Становище та розвиток літератури і мистецтва. "Жданівщина" та боротьба з космополітизмом в Україні

Протягом 1945-1948 pp. було прийнято 4 постанови ЦК ВКП (б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва. У липні 1946 р. ЦК ВКП (б) звинуватив укр. комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце укр.націоналістичні концепції".
Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП (б) У ухвалив низку постанов, метою яких було "поставити на місце" українських радянських літераторів та митців.
Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів під час перебування в Україні Кагановича у 1947 році. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М.Рильський, А.Малишко, В.Сосюра, Ю.Яновський, І.Сенченко, П.Панч та інші.
Вершиною ідеологічного наступу став 1951 р., коли було піддано необгрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Цей вірш був названий "ідейно порочним твором". Автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946-1948 pp. M. Рильському знову згадали про "серйозні ідеологічні помилки", критикувалася опера К. Данькевича "Богдан Хмельницький".
У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю.

Ідеологічна кампанія, що в сучасній історичній науці отримала назву "жданівщина ", була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув послаблення ідеологічного тиску з боку керівної комуністичної партії. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше піднести значення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

57. Творчвсть Шістдесятників
Шістдеся́тники —назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику вСРСР в другій пол..1950-х —у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний,Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку дія-ть, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури.
Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською дія-тю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження укр.мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці. На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Л.Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — М. Косів), які стали центрами громадської дія-сті шістдесятників. Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Забороняли і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

58. Кінематограф в Укр. Параджанов, іллєнко, миколайчук
Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963р.

Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми, то в наступні роки — 18—20. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як "Тіні забутих предків", "Камінний хрест", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Криниця для спраглих", "Соломія Крушельницька", "Меланхолійний вальс", "Розпад", "Поріг", «В бій ідуть тільки "старики"», "Ати-бати, йшли солдати" та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорною ознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

Укр. культура у другій половині 1960 – першій половині 1980-х рр. Посилення русифікації. 59 Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР". Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов'язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Учням, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання.

На початку ХХ ст. в архітектурі утверджується модерн (з фр. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд цього стилю є Бесарабський критий ринок у Києві (арх. Г.Гай, 1910 р.). До медерного стилю відносяться також будівлі залізничних вокзалів у Львові, Харкові та Жмеринці. Подекуди використвувалися і мотиви неокласицизму. Наприклад, у Харкові архітектор О.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913 рр.).

У цей час робилися також спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського губернського земства

60. «Самвидав»
Самвидав - спосіб неофіційного і тому непідцензурної розповсюдження літературних творів, а також релігійних і публіцистичних текстів у СРСР, коли копії виготовлялися автором або читачами без відома і дозволу офіційних органів, як правило машинописним, фотографічним або рукописним способами, до кінця СРСР також і за допомогою ЕОМ

Іноді автор не мав можливості надрукувати текст і поширював його у самвидаві рукописом. Хтось, побачивши цей рукопис, уважав його цікавим, друкував на машинці, і надалі він існував як машинописний текст. Таким чином, масовий читач у самвидаву з’явився тільки під час перебудови.

1965 р. – важлива дата і для російського, і для українського самвидаву. До цього часу самвидав був переважно літературного характеру – поезія, проза, літературна критика, іноді це була окрема людська рефлексія на щось, але загалом це був окремий авторський текст, не пов’язаний із періодичним виходом у світ. У 1965 році з’являються періодичні видання суспільно-політичної тематики. Машинописний журнал “Воля і Батьківщина”, який вийшов в Україні у цей час, можна вважати предтечею періодичного самвидаву.

Згодом, на наступних етапах України, це був 70-й рік, з’явився “Український вісник” В’ячеслава Чорновола.

У 1976- му році виникає Українська Гельсінська група(УГГ), у яку входили, генерал Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Мирослав Маринович та ін. Вони починають випускати інформаційні бюлетені та меморандуми УГГ і розповсюджують – зрозуміло, що дуже маленьким накладом – кілька десятків екземплярів. Згодом ці ж бюлетені перетворилися в „тамвидав” – самвидав, що пішов на Захід і друкувався там у значно комфортніших умовах, а потім повертався в СРСР.

У цей період, улітку 88-го року, на території Укр. виникає кримськотатарський самвидав. У Криму з’являється перша незалежна періодична газета “Ватан”. Вона друкувала багато матеріалів з історії Криму до депортації, виходила на кримськотатарській та російській мовах. В принципі, із цього видання починається історія кримськотатарської періодики на території Криму, уже у новітній час.

У цьому ж 1988-му в листопаді виникає перша українська газета, яка теж вважається першим періодичним листком на території УРСР. Вона називалася “Движение” і виходила російс. мовою в місті Суми як “самодіяльний орган на підтримку перебудови”.

У 1990 з’являються перші факс-машини, вигадали новий метод розсилати інформацію про події: папір вставляли у факс-машину, і інформація передавалася за тими адресами, які були у списку.

У Москві існував ще один спосіб поширення самвидаву – за допомогою телефону. Людина телефонувала за спеціальним секретним номером і отримувала інформацію, записану на автовідповідач. Через годину-дві плівку витирали, і той, хто встиг отримати інформацію, далі поширював її усно.

Відомі випадки, коли деякі номери газет і журналів начитувалися на магнітофонну плівку або на бобіни. Так, наприклад, текст “Українського вісника” начитувався на бобіну, і вже бобіну давали комусь, як нині дискету або флешку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: