Об'єкт та предмет психології

Розділ I

Вступ до загальної психології

Психологія як наука

1.1. Історичний розвиток психології.

1.2. Психологія в системі сучасних наук.

1.3. Об'єкт та предмет психології.

1.4. Галузі психології.

1.5. Практичне значення психології.

Історичний розвиток психології

Сучасна психологічна наука зародилась у стародавні часи і форму­валася не одне тисячоліття. На шляху свого історичного розвитку психологія пройшла декілька етапів, упродовж яких змінювалось ро­зуміння її предмета та основних завдань.

Перші уявлення про душу бачимо ще в міфологічному світо­гляді античних людей. Однак вже у VI ст. до н.е. в Стародавній Греції з'явились перші філософські вчення, започатковані Фале- сом, Анаксімандром, Анаксіменом тощо, які душу розглядали як частинку матеріальної стихії. Стародавні греки душу називали словом psyche (психе), що й дало назву майбутній науці психології (від гр. psyche — душа; logos — наука, вчення, слово).

Наступні покоління філософів античності та середньовіччя (Іеракліт, Дсмокріт, Платон, Арістотель, Авіценна, Аверроес тощо), а також лікарів (Алкмеон, Гіппократ, Герофіл, Еразістрат, Гален тощо) збагатили уявлення людства про душу як з ідеалістичного погляду (наприклад, про її божественну сутність, безсмертя), так і матеріалістичного (наприклад, про зв'язок із нер­вовою і гуморальною системами). Особливо слід відзначити дав­ньогрецького філософа Арістотеля, який близько 2500 років тому вперше в історії людської думки написав науковий психологічний трактат «Про душу». Саме з цим твором пов'язують початок формування науки «психологія».

В. епоху Відродження (XIV — початок XVII ст.) з'являються нові новаторські думки щодо сутності душі людини, що спричини­ло на початку XVII ст. те, що вчені починають звертати основну увагу на свідомі прояви душі. Найперше це було пов'язано з іме­нем видатного французького філософа, фізика, математика та фізіолога Рене Декарта.

Декарт вважав, що тіло і душа існують незалежно одне від одно­го; принцип роботи тіла — рефлекс (реакція організму на подраз­ник, зумовлена діяльністю центральної нервової системи), а душі — рефлексія (усвідомлення власних дій та станів). Оскільки єдиною ознакою душі є здатність до усвідомлення самої себе, а цього досягають за допомогою мислення, несвідомих явищ не існує. Отже, психологія має вивчати саме свідомість.

Питання про співвідношення душі і тіла цікавило багатьох філософів і фізіологів XVП-XVIII ст. (Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц тощо). Різні способи його вирішення загострило психофізичну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізич­ними явищами і породило психофізіологічну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізіологічними процесами.

Наукові праці філософів, а також успіхи класичної механіки да­ли поштовх для виникнення та розвитку першого напряму у світовій психології — асоціанізму. Це напрям, який склався у XVII ст. і вважав асоціації головним механізмом психічного жит­тя людини, Поняття асоціації для психології того періоду мало таку саму силу, як і закон всесвітнього тяжіння для фізики.

У цей період свої погляди на природу психічних явищ викла­дають відомі українські філософи Києво-Могилянської ака­демії — найбільшого науково-навчального центру Європи ХУІІ-ХУІІІ ст.: Іннокентій Гізель, Георгій Кониський та ін. Ви­датний український філософ XVIII ст. Григорій Сковорода зосе­реджує увагу на пізнанні себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї сутності пізнати сутність світу. У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського філософа Памфила Юркевича. Його погляди значно випередили ідеї екзистенціалізму, персо­налізму та інших філософсько-психологічних напрямів початку XX ст.

До середини XIX ст. психологія розвивалась як наука спогля­дальна. Поворот психологічних знань на шлях експериментальних досліджень розпочався у другій половині XIX ст. і пов'язаний із но­вими відкриттями в галузі природничих наук: законом збереження та перетворення енергії, еволюційним ученням, виявленням функцій кори головного мозку, рефлекторної дуги, та основного психофізичного закону, а також успіхами медицини у психіатрич­ній практиці. Ці відкриття вказували шлях для застосування експе­рименту та інших об'єктивних кількісних методів у психології і до­водили, що в психічному світі діють свої закони та причини, які не можна звести ні до фізіологічних, ні до філософських.

Отже, у 70-х роках XIX ст. назріла потреба у тому, щоб 'розрізнені у філософії, фізіології, медицині та інших науках знан­ня про психіку об'єднати в окрему дисципліну. Утвердження ста­тусу психології як самостійної науки почалось зі створення Вільгельмом Вундтом, німецьким філософом і фізіологом, у 1879 р. в Лейпціґу першої в світі психологічної експериментальної лабораторії. Згодом подібні лабораторії з'являються і в інших країнах світу, зокрема і в Україні (у Києві, Одесі і Харкові). Цей ¹ рік вважають роком офіційного визнання психології як самостій­ної галузі знань.

Виокремлення психології як окремої науки збіглося з її розко­лом на «дві психології»: об'єктивну і суб'єктивну, які демонстру­ють два принципово відмінних підходи до людини. Об'єктивна психологія була орієнтована на природничі науки і об'єктивні ме тоди дослідження, суб'єктивна — на гуманітарні науки і суб'єктивні методи дослідження.

Різнобічні трактування природи психіки людини у XX ст. поро­дили низку нових психологічних напрямів. Головними з них були біхевіоризм, або психологія поведінки (засновник — американсь­кий учений Дж. Уотсон), який психологію визначив як науку про поведінку; психоаналіз (засновник — австрійський психіатр 3. Фройд), який вивчав несвідомі прояви психіки людини; геш­тальтпсихологія (засновники — німецькі вчені М. Вертгеймер, В. Келлер, К. Коффка), які вивчали цілісні структури свідомості; когнітивна психологія (засновники — американські вчені Дж. Брунер, П. Ліндсей, Д. Норман), яка вивчала пізнавальні про­цеси людини; гуманістична психологія (засновники — амери­канські вчені К. Роджерс, А. Маслоу), яка була спрямована на ро­зуміння неповторної людської індивідуальності тощо. Кожен із цих напрямів мав свою психотерапевтичну практику.

Зазначимо, що деякі з цих напрямів, зокрема гештальтпсихо­логія і когнітивна психологія, перебували під значним впливом математики, фізики, програмування і технічних наук; інші — біхевіоризм і психоаналіз — під впливом біології.

Відомими українськими психологами другої половини XIX - першої половини XX ст. були Юліан Охорович, який займався питаннями свідомості людини, методами психологічного дослі­дження, а також проблемами, суміжними з медициною педа­гогікою, етикою, криміналістикою, технікою; Василь Зеньків- ський, який вивчав дитячу психологію і цікавився проблемами християнського виховання молоді; Степан Балей — автор чис­ленних праць з дитячої, педагогічної та соціальної психології; Григорій Костюк, який займався загальною, віковою і педа­гогічною психологією, а також психологією творчості; Петро Зінченко — дослідник психології пам'яті. У 70-х роках XX ст. український психолог Володимир Роменець започаткував на­прям, що був названий психологія вчинку, який проголошував, що кожне психічне явище слід тлумачити з позиції людського вчинку.

Об'єкт та предмет психології

Об'єктом сучасної психології є психічні явища — факти суб'єк­тивного досвіду людини. Вони можуть набувати форму психічних процесів та станів і описуватися за допомогою психічних власти­востей та особливостей.

Психічні процеси — це різні форми (пізнавальні, емоційні та вольові) єдиного, цілісного відображення індивідом об'єктивної дійсності та свого внутрішнього світу Прикладом пізнавальних психічних процесів є сприймання, пам'ять, мислення; емоційних психічних процесів — емоції, почуття; вольових психічних проце­си — прагнення, самогальмування.

Психічні процеси виявляються в єдності з психічними станами. Психічний стан — це психологічна характеристика, що відобра­жує тривалі душевні переживання людини. Наприклад, уважність, сумніви, настрій, пристрасть, рішучість, наполегливість тощо.

Психічні процеси та стани формуються залежно від психічних властивостей та особливостей індивіда. Психічна властивість — це стала психічна якість, що формується під впливом біосоціаль- них чинників. Наприклад, властивостями сприймання є ціліс­ність, константність, осмислепість; уваги — стійкість, розподіл, пе­реключення. Психічна особливість — це специфічний, неповтор­ний прояв психічного явища. Наприклад, особливостями особис­тості людини є темперамент, характері здібності; мовлення — його зрозумілість, виразність, дієвість.

Предмет сучасної психології залежить від її орієнтації на об'єктивну чи суб'єктивну психологію. Сучасна об'єктивна психо­логія своїм предметом вважає пояснення фактів, закономірностей і механізмів виникнення, вияву та розвитку психіки людини; суб'єктивна психологія своїм предметом вважає розуміння непо­вторної людської індивідуальності.

Галузі психологи

Галузь психології — це певна ділянка психологічної науки, яка займається вивченням властивих лише їй теоретичних та практич­них питань. За час свого самостійного існування психологія пере­творилась на багатогалузеву (понад 100 галузей) дисципліну.

До теоретичних галузей належать загальна, диференційна, експериментальна психологія та психодіагностика. Загальна пси­хологія вивчає найзагальніші закономірності психічної діяль­ності людини; диференнійна — індивідуально-психологічні відмінності між людьми; експериментальна — розробляє експери­ментальні методи дослідження психіки; психодіагностика ство­рює тести.

Практичні галузі психології дуже різноманітні і можуть пов'язуватись із проблемами тих чи інших видів людської діяль­ності (наприклад, психологія праці, юридична, політична, війсь­кова, управління, медична, психофізика, психобіохімія, радіоеко­логічна, спорту, педагогічна тощо); специфікою процесу розвитку (наприклад, вікова психологія, генезисна, аномального розвитку, історія психології тощо); взаємодією людини з соціальним оточен­ням (наприклад, соціальна психологія, етнічна, релігії тощо).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: