ІІ.1.4. Фрейдизм і неофрейдизм

Одна з найвидатніших теорій особистості була ство­рена 3. Фрейдом (1856—1939). Відомий австрійський пси-хоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні по­треби, які визначають психічну діяльність людини,—- лібі-дозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витис­куються і створюють сферу «несвідомого». Однак інстинк­тивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» сві­домого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина — твори мистецтва, літератури, — це, за 3. Фрей­дом, символізація витиснених у «підпілля» несвідомих пот­реб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякден­ного життя людини — обмовках, снобаченнях тощо. 3. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я». У сфері «Воно» домінують витиснеш несві­домі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. «Я» підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинк­там, а з іншого — нормам і вимогам дійсності. «Над-Я» — це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «цензора».

Отже, «Я», за 3. Фрейдом, звичайно перебуває у конф­лікті, поскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного за­хисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщен­ня, витиснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у сферу несві­домого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяль­ності, найчастіше творчої, яка прийнятна для «цензора».

У теорії особистості 3. Фрейда містяться як деякі про­дуктивні наукові положення (про складність, багатоплано­вість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про

внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов'язувалися переваж­но з природженими інстинктивними (сексуальними та руй­нівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідо­мим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особис­тість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

Один із учнів австрійського психоаналітика К. Г. Юнг (1875—1961) — швейцарський психолог, засновник ана­літичної психології — відмежувався від свого великого вчи­теля у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на осо­бистість' людини, визначає її поведінку з моменту народ­ження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несві-' доме виявляється у вигляді архетипів — домінант, першо-родних образів, що виявляються в образах творчості, у сно­баченнях (наприклад, образ матері-землі, демона, мудрого старця тощо).

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або втис­неними із свідомого. За певних умов вони стають усві­домленими. Структурні одиниці особистого несвідомого яв­ляють собою констеляцію почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих «комплексах». Цен­тральну роль серед архетипів Юнг відводив архетипу «са-мості» як потенційному центру особистості на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості. Інтеграція змісту колек­тивного несвідомого— мета прогресу становлення особис­тості (самореаяізації, індивідуації). Головна мета психоте­рапії — відновлення порушених зв'язків між рівнями пси­хіки. У традиційних культурах, за Юнгом, динамічна рівно-

юга здійснюється за допомогою міфів, ритуалів, обрядів як засобів активації архетипів.

Завдяки психічним функціям — мисленню, інтуїції, по­чуттям —людина пристосовується до умов життя. Іноді для успішної адаптації індивід має регресувати, тобто зверну­тися до нижчого рівня несвідомого.

К, Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також додаткові типи — інтуїтивний, мислительний, емоційний.

Щодо походження типів, то, за К. Г. Юнгом, вони визна­чаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Відомим учнем 3. Фрейда, який виступив проти біологі-заторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870— 1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А Ад­лер підкреслював, що основне в людині — не u природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей по­тяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у роз­витку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виник­нути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різ­ні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний ха-рактер. Слабкість людини породжує почуття неповноцін­ності, усвідомлення того, що вона не може жити поза сус­пільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і ці­лісність особистості та її духовне здоров'я.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компен-j сацією будь-якої природної слабкості індивідуальних люд-f ських існувань. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні «життєві стилі».

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є
наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосуван­
ня до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь
однієї риси або здібності.

3. «Вихід у хворобу», при якій людина не може звіль­
нитися від почуття неповноцінності, не може прийти до
компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симп­
томи хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'явля­
ється невроз.

Індивідуальна психологія А Адлера заперечує фатальний зв'язок психічного розвитку особистості з органічними інс­тинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А Ад­лера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв'язки між індивідом і сус­пільством.

Представниця неофрейдизму К. Горні (1885—1952) також виходила із заперечення положень 3. Фрейда про пан-сексуалізм і провідну роль лібідозної та агресивної тенден­цій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тен­денції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задово­лення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одно­му, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи «стратегії» поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей; 2) нама­гання віддалитися від людей, або потяг до незалежності; 3) намагання діяти проти людей (агресія).

Названі типи стратегії виступають і передумовою «спо­конвічного конфлікту», і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири «ве­ликих неврози» нашого часу:

1) невроз прив'язаності — пошуки любові та схвалення
за будь-яку ціну;

2) невроз влади — гонитва за владою, престижем та
володарюванням;

3) невроз покори — конформізм;

4) невроз ізоляції — втеча від суспільства.

В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фрейдизм, залишаються притаманні останньому супереч­ності: антагонізм природного і соціального, фатальність іс­нування природженого механізму «корінної тривоги» тощо.

З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892— 1949), об'єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб'єкт, а особистість як продукт спільної діяль­ності суб'єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю міжособистісних ситуацій, що повторюються і характери­зують життя людини. Основними потребами розвитку осо­бистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уник­нути тривоги.

Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму ви­знається теорія відчуження Е. Фромма (1900—1980). Знач­ною мірою під впливом К. Маркса Е. Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на пси­хічну діяльність людини. В умовах науково-технічного по­ступу людина втрачає зв'язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає «негативною свободою». Людина стає «вільною від усього» і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потер­пає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною», вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої мож­ливості. Через це люди стають самотніми.

Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою між-людських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у почуття агресії, що виявляється в реакціях са-дизлгу та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засо­бами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки — конформізмі, коли люди, що не витри­мують самотності, пристосовуються одне до одного, ря­туючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З од­ного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого — хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеп­лювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвине-

ному типу соціального характеру людини — духовному, про­
дуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи

любов до себе і любов до інших людей. Відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і в цілому — покращанню суспільства.

Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямова­ність, відображає певні соціально-психологічні реалії. В той же час у ньому соціальні явища дещо підмінюються психо­логічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігене­тична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається со­ціальним світом, а не хімічними чи біологічними факто­рами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про «ідентичність особис­тості» як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості люди­ни на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточен­ням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Е. Еріксон надавав великого значення вихованню люди­ни в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, — «вбираюча», коли задовольняється оральна потре­ба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м'язово-ру­ховий апарат, що приводить до почуття впевненості, само­стійності. Третя стадія — це становлення юнацтва, знаход­ження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П'ята і шоста стадії — це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома ста­дія — це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Говорячи про функцію «Его» у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює його соціальну природу — суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою. Однак особистість хоча і включає цінності суспільства в свою структуру, не є копією суспільства.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питан­ня про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистсь­кої концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми — внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особис­тості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб'єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осто­ронь, а іноді й цілком виводиться із суб'єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психоло­гічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: