Микола Леонтович — Бах у хоровій музиці

Леонтович Микола Дмитрович (01.12.1877, с. Монастирок, Вінниччина — 23.01.1921, с. Марківка, Вінниччина). Видатний український композитор, диригент, фольклорист і музичний діяч, автор всесвітньо відомих хорових обробок народних пісень, один із засновників української національної композиторської школи.

У нього було витончене обличчя, світлі лагідні очі. Був делікатною людиною, інтелігентною в найширшому розумінні слова. Таким же делікатним і лагідним був його талант.

Складав високохудожні твори-пісні; вони довго лежали, нікому не відомі, бо скромний автор мало дбав про їх популяризацію. Непомітно йшла праця митця, народжувалася нова поезія звуків…

Таким був Микола Леонтович — видатний український композитор, хоровий диригент, педагог, громадський діяч. Народився він 1 (13-го за старим стилем) грудня 1877 р. в с. Селевинцях — присілку с. Монастирьок колишнього Брацлавського повіту на Поділлі. Його батько, дід і прадід були священиками. У родині любили музику. Батько Дмитро Феофанович добре грав на цитрі, балалайці, гітарі, скрипці. Слухаючи гру батька, Микола і сам став підбирати народні мелодії на музичних інструментах.

Мати композитора — Марія Йосипівна — з роду Ятвинських, була людиною «рідкої духовної та фізичної краси», кохалась у народній пісні і гарно співала. Від батька Леонтович успадкував гарний голос, любов до музики, щирий український гумор, а від матері — красу і ніжну музичну душу.

Інші члени сім’ї Леонтовичів теж були тісно пов’язані з музикою. Так, брат Миколи Дмитровича Леонтовича Олександр — співак-професіонал, сестра Марія навчалась співу в Одесі, а Олена займалась у класі фортепіано у Київській консерваторії. Сестра Вікторія грала на декількох музичних інструментах.

В музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів — звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.

В атмосфері народної пісні відточилась і творчість Миколи Леонтовича…

«Історія знає такі поодинокі факти, коли постать окремої непересічної індивідуальності набуває значення загальнолюдського символу, стає визначальною для цілої соціально-культурної доби, формує світогляд та менталітет нації. Зазвичай, це особистості великого духовного потенціалу і бурхливої діяльності. Тим більший подив викликає світлий геній Миколи Дмитровича Леонтовича, якого всі його сучасники називали тихою, лагідною людиною. Він не був активним лідером національно-революційного руху, який вияскравив у 1917–1921 роки ціле гроно видатних борців за Українську республіку, він був будівничим нових світів у душах людських і здійснював свою справу натхненно й з великою любов’ю до свого народу та його безцінного одвічного скарбу — пісні», — так написав про свого земляка наш сучасник Зиновій Яропуд, завідувач кафедри музики Кам’янець-Подільського державного педуніверситету.

Стало вже правилом, що великих людей за життя не визнають, але їх хоч знають. «…Леонтович, — пише Олесь Чапківський — мистецтвознавець, критик, перший біограф М. Леонтовича у статті «Микола Леонтович. Життя — творчість — смерть» (1923 р.),— навіть і такого щастя не мав, щоб його знали за життя. …Хіба це не трагедія для композитора? Бути відомим, славним за кордоном і бути зовсім невідомим, широким колам українського громадянства, з яким він жив, задля якого він творив». Як це часто буває, справжнє визнання музи Леонтовича прийшло вже після його смерті. Почасти у цьому, як далі зазначає Олесь Чапківський, «… винен і сам композитор. Він був надто суворим до себе, бо почував себе, як він казав, «неготовим». Деякі пісні він обробляв по кілька років, не даючи нікому; цурався слави, боявся галасу й реклями». З іншого боку, заздрість, боязнь конкуренції, неприйняття новизни «господарями старої хати» (О. Чапківський) ще більшою мірою спричинили замовчування творчості Леонтовича. І лише трагічна смерть митця змусила звернути на нього увагу всього громадянства, і відтоді «Леонтович сам у найтемніші кутки засвітив».

…Дитячі роки М.Леонтовича пройшли в селі Шершні, де він вчився грамоти в тамтешнього вчителя Павла Сильвестровича Тарноградського. У десятирічному віці він вступив до Немирівської гімназії, а наступного року продовжив заняття у Шаргородському училищі.

З 1892 р. майбутній композитор навчається в Подільській духовній семінарії в Кам`янець-Подільському. Її головний будинок — велика семінарія — розташовувався по вул. Семінарській (тепер тут міститься один з корпусів Подільської державної аграрно-технічної академії). Вулиця впиралася у величезний пустир, що тягнувся до міського іподрому (де нині стадіон педуніверситету). Північна частина пустиря називалася Циганівкою, бо там часто зупинялися мандрівні цигани та влаштовували табори. У Циганівці проживало бідніше населення міста — кустарі-ремісники, робітники. В них квартирувало чимало семінаристів.

Привселюдно співати українські пісні було заборонено височайшим указом. Тому суботніми вечорами семінаристи збиралися на пустирі біля Циганівки. Микола Леонтович приносив сюди збірку українських пісень в обробці Миколи Лисенка. Леонтович був диригентом семінарського хору і тому жив у казеннокоштному будинку, що містився у головному корпусі семінарії. Весь вільний час проводив біля фісгармонії в актовому залі. На концертах диригував хором і грав на фісгармонії.

Улюбленим заняттям Леонтовича на той час була обробка народних пісень. Часто він записував їх з голосу співаків, сидячи у глибині училищного парку на горбочку, де часто вечорами збиралась молодь. У своїй творчості він використовував і пісні, які вже були у збірниках. В той час він писав багато, але композитором ніколи себе не називав.

Закінчивши 1899 р. повний курс семінарії і здобувши звання регента, пішов вчителювати. Працював регентом семінарського хору в Кам’янці-Подільському. Викладав співи, організовував шкільні оркестри, хори. Заняття проводились у будинку так званої Великої семінарії (головного учбового корпусу) і Малої семінарії (додаткового корпусу). Леонтович одним з небагатьох народних учителів в Україні, які в шкільній практиці використовували триголосний спів. Знавець старовинної хорової літератури, він добре опанував знамениті київський, подільський та інші розспіви, мелодику яких нерідко наближав до народних зразків.

Микола Леонтович, не виходячи за рамки творчої роботи, обмежившись у своїй творчості майже виключно цим жанром, розкрив те, що дало йому нове життя і зрівняло цей жанр з іншими жанрами професійної композиторської творчості, з перспективою дальшого розвитку.

Леонтович це нове слово сказав своїм «Щедриком», «Дудариком», «Прялею»; піснями «Піють півні», «Зашуміла Ліщинонька», «Ой пряду, пряду», «Женчичок-бренчичок». Музично-творча спадщина Леонтовича — це понад сто творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на оригінальні теми «Льодолом», «Літні тони» (хори), «Легенда» та «Моя пісня» (соло з хором і супроводом фортепіано) і фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка «На русалчин Великдень». І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович — ціла нова епоха. Він надзвичайно тонко розумів народну душу і вмів талановито передати характер пісні. Його обробки народних пісень ні в якій мірі не можна назвати «обробками» — це самостійні художні твори, для яких музика народної пісні дає лише певний ґрунт, кожен з них — окремий твір, окремий зразок, оригінальна музична форма.

1902 р. Микола Дмитрович одружився. Клавдія Феропонтівна з пошаною ставилася до музичної праці чоловіка. У родині підростали доньки Галина і Євгенія.

У 1916 році після виконання студентським хором Київського університету «Щедрика» до нього раптом прийшло визнання. Ім’я Леонтовича стало відомим у музичних колах і серед широкої публіки і це додало йому більшої впевненості у своїх силах. Кирило Стеценко висловився, що «він — ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка… настільки «ажурна», ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ… і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб.»

У 1908–1918 рр. Леонтович працював в старовинному подільському місті Тульчині. Викладав співи у всіх класах Тульчинського єпархіального духовного училища. Був керівником училищного хору, який 2–3 рази в рік давав концерти української музики. На виступи приїздили гості з Вінниці, Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси. У суботу та неділю хор співав у церкві — і тоді народу збиралося стільки, що заповнювали і сходи, і майдан перед храмом. Леонтовича обрали головою тульчинської «Просвіти». Читав лекції на політичні, економічні та літературні теми. У Тульчині подружився з двоюрідним братом відомого російського поета — Яковом Маяковським, який в училищі викладав словесність, історію, російську літературу.

З радістю сприйнявши українську революцію 1917–1920 рр., Леонтович з родиною переїхав до Києва. Тут узяв участь у створенні симфонічної капели ім.Лисенка, був активним членом гуртка музикантів, які мали намір організувати товариство для студіювання нової музики. Викладав хоровий спів на вечірніх диригентських курсах при Музично-драматичному інституті ім.Лисенка. Крім нього, на курсах працювали відомі педагоги і діячі музичної культури — Пилип Козицький, Василь Верховинець, Болеслав Яворський, Мар“яна Лисенко. Працював у Київській учительській семінарії, замінивши на посаді диригента Кирила Стеценка.

Композитор і диригент Кирило Стеценко шанобливо ставився до Леонтовича. Він першим високо оцінив хорову творчість свого колеги: «Леонтович — відомий на Поділлі знавець музики. Записав багато народних пісень… Пісні ці гармонізовані для мішаного хору. Гармонізація виявила в авторові великого знавця як хорових співів, так і теоретичних наук».

20 років свого короткого життя Леонтович віддав педагогічній діяльності в учбових закладах Поділля (Кам’янець-Подільський), Донбасу (Гришино (тепер Красноармійськ)), Києва, Тульчина.

У справах організації хорових колективів Микола Дмитрович приїздив до Кам’янця-Подільського, який у 1918–1919 рр. був одним з головних культурних центрів України. Тут він познайомився з талановитою молоддю: студентом Кам’янець-Подільського університету, майбутнім солістом Львівської опери Михайлом Голинським, композитором Михайлом Гайворонським. Навесні 1919 р. з Кам’янця вирушила за кордон українська капела Олександра Кошиця. Кошиць був прихильником творчості Леонтовича, приділяв особливу увагу витонченій обробці хорового виконання його пісень, часом диригуючи зі сльозами на очах, і тим спричинився до популяризації творчості видатного композитора за рубежем.

Хор мандрував по багатьох країнах світу. І скрізь виступ капели був тріумфом багатої музичної творчості талановитого українського народу, його митців-композиторів, у сузір“ї яких сяяла невмирущим світлом творчість Леонтовича. Бахом у хоровій музиці назвали його у Франції.

5 жовтня 1921 року «Щедрик» Леонтовича був вперше презентований на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку. А в 1936 році Пітер Вільховський (родом з України), який працював для радіо NBC, пише англійську версію слів до «Щедрика» — «Carol of the Bells». Під цією назвою мелодія українського «Щедрика» стала всесвітньо відомою.

Під час сезону колядок по всій Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими обов’язково вставляють у програму як шедевр «Carol of the Bells» М. Д. Леонтовича. Жоден хор не може оминути цієї пісні — вона є в переліку обовязкових…

Всі, хто знав цього чоловіка, високого, худого, з прекрасними тонкими руками, великими очима, що дивилися уважно і спокійно, згадують його скромність, душевну щедрість, доброзичливість, сердечність, щиру любов до дітей. Ми дізнаємося про його методику викладання співів, збирання музичного фольклору, про організацію ним шкільних хорів, учнівських оркестрів. Досвід своєї педагогічної роботи М. Леонтович узагальнив у навчальному посібнику для загальноосвітніх шкіл України «Нотна грамота. Підручник для навчання співів у народних школах» (Київ, 1920), який в наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально впроваджується в ряді середніх шкіл. Заслуговує на увагу «Пам’ятна книжка» М. Леонтовича (1919 р.), в якій знаходимо важливі для характеристики особистості митця записи про необхідність дослідження народної пісні. Творчість М. Леонтовича чарувала і надихала на хвальні вірші Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Бажана, і вони створювали йому поетичний вінок слави. Подаємо уривок з вірша Миколи Бажана «Криниця Леонтовича»:

Він викликає духів. Він — чаклун.

З пісень і гомонів, із променів і лун

Над світом ставить струменисту арку,

Прозорчасту, розцвічену, тугу.

Стовпи, на обрії зіперті,

Небес вологих сяйне опертя,

Світ одмежовують од темряви і смерті

І знаменують вхід у музику й буття.

Під благовістям райдуги цієї

Стоїть він, сіроокий чоловік.

Яка йому хвала? Які його трофеї?

Пісні й життя. Пісні й життя навік.

Сучасна хорова українська музична культура по праву може пишатись таким самородком, яким є Микола Леонтович. Сталося так, що у 1921 році у батьківській хаті на Вінничині безжалісна ворожа рука перервала життя цього безмірно талановитого чоловіка, тим самим не давши можливості для української хорової музики ще більше збагатитись його геніальними роботами.

У ніч з 22 на 23 січня 1921 р. в батьківській оселі в с. Марківка Гайсинського повіту життя 43-річного Миколи Леонтовича обірвала куля бандита (чекістського агента Грищенка). Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.

Великий шанувальник таланту композитора Павло Тичина відгукнувся на його смерть віршем у прозі: «Микола Леонтович говорить: — Лежу. Сам. Прострелене серце зотліло. О як земля поволі опадає — в труну, на мене: тепер ти мій! Так: грудочка по грудочці: тепер ти мій! Земле, — кажу я, — а коли ж я та не твоїм був?..»

Сьогодні ім’я Леонтовича носять вітчизняні музичні колективи, зокрема Капела бандуристів та навчальні заклади (зокрема Вінницьке училище мистецтв і культури). Іменем Леонтовича названі вулиці у Києві та інших українських містах. Меморіальний музей Леонтовича працює у місті Тульчин Вінницької області, 1977 року було відкрито також музей Леонтовича у с. Марківка неподалік місця його поховання.

Музичний доробок Леонтовича порівняно невеликий: понад сто обробок українських народних мелодій, розкладки музики релігійно-духовного характеру, чотири твори на оригінальні теми, незакінчена опера «На русалчин Великдень» (цю оперу, за казкою Бориса Грінченка, більше ніж через півстоліття, — 1975 року, львівський композитора Мирослав Скорик завершив, відредагував та інструментував для сучасного складу симфонічного оркестру). Він автор двох збірок пісень з Поділля. Але якби М.Леонтович залишив за собою одного «Щедрика», то і цього було б достатньо, щоб українську пісню пізнав увесь світ. Тож слава йому у віках!

На основі статті Валентини Вінюкової «Микола Леонтович — Бах у хоровій музиці» і матеріалів сайту Національний портал «Аратта»

Микола Лисенко

Лисенко Микола Віталійович (22.03.1842, с. Гриньки, Полтавщина — 06.11.1912, Київ). Український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. 1855 р. Миколу віддали до привілейованого навчального закладу — другої Харківської гімназії. У Харкові він займався з відомими музикантами М. Дмитрієвим і чехом Вільчеком. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.

Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив з відзнакою, а 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».

Становлення Лисенка як громадського діяча пройшло у «Київській Громаді».

З 1865 по 1867, одразу після закінчення Київського університету, Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку працював і батько Миколи Лисенка, — Віталій Романович Лисенко. В цей період Лисенки активно збирають фольклор та публікують роботу «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».

Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О’Коннор, яку він привіз до Лейпціга.

1867–1869 — завершив музичне навчання у Лейпцізькій консерваторії.

1874–1875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова.

У 1878 році М. Лисенко займає посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті — Микола Віталійович бере другий шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу М. Лисенко мав п’ятеро дітей.

З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я. Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905).

1908–1912 — голова ради правління «Українського Клубу».

У хорах Лисенка здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.

Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований.

Помер 6 листопада 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі (надгробок — бетон, граніт; скульптор Ю. І. Білостоцький; встановлений у 1939 році).

Микола Лисенко по праву вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як його музична так і етнографічна спадщина.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).

У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо), що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу, зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською текстів до нот, Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, О. Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М. Старицьким, Лесею Українкою, М. Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською тощо. Показово, що у кількісно великій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладний.

Іменем Миколи Лисенка названі провідні мистецькі установи України. Це Львівська національна музична академія, Харківський академічний оперний театр, Колонний зал Національної філармонії, Київська спеціалізована музична школа. Ім’я Лисенка носить також провідний камерний колектив — струнний квартет.

Українським музикантам щорічно присуджується Премія імені Лисенка. Періодично в Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка. У Києві діє Будинок-музей Миколи Лисенка.

Іменем Лисенка названі вулиці у Києві та Львові.

Матеріал з сайту Вікіпедія

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: