Проблема районування території України в науковій літературі

Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області /суперрегіони/, які в свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті – історичні зони, на терені яких не рідко формувалися етнографічні регіони. Первісною одиницею цих формувань, безперечно, була “земля”.

1. Зусиллями багатьох науковців і видавців (О.Шафонський, В.Рубан, М.Теодорович, Д.Журавський, Л.Похилевич та ін.) впродовж кінця ХVІІІ і ХІХ ст. у науковий обіг було введено чимало відомостей про історичне минуле регіонів України, про міста і села, динаміку населення, комунікації, адміністративно-політичний устрій. Здійснені у цьому ключі описи намісництв, губерній, єпархій, історико-етнографічні нариси заклали фундамент українського народознавства, яке з середини ХІХ ст. існувало паралельно з історіографією, почасти зливаючись з нею.

2. В руслі "земельного" ("обласницького") напряму плідно працювали наукові школи В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, М.Слабченка; первісний історіографічний аналіз їх доробку знаходимо у О.Пипіна, М.Василенка, О.Лазаревського, М. та О.Грушевських, І.Франка. "Обласництво" в історіографії цікаве насамперед тим, що воно відкрило нові можливості для синтезу історичного, географічного, статистико-економічного знання про регіони. В його рамках було зроблено перші спроби протиставити росієцентристському та польськоцентристському баченню регіональних проблем власний український історіографічний проект, основи якого були окреслені М.Грушевським на ґрунті ідей безперервності і самодостатності історичного процесу на українській етнічній території.

3. блок праць з регіональної проблематики становлять ті, які були створені радянською історіографією. Якщо фактичний матеріал з історії регіонів України і продовжував зусиллями окремих вчених (М.Брайчевський, А.Слюсарський, В.Голобуцький, В.Маркіна, К.Стецюк, М.Котляр, І.Гуржій, О.Компан, Ф.Шевченко та ін.) вводитися у науковий обіг, то інтерес до теоретико-методологічних проблем регіоналістики був втрачений надовго.

Відродження такого інтересу пов'язане з підготовкою унікального 26-томного видання "Історія міст і сіл Української РСР", створеного великим колективом науковців і місцевих краєзнавців під керівництвом П.Тронька.

4. Після здобуття Україною незалежності – як на її теренах, так і поза її межами. Суттєво змінилися – переважно у напрямі "національного" бачення історії України – методологічні підходи до осмислення явищ регіоналізації у загальноукраїнському контексті (Я.Грицак, Я.Ісаєвич, Г.Касьянов, З.Когут, С.Кульчицький, В.Потульницький, Ф.Сисин, В.Смолій, О.Субтельний, Н.Яковенко). З'явилися не лише спеціальні праці, присвячені "знаковим постатям" українознавства (В.Короткий, Р.Пиріг, Ю.Пінчук, В.Сарбей, В.Санцевич, В.Ульяновський, Ю.Шаповал та ін.), але й цікаві дослідження історії окремих регіонів (Д.Данилюк, Л.Євселевський, П.Лаврів, А.Михненко, Л.Мельник, В.Пірко, В.Шандра), наукові розвідки про розвиток історичної науки в регіональному аспекті (Л.Баженов, А.Непомнящий, В.Прокопчук та ін.)

5. Історико-етнографічні області України.

І-е. регіон/область – регіон, що за своїми особливостями є своєрідним, зафіксованим у письмових джерелах.

Пд-сх. Регіон – Сер. Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полтавщина, Південь (нижнє Подніпров’я, Приазов’я, Буджак, Таврія).

Пн. Регіон – Полісся, Волинь (?).

Пд-зах. Регіон – Волинь (Холмщина), Поділля, Прикарпаття (Бойківщина, Покуття, Буковина, Пн. Бессарабія, Гуцульщина).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: