Система платного природокористування.

Україна однією з перших країн у світі і перша серед держав колишнього Радянського Союзу в законодавчому порядку почала реалізацію концепції платного природокористування. Сьогодні в країні прийнято 10 законів, прямо пов'язаних з проблемами природокористування, в яких подаються економічні механізми здійснення екологічної політики. Серед них: Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», «Земельний кодекс», «Водний кодекс», «Кодекс про надра», «Лісовий кодекс», закони «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд», «Про відходи» та інші. Крім того, прийнято ряд інших законів, у яких вирішення екологічних проблем передбачене окремими підрозділами, а також концепції, міжнародні угоди, більше 100 постанов та інших законодавчих актів.

Як правило, система зборів за використання природних ресурсів формується на основі декількох ключових елементів:

—ліцензій на використання природних ресурсів, тобто дозволів на використання певних кількостей конкретних видів ресурсів;

—розробляються і затверджуються екологічними підрозділами національних і місцевих рівнів;

—нормативів використання природних ресурсів;

—порядку зборів;

—ставок зборів (платежів) за використання природних ресурсів;

—системи розподілу зібраних коштів між різними рівнями господарювання.

115. Розподіл платежів за забруднення довкілля між державним та місцевими бюджетами.

Порядок установлення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища визначається Кабінетом Міністрів. Платежі підприємств, установ, організацій, а також громадян за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів та за інші види шкідливого впливу в межах лімітів – стягується з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств, організацій, установ, чи окремих громадян. Платежі за погіршання характеристик природних ресурсів (зниження родючості ґрунту, продуктивності лісів, продуктивності водойм) в результаті володіння і користування ними встановлюються на підставі відповідних нормативів, визначення Кабінетом Міністрів.

Розподіл платежів за використання природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища проводиться в такий спосіб. Платежі за використання природних ресурсів надходять до місцевих бюджетів та державного бюджету України і спрямовуються на виконання робіт із відтворення, підтримання цих ресурсів у належному стані. Платежі за забруднення навколишнього природного середовища надходять до місцевих, обласних позабюджетних фондів та державного фонду охорони навколишнього природного середовища у співвідношенні 70, 20 і 10 відсотків.

Розподіл коштів за використання природних ресурсів, що надходять до державного бюджету України, здійснює Верховна Рада України.

116. Економічний збиток від впливу на природні комплекси господарської діяльності.

Критерієм для розрахунку платежів за забруднення є збитки від нього. Ці збитки проявляються рівночасно в моральному, соціальному, естетичному, натуральному, економічному аспектах. Але здебільшого оцінюються економічні збитки, які завжди є тільки частиною, хоч і дуже вагомою, загальних збитків. Оцінка моральних і соціальних збитків становить певні труднощі через відсутність відповідних методик.

Під економічними збитками від шкідливого впливу на навколишнє середовище відходів виробництва розуміють фактичні або можливі витрати на компенсацію цих утрат. Забруднення навколишнього середовища призводить до виникнення двох видів витрат: на запобігання впливу на забруднення середовища та на запобігання впливу забрудненого середовища на них. Витрати на відвернення забруднення здійснюються безпосередньо на підприємстві чи в іншому джерелі забруднення для зменшення шкідливих викидів. Це може бути будівництво очисних споруд, впровадження екологічно чистих технологій, попередня обробка палива (наприклад, видалення сірки) тощо. ЦІ витрати зменшують економічні збитки.

Витрати на компенсацію збитків разом із власне збитками і становлять економічні збитки. Ці дві форми збитків виступають одна щодо одної як своєрідна альтернатива.

Економічні збитки – величина комплексна. Найчастіше їх виражають сумою основних локальних збитків: а) від погіршення здоров'я населення; б) в комунальному господарстві; в) у сільському та лісовому господарствах; г) в промисловості.

117. Республіканський позабюджетний фонд охорони довкілля.

Для фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища утворюються державний та місцеві позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища. Місцеві позабюджетні фонди утворюються в межах єдиного позабюджетного фонду відповідної Ради народних депутатів за рахунок:

а) платежів за забруднення навколишнього природного середовища;

б) грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища, санітарних норм і правил та за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті господарської та іншої діяльності, чи понадлімітне використання природних ресурсів;

в) цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій і громадян;

г) надходжень від реалізації конфіскованого відповідно до законодавства майна, яке було предметом екологічного правопорушення.

Розподіл платежів, що надходять до місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, здійснюється відповідно обласними, міськими Радами народних депутатів та поданням органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

Республіканський позабюджетний фонд (РПФ) охорони навколишнього природного середовища утворюється за рахунок: 1) відрахувань з місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, розмір яких визначається Верховною Радою; 2) добровільних внесків підприємств, організацій, установ, окремих громадян та інших надходжень. Розподіл коштів, що надходять до РПФ охорони навколишнього природного середовища, здійснюється Кабінетом Міністрів України.

118. Основні механізми зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Існують різні форми міжнародних економічних відносин (МЕВ):

1) міжнародна торгівля товарів та послуг;

2) міжнародна міграція робочої сили;

3) міжнародна кооперація виробництва. Основні механізми, за допомогою яких НЕ пов’язана зі світом, є механізми зовнішньоторговельних (МЗТЗ) та міжнародних фінансових зв’язків (ММФЗ). МЗТЗ проявляються через експорт та імпорт товарів та послуг.

Зовнішньоекономічна політика — складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

—зовнішньоторгова політика;

—інвестиційна політика:

—політика науково-технічного співробітництва;

—валютно-фінансова політика;

—політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучас­них тенденцій розвитку світового господарства.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням на ­ ступної мети:

— забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;

— стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;

— створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.

Державне регулювання повинно забезпечити:

— захист економічних інтересів України і законних інте­ресів суб'єктів ЗЕД;

— створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з ме­тою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;

— розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.

119. Основні показники активності країни у міжнародних економічних відносинах.

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити за такими показниками:

1) експортна квота (відношення експорту країни до ВВП) характеризує рівень відкритості НЕ та свідчить про конкурентоспроможність продукції на світовому ринку;

2) обсяг експорту (імпорту) країни на душу населення;

3) експортний потенціал країни (обсяг виробленої продукції, який країна може продати на світовому ринку без будь-якої шкоди для задоволення внутрішніх потреб);

4) структура експорту (питома вага різних товарних груп у загальному обсягу експорту);

5) структура імпорту (відображає залежність НЕ від світової у ресурсах, товарах і послугах);

6) співвідношення між обсягом іноземних прямих інвестицій країни та обсяг прямих іноземних інвестицій в її економіку;

7) обсяг зовнішнього боргу країни та його співвідношення з ВВП та експортом даної країни.

120. Міжнародні економічні та фінансові організації: необхідність і переваги співробітництва України з ними.

До основних джерел іноземних коштів, що їх залучає Україна належать: позички міжнародних фінансових організацій: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР);

1) кредити іноземних держав;

2) кредити держав – постачальників енергоносіїв;

3) розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

4) надання грантів, субсидій, стипендій, науково-технічної допомоги від міжнародних фінансових організацій та країн з розвинутою економікою. Перші три джерела є безпосередньо функціональною формою позичкового капіталу і прямим кредитуванням.

Найбільшим іноземним кредитором України є МВФ, що поєднує функції регулювання, фінансування та консультування держав – членів фонду у сфері валютно-фінансових відносин. МВФ займається виключно грошово-кредитними проблемами, тобто платіжним балансом, а проблеми розвитку економіки країни-боржника не входять до його безпосередніх функції. Другим джерелом надходження кредитів в країну є кошти Світового банку. Якщо діяльність МВФ обмежується наданням короткострокових кредитів, то СБ зосереджується на проблемах довгострокового розвитку. Він також надає кредити для фінансування дефіциту державного бюджету й платіжного балансу, але пріоритетом для нього є виробнича сфера. При цьому кредити надаються не окремим підприємствам, а певним галузям економіки під розроблені та затверджені проекти їх трансформації. Кредити надаються як в грошовій, так і в товарній формах.

Третім фінансовим донором України є ЄБРР. Це комерційний банк, кредити якого не стосуються дефіциту державного бюджету та платіжного балансу, а спрямовуються у виробничу сферу, банківський сектор, на розвиток комунікацій, зв'язку, будівництво готелів тощо. ЄБРР вкладає кошти в об'єкти, які можуть дати належний зиск, а відтак є здатними розрахуватися за кредит.

Крім цього, Україна отримує кредити також і за міждержавними й міжурядовими угодами та домовленостями з Німеччини, США, Франції, Швейцарії, Великобританії, Канади та інших країн. Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних кредитів регламентуються відповідними законами та постановами уряду.

121. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації: концептуальні засади та основні напрямки.

Сутність концептуальних засад стратегії розвитку У. та перспективу викладено в посланні Президента У. до ВРУ, яке називається „Європейський вибір. Концептуальні стратегії соціально-економічного розвитку на 2002-2011рр.”. Основна економічна мета при входженні У. в ХХІ ст. – підвищення конкурентоспроможності (К) економіки (Е).Конкурентна політика (КП) на сучасному етапі передбачає здійснення заходів щодо формування ефективного конкурентоспроможного середовища, зменшення частки монопольного сектору в Е; вдосконалення напрямків конкуренції; впровадження сучасних методів державного регулювання суб’єктів природних монополій (СПМ); захист і підтримка конкуренції; розвиток інституційного забезпечення.

Основні напрямки КП:

1) узгодження промисловості зовнішньоекономічної регуляторної політики і політики у сфері приватизації з КП;

2) підвищення К вітчизняних підприємств;

3) оптимізація діяльності органів виконавчої влади та організація місцевого самоврядування як суб’єкта економічних відносин;

4) вдосконалення діяльності СПМ; 5) розвиток законодавства щодо захисту економічної конкуренції.

122. Внутрішньо та зовнішньо орієнтовані стратегії розвитку держави: основні складові їх формування, недоліки та переваги.

Головна проблема в даний час – визнання напрямку економічного розвитку країни за умов її подальшої інтеграції у світове господарство. Особливо – подолання зовнішньої залежності і перехід до внутрішньо орієнтованої моделі розвитку (ВОМР).

ВОМР повинна орієнтуватися на ефективність використання внутрішніх ресурсів (людські, фінансові, науково-технічні); на захист національних інтересів в умовах глобалізації; на основі впровадження інновацій у пріоритетних сферах діяльності; на формування інтелектуального капіталу та його захист; формування рівноправних партнерських зовнішньоекономічних відносин.

1) Базові складові формування ВОМР У.: посилання ролі держави та продовження економічної реформи; розширення внутрішнього ринку; підвищення конкурентоспроможності (К) товарів та послуг на внутрішніх та зовнішніх ринках; ліквідація диспропорції між експортними галузями та галузями внутрішніх ринків; зниження матеріало- та енергоємності виробництва;вдосконалення товарної структури експорту й імпорту.; втрата багатьох ринків збуту вітчизняної продукції; усунення держави від ефективного регулювання трансформацій­ними процесами; прорахунки у політиці зовнішніх запозичень; невдала конверсія і розвал ВПК; орієнтація на створення відкри­тої економіки; фінансування імпорту енергоносіїв іноземними кредитами.

2. Внутрішні складові, до яких належать: зростання внутріш­нього та інвестиційного попиту; активізація виробництва у соціаль­но орієнтованих та інвестиційно спрямованих галузях, які пра­цюють на внутрішній ринок; підвищення продуктивності вироб­ництва та запровадження інновацій; незбалансованість бюджету; низький рівень монетизації економіки; розшарування населення; низький рівень приватних інвестицій; заборгованість з оплати праці та соціальних виплат; переважно сировинний характер то­варної структури експорту; неринкові методи підтримки галузей, орієнтованих на експорт; формування приватного капіталу на ос­нові приватизації.

У такій моделі визначальними чинниками забезпечення динаміки економічного росту є внутрішній кінцевий попит, розширення внутрішнього ринку, посилення внутрішньої конкуренції.

Внутрішньо орієнтована модель розвитку спрямовується на якомога повніший ступінь ефективного використання внутрішніх ресурсів і чинників розвитку; на захист націоналі, них інтересів в умовах глобалізації на основі впровадження іновацій у пріоритетних сферах діяльності; на формування інтелектуального капіталу та його захист, а також рівноправних, парі нерських зовнішньоекономічних взаємовідносин

123. Основні теорії міжнародної конкурентоспроможності країни.

Конкурентноспром країни визначається здатністю її економіки створювати умови для покращення власних світових економічних звязків. постійно адаптуватися до зміни ситуації на світовому ринку та розробляти науково- обгрунтовану стратегію розвитку. За визначенням організація економічного співробітництва і розвитку конкурентоспроможності країни (КК) – це країна, яка виробляє конкурентоспроможні товари і послуги при вільних і справедливих ринкових умовах та одночасно підтримує і підвищує реальні доходи населення у довгостроковій перспективі. КК складається:

1) з К приватного сектору;

2) ефективності публічного сектору (органи влади, освіти, охорона здоров'я К визначається підвищенням продуктивності праці порівняно з іншими країнами).

--теорія меркантилізму, яка базувалася на протекціоністсь­кій політиці у сфері зовнішньої торгівлі, рекомендувала країнам, що прагнули завоювати світові ринки, регулювати зовнішню тор­гівлю з метою збільшення експорту та обмеження імпорту за до­помогою квот, тарифів та інших інструментів; створення значних торгових компаній; заборони вивезення сировини, а її ввезення зробити безмитним, що дасть можливість знизити експортні ціни та підвищити конкурентні переваги національних виробників. Вони пропонували стимулювати вивезення національної продук­ції через надання премій тим виробникам, товари яких користу­ються попитом в інших країнах завдяки низьким витратам на їх виробництво та високу якість.

--Теорія абсолютних переваг — успіх країни у міжнародній конкуренції намагалися пояснити через принцип абсолютних і відносних переваг у міжнародній торгівлі, значення яких актуаль­не для сировинних галузей. Так, А. Сміт обгрунтував, що міжна­родний поділ праці та вільна конкуренція — основні сили, які сприяють економічному поступу, зростанню конкурентоспромож­ності країн та добробуту націй.він стверджу­вав, що участь у світовому поділі праці вигідна всім країнам, а розвиток торгових відносини між ними знижує ціни на товари, створює матеріальну базу для зростання рівня життя населення.

--Теорія відносних переваг — у своїй праці «Основи політичної економії та оподаткування» (1817 р.) Д. Рікардо стверджував, що країна отримає значний виграш, підвищить свою конкурентоспро можність, якщо вона сконцентрує ресурси на найефективнішому напрямі виробництва й експортуватиме його товари на світові рип ки. Тобто кожна країна прагне експортувати ту продукцію, для ви пуску якої вона має певні цінові переваги, а імпортувати такі товари, у випуску яких переваги мають інші країни.

--Еволюційна теорія розвиток світової економіки па межі XX ст. змінив погляди вчених па конкуренцію. Неможливість по­яснити за допомогою ціпової конкуренції сутність конкурентної діяльності примусила економістів шукати інші теоретичні підходи. Так, Й. Шумпетер у праці «Теорія економічного розвитку» (191 2 р.) виклав концепцію ефективної конкуренції іш (пінті інновацій, що лягла в основу еволюційної теорії. Він довів, що ефективнії конку­ренція можлива лише за умови динамічної економіки, яка ґрунту­ється на поширенні новинок у різних формах. 11е виробництво но­вих товарів, застосування нової технології, техніки, освоєння но­вих ринків збуту, перехід до раціональних форм організації і мето­дів управління. Визначальне значення в економіці мас відігравати не конкуренція цін чи якості, а конкуренція нововведень, бо саме інновації і підприємництво є головними чинниками формування конкурентних переваг країн. Технологічно розвинуті держави здат­ні досягти інноваційних переваг при виході па світовий ринок но­вих наукомістких товарів. Інновації дають можливість отримати монопольні прибутки державам.

--Теорія конкурентних переваг.Найбільш значними були дослідження у 90-ті роки XX ст. американського вченого, члена комісії з конкурентоспро­можності у промисловості при президентові СПІД М. І Іортера, який розробив теорію конкурентних переваг. Він розробив схему чинників, які визначають міжнародну конку­рентоспроможність, і дійшов висновку, що конкурентна перевага країни відбиває продуктивність використання ресурсів. Цей прин­цип справедливий як на рівні підприємства, так і на рівні націо­нальної економіки в цілому. Згідно з аргументами Портера чин­ники, які формують конкурентоспроможність країни, поділені на чотири групи: 1) параметри факторів виробництва; 2) параметри попиту на товари і послуги, 3) стратегія фірм даної країни, 4) характер допоміжних галузей всередині країн. Портер підкреслює значення приватизації нац єк для створення конур-го середовища в державі під час переходу від централізованого планування й управління ЕК-ю до ринкового.

--Теорія глобального випередження конкурентів — останні праці англо-американських вчених Г. Хамела і К. К. Прахалада «Рево­люція у бізнесі» (2001 р.), «Конкуруючи за майбутнє» (2002 р.) при­свячені питанням підвищення конкурентоспроможності фірми на глобальних ринках. Важливою умовою інтелектуального лідерс­тва вони називають уміле використання «базових функціональ­ностей продукту» і «ключових компетенцій», під якими розумі­ють потенційні можливості розвитку і нового використання про­дукту, а також — знання, навички, кваліфікацію персоналу, які допоможуть у разі втрати попиту на продукцію вийти на ринок з іншими нововведеннями. На думку вчених, XXI ст. є етапом ре­волюційних рішень та інновацій у бізнесі. Конкуренція це вже «не продукт проти продукту», а «ефективність проти ефективнос­ті», «нелінійна інновація проти лінійної». Переможуть ті фірми, які займаються новими видами бізнесу, прийматимуть нестанда­ртні рішення, будуть використовувати нелінійні інновації.

124. Конкурентні переваги та конкурентоспроможність: зв’язок між цими поняттями.

В умовах глобалізації економічно важливими є визначення позиції країни в системі економік. Основну роль тут відіграють конкурентні переваги (КП) і конкурентоспроможність (К). КП –це фактори, які позитивно впливають на К економіки у зовнішніх зв’язках. До КП відносять:

1) територіальні і природні умови;

2) сировинні ресурси;

3) значний виробничий потенціал;

4) наявність достатньо кваліфікованої і дешевої робочої сили. Наявність КП ще не означає їх автоматичну реалізацію, особливо у суспільних умовах жорсткої міжособистої конкуренції

КП і Ксп тісно пов’язані. КП, які характеризують об’єкти чи суб’єкти господарювання є факторними ознаками, а конкурентноспром. – результуючою. За Портером Конкурентоспром. – це прояв системи багатьох чинників. Які створ різні КП залежно від конкурентного середовища. Конк урентоспроможність (у загальному вигляді) — це наяв­ність властивостей, які створюють переваги для суб'єкта еконо­мічного змагання. Ці властивості можуть стосуватися різних за природою об'єктів: видів продукції, підприємств і організацій, їхніх груп, які створюють галузеві або конгломератні об'єднання і комплекси, нарешті, окремих країн або їх угруповань — суб'єк­тів конкурентної боротьби.

Конкурентоспроможна країна, за визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку, — це країна, яка виро­бляє конкурентоспроможні товари і послуги за вільних і справе­дливих ринкових умов, одночасно підтримує і збільшує реальні доходи населення у довгостроковій перспективі.

Тобто, конкурентоспроможність країни визначається здатніс­тю її економіки створювати умови для покращання власних світових економічних зв'язків, постійно адаптуватися до зміни ситуації на світовому ринку та розробляти науково обґрунтовану економічну стратегію та політику. Конкурентоспроможність країни складається з конкурентоспроможності приватного сектор) (компанії, підприємства тощо) й ефективного публічного сектор) (органи влади, освіта, охорона здоров'я тощо), також конкуренте) спроможність країни визначається більш високою продуктивністю праці порівняно з іншими країнами.

Чинники, які впливають на конкурентоспроможність країни поділяються на природні (природні ресурси, географічне положення тощо) та надбані (технологія, кваліфікована робоча сила соціально-економічна політика тощо). Звичайно, у нинішніх умовах вирішальну роль відіграють надбані чинники конкурси спроможності, які визначають стан національної економіки у сім товому господарстві та зовнішньоекономічних зв'язках.

125. Визначення конкурентоспроможності національної економіки: основні підходи та методики.

У теорії і практиці міжнародних економічних відносин (МЕВ) існує декілька підходів до визначення К НЕ та показників, що її характеризують. Ці підходи можна поділити на 2 групи:

1) оцінювання на основі окремих показників, які характеризують вартісні результати виробництва чи використання ресурсів (національні асоціації підприємств США виділяє 5 основних параметрів КК – темп економічного зростання, стабільність цін, рівень безробіття, ступінь ефективності економіки, стан балансу зовнішньої торгівлі).

2) оцінювання на основі системи підходу з використанням статистичних показників та результатів моніторингу (методика Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ)). Найпопулярніше дослідження К НЕ – Щорічник світової К (Інститут менеджменту і розвитку і Доповідь ВЕФ).

Для оцінки К використ якісні та кількісні показники. Кількісні базуються на використ математ і статист методів аналізу. Це стосується обсягів ринку, цін, витрат. Кіл доповнюється якісним, оскільки не всі механізми зростання конкурент. переваг можна виміряти.

126. Національна, економічна і зовнішньоекономічна безпека країни та напрями її забезпечення.

Під національною безпекою (НБ) розуміють стан чи власність держави забезпечити адекватне регулювання в умовах постійного де стабілізаційного впливу військових, економічних, політичних, екологічних, соціальних та інших факторів. Важливою складовою НБ є економічна безпека (ЕБ). Вона характеризується таким станом НЕ, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність до розширеного само відтворення та спроможна задовольнити потреби окремої сім’ї, суспільства, держави. При аналізі ЕБ розрізняють 3 основні фактори, що впливають на неї:

1) економічна незалежність;

2) стійкість та стабільність НЕ;

3) здатність до саморозвитку та прогресу.

Основною складовою ЕБ є зовнішньоекономічна безпека (ЗЕБ), яка полягає у:

1) попередженні загроз, спрямованих проти економічних інтересів держави та інших інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

2) створення сприятливих умов для розвитку НЕ шляхом посилення її конкурентоспроможності.

Можна виділити 4 основних напрямки ЗЕБ У.:

1) економічна незалежність;

2) вступ У. до СОТ;

3) експортно-імпортна стратегія;

4) кредитна стратегія.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: