізму, обмежуючиконкуренцію, створює умови для збереження такого поло-ження;

хоча імпорт скорочує зайнятість в імпортозаміщуючихгалузях, одночасно він створює і нову зайнятість (пов'язану,наприклад, із закупівлею, продажем, післяпродажним обслу-говуванням імпортної продукції);

держава може забезпечити підтримку вітчизняних виро-бників і ефективнішим, ніж протекціонізм, методом, з мен-шими втратами для добробуту суспільства.

Часто приводиться аргумент, що протекціонізм необхідний яктимчасова міра для того, щоб перспективні галузі промисловості,що народжуються, в яких поки високий рівень витрат, моглисформуватися і укріпити свої позиції. У міру становлення цих га-лузей і підвищенні їх ефективності рівень протекціоністськогозахисту може знижуватися. Особливо часто цей аргумент приво-диться стосовно країн, що розвиваються. Проте: по-перше, доста-тньо важко точно визначити, яка саме галузь є дійсно перспекти-вною з погляду формування нових міжнародних переваг країни;по-друге, протекціонізм відносно молодих галузей може збіль-шити термін їх становлення; по-третє, може опинитися, що іншіметоди захисту галузей (субсидії, пільги і ін.), що розвиваються,будуть ефективнішими, ніж зовнішньоторговельні обмеження.

Іноді держава вдається до протекціоністської політики, оскі-льки потребує додаткових доходів для покриття дефіциту держа-вного бюджету. Особливо популярно це в тих країнах, де подат-кова система у стадії становлення, і є значні труднощі із зборомвнутрішніх податків. Митний збір організацій зібрати набагатолегше, ніж, наприклад, податок на прибуток. Проте надходженнядо бюджету в цьому випадку дуже залежать від ступеня еластич-ності попиту на імпорт за ціною, і при достатньо високій еласти-чності доходи держави зростуть не при посиленні, а при ослаб-ленні протекціонізму. Протекціонізм використовується також вцілях забезпечення економічної безпеки і підвищення обороноз-датності країни.

Рано чи пізно обмежувальні заходи у сфері зовнішньоеконо-мічних відносин приводять до загострення міждержавних супе-речностей, що породжує все нові економічні конфлікти. Політикапротекціонізму може викликати у відповідь заходи з боку торго-вих партнерів. Скорочення імпорту в результаті введення краї-ною тарифних або нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі,швидше за все, приведе до скорочення її експорту, а значить, дозниження зайнятості населення, зменшенню сукупного попиту ітак далі. Економічні суперечності між країнами можуть загост-ритися до такого ступеня, що почнуться справжні торгові війни,які матимуть дуже серйозні негативні наслідки для всіх залуче-них сторін. Такий сценарій розвитку подій в реальній дійсностідалеко не рідкісний.

Головний принцип економічної війни — примушення до пев-них умов економічних відносин, а у разі опору — використанняфізичних форм дії: державного тиску, включаючи військовевтручання. У будь-якій індустріальній і постіндустріальній дер-жаві виникає проблема використання зовнішніх ресурсів. Для то-го, щоб мати постійний доступ до ресурсів, відповідний регіоноголошується зоною особливих або життєвих інтересів індустрі-альної держави, і для дії на країни, що мають в своєму розпоря-дженні необхідні ресурси, використовуються озброєні сили. При-кладами такої зовнішньоекономічної політики можуть служити«нафтова криза» 70-х років минулого століття, пов'язана з подія-ми в районі Персидської затоки, і нинішня ситуація в Іраку. Томуіндустріальні країни, як правило, завжди приділяють підвищенуувагу до нарощування власних і союзних силових структур.

Зацікавленість у зарубіжних ресурсах зовсім не означає їх від-сутність у промислово розвинених країн. Інтерес представляютьсаме дешеві трудові і природні ресурси. З цієї причини високийрівень розвитку одних країн співіснує з жебрацьким існуваннямінших країн, що грають роль сировинних придатків.

Основними методи ведення сучасної економічної війни єнаступні:

сприяння «витоку мізків», що приводить до руйнуваннянаукового потенціалу слаборозвинених країн. Нерідкі випад-ки, коли ці країни виділяють цільові засоби для підготовкифахівців в провідних університетах світу, проте випускникиназад не повертаються, поповнюючи наукові кадри індустрі-альних держав;

економічна експансія;

промислове шпигунство.

Економічні війни — це конфлікти вищого ступеня напруже-ності, оскільки вони легко можуть трансформуватися в реальнівійськові дії. Такого роду конфлікти часом вимагають для їх вре-гулювання зусиль міжнародних співтовариств.

Окрім зовнішньоекономічних ускладнень протекціонізм можевикликати негативні наслідки в національній економіці. Зазвичайті, хто відстоюють необхідність торгових обмежень, не врахову-ють потреби споживачів. Торгові обмеження дорого обходятьсяспоживачам і всій економіці. Безпосередня плата — це вищі ціниі звуження споживчого вибору; непряма — це недостатня моти-вація для національної промисловості оперативно реагувати назміни у сфері виробництва і споживання, а також глибокий впливпротекціонізму на економічну ефективність і економічне зрос-тання. Таким чином, будь-які спроби обмежити конкуренцію рід-ко йдуть на користь споживачам.

Питання усунення торгових бар'єрів з іншими країнами зав-жди викликало розбіжності серед учасників зовнішньоекономіч-ної діяльності. З одного боку, прихильники вільної торгівлі заяв-ляють, що переваги відкритих ринків між країнами набагатопереважують необхідні витрати. їх основний аргумент — перш завсе інтереси споживачів. З іншого боку, їх опоненти стверджу-ють, що субсидії і нечесні методи конкуренції дають перевагиіноземним компаніям, що негативно позначається на національ-них виробниках товарів і послуг. Таким чином, бар'єри повиннізалишитися на місці, щоб забезпечити долі ринку і рівень зайня-тості в країні. Прихильники вільної торгівлі вважають, що спо-живачі мають право гарантованого доступу завжди, коли це мож-ливо, до широкої різноманітності товарів і послуг з конкурентнихцін. У тих галузях, вважають вони, в яких міжнародна конкурен-ція неможлива, для забезпечення задовільної якості і рівня серві-су по розумним цінам повинне використовуватися державне ре-гулювання.

У останні десятиліття стає очевидною явна недостатність пре-тензії теорії порівняльної переваги на виявлення хоч би загаль-них закономірностей світової торгівлі. Подібна недостатністьнайвиразніше виявилася на тлі двох органічно взаємозв'язанихпроцесів, що все більше впливають на формування сучасногоміжнародного обміну:

зростаючий вплив в світовій торгівлі транснаціональнихкорпорацій, що не тільки не вписуються в модель досконалоїконкуренції і концепцію фритредера, але ще часом претенду-ють на наддержавну роль;

посилення в міжнародній торгівлі впливу так званоїекономії на масштабі виробництва при паралельному ускла-дненні самого цього процесу.

Західна економічна думка, яка розробляє загальнотеоретичніпитання світової торгівлі, не могла пройти мимо таких важливихпроцесів. Це виразилося, перш за все, в появі нових теоретичнихпобудов, що намагаються проаналізувати зовнішню торгівлю не зпозиції постулатів порівняльної переваги, а з позиції поведін-ки ТНК.

У зв'язку з цим необхідно відзначити таку важливу тенден-цію, що різко міняє світ, як злиття національних економік в зага-льносвітову, — глобалізацію ринку, взаємозалежність, що росте,на основі комунікаційного зближення, планетарної наукової ре-волюції, міжнаціональних соціальних рухів, нового виглядутранспорту, телекомунікаційних технологій, інтернаціональноїосвіти. Національні уряди починають ділити владу політичну,соціальну, військову (як основу суверенності) з кругами бізнесу,міжнародними організаціями, безліччю груп громадян.

Транснаціональні корпорації і неурядові організації можутьлегко долати національні межі і здійснювати владу над населен-ням менш розвинених країн. Корпорації, що мають сотні підлег-лих компаній в зарубіжних країнах, як і ті, які отримують більшеполовини доходів поза країною, в якій вони зареєстровані, мо-жуть бути названі національними лише умовно. Високими тем-пами збільшується вартість товарів, проведених на закордоннихфіліях транснаціональних корпорацій.

Центрами додаткових зусиль транснаціональних корпораційстають освіта, розвиток інфраструктури, заняття конкурентоздат-них позицій на світовому ринку інформатики, мікроелектроніки,біотехнології, телекомунікацій, космічної техніки, комп'ютерів.

Ведуться світові торгові переговори, виробляється нове від-ношення до введення торгових обмежень, квот, тарифів, субсидійнаціональної промисловості. Ці проблеми піднімають 30 дер-жав — членів ОЕСР, в яких живе більше 1/10 людства. Дані краї-ни володіють 2/3 світової економіки, міжнародною банківськоюсистемою, домінують на ринку капіталів, володіють можливістювтручання практично в будь-якій точці земної кулі, проводятьнайбільш складні технологічні розробки, контролюють технічнуосвіту, міжнародні комунікації, найбільш сучасне виробництво.

Цим обумовлено ослаблення ролі на міжнародній арені дер-жав, чий суверенітет підривається транснаціональними корпора-ціями, неурядовими організаціями, етнічними групами, сепарати-змом регіонів, мафіозними структурами. Можна сказати, що наміжнародному ринку конкурують фірми, а не країни. Необхіднозрозуміти, як фірма створює і утримує конкурентну перевагу. Насучасному етапі можливості фірм не обмежені межами їх країнибазування. На роль глобальних стратегій в створенні конкурент-ної переваги слід звернути особливу увагу, оскільки ці стратегіїповністю міняють роль країни базування.

Для розуміння природи міжнародної конкуренції основноюодиницею є галузь, тобто група конкурентів, що проводять това-ри або послуги і що безпосередньо змагаються між собою. Стра-тегічно значуща галузь включає продукти з схожими джереламиконкурентної переваги. Крім того, можуть бути споріднені галузі,у продукції яких — ті ж показники, технологія виробництва абоканали збуту, але вони пред'являють свої вимоги до конкурент-ної переваги.

Захисні заходи, що робляться державою на міжнародному ри-нку, формально направлені проти іншої держави (держав). В тойже час захисту підлягають певні галузі національної економіки і,отже, протекціонізм перетвориться в конкретні форми захисту —встановлення бар'єрів для входу на ринок зарубіжних фірм. Еко-номічні конфлікти міжнародного рівня вирішуються за до-помогою відповідних міждержавних угод. Основна проблематут — відшукання взаємовигідних форм міжнародної співпраці,не тільки з економічних позицій, але і з урахуванням політичних,військових і інших обставин. Важче справа йде із запобіганнямможливим економічним конфліктам, заснованим на протидіїфірм, — суб'єктам національних ринків появі зарубіжних фірм.

Розробляючи конкретну стратегію, фірми прагнуть знайти іутілити спосіб ефективно і довготривало конкурувати в своїй га-лузі на зарубіжному ринку. Хоча універсальної конкурентноїстратегії на зарубіжному ринку не існує, стратегія, що враховуєспецифічні умови ведення бізнесу в конкретній країні і у конкре-тній галузі економіки, може принести успіх.

Для того, щоб вітчизняні фірми могли уникнути можливі кон-флікти, пов'язані з протекціоністськими заходами, при виході назовнішній ринок перш за все потрібно вивчити політичні і право-ві умови ведення бізнесу в конкретній країні. При вирішенні пи-тання про встановлення ділових відносин з тією або іншою краї-ною слід враховувати, щонайменше, наступні обставини.

Більшість національних фірм віддають перевагу внутріш-ньому ринку, оскільки в цьому випадку немає необхідності:

у вивченні іноземних мов і в доскональному знанні міжнарод-ного права і законодавства зарубіжної країни;

у страхуванні валютних ринків;

у дослідженні політичної ситуації в «приймаючій» країні;

у адаптації вітчизняної продукції до іноземної специфіки.

Деякі фірми намагаються розповсюдити свій бізнес назарубіжні ринки, грунтуючись на наступних аргументах:

бажання розширити обхват ринків при збереженні загальногооб'єму продажів;

зайнятість внутрішнього ринку конкурентами, що випускаютьпродукцію кращої якості або дешевшу продукцію такої ж якості;

зниження підприємницьких ризиків, пов'язаних із залежністювід кон'юнктури ринку, що традиційно склався;

розрахунок на те, що іноземні споживачі захочуть скористати-ся сервісним обслуговуванням усередині національних меж.

Економічні конфлікти на зарубіжному ринку можуть бутизв'язані:

з не конкурентоспроможністю продукції і, як наслідок,зниженням попиту або повною обструкцією товару, ініційо-ваною консьюмеристскими організаціями;

з незнанням традицій і культури національних діловихвідносин;

з відсутністю у фірми менеджерів міжнародного класу;

з нестабільністю політичної і соціально-економічної об-становки в країні, яка може спричинити крайні прояви еко-номічних конфліктів — націоналізацію і експропріацію іно-земної власності, несподівану зміну економічного законодав-ства, судові позови в адресу іноземної фірми і тому подібне.

Наявність позитивних і негативних моментів впровадження назарубіжні ринки вимушує «гостьові» фірми діяти з обережністю.Більшість фірм починають свою діяльність з організації невели-ких бізнес _ структур і за наслідками їх функціонування ухвалю-ють рішення про подальші перспективи ділової співпраці в данійкраїні. Головним перешкодами, окрім загальної протекціоністсь-кої політики іноземної держави, можуть стати значні витрати повходу на ринок, пов'язані з протидією національних фірм появііноземних фірм на внутрішньому ринку.

Успішна діяльність фірми на іноземному ринку істотно зале-жить від рівня економічного розвитку країн, що виходять на зов-нішній ринок, і країн, що приймають зарубіжні підприємства. Дляринку розвинених країн характерна насиченість товарами і сильнаміжнародна конкуренція за якістю. Для такого ринку залишаєтьсяєдина можливість — міжнародна конкуренція по цінам. Країни,що розвиваються, пред'являють на внутрішній ринок достатнійпопит, але він не підкріплений платоспроможністю населення.

Ділові відносини з колишніми соціалістичними країнами бага-то в чому залежать від формальних і неформальних зв'язків, ста-лих в радянські часи (спільна робота в РЕВ, однокурсники і т.п.).Проте ці контакти вже піддалися певній «девальвації» у зв'язку іззміною орієнтації східноєвропейських країн на співпрацю з ЄС іфактичним входженням в цю організацію.

Вважається, що певними преференціями володіє «дружна» то-ргівля, особливо, заснована на традиційних політичних, культур-них і економічних зв'язках (Канада і США, країни Британськоїспівдружності, Фінляндія і Росія).

Найбільшими перспективами успішного виходу на зарубіжнийринок володіють ті фірми, які в стані максимально адаптувати товарі сервісне обслуговування до потреб населення конкретної країни.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: