Теорії темпераменту

Учення про темперамент має довгу і складну історію. Воно знайоме людству вже понад 25 століть. Найбільшої популярності набули гуморальна, конституційна, фізіологічна і регуляторна те­орії темпераменту.

5.2.1. Гуморальна теорія

У V ст. до н. е. грецький лікар Гіппократ зробив спробу з'ясу­вати, чим зумовлені індивідуальні відмінності перебігу фізичних і душевних захворювань. Він висловив думку, що різні стани ор­ганізму, а також індивідуальні відміності у поведінці людей зале­жать від пропорцій, в яких змішані основні рідини, або «соки», ор­ганізму: кров, слиз, жовта жовч і чорна жовч. Якщо переважає кров (лат. sanguis), людина є сангвіником, слиз (гр. phlegma) — фче/матиком, жовта жовч (гр. choie) ~ холериком, чорна жовч (гр. mriaina choie) — меланхоліком. Так зародилась гуморальна (від лат.

humor — рідина) теорія темпераменту. Слід зазначити, що Гіппо­крат не пов'язував темперамент із психічною діяльністю людини; він говорив про темперамент окремих органів, наприклад, серця чи печінки.

Думка про те, що переважання крові, жовчі та інших рідин яки­мось чином пов'язані з психічними властивостями людини, з'яви­лась значно пізніше. Її висловив давньоримський анатом і лікар Гален (II ст. до п.е), який розробив першу типологію темпера­ментів. У майбутньому запропоновані ним дев'ять типів темпера­менту ацтичні медики звели до чотирьох.

До середини XVIII ст. анатомо-фізіологічні основи темпера­менту вбачались у будові та функцонуванні кровоносної системи. Сіфоба узагальнити та систематизувати знання про темперамнт належала німецькому філософу і математику І. Канту («Антро­пологія», 1789). Основою темпераменту, як і його попередники, він вважав хімічний склад крові, тобто поділяв позицію прихиль­ників гуморальної теорії. Концепція про залежність динаміки по­ведінки від «рідин» організму частково підтверджена і у сучасних дослідженнях ендокринології і психофармокології.

Теорія Гішюкрата-Галена була провідною у науці до початку XX ст. Під впливом конституційних відмінностей між людьми, які було виявлено в антропології і психіатрії, а також їхні схильності до психічних захворювань, почали з'являтися концепції, що пов'язували темперамент із будовою тіла.

5.2.2. Конституційна теорія

Лідерами конституційної теорії темпераменту є німецький психіатр Е. Кречмер і американський учений У. Шелдон. У 1921 р. Е. Кречмер видав працю «Будова тіла та характер», у якій на ос­нові клінічних спостережень висунув припущення, що люди ма­ють чотири типи будови тіла, або чотири конституційні типи:

1. Лептосоматики (від гр. leptos — слабкий; soma — тіло). Це тендітні, високі на зріст люди, зі слабкою мускулатурою. Мають вузькі плечі, витягнуте обличчя, довгі худі ноги. Крайня вира- женість цього типу — астеніки.

2. Пікніки (від гр. pyknos — товстий, повний). Це повні люди, які мають малий або середній зріст, широкі груди, великий живіт, круглу голову і коротку ІИИЮ.

3, Атлетики (від гр. athlon — боротьба, сутичка). Це люди з міцною будовою тіла, середні або високі на зріст. Мають сильно розвинену мускулатуру, широкі плечі, вузькі стегна.

4. Диспластики (від гр. dys — погано; plastos — сформований). Ііудова тіла неправильна, диспропорційна.

Кожен із цих типів має вроджену схильність до певного психічного захворювання і типу темпераменту. Отже, Е. Кречмер вирізнив три типи темпераменту: шизотиміка, циклотиміка та іксотиміка. Шизотиміки мають астенічну будову тіла, вони зану­рені в себе, замкнуті, погано пристосовані до оточення. Проявля­ють схильність до надмірних абстракцій. Шизотиміки схильні до захворювання шизофренією. Циклотиміки мають пікнічну будову гіла. Вони комунікабельні, відкриті, реалістично дивляться на світ, характеризуються різкою зміною настрою. Схильні до цикло­тимії. Іксотимікам притаманна атлетична будова тіла. Вони мало вразливі, зациклюються на дрібницях, стримані у жестикуляції. Схильні до епілепсії.

На той час, як у Західній Європі набувала популярності типо­логія Е. Кречмера, у 40-х роках XX ст. в Америці поширилась конституційна концепція У. Шелдона, на яку значною мірою вплинули соціальні стереотипи американської культури того часу. H основу покладено поняття соматотипу, який визначається за допомогою трьох параметрів:

1. Ендоморфізм (від гр. endos — всередині; гр. morfis — вид, фор­ма). Переважає розвиток внутрішніх органів, надлишок жирової тканини у будові тіла. Зовнішній вигляд справляє враження м'якості та округлості, опорно-рухова система розвинена слабо.

2. Мезоморфізм (від гр. mezos — середній; гр. morfis — вид, фор­ма). Опорно-рухова система розвинена добре. Сильне міцне тіло.

3. Ектоморфізм (від гр. ektos — зовні; гр. morfis — вид, форма). Слабкі м'язи, довгі руки і ноги. Тендітна будова тіла. М'язи слабо виражені.

Встановивши відповідність між типами тілобудови і динамічними особливостями людини, У. Шелдон запропонував такі гри типи темпераменту: вісцеротоніки (від лат. viscera — нут­рощі), соматотоніки (від гр. soma — тіло), церебротоніки (від лат. cerebrum — мозок).

Вісцеротонікам характерний ендоморфізм. Вони розслаблені у своїй поставі і рухах, мають заповільнеиу реакцію на зовнішні под­разники, добрий сон. Люблять комфорт і отримують задоволення від вживання їди. Зі всіма привітні, легкі і м'які у спілкуванні, люблять компанії, активно включаються у громадське життя. Емоційно рівні і терпимі до інших. Відсутня непрогнозована по­ведінка. Орієнтуються на сім'ю і дітей. У важкі хвилини відчува­ють потребу в людях. Соматотопікам характерний мезоморфізм. їх характеризує різка поведінка і жорстокість. Впевнена постава і рухи, схильні до фізичної діяльності, енергійні. Отримують задо­волення від руху. В товаристві поводять себе галасливо, доміну­ють, схильні до ризику і пригод, рішучі, хоробрі, агресивні. Неспівчутливі, легко переносять біль. Бояться замкнутого просто­ру. У важкі хвилини мають потребу діяти. Церебротонікам харак­терний ектоморфізм. Постава скута, рухи загальмовані. Підвище­на швидкість реакцій. Поганий сон, хронічна втома. Схильні до усамітнення, розмірковування. Замкнуті, некомунікабельні, емоційно загальмовані. У товаристві поводять себе тихо або непрогнозовано. Мають надмірну чутливість до болю, страх кон­тактів із людьми і відкритого простору. Орієнтуються на людей похилого віку. У важкі хвилини відчувають потребу усамітнитися.

Сучасна наука стверджує, що особливості будови тіла самі по собі не визначають динамічних особливостей поведінки людини. Отже, конституційна теорія темпераменту з експериментальної точки зору недостатньо обґрунтована. Однак від зовнішнього ви­гляду людини може залежати її поведінка. У психіатрії описано випадки хворобливого уявлення щодо фізичного дефекту — дис- морфофобія. Особливо часто воно виявляється у підлітково- юнацькому віці. Молоді люди вважають, що в них, наприклад, над­то довгий ніс або що вони надто повні. В результаті починають уникати товариства, збіднюється коло їхнього спілкування. Вони годинами простоюють перед дзеркалом, вишукуючи пози, у яких їхні «дефекти» менш помітні. В результаті можуть настати розла­ди самосвідомості і руйнування «Я-бразу».

5.2.3. Фізіологічна теорія

Фізіологічну теорію темпераменту запропонував російський фізіолог/. Я. Павлов у 30-х роках XX ст. Вивчаючи умовно-рефлек-
горні реації собак, він зі своїми співробітниками звернув увагу на відмінності у їхній поведінці. В одних тварин умовні рефлекси утво­рювались швидко, однак так само швидко і зникали; в інших — повільно, однак зберігались на значно довший час. І. II. Павлов ви­сунув припущення, що в основі цих особливостей поведінки лежать три основні властивості нервової системи: сила, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Сила визначається працездатністю нервової системи і виявляється у здатності витри­мувати сильні подразники. Якіцо людина тривалий час, не втомлю­ючись, витримує сильне збудження, може довго перебувати у шумній компанії, вона має сильний тип нервової системи; якщо ж незначний подзразник викликає перевтому людини, сонливість, — то слабкий тип. Врівноваженість — це баланс між збудженням і гальмуванням. Якщо в людини немає великої різниці між збуджен­ням і гальмуванням, вона є спокійна, приймає обдумані рішення, то в неї врівноважена нервова система; якщо ж між збудженням і галь­муванням велика різниця, наприклад, переважає збудження, і тому людина є надмірно імпульсивна, дратівлива, тривожна, то вона має неврівноважену нервову систему. Рухливість — це швидкість, з якою збудження переходить у гальмування, і навпаки. Люди з рух­ливою нервовою системою легко переключаються з однієї роботи на іншу, легко переходять зі стану активності у стан спокою, і навпаки. При інертній нервовій системі людині важко перейти з однієї справи до іншої; зранку їй важко прокинутись, а увечорі заснути.

Ці властивості утворюють певні комбінації, що зумовлює чоти­ри загальні типи нервової системи і, на думку І. П. Павлова, відповідні їм чотири типи темпераменту;

1. Сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи — сангвінічний темперамент.

2. Сильний, неврівноважений, рухливий тип нервової систе­ми — холеричний темперамент.

3. Сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи — флегматичний темперамент,

4. Слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи — меланхолічний темперамент.

Типи нервової системи І. П. Павлов назвав генотипами, вважав їх вродженими і недостатньо схильними до змін під впливом ото­
чення. Подальші розроблення фізіологічної теорії темпераменту показали, що не завжди кожному із чотирьох типів нервової систе­ми відповідає зазначений тип темпераменту. Крім того, є факти, які свідчать про опосередковану залежність типу темпераменту і від анатомо-фізіологічних особливостей організму загалом.

Дослідження, які провели наприкінці 50-х років XX ст. Б. М. Теплов іВ.Д. Небиліцин показали, що існує не три, а більше основних властивостей нервової системи. Зокрема, було виявлено динамічність, лабільність та інші властивості. Динамічність — це швидкість і легкість утворення умовних рефлексів; лабільність — швидкість виникнення і перебігу процесів збудження і гальмуван­ня. З'ясувалось також, що існують не лише загальні, а й парціальні властивості нервової системи, які також впливають на темпера­мент. Тому положення про те, що тип нервової системи є фізіологічною основою темпераменту вже не відповідає сучасним науковим досягненням.

5.2.4. Регуляторна теорія

Регуляторну теорію темпераменту запропонував у другій поло­вині XX ст. польський психолог Я. Стреляу. Вона Грунтується на традиціях Павлова. Темперамент тут розуміється як сукупність стабільних властивостей (енергетичних, часових і афективних), які визначаються особливістю нервової і гуморальної систем. При цьому взято до уваги особливості як центральної, так і автономної нервової системи.

Вважають, що механізми темпераменту закладено від народ­ження і можуть частково змінювтися в результаті фізіологічного дозрівання і виливу середовища.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: