ЛЕВКО БОРОВИКОВСЬКИЙ

(1808-1889)

Боровиковський Левко Іванович – перший український поет-романтик, лінгвіст, фольклорист і етнограф. Він походить з того ж козацького роду, що й видатний художник Володимир Боровиковський (класик живопису доводився йому дядьком). Опрацьовував фольклорні сюжети, звертався до народної поетики й ритміки. Він відійшов від бурлескної манери і був одним із перших українських романтиків, який розвинув в українській літературі жанри на народній основі.

За життя поета було опубліковано 12 оригінальних поетичних творів українською мовою, три вірші і 6 прозових романтичних балад російською мовою. Він розвинув жанровий склад української поезії: літературна пісня («Убійство», «Козак», «Вивідка», «Материна стріча»); романтична балада («Молодиця», «Маруся», «Ледащо», «Чарівниця» та ін.); елегійно-медитативна лірика («Журба», «Рибалка»); байка; ввів у романтичну поезію мотиви і художні засоби народної пісні: був у цьому попередником Т. Шевченка.

Особисто Т. Шевченко і Л. Боровиковський не були знайомі. Т. Шевченко читав його твори в альманасі «Ластівка», можливо, і в «Отечественных записках» та «Вестнике Европы». У Л. Боровиковського є лише згадка в листі до І. Срезневського 24.05.1840 про перший «Кобзар»: «Особливо хвалять журнали «Кобзар», що недавно вийшов, – не знаю чий».

У 1852 р. в Києві він опублікував «Байки й прибаютки Левка Боровиковського» з передмовою А. Метлинського (177 творів). Як типовий жанр просвітительського реалізму, байки Боровиковського близькі до їх езопівсько-лессінгівського типу (граничний лаконізм, висування на перший план морально-дидактичного начала); вони тісно пов’язані з моральними уявленнями й образністю українського фольклору.

Л. Боровиковського відомий як збирач українських фольклорно-етнографічних матеріалів (близько 200 пісень, понад 1200 прислів’їв і приказок тощо), працював над словником української мови, літературознавчою працею «Обзор литературы малороссийской, народной и писательной».

Народився 22 лютого 1808 р. у с. Мелюшках Хорольського повіту (тепер Хорольського району на Полтавщині) в родині козака. Дід майбутнього поета, миргородець Лука Боровик, походив зі старовинного козацького роду. Він добре малював і грав на гуслях. Свій хист передав дітям. Відомим портретистом був його син Володимир, у якого деякий час вчився молодший брат – Іван, батько нашого поета. Батько на той час був освіченою людиною, навчався в Петербурзі, але, не закінчивши навчання, повернувся в с. Мелюшки і жив звичайним життям селянина.

Левко Іванович зі своїми синами так само захоплювався малюванням. Усе це дало підставу селянам по-вуличному називати Боровиковських Маляренками.

Читати й писати Левко навчився вдома. Навчався в Хорольському повітовому училищі (1819-1922 рр.), Першій полтавській гімназії (1822-1926 рр.), де зацікавився літературою під впливом свого учителя словесності І. Буткова, на етико-філологічному (словесному) відділі філософського факультету Харківському університеті (1826-1930 рр.). Вивчав філософію, історію, географію, латину, французьку та польську мови. Особливий вплив на юнака справив П. Гулак-Артемовський, який викладав історію, польську мову і статистику, керував студентським літературним гуртком. Під його впливом Л. Боровиковський вивчав польську мову, писав вірші, беручи теми з історичного минулого та народного побуту, збирав народну творчість. Належав до відомої «Харківської школи романтиків». Старший брат поета писав у спогадах, що в університеті тоді панували «холодна байдужість і мертвотний формалізм», які вбивали творчу думку молоді. І коли у 1828 р. у «Вестнике Европы» з’явилась перекладена Л. Боровиковським балада А. Міцкевича «Фарис», у якій він звеличив великого князя київського, змалював постать народного співця Бояна, зі схвальним відгуком, то автор перекладу мав неприємності від інспектора, оскільки без його відома студенти не мали права друкувати свої твори.

У 1828 р. у журналі «Вестник Европы» надрукував баладу «Молодиця», яку в примітці назвав своїм «первым опытом». Тут виразно звучать типові романтичні мотиви, постають романтичні картини:

Ватагами ходили хмари;

Між ними молодик блукав;

Вітри в очеретах бурхали

І Псьол стогнав і клекотав.

Твором, якому судилося відіграти найвизначнішу роль у літературній долі Л. Боровиковського, стала балада «Маруся» (1829) − вільний переспів «Свѣтланы» В. Жуковського. Переспів був настільки вдалий, що «Вѣстникъ Европы», публікуючи твір називав «Марусю» українською суперницею «Свѣтланы». Цією баладою Л. Боровиковський зробив вдалу новаторську спробу ввести в молоду українську літературу зразки світової романтичної поезії, надавши національного колориту темам і мотивам європейської романтичної балади. Колоритні етнографічні картини, яскраве зображення народного життя, українських обрядів, повір’їв, майстерне застосування мотивів українських пісень, дзвінка ритміка дали право І. Франку в розвідці «Дещо про «Марусю» Л. Боровиковського та її основу» написати: «…Зміст, букву і форму своєї «української балади» узяв Боровиковський у Жуковського. Та проте простим перекладом твору Жуковського «Марусю» не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці і виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу».

У студентські роки Л. Боровиковський опублікував ще ряд своїх оригінальних та переспівних творів: «Подражаніє Горацію», «Два ворони», «Гайдамаки», «Ледащо». Баладі «Бандурист» автор дав визначення «дума». У ній він вивів народний стереотип кобзаря, улюбленця дорослих і малих, який виступає поводирем у складному процесі самоутвердження народу.

Образ бандуриста – це нетиповий романтичний образ: це звичайний бідний старець, якому співчувають прості люди, і саме тут, серед трудівників проходить його життя:

Свій вік переживши, сідий бандурист

Підвіконню пісні співає.

Біжить чередою за ним дітвора,

Сідого проводить з двора до двора,

А дід на бандурі їм грає.

У «Подражанії Горацію» поет із повагою говорить про тих, хто «чуприною сміття з порогів панських не змітає». Л. Боровиковський переклав оду Горація в серйозному тоні і наснажив її національним українським колоритом, розширивши ідейні рамки твору та висловивши свої думки й погляди. Деякі спроби критично оцінити дійсність є і в баладі «Ледащо» (1830 р.). У ній крізь основне побутове тло чується докір у громадянській пасивності нащадкам тих, які колись боролися з ворогами:

А у внука над стіною

Шабля вищербилась – ржою.

Кінь – на стійлі задрімав,

Замість шаблі та рушниці

Брязка чарка по полиці.

Одночасно з перекладами Л. Боровиковський пише й оригінальні, переважно лірико-романтичні балади «Бандурист» та «Гайдамаки», в яких позначається захоплення поета народною творчістю. У другій із них гайдамаків зобразив нетрадиційно – як грабіжників, хоча й вказував, що вони «бородатих давили купців».

За художнім рівнем, виробленістю літературної мови, органічністю зв’язку з народною поетикою та пластичністю образного малюнка балади й народнопісенні стилізації Л. Боровиковського до появи поезій Т. Шевченка були найвищим досягненням українського романтизму.

Дальшим кроком Л. Боровиковського на шляху збагачення української культури здобутками світової літератури були його переклади «Кримських сонетів» А. Міцкевича, з яких до нас дійшов тільки один − «Акерманські степи».

Приблизно 1827 р. Л. Боровиковський почав укладати український словник, над яким працював згодом багато років, так і не завершивши праці. У Харкові поет близько сходиться з Ізмаїлом Срезневським, тоді студентом, який пізніше став відомим видавцем, письменником і вченим.

Поет пише ще одну баладу − «Смерть Пушкаря», змальовуючи в ній воєнні подвиги хороброго лицаря, котрий мужньо б’ється з татарами та ляхами. Написано баладу майстерно, хоча в ній чимало архаїчної лексики і різних стильових умовностей, характерних для романтичного напрямку. Балада стає улюбленим жанром в ліро-епічному доробку Л. Боровиковського.

Закінчивши університетський курс зі ступенем «кандидата на отличие», він працював у Курську, де шість років (1831-1837) викладав у гімназії історію, географію, латинську мову і завідував бібліотекою. В архіві збереглися дві промови Л. Боровиковського перед випускниками Курської гімназії. Письменник виступає за поширення освіти серед народу, вбачаючи в цьому «благо суспільне й особисте». На думку Л. Боровиковського, освіта виховує гуманні почуття, а «без глибокої освіченості можна стати жорстоким руйначем».

У Курську він продовжує літературну діяльність, пише нові твори, готує збірку віршів, маючи намір її видати, впорядковує свої фольклорні записи. Тут він написав кілька балад за мотивами народних повір’їв і легенд: «Журба», «Чарівниця», «Козак», «Заманка», «Віщба», «Убійство» та ін. В основу балади «Чарівниця» ліг зміст відомої народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» автором якої була легендарна народна поетеса XVII століття Маруся Чурай. У цих творах автор поєднує народнопісенні мотиви з типовими для романтизму настроями суму й розчарування дійсністю. У вірші «Козак» чуються відгуки поширеного тоді в літературі романтичного мотиву «світової туги»:

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім’я не заниє –

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море, – вітри спережай,

Неси мене, коню, за синій Дунай!

1831 р. І. Срезневський, готуючись видати альманах творів українських письменників («Український альманах»), запросив Л. Боровиковського виступити в ньому. Левко Іванович посилає йому 7 своїх творів, з яких було опубліковано лише баладу «Козак», високо оцінену Є. Гребінкою. «Козак» Л. Боровиковського – балада історична. Поет прагнув не аналізувати дійсність, не відображати історичні факти, а художньо передавати поривання своїх сучасників до прекрасного, виявляв свій погляд на минуле і майбутнє рідної землі, свій естетичний ідеал.

Весною 1837 р. Л. Боровиковського переводять до Новочеркаської гімназії. Про цей період життя і творчості поета збереглося дуже мало відомостей. Певно, працюючи у Новочеркаську, Л. Боровиковський написав вірші «Дім» та «Чорноморець». За життя поета вони не друкувались і пролежали в архіві І. Срезневського аж до 1930 р., коли, разом із творами інших поетів, були вміщені в книзі «Харківська школа романтиків».

Влітку 1838 р. з допомогою брата Івана, теж викладача, Л. Боровиковський переїздить до Полтави. Він викладає в гімназії латинську мову, а з наступного року стає ще й викладачем російської словесності та географії у Полтавському дівочому інституті. У цей же час тут працював П. Гулак-Артемовський. Обидва поети часто зустрічались, обговорювали наболілі питання літературного життя і творчості. Л. Боровиковський, як і раніше, багато працює, пише балади, байки, збирає фольклорні твори. За багаторічну педагогічну сумлінну працю в 1836 р. був нагороджений золотим годинником. У 1838 р. брав участь у похованні І. Котляревського та розборі його архіву.

Лише 1840 року журнал «Отечественные записки» вмістив цикл «баллад малороссийских» Л. Боровиковського: «Две доли», «Хромой скрипач», «Великан», «Ружье», «Лихо», «Кузнец». Це й не балади, а короткі, перейняті романтичним духом оповідання, написані у формі ритмічної прози на матеріалі українських народних казок. Особливо виразно романтична концепція виступає в казці «Великан».

1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі альманах «Ластівка», де поряд із творами Т. Шевченка, І. Котляревського, В. Забіли та інших поетів було вміщено й твори Л. Боровиковського − поезії «Волох», «Розставання», «Чорноморець», «Палій», «Вивідка», «Зимній вечір», одинадцять байок і прибаюток, понад сто прислів’їв і загадок. У передмові до «Народных пословиц» він писав: «Мати моя – Малоросія: вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила – як з людьми жити, як на світі добре любити». У творчості народу поет вбачав багатий скарб для балад, легенд і дум, і в силу своїх можливостей збагачував культуру художнього слова цими скарбами, готуючи разом з іншими письменниками ґрунт для творчості основоположника нової української літератури Т. Шевченка. Поет із високим рівнем культури виступив і як реформатор, і новатор вітчизняної літератури. Вже в ранніх творах він відійшов від бурлескного стилю, прагнучи прищеплювати українській літературі романтичний стиль.

У поезії «Вивідка» маємо чисто народний заспів:

В чистім полі

Дві тополі,

Під топольми криниченька,

В ній холодна водиченька.

Там дівчина

Чорнобрива

З криниченьки воду брала,

З козаченьком розмовляла.

Ритмомелодика «Розставання», засоби образності твору близькі до стародавніх дум та історичних пісень:

Тоді я буду додому вертаться,

Як буде щука з голубом кохаться;

Як Дніпр наш буде синє море пити

Та буде хвилю назуспять котити…

У творі «Палій» автор використав перекази про легендарного лицаря. У нього Палій – це типовий образ романтичного героя, змальований гіперболічними фарбами:

Ранні півні не співали,

В Польщі замки запалали:

У пожарі людей шкварить,

Із пожару люльку палить – Палій!

Отже, у баладах Л. Боровиковський перейшов до фольклорних джерел, давши початок фольклорному напрямку в українській поезії, що яскраво відбилось у творчості Т. Шевченка. За взірець він брав практику польських поетів-романтиків.

Ще за життя Л. Боровиковського критика визнала новаторське значення його творчості, красу і силу його поетичного слова. Досконало володіючи рідною мовою, поет успішно випробував у своїх творах «її гнучкість, силу і багатство». Своїми романтичними творами він довів, що українською мовою можна передавати не тільки жартівливо-смішне. Для лірико-баладної творчості Л. Боровиковського характерні глибокі переживання, драматизм дії.

Поет часто звертався до народнопоетичних паралелізмів: «Зіронька ясна за місяцем сходить, / Козак із двору коника виводить». У романтичних пейзажах відчутна ритміка амфібрахія («Між хмарами місяць тихенько котивсь»); для передачі пафосу боротьби, для посилення експресії поет знаходив енергійні ритми, звертаючись до хорея («Люлька в роті забряжчала, шабля в ножнах забряжчала…»). Для поета характерна увага до звукопису, до мелодики вірша. Він вдало прищеплював українському віршеві алітерації, асонанси. Його творам властива живописність.

У тридцять п’ять років поет одружується з випускницею Інституту шляхетних дівчат Марією Верещагіною. Злагода і повага панували в сім’ї. У них народилося 5 синів – Олександр, Платон, Віктор, Модест, Лев і донька Надія.

Старший син поета Олександр успадкував від батька любов до українського фольклору і поезії. Ще юнаком він написав розвідку «Жіноча доля за українськими піснями». Пізніше Олександр став видатним судовим діячем. У роки поширення революційного народництва Олександр Львович писав пристрасні революційні вірші і публікував їх на сторінках журналу «Отечественные записки».

Тяжка доля спіткала другого сина − Платона. У 1859 р., навчаючись у кадетському корпусі, він взяв участь у бунті кадетів проти адміністрації корпусу і за це був покараний. Опинившись у засланні, писав оповідання з життя в’язнів, деякі з них були опубліковані. Додому він повернувся вже після смерті батька.

У 1852 р. став інспектором Полтавської гімназії. Через психічну хворобу незабаром пішов у відставку й усамітнився. Близько п’ятдесяти років він іде у відставку і живе то в рідних Мелюшках, то в Хоролі, зовсім припинивши літературну діяльність. Із листів поета видно, що жилося йому дуже важко. В архівах збереглося його «прошеніє» про збільшення пенсійної допомоги для «приличного безбедного меня и жены моей содержания и необходимейшего воспитания моих детей».

1876 р. про нього згадав письменник О. Кониський. Розшукавши поета, він запросив його взяти участь у виданні збірки творів українських письменників, яку готував. Л. Боровиковський радо відгукнувся, написав кілька байок і послав їх О. Кониському. Через цензурні утиски задумана збірка не вийшла, а твори Л. Боровиковського надовго залягли в архіві. Його нові байки «Вода та Гребля», «Слон, Свиня і Звірі», «Лисиця-охвицер» − відрізняються від ранніх творів. Це вже не короткі за формою, а розгорнуті сюжетні байки. Майстерністю вони поступаються перед творами зі збірки «Байки й прибаютки», але критика дійсності в них більш рішучіша.

Л. Боровиковський мріяв видати два томи своїх творів. Була в нього думка звернутися через сина Олександра до петербурзьких видавців. Просив він допомоги і в О. Кониського. Та ці заміри не здійснилися. 26 грудня 1889 р., на 81 року Л. Боровиковський помер. Його поховали на маляренківському кладовищі, недалеко від садиби. Могила розшукана хорольськими учнями під керівництвом учителя-краєзнавця К. Ходосова. У 1961 р. на могилі встановлено цегляний обеліск, який у 1986 р. замінений мармуровим пам’ятником. У 1962 р. в Мелюшках відкрито кімнату-музей Л. Боровиковського.

Писав Л. Боровиковський твори різних жанрів: балади, пісні, думи, переспіви й переклади кращих зразків зарубіжної романтичної літератури. Однак популярність у читачів здобули написані ним байки.

Першу згадку про писання байок знаходимо в листі до М. Максимовича 1 січня 1836 р. На весну 1839 р. в поета зібралося вже 600 байок та прибаюток (нам відомо 195) та чимало ліричних творів, але публікувати їх поетові було ніде, бо «Вѣстникъ Европы» перестав виходити, а в «Украинском вестнике» досить сильні були реакційні тенденції, а незабаром російське самодержавство закрило й цей журнал.

Частину їх надрукував у своєму альманасі «Ластівка» Є. Гребінка. 1852 р. у Києві вийшла друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки». Л. Боровиковський недарма назвав ці твори байками і прибаютками. Це два хоч і близькі, але різні жанри. Якщо байка − переважно сатирична, викривальна, то прибаютка, приповідка стоять ближче до гумору. Байки Л. Боровиковського мали неабиякий успіх, їх передруковували у різних антологіях і збірниках. Чимало образних висловів із байок перейшли до фольклору (наприклад: «Голодний Клим озвавсь баса: «Найлучча птиця − ковбаса!», «Хто сам собі дає зарік − пропащий чоловік» та ін.).

Симпатії до тем і форм байок І. Красіцького, про що писав М. Зеров, відбилися виразно на байках Л. Боровиковського, підказані були вивченням творів Федра, що стали зразками і для Ігнація Красіцького.

Загальну спрямованість своєї творчості байкар визнав у вступі до збірки:

Моя байка –

Ні бійка, ні лайка:

Нехай ніхто на себе не приймає,

А всяк на ус мотає, –

Хто вуса має.

Більшість байок Л. Боровиковського присвячено побутовій тематиці, проблемам загальнолюдської моралі. Для розкриття цих тем поет бере народні гуморески, прислів’я, приказки. На основі народних прислів’їв та приповідок написано такі твори, як «Москаль і Мотря», «Свій дім − своя воля», «Йолоп Клим», «Жевжик», «Хома», «Учитель», «Злодій», «Потакач» та інші.

Байки Л. Боровиковського мають стислий сюжет, у них нема розгорнутої моралі, як це бачимо у творчості пізніших байкарів, наприклад, Л. Глібова, або й сучасників поета, скажімо, Є. Гребінки. Замість широкої повчальної кінцівки Л. Боровиковський вживає афоризм, виражений приповідкою або прислів’ям. Наприклад: «Не все те золото, що блищить» («Трухлявина»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»), «П’яному і море по коліна» («П’яний»), «Хто солодко живе, той гірко умирає» («Мети»). Такі твори наближаються до епіграм:

Клим, лежа на боку, казав: дай Боже…

А хтось йому шепнув: устань, роби, небоже!

Або:

Голодний у степу знайшов мішок з шагами.

Узяв – і кинув геть; я думав з сухарями!

Письменник не порушував гострих соціальних проблем, хоча в деяких творах посмішка переростає в ущипливу сатиру з соціальним відтінком. Байка «Пан» змальовує яскравий тип свавільного визискувача-поміщика:

В неділю б’є поклони в церкві пан,

Аж шкура запотіла,

А цілий тиждень б’є хрестьян

За діло і без діла.

Оцінюючи байкарську спадщину Л. Боровиковського, український поет, фольклорист і видавець А. Метлинський у рецензії на збірку «Байки й прибаютки» писав: «Басни Боровиковского частию заимствованы из Крылова и других баснописцев, частию принадлежат самому автору, но все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев».

Його творчий досвід у цих жанрах використали письменники наступних поколінь. Байкарська творчість Л. Боровиковського позитивно вплинула на дальший розвиток цього жанру в українському письменстві.

Отже, в літературу Л. Боровиковський увійшов як поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади. Успішно розробляв він жанри романтичної лірики, а також коротку байку-гумореску.

Література

1. Степанишина Ю. Розвиток українського байкопису // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – № 3. – С. 57.

2. Ротач П. Поет із роду Боровиків: Матеріали до біографії поета і байкаря Л. І. Боровиковського. – Полтава: Верстка, 2003. – 64 с.

3. Ткачук М. Стиль балад Левка Боровиковського: навчальний посібник. – Збараж: Пегас, 1991. – 21 с.

4. Франко І. Зібр. тв.: у 50-ти т. – Т. 33: Літературно-критичні праці (1900-1902). – К.: Наукова думка, 1982. – С. 403-416.

5. Шамрай А. Левко Боровиковський як поет-романтик // Матеріали до вивчення історії української літератури: у 5-ти т. – Т. 2: Література І пол. ХІХ ст. – К.: Радянська школа, 1961. – С. 282-301.

Запитання і завдання

1. Виявіть у баладах Л. Боровиковського риси романтизму.

2. Л. Боровиковський у баладі «Бандурист» твердить, що «… під широким московським орлом козаки нагрілись, спочили». А як було насправді?

3. Виявіть композиційні особливості балади «Бандурист».

4. Охарактеризуйте образ козака з однойменної балади Л. Боровиковського, доведіть, що цей герой романтичний і діє в романтичних обставинах.

5. Чим різняться байки і прибаютки Л. Боровиковського.

6. Назвіть відомих вам українських байкарів. Хто з них виступив на літературну арену раніше, а хто – пізніше за Л. Боровиковського?

7. Чим подібні і чим відрізняються байки Г. Сковороди і Л. Боровиковського.

8. Які основні мотиви включають в себе поезії Л. Боровиковського? У яких головних жанрах вони втілені. Чим, на вашу думку, можна пояснити переважання епічного елемента над суто ліричним у творчості поета?

Тести

1. Як Л. Боровиковський визначив жанр твору «Молодиця»?

а) балада; б) «биль»; в) казка; г) «предание».

2. Який твір Л. Боровиковського починається словами: «Ватагами ходили хмари, / Між ними молодик блукав; Вітри в очеретах бурхали / І Псьол стогнав і клекотав»?

а) «Маруся»; б) «Молодиця»; в) «Чарівниця»; г) «Вивідка.

3. Які твори Л. Боровиковський називав баладами?

а) «Маруся; б) «Ледащо»; в) «Чарівниця»; г) «Вивідка».

4. Біля якої річки відбувається дія у баладі Л. Боровиковського «Молодиця»?

а) Псел; б) Дніпро; в) Ворскла; г) Буг.

5. Кого Л. Боровиковський називає щасливим у творі «Подражаніє Горацію»?

а) того, хто вміє по правді жить; б) того, хто так уміє жить, як наші прадіди жили; в) того, хто робить діло; г) того, хто робить всім добро.

6. На яке свято гадали дівчата у «Маруся» Л. Боровиковського?

а) під Новий рік; б) на Катрі; в) на Андрія; г) на Великдень.

7. Скільки років минуло з того часу, як Марусю покинув милий («Маруся» Л. Боровиковського)?

а) рік; б) два роки; в) три роки; г) чотири роки.

8. Де відбувається дія в баладі «Ледащо» Л. Боровиковського?

а) недалеко від Полтави; б) біля від Лубен; в) у Києві; г) поблизу Харкова.

9. До якого твору Л. Боровиковський взяв за епіграф слова: «Зле подумай – то лукавий / Мов за руку поведе»?

а) «Ледащо»; б) «Маруся»; в) «Молодиця»; г) «Чарівниця».

10. У якому творі Л. Боровиковський характеризує недобрих нащадків: «А у внука над стіною / Шабля вищербилась ржою / Кінь на стайні задрімав. / Замість шаблі та рушниці / Брязка чарка на полиці, / Ляха в пляшці воював»?

а) «Ледащо»; б) «Козак»; в) «Молодиця»; г) «Фарис».

11. До кого ходять дівчата у баладі Л. Боровиковського «Чарівниця»?

а) до циганки; б) до ворожки; в) до бабусі; г) до мольфара.

12. Героїні якого твору Л. Боровиковського належать слова: «Місяць на небі, / Камінь на землі, / Риба в морі, / Звір у полі, / Грицько піде додому, – А я по сліду йому: / Коли вони зійдуться пити-гуляти – / Тоді нас злі люди будуть розлучати»?

а) «Чарівниця»; б) «Козак»; в) «Молодиця»; г) «Маруся».

13. Хто журиться в поезії «Журба» Л. Боровиковського?

а) козак; б) сирота; в) безрідний; г) наймит.

14. Хто співає у творі «Заманка» Л. Боровиковського?

а) дівчина; б) русалка; в) мати; г) молодиця.

15. Який твір Л. Боровиковського починається словами: «В чистім полі / Дві тополі, / Під топольми криниченька, / В ній холодна водиченька. / Там дівчина чорнобрива / З криниченьки воду брала / З козаченьком розмовляла»?

а) «Вивідка»; б) «Козак»; в) «Заманка»; г) «Маруся».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: